Активні операції та управління ними в ЗАТ КБ "ПриватБанк"

VARв — максимально можлива зміна відсоткової (дисконтної) ставки за певний період.

Основними методами зменшення відсоткового ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою відсотковими ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, відсотковий ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Інвестиційний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості знецінення цінних паперів, придбаних банком.

Для оцінки ступеня ризиковості інвестиційного портфеля (сукупності всіх придбаних банком цінних паперів) можна використати середньо-квадратичне відхилення, яке обчислюється за формулою:

 (7)

де Vi— середньоквадратичне відхилення норми прибутку i-го цінного папера;

Хi— частка (питома вага) i-го (j-го) цінного папера в загальній сумі інвестиційного портфеля;

Vij — коваріація між нормами прибутку i-го та j-го цінних паперів.

Основним методом зниження ризиковості інвестиційного портфеля банку є диверсифікація вкладень, тобто розподіл коштів між різними видами цінних паперів (акціями, облігаціями) різних емітентів із різними строками погашення.

Ризик ліквідності комерційного банку—це міра (ступінь) невизначеності щодо спроможності банку забезпечити своєчасне виконання зобов'язань перед клієнтами шляхом перетворення активів у грошові кошти.

Цей ризик є похідним від ризиків, пов'язаних із активними та пасивними операціями банку.

Основним методом зниження ризику ліквідності є збалансування активів і пасивів банку. Характер активних статей банку, їх строковість мають відповідати характеру і строко-вості пасивних статей.

Ідентифікувати й оцінити функціональні ризики комерційного банку складніше, ніж фінансові. Для їх оцінки використовуються в основному експертні методи.

Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обгрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

Стратегія управління банківськими ризиками — невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Ліквідність банку — це його спроможність своєчасно задовольняти вимоги своїх вкладників та інших кредиторів. Спроможність банку своєчасно виконувати свої зобов'язання зумовлюється ліквідністю активів, сталістю пасивів і рухом грошових коштів.

Ліквідність активів визначається швидкістю, з якою їх можна перевести в готівку, та оборотністю — ступенем збереження реальної вартості активів у разі їх вимушеного обертання в готівку. Для забезпечення щоденної спроможності банку відповідати за своїми зобов'язаннями структура портфеля його активів має відповідати якісним вимогам ліквідності. Із цією метою всі активи банку групуються за ступенем ліквідності:

І група — високоліквідні кредити (одноденні міжбанківські позички);

ІЇгрупа — ліквідні кредити (овердрафт, позички зі строком погашення протягом ЗО днів);

III група — низьколіквідні кредити (позички зі строком погашення понад ЗО днів).

Дбаючи про раціональну структуру кредитного портфеля, банк повинен дотримуватися встановлених нормативів миттєвої, поточної та довгострокової ліквідності.

Дохідність. Головним критерієм конкурентоспроможності портфеля позичок є критерій дохідності. Саме він у кінцевому підсумку дає змогу оцінити ефективність формування та якість управління кредитним портфелем.

Не слід забувати, що банк — це суб'єкт ринку і основна мета його діяльності — отримання прибутку. Тож сформований банком портфель позичок має сприяти досягненню цієї цілі. Можна виділити такі групи чинників, що впливають на дохідність кредитного портфеля:

рівень і структура процентних ставок;

процентний ризик;

валютний ризик;

зовнішні ринкові чинники.

З точки зору дохідності раціональна структура кредитного портфеля — це структура, що забезпечує покриття витрат банку і приносить йому очікуваний прибуток.

Занадто високий ступінь оновлення свідчить про хитку структуру портфеля позичок. Оптимальний для банку варіант, коли в середньому за рік постійними клієнтами банку є 60— 70% позичальників.

Стратегія управління банківськими ризиками — невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Перш ніж дати власне визначення поняття кредитного портфеля, ще раз наголосимо: він є не просто пасивно сформованим набором позичок, а результатом активних, цілеспрямованих вається, суто управлінським співвідношенням між різноманітними видами кредитів. На наш погляд, банківський кредитний портфель слід розглядати як втілення кредитної політики банку, що у свою чергу є невід'ємною складовою його загальної стратегії розвитку. З урахуванням викладених вище міркувань вважаємо точнішим і вичерпним таке визначення поняття портфеля позичок банку: кредитний портфель — це економічно обгрунтована й струк-турована сукупність кредитних угод і кредитних зобов'язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимог кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Конкурентоспроможність кредитного портфеля визначається такими критеріями, як ризи-ковість, ліквідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення.

Глибоке розуміння сутності портфеля позичок з точки зору його конкурентоспроможності сприятиме створенню банківськими менеджерами ефективної системи управління кредитним портфелем комерційного банку

3.3 Методи управління активами в ЗАТ КБ “ПриватБанк”

Одним із ключових елементів ефективної діяльності комерційних банків є комплекс заходів, спрямованих на оптимальне управління їхніми активами і пасивами, що пов'язано із необхідністю реалізації двох важливих завдань: по-перше, забезпечення ліквідності банку і, відповідно, підтримання належного рівня його фінансової стійкості на ринку; по-друге, забезпечення максимальної дохідності банківських операцій, що є необхідною умовою прибуткового господарювання комерційного банку як підприємства.

На практиці реалізація цих завдання може бути забезпечена лише при застосуванні комплексу заходів, орієнтованих на досягнення максимальної ефективності управління активами і пасивами комерційного банку, тобто збалансування структури залучених банком ресурсів і зроблених вкладень для створення оптимальних умов щодо підтримання ліквідності попри збереження прибутковості здійснюваних на фінансовому ринку операцій.

Під управлінням активами розуміють шляхи і порядок розміщення власних та залучених коштів. Банки повинні так розміщувати кошти в активи, щоб вони, з одного боку, приносили відповідний прибуток, а з іншої - не збільшували б ризик банку втратити ці кошти.

На основі аналізу структури активів в розрізі відокремлених їх груп і видів як на певну дату, так і в динаміці за відповідний період часу банк може переміщати кошти із одного виду активів в інший при незмінних джерелах коштів або при появі нових грошових коштів розміщувати їх в активи з таким розрахунком, щоб забезпечити формування найбільш прийнятний структурі активів з точки зору надійності розміщення і виходячи з рівня доходу. В світовій банківській практиці управління активами здійснюється за допомогою ряду методів, до яких відносяться метод загального фонду коштів а також метод розподілу активів.

Сутність методу загального фонду коштів в тому, що в процесі управління активами всі види ресурсів, а це депозити і залишки коштів на рахунках до запитання, строкові депозити, статутний капітал і резерви об’єднуються в сукупний фонд ресурсів комерційного банку. Далі кошти цього сукупного фонду розподіляються між тими видами активів, які з позиції банку є найбільш прийнятними з точки зору прибутковості. В моделі загального фонду коштів для здійснення конкретної активної операції не має значення з якого джерела поступили кошти, поки їх розміщення сприяє досягненню поставлених перед банком цілей. Схематично цей метод проілюстровано на рисунку 3.1.

При використанні цього методу спочатку визначається доля коштів, яка може бути розміщена в активи, які представляють резерви першої черги, тобто ті кошти які можуть бути негайно використані для виплати із’ятих вкладів або задоволення заявок на кредити. Це головне джерело ліквідності комерційного банку (кошти в касі, на коррахунках в НБУ і в комерційних банках кореспондентах).

Потім визначається доля коштів, яка може бути розміщена в резерви другої черги, які включають в себе високоліквідні активи, які приносять відповідний дохід. При необхідності вони можуть бути використані для збільшення первинних резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні строки, і в пеному ступені – високоліквідні позики з невеликими стоками погашення. Величина розмірів вторинних резервів залежить від діапазону коливань об’ємів зобов’язань банку та попиту на кредити – чим вони вищі, тим більші по величині потрібні активи.

Третій етап розміщення коштів по методу загального фонду – формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший дохід банку, але одночасно є і найбільш ризикованим видом банківської діяльності.

І на кінець, в останню групу активів входять першокласні цінні папери з відносно довгостроковим погашенням. Призначення інвестицій в ці цінні папери – приносить банку певний постійний дохід і по мірі строку наближення погашення боргових зобов’язань вступати в якості додаткового резерву другої черги.

При використанні методу розподілу активів або методу конверсії коштів, враховується залежність ліквідних активів від джерел залучених баком коштів і встановлюється певне співвідношення між відповідними видами активів і пасивів. При цьому приймається до уваги те, що кошти із кожного джерела врахуванням їх оберненості потребують різного забезпечення і відповідно норми обов’язкових резервів. Зокрема, по вкладам до запитання необхідно встановлювати більш високу норму обов’язкових резервів, чим по строковим вкладам. Звідси велика доля коштів, залучених у вигляді вкладів до запитання, повинна поміщатися в резерви першої та другої черги, що дозволить забезпечити виконання зобов’язань банку перед вкладниками. Схематично цей метод показаний на схемі 3.2.

У відповідності з цим методом визначаються декілька центрів ліквідності (прибутковості), які ще інакше називають “банками в середині банку”. Зокрема такими центрами є : рахунки до запитання, строкові зобов’язання банку (наприклад, строкові вклади і депозити), статутний капітал і резерви. Із кожного такого центру кошти можуть розміщуватись тільки в певні види активів з таким розрахунком щоб забезпечити їх відповідні ліквідність і прибутковість. Так, оскільки зобов’язання до запитання вимагають самого високого рівня забезпечення, то більша їх частина направляється в первинні резерви; друга істотна частина – в вторинні резерви шляхом придбання короткострокових цінних паперів, і тільки відносно невелика доля зобов’язання до запитання повинна бути розміщена в позики банку з вкрай незначними строками повернення.

Вимоги ліквідності для залучених коштів відносяться до центру строкових зобов’язаннь будуть нижчі по зрівнянню з попередніми. Тому основна частина цих коштів розміщується в позики банку, в менший мірі – в первинні і вторинні резерви, в незначний частині – в цінні папери.

Кошти які належать центру статутного капіталу і резервів, в певній мірі вкладаються в будівлі, обладнання, техніку і т.п. і частково – в низько ліквідні цінні папери.

Основною перевагою методу розподілу активів по зрівнянню з методом загального фонду коштів вважається те, що на основі розрахунку він дозволяє більш точно встановити долю високоліквідних активів і за рахунок їх зменшення вкласти додаткові ресурси в високоліквідні активи, наприклад, кредити підприємствам і організаціям.

Як вже відмічалось, загальний об’єм і структура активів в розрізі окремих статей балансу визначається тими джерелами коштів, за рахунок яких вони сформовані, тобто пасивами комерційного банку. Переважну частину пасивів банку, яка доходить до 90 % і більше, складають залучені кошти сторонніх підприємств, організацій і громадян. Інша частина приходиться на власні кошти банку, які складаються з статутного капіталу, фондів спеціального призначення, резервів і нерозподіленого прибутку.

Пріоритетним напрямом управління активами і пасивами є реалізація завдань із підтримання належного рівня прибутковості комерційного банку шляхом регулювання величини чутливих до змін процента вкладень і відповідних їм залучених ресурсів, які також чутливі до змін ринкової норми процента. При цьому до активів, чутливих до зміни процентної ставки, належать короткострокові цінні папери, позики, надані під плаваючі процентні ставки, короткострокові вкладення на грошовому ринку, урядові й муніципальні цінні папери, що підлягають погашенню з реінвестуванням вкладених коштів за поточними ставками. До пасивів – депозитні сертифікати, які погашаються протягом року, депозитні рахунки грошового ринку, зобов'язання банку з плаваючими процентними ставками. Чутливість активів і пасивів банку до змін процента зростає також у міру закінчення строків їхнього розміщення й залучення відповідно.

Різниця між зазначеними групами активів і пасивів комерційного банку утворює так званий розрив (або ОАР — за зарубіжною термінологією). Якщо значення цього розриву додатне (тобто чутливі до зміни процента активи перевищують відповідні пасиви), то в разі підвищення ринкових ставок процента банк може отримати додатковий прибуток, оскільки процентні доходи за вкладами зростуть більшою мірою, аніж витрати на залучені ресурси. Якщо ж розрив має від'ємне значення, то при тому ж збільшенні ринкових ставок прибуток банку скоротиться, бо виплати за зобов'язаннями будуть більшими ніж надходження за відповідними активами. При зворотних же тенденціях у зміні ринкової норми процента динаміка прибутку банку матиме протилежне спрямування.

Таким чином, основне завдання управління активами і пасивами банку за методом ОАР-менеджменту полягає у тому, щоб значення розриву (додатне чи від'ємне) відповідало очікуваним змінам ринкових процентних ставок. На практиці конкретні заходи комерційного банку з управління процентним ризиком можуть полягати у змінах строків розміщення й залучення активів і пасивів, регулюванні діапазону змін процентних ставок, використанні вторинних цінних паперів тощо.

Оптимальна модель формування активів і пасивів банківської установи має бути основою для прийняття управлінських рішень щодо здійснення тих чи інших операцій із надання різних видів послуг клієнтам, а тому її найдоцільніше подати у вигляді певної системи, кожен елемент якої має визначати відповідну спрямованість регулятивних заходів усередині самого банку із метою забезпечення його ліквідності. Основними елементами такої системи управління активами і пасивами можуть бути:

1) розрахунок і регулювання ліквідної позиції на основі спеціального групування активів і пасивів банківського балансу;

2) управління активами відповідно до факторів попиту на ліквідні кошти;

3) регулювання грошових потоків у рамках сукупного банківського портфеля.

Специфікою першого елемента з одного боку, є виділення в окремі групи активів за критерієм їхньої дохідності й можливості використання для розрахунків, а з другого – пасивів із позицій власності банку на ті чи інші ресурси та відповідно зобов'язань щодо їхнього повернення. Особливо важливо під час класифікації активів і пасивів звернути увагу окремо на групи, які поліпшують загальну ліквідність комерційного банку і які її погіршують. Для реалізації цього завдання найдоцільніше виділити такі групи активів: А1 – ліквідні, що не приносять доходу; А2 – дохідні ліквідні; АЗ – короткострокові ліквідні; А4 – інші активи банку, що приносять дохід; А5 – довгострокові вкладення; А6 – важко ліквідні активи; А7 – безнадійні щодо повернення активи.

Наведена класифікація активів дає змогу реально оцінити загальний потенціал ліквідності комерційного банку з точки зору наявності у нього коштів для виконання своїх платіжних зобов'язань. Сума залишків коштів за групами А1, А2, АЗ визначає цей потенціал із точки зору можливостей виконання вимог клієнтів на вилучення коштів із поточних і депозитних рахунків або отримання кредиту. З іншого боку, сумарна величина груп активів А4, А5, А6, А7 відображає той рівень вкладень, який негативно позначається на ліквідності банківського балансу. Співвідношення між сумами цих груп вказує на потенційні можливості банку розраховуватися за платіжними зобов'язаннями при одночасному отриманні доходу від вкладень у відповідні активи.

В основу групування пасивів комерційного банку покладено власність банку на ті чи інші ресурси та його зобов'язання щодо їх повернення. Отже, пасиви комерційного банку можуть бути поділені на такі групи: П1 – капітал банку; П2 – кошти до запитання інших банків; П3 – кошти до запитання клієнтів банку; П4 – короткострокові кредити інших банків; П5 – короткострокові депозити клієнтів банку; П6 – строкові залучені ресурси; П7 – цінні папери власного боргу.

Класифікація пасивів за зазначеними групами дає змогу комерційному банку оцінити величину поточних потреб у коштах для виконання зобов'язань перед клієнтами, що визначається сумою груп П2, ПЗ, П4 і П5. Їхнє загальне збільшення може спричинити погіршення ліквідності банку. Водночас інша частина пасивів (ПІ, П6, П7) значно меншою мірою визначає потребу комерційного банку в ліквідних активах і формує ту порівняно стійку частину зобов'язань, яка може використовуватися для розміщення у дохідні види вкладень.

Наведене групування активів і пасивів банківського балансу може бути основою для розрахунку ліквідної позиції комерційного банку (ЛП), що вказує на таку структуру його балансу, яка забезпечує принципову можливість розраховуватися за зобов'язаннями перед клієнтами у поточний період:

ЛП = А1 + А2 + АЗ – П2 – П3 – П4 – П5:

Додатне значення показника ЛП вказує на достатній рівень ліквідності комерційного банку і його спроможність розраховуватися з усіма групами вкладників і кредиторів за поточними зобов'язаннями. Відтак додатна величина ліквідної позиції свідчить про правильність обраного керівництвом банку шляху управління активами і пасивами із точки зору підтримання належного рівня ліквідності. З іншого боку, від'ємний результат розрахунку ЛП спричинений браком коштів у банку для того, щоб розрахуватися з усіма своїми клієнтами на їхні вимоги у поточному періоді. Цей результат може свідчити і про неправильне (надто ризиковане) формування структури активів, що не відповідає структурі залучених банком ресурсів. Відповідного цього необхідно вжити певних заходів щодо перегрупування активів у такий спосіб, щоб поповнити одну з груп А1, А2 чи А3.

Загалом необхідною умовою дієвості цього напряму регулювання банківської ліквідності є розробка системи щоденного збору й аналізу інформації про всі здійснювані комерційним банком операції з метою віднесення їх до однієї з класифікаційних груп активів і пасивів, що дасть змогу зробити відповідні висновки й прийняти управлінські рішення на рівні всього банку.

Другий елемент регулювання ліквідності комерційного банку – система заходів з управління банківськими вкладеннями відповідно до факторів попиту на ліквідні активи. Тут йдеться про два ключових фактори, що визначають попит клієнтів банку на кошти, а відтак і потребу самого комерційного банку мати активи у безпосередньо ліквідній формі: з одного боку це потреба у вилученні якоїсь частини або всієї суми залишку депозиту до запитання (поточного рахунка) юридичної чи фізичної особи, а з другого – це запит на отримання кредиту для задоволення виробничих чи споживчих потреб відповідно до умов індивідуальних кругообігу капіталів підприємств або динаміки доходів і витрат населення.

Задоволення потреб клієнтів у кредитах є однією з найнеобхідніших умов утримання міцних позицій на ринку банківських послуг і підтримання високого рівня конкурентоспроможності комерційного банку. Можливості видачі позики також мають бути забезпечені необхідними ліквідними активами, що визначає відповідно і роль процесу управління ліквідністю комерційного банку для стабільного функціонування на ринку.

Отже, управління активами та їхній розподіл має здійснюватися на основі чіткого розмежування можливого запиту на вилучення коштів із поточних рахунків і попиту на кредити із тим, щоб підтримання ліквідності комерційного банку не завдавало надмірної шкоди його рентабельності.

Практичне розв'язання цього завдання може бути здійснене через управління первинними і вторинними резервами банківської установи, а також активізацію можливостей використання зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів. При такому підході найдоцільніше застосовувати розподіл факторів попиту на ліквідні ресурси таким чином, щоб запити клієнтів на вилучення коштів із поточних рахунків банк міг задовольняти негайно, для чого він повинен мати у своєму розпорядженні адекватну величину первинних резервів і а очікуваний попит на кредити задовольнявся б із мінімальною затримкою. В останньому випадку засобом задоволення цього попиту можуть бути як вторинні резерви, так і можливості залучення ліквідних коштів із зовнішніх джерел ( рис 3.3.).

Рис. 3.3. Схема управління активами комерційного банку відповідно до попиту клієнтів на ліквідні кошти

Третій елемент системи управління активами і пасивами комерційного банку – метод регулювання грошових потоків у межах сукупного банківського портфеля. Основними його параметрами є розміри вкладень у конкретні види активів, дохідність цих вкладень і терміни їх розміщення, обсяги залучення різних видів ресурсів, їхня вартість (тобто величина процентних виплат) і строки погашення. Практичний зміст цього методу полягає у підтриманні ліквідності комерційного банку через обов'язкове закріплення певних груп залучених пасивів за конкретними активами. При цьому зовсім не йдеться про застосування надмірної деталізації руху грошових потоків, за якої слід було б відстежувати рух кожної копійки залучених ресурсів на предмет відповідності розміщення їх в активних операціях за сумами і термінами. Прийнятнішою можна вважати практику укрупненого групування активів і пасивів із метою збалансованого розміщення ресурсів, тобто спрямування грошових потоків із сум залучених коштів у ті види вкладень, які за строками і дохідністю адекватні сформованій комерційним банком ресурсній базі. Воднораз можуть бути розв'язані завдання як щодо підтримання належного рівня ліквідності комерційного банку, так і щодо прибутковості його роботи.

Запропонована модель управління активами і пасивами може бути тією основою для оптимізації управління банківськими операціями, яку з тими чи іншими варіаціями можуть використовувати комерційні банки, забезпечуючи тим самим, з одного боку, належну дохідність як ключовий параметр реалізації інтересів власників (акціонерів) у діяльності комерційного банку, а з другого – оптимальний рівень ліквідності як основного фактору, котрий визначає можливості банку відповідати за власними платіжними зобов'язаннями, що узгоджується з інтересами вкладників і позичальників.

Усі розглянуті вище напрями регулювання ліквідності комерційного банку в системі заходів щодо управління його активами і пасивами найдоцільніше застосовувати у комплексі, бо, доповнюючи один одного, вони можуть створити оптимальні умови для ефективного збалансування різних видів залучених ресурсів і вкладень, а отже, сприяти підтриманню належного рівня фінансової стійкості банківської установи.

Висновки та пропозиції

В результаті аналізу фінансового стану КБ”ПриватБанк” та вивчення активних операцій комерційного банку можна зробити наступні висновки :

1. В ході аналізу активів КБ “ПриватБанк” спостерігались значні зміни у складі структурі й обсязі активів протягом 2007-2009 років. Так обсяг активів у 2009 році порівняно з 2007 роком збільшився на 26,1 %. Основну частину у структурі активів займають видані кредити. В 2009 році питома вага кредитного портфеля збільшилась на 11,4 % порівняно з даними в 2007 році.

Аналіз структури кредитного портфеля показав, що короткострокові кредити протягом 2009 року зросли на 7 %, питома вага довгострокових кредитів знизилась. Це пояснюється тим, що довгострокові кредити ризикованіші для банку у зв’язку з нестабільним економічним станом в Україні, невідомими перспективами валютного курсу тощо. В 2008-2009 роках КБ “ПриватБанк” збільшив обсяги споживчого кредитування шляхом розширення клієнтської бази за рахунок вкладників з різними рівнями доходів, з стійким фінансовим станом. При аналізі кредитного портфеля за ступенем ризику структуру кредитного портфеля КБ” ПриватБанк” в 2008 році можна вважати задовільною, так як пролонговані, прострочені, сумнівні та безнадійні кредити складають лише 12 % при дозволеній нормі в 50 %.

Загальна сума фінансових ресурсів банку протягом 2007-2009 років збільшилась на 26,1 %. Головним чином це відбулось через збільшення в 2008 році порівняно з 2007 роком міжбанківських депозитів, коштів на коррахунках “Лоро”, а також збільшення питомої ваги кредитів міжнародних фінансових організацій а також депозитів юридичних осіб.

2. Доходи КБ “ПриватБанк” зросли на 32 % за аналізований період. Це відбулось в основному за рахунок збільшення в 2009 році порівняно з 2007 роком процентних доходів, комісійних доходів, інших банківських операційних доходів.

Розрахунок показників прибутковості показав, що дохід на активи та дохід на капітал мають стрибкоподібний характер. Дохід на капітал в 2009 році порівняно з 2007 роком зменшився на 3,1 %, це свідчить про те що дохідність капіталу учасників теж зменшилась. Дохід на активи в 2009 році порівняно з 2007 роком теж зменшився на 0,2 %. Це означає, що банк втрачає здатність вкладати свої кошти в активні операції.

3. Постатейний аналіз витрат банку показав, що в 2009 році порівняно з 2007 роком сума загальних витрат зросла на 63,2 %. Аналізуючи видатки банку, можна зробити висновок, що темпи зростання видатків в 2009 році значно випереджують темпи зростання доходів в цьому ж році, хоча в попередньому році все було навпаки.

Результати порівняння фактичних рівнів нормативів регулювання КБ “ПриватБанк” з їх нормативним значенням в 2007-2009 роках показали, що банк протягом аналізованого періоду дотримувався всіх нормативів регулювання банківської діяльності.

4. КБ “ПриватБанк” проводить операції з іноземною валютою. Так обсяг операцій         з іноземною валютою банку в 2009 році порівняно з 2007 роком збільшився на 892,5 тис. грн.

КБ “ПриватБанк” активно здійснює операції з цінними паперами. В 2006 році порівняно з 2007 роком відбулось значне зростання розміру портфеля цінних паперів на депозитарному обліку і відповідно зростання кількості цінних паперів на депозитарному обліку. КБ”ПриватБанк” має значну долю цінних паперів на ринку інвестиційних послуг.

5. З метою полiпшення методики управління активними операціями банку пропонуємо застосовувати три основних методи :

1)  метод загального фонду коштів (об’єднання джерел), в основі якого лежить ідея об’єднати всі ресурси банку з наступним їх розміщенням відповідно до визначених пріоритетів. Цей метод дасть змогу керівництву оперативних відділів розвязати проблему поєднання надійності, ліквідності і прибутковості ;

2)  метод розподілу активів або конверсія коштів, головною перевагою якого є зменшення частки ліквідних активів та вкладень додаткових коштів у позики та інвестиції.Тобто цей метод сприятиме збільшенню норми прибутку, і, відповідно веде до фінансової стійкості банку;

3)  метод управління активами комерційного банку відповідно до попиту клієнтів на ліквідні кошти, показує, що управління активами та їхній розподіл має здійснюватись на основі чіткого розмежування можливого запиту на вилучення коштів із поточних рахунків і попиту на кредити. Цей метод сприятиме тому, щоб підтримання ліквідності комерційного банку не завдало надмірної шкоди його рентабельності.

6. Для пiдвищення ефективностi управління активами банку необхiдно здiснити наступнi заходи :

1)                управління готівкою повинно бути більш ефективним, тобто необхідно планувати притоки і відтоки готівки і розробляти графіки платежів;

2)                в управлінні кредитним портфелем необхідно контролювати розміщення кредитних вкладень по ступеню їхнього ризику, форм забезпечення повернення позичок, рівню прибутковості; аналізувати розміщення кредитів за термінами на основі бази даних; краще вивчати кредитоспроможність позичальників; видавати кредити можливо більшому числу клієнтів при зберіганні загального обсягу кредитування; підвищити повернення кредитів, у тому числі за рахунок більш надійного забезпечення;

3)                змінити структуру активів, тобто збільшити частку ліквідних активів за рахунок достатнього погашення кредитів, розчищення балансу шляхом виділення на самостійний баланс окремих видів діяльності, збільшення власних коштів, одержання позик в інших банках тощо.

Список використаної літератури

1.     Закон України “Про банки та банківську діяльність” №872-XII від 20 березня 1991 року, зі змінами та доповненнями

2.     Закон України “Про порядок здiйснення розрахункiв в iноземнiй валютi” №185/94-ВР вiд 23.09.94 р.

3.     Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” №1201-ХІІ від 18 червня 1991 р.

4.     Закон України “Про заставу” №2654-ХІІ від 02 жовтня 1992 р.

5.     Декрет КМУ “Про систему валютного регулювання i валютного контролю” №15-93 вiд 19.02.93 р.

6.     Інструкції про відкриття банками рахунків у національній і іноземній валюти, затверджена Постановою Правління НБУ №527 від 18.12.98 р.

7.     Iнструкцiя про порядок здiйснення розрахункiв у iноземнiй валютi за експортно-iмпортними операцiями на умовах вiдстрочки платежiв чи поставок. Затверджено наказом НБУ №85 вiд 14.06.94 р.

8.     Постанова КМУ i НБУ “Про типовi платiжнi умови зовнiшньоекономiчних договорiв (контрактiв) i типовi форми захисних застережень до зовнiшньоекономiчних договорiв (контрактiв), якi передбачають розрахунки в iноземнiй валютi” №444 вiд 21.06.95 р.

9.     Постанова НБУ “Про організацію розрахунків по банківських платіжних картках” від 23.03.99 р. №135

10.           Положення про порядок застосування ст.16 Декрету КМУ №15-93 вiд 19.02.93 р. “Про систему валютного регулювання i валютного контролю”. Затверджено постановою правлiння НБУ №212 вiд 04.07.97 р., у редакцiї постанови правлiння НБУ №280 вiд 20.07.98 р.

11.           Положення про порядок реєстрацiї одержання резидентами кредитiв в iноземнiй валютi вiд iноземних кредиторiв. Затверджено постановою правлiння НБУ №144 вiд 07.05.97 р.

12.           Положення з бухгалтерського облiку операцiй в iноземнiй валютi. Затверджено наказом Мiнфiну України №29 вiд 14.02.96 р.

13.           Положення НБУ “Про кредитування”, затверджене постановою Правління НБУ від 28.09.95 р. № 246 (з врахування змін від 29.04.96 р. № 361)

14.           Положення НБУ “Про порядок формування і використання коштів резерву на можливі втрати по кредитах комерційних банків”, затверджене постановою Правління НБУ від 31.01.96 р. № 20

15.           Правила використання готiвкової iноземної валюти на територiї України. Затверджено постановою правлiння НБУ №119 вiд 26.03.98 р.

16.           Асалієв А., Іванова Н. Практичний посібник про банківську діяльність. – М: Економіка та фінанси, 1995. – 626 с.

17.           Ачнасов А.І. Активні операції комерційних банків. – М.: АО “Консалтбанкир”, 1994. – 80 с.

18.           Банківські операції. / За ред. А.М. Мороз, М.І. Савлук. – К. КНЕУ, 2002. – 476 с.

19.           Банківська справа. / За ред. О.И. Лаврушина. – М.: Фінанси і статистика, 2001. – 667 с.

20.           Бондаренко Л. Поняття кредитного портфеля комерційного банку і критерії його конкурентоспроможності. // Вісник НБУ. – 2003. - №3. – с.31-33

21.           Владичин У.В. Роль кредитування в економічному зростанні України. // Фінанси України. – 2004. - №1. – с.96-103

22.           Внукова Н.М. Факторинг: Проблеми та шляхи розвитку в Україні.// Банківська справа. -1998. -№ 3. – с.36-39

23.           Вожхов А.П. Формування ресурсів комерційних банків. // Фінанси України. – 2003. – №1. – с. 116-128

24.           Гуцал І.Р., Дзюблюк О.В. Оптимізація управління активами і пасивами комерційного банку. // Фінанси України. – 2002. – №5. – с. 129

25.           Зозуля Т.О. Визначення якості активів комерційних банків. // Фінанси України. – 1998. - №7. – с.107-111

26.           Калина А.В. Ринок цінних паперів. – К.: МАУП, 1997. – 216 с.

27.           Клименко Т. Кредитна діяльність банків України.// Економіка України.-2000.- №3. – с. 34-39

28.           Кредити. Інвестиції. / За ред. А.Г. Кулаков. – М.: Приор, 1995. – 144 с.

29.           Кротюк В., Кіреєв О., Корчева Г. Фінансовий стан банків України у першому півріччі 2002 року та шляхи підвищення їх ефективної діяльності.// Вісник НБУ.-2002.- №10. с. 3, 9

30.           Литвин Н. Методика комплексного аналізу валютних операцій комерційного банку.// Вісник НБУ. – 2002. - №8. – с.29-33

31.           Лобанова А.Л. Аналіз активних операцій комерційних банків. // Фінанси України. – 2002. – №6. – с. 99

32.           Лобанова А.Л. Перспективи розвитку ринку нетрадиційних банківськіх послуг.// Фінанси України. -2003. - №3. – с.133 - 139

33.           Основи банківської справи. / За ред. А.М. Мороз. – К.: Лібра, 1994. – 330с.

34.           Олексієнко М.Д. Банківські гарантії та поручительства. // Фінанси України. – 2000. – №7. – с. 112

35.           Павлюк С.М. Кредитні ризики та управління ними. // Фінанси України. – 2003. -№11. –с.105-111

36.           Понаморенко О. В. Аналіз кредитної діяльності комерційних банків України.// Фінансовий консультант.-2000.-№1-2. с. 67-69

37.           Потійко Ю.А. Розподіл банківських активів в Україні. // Фінанси України. -2002. - №6. – с.87-93

38.           Примостка Л. Управління активами і пасивами комерційного банку. // Вісник НБУ. – 2001. - №2. – с.39-43

39.           Примостка О.О. Аналіз ефективності діяльності комерційних банків.// Фінанси України. – 2003. - №4. – с.97-101

40.           Пшик Б.І. Модель управління активами і пасивами банку. // Фінанси України. -2003. - №5. – с.115-121

41.           Семениченко Ю.К. Проблеми оцінки прибутковості основних операцій банків України. // Фінанси України. -2000. - №10. – с.111-117

42.           Стрельников М. Банківське кредитування підприємства, відображення кредитних операцій в бухгалтерському та податковому обліку. // Бухгалтерський облік та аудит. – 2002. – №6. – с.56-63

43.           Туник Г.М. Регулювання кредитної діяльності банку.// Фінанси України.-2002.-№4.-с. 122-125

44.           Цигалов С.А. Особливості функціонування комерційних банків на ринку цінних паперів. // Фінанси України. – 2000. – №6. – с. 122

45.           Шпачук В. Найпоширеніші проблеми в банківський діяльності та першочергові заходи їх вирішення. // Вісник НБУ.-2002.-№10.-с.45

Додаток 1

Баланс КБ ПриватБанк

(тис. грн.)

Додаток 2

Баланс КБ ПриватБанк

(тис. грн.)

Додаток 3

Баланс КБ ПриватБанк

(тис. грн.)

Додаток 4

Звіт про прибутки і збитки

КБ ПриватБанк

на 1 січня 2007 року

Додаток 5

Звіт про фінансові результати

КБ ПриватБанк

на 1 січня 2008 року

Додаток 6

Звіт про фінансові результати

КБ ПриватБанк

на 1 січня 2009 року

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6