Активні операції та управління ними в ЗАТ КБ "ПриватБанк"

Клієнт, як правило, подає банку бізнес-план; техніко-економічне обґрунтування проекту, що кредитуватиметься; копії контрактів, угод та інших документів стосовно об'єкта кредитування; документи, що підтверджують забезпечення повернення кредиту (договір-застава, гарантійний лист тощо); балансову і фінансову звітність. Банк може вимагати іншу документацію і матеріали для оцінки обґрунтованості потреби в позичці, фінансового стану і кредитоспроможності потенційного позичальника. Кредитний працівник банку проводить попередню бесіду з потенційним позичальником, ураховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда має суттєве значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає можливість спеціалісту банку з'ясувати багато важливих деталей, пов'язаних з майбутнім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта, оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначити перспективу його розвитку.

Перед тим, як брати позику в банку, позичальнику для визначення майбутніх джерел погашення позики і процентів по позичці необхідно:

·                   визначити мету отримання позики;

·                   визначити величину позики;

·                   визначити строк повернення позики;

·                   розробити бізнес-план кредитного проекту і розрахунок погашення позики.

Бізнес-план проекту, що кредитується – це обґрунтування мети і розрахунок порядку використання залучених коштів банку.

Розрахунок погашення кредиту – це розрахунок необхідної суми кредиту і умов його повернення виходячи з ціни кредиту.

Для визначення мети, величини позики, строків його використання і розробки бізнес-плану позичальнику потрібно провести аналіз власної фінансово-господарської діяльності (як мінімум за попередні 3-6 місяців).

Аналіз і порівняння зазначених показників дозволить визначити рух потоку грошових коштів і реальну наявність вільних грошових коштів за період, що аналізується. Виявлена в результаті аналізу щомісячна величина вільних грошових коштів дозволить визначити розміри кредиту, що планується, (з врахуванням виплати процентів по ньому) і розробити бізнес-план і розрахунок погашення кредиту (рис. 2.3 і 2.4).

Рис. 2.3. Орієнтовний зміст бізнес-плану проекту, що кредитується

Рис. 2.4. Орієнтовний зміст розрахунку погашення кредиту

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно, починається наступний (другий) етап процесу кредитування. Він полягає у вивченні кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінюванні ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення, фінансово стану позичальника й оцінює його можливість і здатність повернути позичку. Враховуючи велику значущість оцінки кредитоспроможності позичальника і ступеня ризику кредитної операції, в установах банків створені спеціальні підрозділи.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи комерційний банк має враховувати такі економічні показники його діяльності :

·                   обсяг реалізації;

·                   прибутки і збитки;

·                   рентабельність;

·                   ліквідність;

·                   склад та динаміка дебіторсько – кредиторської заборгованості.

Також можуть бути враховані фактори суб’єктивного характеру :

·                   ефективність управління позичальника;

·                   ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в галузі;

·                   погашення кредиторської заборгованості позичальником у минулому;

·                   професіоналізм керівництва.

Комерційний банк для оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи використовує такі показники (теоретичне значення показників є орієнтованим ) :

1. Коефіцієнт миттєвої ліквідності ліквідності ( КЛ1 ), який показує, що характеризує те, як швидко короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами :

Нормативне значення КЛ1- не менше 0,2.

2. Коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2 ), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов’язань у встановлені строки :

Нормативне значення КЛ2 - не менше 0,5.

3. Коефіцієнт загальної ліквідності ( КЛ3 ),що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов’язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів :

Нормативне значення - не менше ніж 2,0

4. Коефіцієнт маневреності власних коштів ( КМ ), що характеризує ступінь мобільності використаних власних коштів :

Нормативне значення не менше ніж 0,5.

5. Коефіцієнт незалежності ( КН. ), що характеризує ступінь фінансового ризику:

Нормативне значення КН.- не більше ніж 1,0

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи мають бути враховані :

·                   соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, тощо;

·                   наявність реальної застави;

·                   вік та здоров’я клієнта;

·                   загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

·                   інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими позиками.

Зробимо оцінку фінансового стану для ВАТ “Лакмус”, яке хоче отримати кредит в ЗАТ КБ “ПриватБанк” банку. Розраховані коефіцієнти оцінки фінансового стану наведемо в таблиці 2.14.

Таблиця 2.5

Аналіз кредитоспроможності позичальника ВАТ “Лакмус” в 2008-2009 роках

Як видно із таблиці 2.5. фінансовий стан позичальника ВАТ “Лакмус” проведений на основі розрахунку коефіцієнтів повністю відповідає нормативним значенням. Цей факт і дозволив ВАТ “Лакмус” отримати кредит ЗАТ КБ” ПриватБанк”. Крім того ВАТ “Лакмус” раніше вже отримував кредити в ЗАТ КБ „ПриватБанк” і вчасно їх погашав.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовують різні джерела інформації:

·                   матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

·                   відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

·                   інформація про клієнта, одержана за межами даного банку.

При вивченні, кредитної заявки банк може здійснювати перевірки позичальника на місці. Відвідуючи клієнта, можна з'ясувати ті питання, які не обговорювалися під час попередньої бесіди, оцінити рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову і маркетингову служби, адміністративний апарат, скласти уявлення щодо стану майна клієнта.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання кредитної угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта завершення попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і ризику. Цей етап ще називають структуруванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри позички: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і погашення, ціну позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встановлення реальних джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового, то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які виникнуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого об'єкта.

Важливе значення у структуруванні позички має правильне визначення суми позички. Заниження її може призвести до порушення строків її повернення, оскільки об'єкт, що кредитується, не буде завершений у строк, а завищення – до нецільового використання надлишкове отриманих у банку коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правильного визначення строку позички. Якщо будуть установлені занадто напружені строки повернення позички, то у позичальника може виявитися брак капіталу, що спричинить спад виробництва. Якщо ж ці строки будуть занадто ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде отримана віддача від позички, то позичальник певний час користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення. Визначаючи цей елемент структури позички, банкір повинен керуватися традицією, що склалася в банківській практиці.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами: одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди, шляхом проведення поточних грошової операцій позичальника через позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої позички є чітке вивчення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розробити графік платежів за позичкою відповідно до строків обороту капіталу, на формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розрахунку вартості кредиту, що буде наданий. Вона складається з процентної ставки і комісії за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно враховувати різні фактори, притаманні конкретній кредитній угоді, її місцю і часу.

Після закінченні роботи щодо структурування позички банк приступає до переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди, що укладаються між кредитором і позичальником в письмовій формі.

У кредитній угоді банк бере на себе зобов’язання надати в розпорядження позичальника на визначений період деяку суму грошей, а позичальник, у свою чергу, бере на себе наступні зобов’язання:

·                   використовувати позичені кошти на умовах і в цілях, визначених угодою;

·                   платити всі збори у зв’язку з виданим кредитом;

·                   повернути основну суму боргу і проценти в узгоджений період часу.

Проценти – це платіж, який здійснюється позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на певний термін коштів або майна.

Договір позики складається в письмовій формі, якщо сума за договором перевищує 50 грн. (ст. 375 ЦК). Законом не передбачена обов’язкова нотаріальна форма, але за бажанням сторін договір може бути завірений у нотаріуса. Перевага цього етапу полягає у тому, що у випадку відмови позичальника виконати свої зобов’язання, нотаріус здійснює протест по неплатежу, і сума стягується судовим виконавцем, обминаючи судові спори.

Кредитна угода повинна містити наступні положення:

·          визначення сторін угоди та основні зобов’язання цих сторін, тобто зобов’язання банку надавати грошові кошти в розпорядження позичальника, і зобов’язання позичальника повернути суму з процентами;

·          сума позики;

·          графік повернення позики;

·          розмір процентної ставки й обставини, за яких вона може бути змінена;

·          сума комісійних по виданій позиці;

·          належні банку виплати у зв’язку з використанням позики і забезпечення цього кредиту заставою;

·          умови використання кредиту позичальником;

·                   строк виплати позики;

·          зобов’язання позичальника надавати банку інформацію та документи про його фінансовий стан.

         Якщо в договорі, названому сторонами договором позики, передбачено на заміну взятих в борг грошей чи майна повернення предметів іншого роду, то це буде не позика, а договір купівлі-продажу чи міни.

Якщо строк повернення зайнятих коштів не зазначений у договорі, то він визначається протягом 7 днів після надання вимоги кредитором. Виконання може бути здійснено до настання строку, якщо законом чи договором не передбачено інше (ст. 166 ЦК).

Банк здійснює контроль над виконанням позичальником умов позикового договору, зобов’язаний проводити перевірку стану збереження позикового майна, цільового використання кредиту. У випадку використання позикових коштів не за призначенням банк може здійснювати дострокове стягнення суми кредиту та накладати штрафні санкції.

Позики надаються в безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з позикового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на підставі його платіжного доручення. Якщо в день повернення кредиту клієнт цього не робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову заборгованість у прострочену.

З вище викладеного матеріалу випливає важливість та складність кредитних відносин між банківськими установами та суб’єктами підприємницької діяльності. Взагалі отримання та надання кредитів – це ризикова операція, головний ризик пов’язаний із низьким рівнем економіки України.

2.4 Операції в іноземній валюті та операцiї з цiнними паперами

Сучасний етап валютного регулювання в Україні почався наприкінці 80-х років. Скасування монополії зовнішньої торгівлі і валютної монополії держави привело до децентралізації валютних ресурсів і створили передумови для формування в Україні внутрішнього валютного ринку.

Прийнятий у лютому 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” регламентує проведення валютних операцій на території України. Декретом визначені принципи здійснення валютних операцій в Україні, повноваження і функції органів валютного регулювання і валютного контролю, права й обов'язки юридичних і фізичних осіб при володінні, користуванні і розпорядженні валютними цінностями .

Об'єктом валютного регулювання є операції, здійснювані з валютними цінностями.

До валютних цінностей декрет відносить :

–     іноземну валюту – іноземні грошові знаки у виді банкнот, казначейських білетів, монет, що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідного іноземної держави, а також вилучені з обігу чи вилучаються з його, але підлягають обміну на грошові знаки, що знаходяться в обігу, засобу в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що знаходяться на рахунках чи внесені в банківські й інші кредитно-фінансові установи за межами України;

–     платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселя (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові й банківські документи), виражені в іноземній валюті чи монетарних металах.

До валютних операцій Декрет відносить :

·     операції, зв'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, здійснюваних між резидентами у валюті України;

·     операції, зв'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обороті як засобу платежу, з передачею заборгованостей і інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

·     операції, зв'язані з ввозом, переказом і пересиланням на територію України і вивозом, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей.[5]

Основними інститутами, що здійснюють валютне регулювання в Україні, є Національний банк України і Кабінет Міністрів України. Дані структури мають право законодавчої ініціативи і розробили цілий комплекс нормативних документів, що визначають спосіб і порядок валютного регулювання в країні.

Національні банк України видає індивідуальні і генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, що підпадають під режим ліцензування, згідно операцій перерахованих нижче. Основним документом, що регламентує порядок видачі ліцензій на проведення валютних операцій і здійснення контролю за їхньому неухильному дотриманні є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" .

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам і іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не вимагають індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії вимагають наступні операції:

·     вивіз, переказ і пересилання за межі України валютних цінностей;

·     ввезення, переказ, пересилання в Україну валюти України, якщо вони перевищують, установлені Національним банком України межі;

·     надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів не перевищують установлені законодавством межі;

·     використання іноземної валюти на території України як засіб платежу чи як заставу;

·     розміщення валютних цінностей на рахунках і внесках за межами України;

·     здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів інших корпоративних прав чи отриманих фізичними особами-резидентами як подарунок чи у спадщину.

Рис. 2.5 Структура операцій з іноземною валютою КБ “ПриватБанк” у розрізі валют станом на 01.01.2008 року

У залежності від якості, наданих комерційним банком документів, технічних умов, кваліфікації керівників і виконавців валютних операцій НБУ може дозволити проведення наступних операцій (усіх чи деяких з них).

1. Ведення валютних рахунків клієнтів.

Зарахування валютних надходжень на рахунки резидентів і нерезидентів (включаючи транзитні) і списання сум перерахувань, передбачених чинним законодавством.

2. Неторгові операції.

Операції по перерахуванню валютних цінностей, не зв'язаних зі здійсненням розрахунків за експорт і імпорт товарів і послуг (у тому числі видача готівки для покриття витрат осіб, що виїжджають за кордон у відрядження).

Покупка і продаж наявної іноземної валюти і платіжних документів в іноземній валюті. Видача грошових акредитивів (оплата грошових акредитивів, відкриття грошових акредитивів). Організація роботи і порядку проведення операцій в обмінних пунктах. Інкасо наявної іноземної валюти і платіжних документів в іноземній валюті.

3. Установлення кореспондентських відносин з іноземними банками.

3.1. Установлення прямих кореспондентських відносин з іноземними банками.Самостійне відкриття банком рахунків для міжнародних розрахунків з іноземними банками. Досягнення домовленості про порядок і умови ведення банківських операцій по міжнародних розрахунках.

3.2. Робота через кореспондентські рахунки Центра міждержавних розрахунків НБУ чи через кореспондентські рахунки уповноважених банків.

Установлення кореспондентських відносин і здійснення міжнародних банківських операцій з іноземними банками через кореспондентські рахунки Центра міжнародних розрахунків НБУ чи уповноважених банків.

4. Операції по міжнародних торгових розрахунках.

Операції по міжнародних розрахунках, зв'язаним з експортом і імпортом товарів і послуг, відповідно до вимог діючого законодавства, інструкцій Національного банку України, уніфікованих правил і традицій міжнародної торговельної палати.

5. Операції по торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку.

Купівля і продаж іноземної валюти в наявній і безготівковій формі за власний рахунок чи згідно доручення клієнтів (брокерські послуги) на міжбанківському і біржовому ринках.

6. Операції по залученню і розміщенню валютних засобів на внутрішньому ринку та на міжнародних ринках (здійснюються з резидентами України, з обмеженнями, установленими нормативними актами Національного банку України).

Використання створених валютних резервів (видача кредитів в іноземній валюті, покупка за іноземну валюту цінних паперів, номінованих у національній валюті).

7. Валютні операції на міжнародних грошових ринках.

Депозитні і конверсійні операції (у тому числі і ф'ючерсні, якщо це не заборонено законодавством відповідних країн), здійснювані з комерційними банками і міжнародними фінансовими організаціями – нерезидентами України.

8. Операції з монетарними металами на внутрішньому ринку.

Купівля і продаж (у тому числі на термін), прийняття в депозити, відповідальне збереження, використання на умовах застави по виданий кредит монетарних металів чи цінних паперів, номінал яких виражений у монетарних металах, якщо ці операції здійснюються на території України з резидентами України.

9. Операції з монетарними металами на міжнародному ринку.

Купівля і продаж (у тому числі на термін), прийняття в депозити, відповідальне збереження, використання на умовах застави під виданий кредит монетарних металів чи цінних паперів, номінал яких виражений у монетарних металах, якщо ці операції здійснюються не на території України чи з нерезидентами України. Незаконні скупка, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу чи як застави, тобто здійснення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язковим, спричиняють адміністративну чи кримінальну відповідальність, згідно діючого законодавства України.

Таблиця 2.15

Дані про операції з іноземною валютою КБ” ПриватБанк” в 2007-2009 році

До резидентів, нерезидентам, винним у порушенні правил валютного регулювання і контролю, застосовуються наступні міри відповідальності (фінансові санкції):

·                   за здійснення операцій з валютними цінностями комерційними банками без одержання генеральної ліцензії Національного банку України – штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованої у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій,

·                   з виключенням банку з Республіканської книги реєстрації банків чи без такої виключення, повторне здійснення таких операцій спричиняє штраф у сумі, розрахованої в порядку, зазначеному вище, і виключення банку з Республіканської книги реєстрації банків чи припинення діяльності фінансово-кредитної установи,

·                   за здійснення операцій з валютними цінностями резидентами України, без одержання відповідної індивідуальної ліцензії Національного банку України – штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованої у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій.Санкцій до порушників, валютного законодавства України що діє, застосовуються Національним банком України і по його призначенню – підлеглими йому установами. Оскарження дій по накладенню стягнень здійснюється в судовому порядку. Суми стягнених штрафів направляються в державний бюджет України.

Банки – активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів – пайовими, борговими, похідними (фінансовими інструментами) і в різних сегментах ринку – первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державним і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між емітентом та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.91 р. передбачає випуск в обіг таких видів цінних паперів: 1) акцій; 2) облігацій підприємств; 3) облігацій внутрішніх державних і місцевих позик; 4) казначейських зобов’язань держави; 5) ощадних сертифікатів; 6) векселів; 7) приватизаційних паперів.

Акція – це безстроковий цінний папір, що засвідчує внесок до статутного фонду акціонерного товариства і дає право на отримання частини доходу АТ у вигляді дивідендів, а також на участь в управлінні товариством.

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу у передбачений в ньому термін, з виплатою фіксованого відсотка, якщо інше не передбачено умовами випуску.

Облігації державних і місцевих позик – боргові зобов’язання уряду і місцевих рад народних депутатів, які передбачають відшкодування номінальної вартості цих цінних паперів у відповідний строк з виплатою фіксованого проценту (якщо інше не передбачено умовами випуску).

Казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника, що засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право вкладника на одержання по закінченню встановленого терміну депозиту і відсотків по ньому.

Вексель (нім. – заміна, обмін, розмін) – це письмово оформлене боргове зобов’язання встановленого зразка, яке засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Приватизаційні папери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право їх власника на безкоштовне одержання в процесі приватизації майна державних підприємств, державного житлового фонду і земельного фонду.

Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесійною і професійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, – активні інвестори на ринку державних цінних паперів.

Серед основних направлень інвестиційної діяльності КБ ПриватБанк потрібно виділити надання клієнтам інвесторам та клієнтам споживачам інвестицій комплексу послуг оператора фондового та фінансового ринку, включаючи послуги продавця, регістратора та зберігателя цінних паперів керуючого корпоративними правами і фінансами в процесі інвестиційної діяльності по залученню і розміщенню грошових коштів клієнтів.

Рис. 2.6. Доля ПриватБанку на ринку інвестиційних послуг на кінець 2007 року, %

В 1995 році ПриватБанк отримав Ліцензію №1 на залучення приватизаційних майнових сертифікатів фізичних осіб. На основі ліцензії банк залучив в довірче управління і розмістив в акції українських підприємств більш ніж 1,2 млн. сертифікатів, що складало 2,3 % їх загальної кількості. В липні 1992 року ПриватБанк отримав Дозвіл Міністерства Фінансів України № 38 на здійснення діяльності по випуску та обертанню цінних паперів.

Рис. 2.7. Зростання кількості цінних паперів на депозитарному обліку, млрд..шт.

Рис. 2.8. Зростання розміру портфеля цінних паперів на депозитарному обліку по номіналу, млн.. грн..

Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.

Банківська моделі характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку них паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації не фінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині. Німецькій економіці притаманна активна участь банківського капіталу у формуванні капіталу не фінансового сектора. Німецькі банки контролюють великі пакети акцій промислових фірм, активно впливають на діяльність Ради директорів цих фірм, тобто виступають у ролі стратегічних інвесторів.

Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитних установ) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса-Стігала (1933 р.) банкам до недавнього часу заборонялося займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, була обмежена їх діяльність із корпоративними облігаціями. Активну діяльність на ринку корпоративних цінних паперів у США проводять спеціальні інвестиційні інституції, зокрема інвестиційні банки, компанії, фонди.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інституцій.

Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних паперів найбільш ефективна для банків, є дискусійним. Як перевагу банківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації банківської діяльності, підвищення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектора.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція відходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інституцій і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також скасування або пом'якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників.

В Україні згідно з законодавством формується змішана модель організації ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) діяльністю з цінними паперами. Банки мають право здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осібна підставі письмового дозволу НБУ (за винятком випадків, коли інвестиції у юридичну особу не перевищують 5% від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено повну відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства не повинна перевищувати 15% від капіталу банку, а його сукупні інвестиції – 60%. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних, банків. Крім того, вказані обмеження не застосовуються, якщо банки придбали акції та інші цінні папери у таких випадках:

·     у зв'язку з реалізацією права заставодержателя (при цьому банк утримує цінні папери не більше одного року);

·     з метою створення холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

·     у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше одного року).

Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов'язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів. Вони можуть виконувати депозитарні функції, займатися клірингово-розрахунковою діяльністю, вести реєстр власників цінних паперів (реєстраторська діяльність) тощо.

Згідно з українським законодавством банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:

·     емісію власних цінних паперів;

·     організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

·     операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

·     інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

·     операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

·     довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

·     депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Згідно з законодавством України окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема це діяльність із випуску та обігу цінних паперів, депозитарна, розрахунково-клірингова, реєстраторська діяльність тощо. Для здійснення професійної діяльності банки повинні отримати також відповідний дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6