У результаті такої оцінки, яка повинна мати регулярний характер, виявляються: тенденції рівня дохідності, ліквідності та ризику портфеля в цілому; відповідність рівня дохідності, ліквідності та ризику цільовим параметрам формування портфеля (типу портфеля); відповідність встановлених параметрів шкалі "дохідність-ризик", "дохідність-ліквідність".

Результати оцінки слугують основою прийняття управлінських рішень про необхідність і напрямки реструктуризації портфеля цінних паперів.

3. Вибір принципових підходів до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів банку.

Теорія оперативного управління портфелем цінних паперів виділяє два принципових підходи до здійснення цього управління — активний і пасивний.

Вони відрізняються як завданнями, так і методами оперативного управління портфелем.

Пасивний підхід до управління портфелем базується на принципі "слідування у фарватері ринку". Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів має чітко відбивати тенденції кон'юнктури ринку цінних паперів як за загальним обсягом (на основі загальноринкових індексів динаміки), так і за складом. Інакше кажучи, динаміка портфеля цінних паперів банку в мініатюрі повинна копіювати динаміку ринку цінних паперів у цілому.

Основна увага при пасивному підході до управління портфелем приділяється забезпеченню його реструктуризації за видами цінних паперів та його глибокої диверсифікації.

Пасивна політика управління передбачає: формування пасивного портфеля; купівлю цінних паперів, рух яких відповідає руху всього ринку; відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних паперів, що входять у портфель; більш довгострокові інвестиції; високий рівень диверсифікованості портфеля, малу частку окремих цінних паперів; розосереджений портфельний ризик; мінімальні витрати на аналітичну підтримку, на виплати комісійних брокерам.

Передусім пасивний підхід характеризує менталітет формування консервативного портфеля.

Активний підхід до управління портфелем базується на принципі "випередження ринку". Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів повинна відбиватися на прогнозних розрахунках ринкової кон'юнктури, а не відображати поточну її динаміку. Для цього підходу характерна індивідуалізована оцінка майбутньої ринкової вартості цінних паперів з наступним включенням до складу реструктурованого портфеля недооцінених у поточному періоді цінних паперів. Активний підхід передбачає також глибоку індивідуалізацію методів прогнозування кон'юнктури ринку цінних паперів, що базується переважно на методах технічного аналізу.

Активне управління передбачає, що: фінансовий менеджер постійно здійснює детальний аналіз кон'юнктури ринку, виграш досягається внаслідок купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості і продажу їх на верхніх точках; інвестиції не є довгостроковими, вони носять короткостроковий характер; значні витрати на оновлення складу портфеля, пов'язані з інформаційною, аналітичною, експертною та торговельною активністю на ринку цінних паперів; активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами; активна гра на зниження з переоціненими цінними паперами; значні спекулятивні обороти за цінними паперами, що входять до складу портфеля, активна купівля-продаж; намагання "побити" ринок; портфель переважно диверсифікований, значна частка окремих багатообіцяючих цінних паперів, на яких сконцентрований портфельний ризик.

Дії фінансового менеджера під час активного управління: перекидання коштів; купівля цінних паперів в очікуванні гарних результатів і продаж незадовго до їхнього оголошення (ціни в момент оголошення дивідендів найчастіше падають); спекуляції новими випусками цінних паперів; постійний пошук акцій і секторів із заниженими цінами, а також компаній, що реорганізуються; відстеження настрою ринку.

Більшою мірою активний підхід до управління портфелем відбиває менталітет агресивного його формування.

Вибір принципового підходу до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів визначає систему методів її здійснення в банку.

4. Реструктуризація портфеля цінних паперів за основними складовими портфеля.

Така реструктуризація здійснюється двома методами залежно від обраного принципового підходу до оперативного управління портфелем. Основу цих методів складає визначення постійного або змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів.

При постійному співвідношенні спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів його реструктуризація завжди має бути спрямована на забезпечення початкових цільових параметрів його формування.

Залежно від типу сформованого портфеля інвестор визначає постійне співвідношення спекулятивної та консервативної частин, що характеризується певними видами цінних паперів. Ці значення можуть варіюватися лише у невеликому діапазоні в межах встановлених лімітів. Із досягненням цих лімітів здійснюються операції з реструктуризації портфеля. Так, якщо понад ліміти зросла вартість спекулятивних видів цінних паперів, частина з них реалізується з паралельним придбанням цінних паперів консервативних видів. Реструктуризація портфеля за методом постійного співвідношення відбиває ідеологію пасивного підходу до його управління.

У результаті змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля інвестор постійно варіює склад портфеля цінних паперів з урахуванням прогнозної динаміки їх ринкової вартості. Якщо результати прогнозу показують більш сприятливу динаміку ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля, їх частка зростає в разі відповідного зниження питомої ваги цінних паперів консервативної його частини. І, навпаки, з прогнозом несприятливої динаміки ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля їх частка відповідно знижується.

Підпорядкування реструктуризації портфеля прогнозній динаміці ринкової вартості спекулятивних цінних паперів відбиває ідеологію активного підходу до управління.

5. Реструктуризація портфеля за конкретними видами цінних паперів.

Методи такої реструктуризації портфеля визначаються принциповими підходами до її здійснення.

При пасивному підході до оперативного управління портфелем основну увагу в здійсненні цього етапу реструктуризації портфеля приділяють забезпеченню його диверсифікації в межах окремих видів цінних паперів.

При активному підході до оперативного управління портфелем основну увагу на цьому етапі реструктуризації портфеля приділяють пошуку та придбанню недооцінених цінних паперів (ринкова ціна яких нижча від їх реальної внутрішньої вартості, визначеної на основі оцінки вартості чистих активів компанії).

2.4 Управління банківськими ризиками

У найширшому розумінні ризик – це невизначеність щодо здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться і не приведе до небажаних наслідків.

В банківській справі як і в інших видах бізнесу ризик пов’язується передусім з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.

Ризик означає небезпеку (можливість) втрати банком своїх ресурсів, недоотримання доходів або понесення додаткових витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій які виконує кожен комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан яких безпосередньо впливає на їхнє становище.

Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск і купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою. Здійснення кожної банківської операції пов’язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через те, що банк одночасно здійснює активні і пасивні операції виникають такі ризики, як: кредитний ризик, валютний ризик, процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву строку залучення і розміщення коштів, валютний ризик.

2.4.1 Кредитний ризик

Кредитні операції є складовою банківського бізнесу й визначають головні доходи банку. Але такі операції становлять так званий кредитний ризик.

Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалежно від того, де відображується операція - на балансі чи поза балансом.

Кредитний ризик може виникати з різних причин, але в будь-якому випадку для банку він означає загрозу втрати чи часткової втрати коштів, наданих у користування. Досить важливо, щоб банк виявив, що саме спричинює таку загрозу, адже в майбутньому від цього залежатиме його прибутковість за операціями, пов'язаними з кредитуванням.

Фактори кредитного ризику можуть мати як зовнішній характер стосовно банку, так і внутрішній.

Фактори, що мають зовнішній характер, пов'язані з можливістю реалізації кредитного ризику, оскільки не залежать від діяльності персоналу кредитного підрозділу банку. Позичальник може не повернути кредит, незважаючи на сумлінні дії співробітників банку.

Навпаки, фактори, що мають внутрішній характер, пов'язані з помилками, яких припустився персонал в ході оформлення кредитної документації, помилками при оцінці кредитоспроможності позичальника, порушеннями посадових інструкцій і помилками, закладеними в самих правилах здійснення кредитування.

При оцінці кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитні ризики.

Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий, конкретний контрагент банку - позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями.

Основні причини виникнення індивідуального кредитного ризику: нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку; ризик ліквідності застави; моральні та етичні характеристики позичальника.

Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні вартості активів банку. Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик - кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку: концентрація – це зосередження кредитів в одному із секторів економіки; диверсифікація полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характерами (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон).

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Але навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Одним із методів управління ризиком кредитного портфеля банку є лімітування. Лімітування полягає у встановленні максимально допустимих розмірів надання позик. Завдяки встановлення лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов`язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку; т.ін. Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому (норматив НБУ "Максимальний розмір ризику на одного позичальника" (Н7).

Одним із методів управління кредитним ризиком є формування резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями.

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями банків як метод управління ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку, які надалі використовуються для компенсації неповернених банку кредитів. Мета створення резервів – це підвищення стабільності, надійності банківської системи, захист інтересів клієнтів.

Цей підхід базується на принципі обачності, за яким банківські портфелі кредитів оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто в залежності від класу позичальника і стану обслуговування заборгованості. Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань, які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів. За групою стандартних кредитів формується загальний резерв за рахунок прибутків минулих років. За кредитами, що віднесені до інших груп, під контролем, субстандартними, сумнівними і безнадійними – створюється спеціальний резерв, відрахування до якого відносяться до витрат комерційного банку. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.

Якщо резерв в банку не сформований, то втрати мають відшкодовуватися за рахунок власного капіталу банку. Значні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу банку та його банкрутства. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу ризиків на величину капіталу банку.

Сьогодні банки України створюють такі резерви, як: резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків; резерви під дебіторську заборгованість; резервний фонд на покриття непередбачуваних збитків.

Порядок формування та використання зазначених резервів регулюється відповідними постановами НБУ.

Нарахування до резервів здійснюються за встановленими нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми ймовірних втрат. Критерії оцінки якості активів, розміри відрахувань визначаються центральним банком залежно від економічних умов та ситуації в країні і можуть переглядатися з часом. Порядок використання резервів також регламентується централізовано. Перевагою резервування для банку є можливість швидкого відшкодування понесених банком фінансових втрат, а недоліками - відволікання значної частини фінансових ресурсів на формування резерву та, відповідно, зниження ефективності використання капіталу банку.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Страхування являє собою передачу за визначену плату цілком або частково власного ризику на спеціалізовану організацію. Економічна сутність страхування полягає в створенні резервного (страхового) фонду, розмір відрахувань в який для окремого суб`єкта, що бажає мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхового відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик передається від страхувальника до страховика.

Основними об`єктами страхування в кредитній діяльності банку є: об`єкт застави; ризики, пов`язані з банківськими кредитами, виданими (прийнятими) гарантіями.

Страхування кредитів використовується банками у двох формах:

1) заставного або кауційного страхування. У цьому випадку страхувальником є позичальник, об`єктом страхування його майнова відповідальність перед банком, що надав кредит, за своєчасну і повну виплату боргу і процентів за ним;

2) делькредерного страхування. У цьому випадку страхувальник - банк, а об'єкт страхування - відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленні процентної ставки за кредит.

Перевагою страхування ризику кредитного портфеля над резервуванням є те, що обсяг відшкодування негативних наслідків не обмежується сформованим за рахунок відрахувань страховим фондом, а визначається вартістю об'єкта страхування, розміром страхового внеску та, відповідно, страховою сумою.

Під забезпеченням слід розуміти види та форми гарантованих зобов`язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого його неповернення позичальником. До забезпечення належать:

1. Застава матеріальних цінностей та майнових прав. Предметом застави може бути: майно, яке згідно з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення: товарно-матеріальні цінності, цінні папери, депозити, нерухоме майно; майнові права, тобто права користування майном, у тому числі і об`єктами права інтелектуальної власності.

Застава означає, що банк має право в разі невиконання позичальником зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Таким чином, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге – право переваги.

2. Гарантія, за якою банк, інша фінансова установа, страхова організація, яка носить загальну назву "гарант", гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов`язку за договором. Гарантія розглядається як самостійне зобов`язання гаранта перед банком, яке в правовому полі не залежить від інших договірних зобов`язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо настане гарантійний випадок.

3. Порука - договір з односторонніми зобов`язаннями, на основі якого поручитель бере зобов`язання перед банком-кредитором сплатити у разі необхідності заборгованість позичальника. Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор у разі невиконання зобов`язань боржником має право висунути свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. У разі невиконання зобов`язань боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.

2.4.2 Управління валютним ризиком банку

У світовій та вітчизняній практиці банки є одними з головних учасників валютного ринку, де їх діяльність складається з управління активами та пасивами в іноземній валюті, а отже, пов'язана з валютним ризиком (елементом ринкового ризику), що виникає у зв'язку з використанням різних валют під час здійснення банківських операцій.

Під валютним ризиком розуміють імовірність для банку грошових збитків або зменшення вартості капіталу внаслідок несприятливих змін валютних курсів у період від придбання до продажу позицій у валюті.

Існування широкого спектру валютних ризиків обумовлене також переліком різноманітних факторів, що спричиняють появу ризику. Розрізняють довгострокові та короткострокові фактори коливання обмінних курсів.

Довгострокові фактори виникнення валютного ризику містять у собі: загальну економічну ситуацію в країні, політичну ситуацію, рівень процентних ставок, рівень інфляції, стан платіжного балансу, систему валютного регулювання тощо. Короткострокові - незбалансованість окремих ринків та стан ринкового і конкурентного середовища.

Дані фактори є зовнішніми стосовно банку. Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусилля банку мають бути спрямовані на управління валютним ризиком усередині самого банку.

Елемент валютного ризику для банку сконцентровано у співвідношенні активів і пасивів, позабалансових вимог та зобов'язань в іноземній валюті. Тобто фахівці банківського бізнесу здійснюють управління валютними ризиками через управління валютною позицією.

Отже, результат (збитки або прибутки) залежить не лише від зміни валютного курсу, а й від зайнятої валютної позиції.

Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті (Ав) та сумою балансових і позабалансових зобов'язань у тій самій валюті (Пв) й розраховується окремо за кожною іноземною валютою, що входить до мультивалютного портфеля банку.

За фактором впливу на баланс банку розрізняють балансову, позабалансову та загальну валютні позиції.

Балансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами балансових активів і зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає в результаті проведення операцій, що безпосередньо впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу повинна відноситися безпосередньо на фінансовий результат банку як курсова різниця.

Позабалансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами позабалансових вимог і позабалансових зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає внаслідок проведення операцій, що безпосередньо не впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу не визнається фінансовим результатом до моменту реального перенесення позиції на баланс, а переоцінка, пов'язана зі зміною форвард-курсу, фінансовим результатом визнається.

Загальна валютна позиція - це сума балансової і позабалансової валютної позицій. Саме така позиція розраховується з метою оцінки й аналізу загального обсягу валютних операцій банку.

За фактором схильності до валютного ризику виділяють закриту й відкриту валютні позиції. Остання, у свою чергу, поділяється на коротку та довгу валютні позиції.

Закрита загальна валютна позиція виникає в разі, коли сума активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті дорівнює сумі балансових та позабалансових зобов'язані у тій самій валюті. З погляду валютного ризику така позиція не становить загрози для банку, оскільки внаслідок зміни валютного курсу і активи, і зобов'язання зміняться на однакову величину при постійному розмірі капіталу банку.

Відкрита валютна позиція виникає, коли сума активів і позабалансових вимог у визначеній іноземній валюті не збігається з сумою балансових та позабалансових зобов'язань у тій самій валюті. З погляду ризику така позиція становить загрозу для банку, оскільки зі зміною валютного курсу активи і зобов'язання зміняться не на однакову величину, що призведе до зміни розміру капіталу банку.

Довга відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума активів у певній іноземній валюті перевищує суму зобов'язань у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу іноземної валюти щодо національної й отримує дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку падіння курсу національної валюти щодо іноземної.

Коротка відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума зобов'язань у певній іноземній валюті перевищує суму активів у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу національної валюти щодо іноземної валюти й отримає дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку знецінення іноземної валюти щодо національної.

За тривалістю така позиція поділяється на: денну відкриту валютну позицію (змінюється протягом дня); балансову відкриту валютну позицію, що переходить наступного дня і відображається на відповідних рахунках реструктурованого балансу.

За призначенням виділяють спекулятивну валютну позицію та валютну позицію для хеджування. Крім того, розрізняють ще й структурну валютну позицію, до якої банк вдається, аби захиститися від несприятливого впливу можливих змін валютних курсів на співвідношення його капіталу й активів (ризик недостатності капіталу).

Слід зазначити, що зміни у валютних позиціях банку виникають постійно як результат операцій в іноземній валюті, що здійснюються ним. Банківська установа потребує постійного обліку відкритих позицій банку. Причому за умов ефективного управління відкритою валютною позицією банку кожну довгу позицію з іноземних валют завжди має врівноважувати коротка позиція в іншій валюті. Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окремо щодо кожної іноземної валюти.

Визначимо перелік операцій банку, що впливають на розмір відкритої валютної позиції, а, отже, і на активи та пасиви банку в іноземній валюті: купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні й строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон тощо), за якими виникають вимоги та зобов'язання в іноземних валютах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними; отримання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які враховуються на відповідних рахунках; купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту; надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду; погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахунка витрат); інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, у тому числі національній, що призводить до зміни структури активів при незмінності пасивів і навпаки).

Валютні активи - це ресурси в іноземній валюті, які контролюються банком як результат минулих подій, використання яких ймовірно, сприятиме в майбутньому зростанню економічної вигоди. Відповідно в балансовому звіті банку валютні активи представлені як: готівкова іноземна валюта; банківські метали; кошти в іноземній валюті на кореспондентських рахунках ностро в НБУ та інших банках; депозити і кредити, надані іншим банкам; цінні папери в іноземній валюті; валютні кредити, надані клієнтам; інвестиції в іноземній валюті в асоційовані й дочірні компанії.

Валютні активи банку формуються внаслідок проведення ним активних валютних операцій, до яких належать операції з розміщення іноземної валюти та банківських металів з метою отримання доходів.

Склад і структура валютних активів значною мірою залежать від пасивних валютних операцій, тобто операцій, за допомогою яких банк формує валютні ресурси для проведення активних операцій.

До джерел залучення валютних коштів (до валютних пасивів) належать: іноземна валюта на кореспондентських рахунках лоро; валютні депозити й кредити, отримані від інших банків; кошти в іноземній валюті на поточних і депозитних рахунках клієнтів; кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій; інші зобов'язання в іноземній валюті та банківських металах.

З метою зменшення валютного ризику в діяльності банків НБУ установлює норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку.

Отже, валютна позиція банку є традиційним індикатором валютного ризику - невід'ємної складової сучасного банківського бізнесу. Тому методи страхування валютних ризиків, методи управління активами і пасивами в іноземній валюті, напрацьовані учасниками міжнародного валютного ринку за період його функціонування, і, насамперед, банками, мають об'єктом свого впливу саме валютну позицію.

Під час управління валютним ризиком банк може застосовувати дві полярні альтернативні стратегії - стратегія валютного метчингу та стратегія максимізації прибутку.

Стратегія управління, яка передбачає вирівнювання валютної структури балансу, називається валютним метчингом. Застосовуючи цю стратегію банкам слід пам'ятати, що приведення у відповідність валютної структури активів та зобов'язань, хоч і дає змогу банкові уникнути значної частини валютного ризику, та все ж не виключає його повністю, оскільки залишається ризик, пов'язаний з репатріацією прибутків від міжнародної діяльності або виплатою дивідендів в іноземній валюті.

Вирівнювання структури активів і пасивів в іноземній валюті з метою зниження валютного ризику на практиці не завжди можливе.

На регіональних ринках окремі валюти іноді є не досить популярними та доступними, і учасники ринку не завжди мають можливості для повного узгодження активів і зобов'язань у всіх іноземних валютах. Особливо це стосується банків, адже вони оперують значними обсягами багатьох валют, а також тому, що їхня валютна позиція значною мірою залежить від потреб клієнтів.

Отже, можливість повного узгодження всіх надходжень та платежів в іноземній валюті є, скоріше, теоретичною, і на практиці досягти такої відповідності практично неможливо.

Проте банки можуть обрати альтернативну стратегію - максимізацію прибутку. Суть її полягає в тому, що учасники ринку "грають" на валютних курсах з метою отримання прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик.

У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огляду на таку закономірність: довга валютна позиція забезпечує прибутки за умови підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка - навпаки. Чим вищий ризик бере на себе учасник, тим більший прибуток він може отримати від "гри" на валютних курсах, але за несприятливих змін на валютному ринку і його втрати також будуть значними.

Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збитків, але й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає певних учасників валютного ринку, зокрема банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в надії на отримання додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів. Якщо банк обрав стратегію максимізації прибутку, то постає потреба оцінити валютний ризик та ймовірні наслідки схвалених управлінських рішень.

Волатильність та нестабільність міжнародних валютних ринків постійно спонукають банки до пошуку ефективних методів управління фінансовими ризиками.

Аналіз методів управління валютним ризиком та валютною позицією, які застосовуються в сучасних банках, дає змогу виокремити дві основні групи: управління валютною структурою балансу (натуральне управління); хеджування валютного ризику (синтетичне управління) (рис. 2.2).

Рисунок 2.2 – Методи управління валютною позицією

Суть першої групи методів полягає у впливі на валютну структуру балансу з метою обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів.

До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання).

Загалом це - традиційні прийоми, які досить широко застосовуються в практиці іноземних банків та певною мірою використовуються у вітчизняних.

Структурне балансування валютних потоків за сумами та строками узгодження обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк таким чином, щоб це дало змогу закрити валютну позицію або знизити її обсяг до прийнятного рівня.

Ідея методу структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами: конверсійні операції; укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті; узгодження валютних надходжень і платежів; реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості; купівля-продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті.

Обсяги й терміни проведення подібних операцій добираються таким чином, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їх обсяг до прийнятного рівня.

Структурне балансування полягає в бажанні підтримувати таку структуру активів і пасивів, яка дасть змогу перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, отриманим від цієї самої зміни за іншими позиціями балансу.

Інакше кажучи, подібна практика є намаганням дістати максимально можливу кількість "закритих" позицій, мінімізувавши таким чином валютні ризики. Але оскільки мати "закритими" всі позиції не завжди можливо та розумно, то слід бути готовими до негайних акцій зі структурного балансування. Наприклад, якщо банк очікує, що відбудуться з великою ймовірністю значні зміни валютних курсів внаслідок девальвації грошової одиниці, то йому потрібно негайно конвертувати вільну готівку у валюту платежу. А якщо ж говорити про співвідношення між різними іноземними валютами, то в такій ситуації, крім конверсії валюти, курс якої падає, - у надійнішу. Можна здійснити, наприклад, заміну цінних паперів, деномінованих у "хворій" валюті, на надійніші фондові цінності. Тобто структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, з якими працює банк.

Одним із найпростіших і водночас досить поширених способів балансування є приведення у відповідність валютних потоків, що відбивають доходи та витрати. Щоразу, укладаючи угоду, яка передбачає отримання або, навпаки, виплату іноземної валюти, менеджери банку повинні намагатися зупинити свій вибір на тій валюті, яка допоможе закрити (повністю або частково) наявні "відкриті" валютні позиції.

Ще одним з прийомів, який часто використовується банками під час управління валютними позиціями, є здійснення конверсійних операцій. Наднормативний обсяг позиції за певною валютою може бути зменшений завдяки її обміну на іншу валюту, за якою обсяг позиції був нижчий від нормативу. Це дає змогу приводити валютні позиції відповідно до установлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у більш надійну й стабільну валюту. Якщо, наприклад, очікується значне підвищення курсу долара США щодо англійського фунта, то є сенс у швидкому обміні вільних коштів у фунтах на долари.

Зміну терміну платежу звичайно називають тактикою "лідз енд легз". Вона полягає у маніпулюванні строками здійснення розрахунків, що застосовується тоді, коли очікуються різкі зміни курсів валюти ціни або валюти платежу. Застосування такої тактики дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їх ринкового курсу і, відповідно, довгі позиції - до зниження курсу.

Найпоширенішими на практиці формами подібної тактики є: прискорення репатріації (повернення до своєї країни з-за кордону) капіталу, прибутків, інших коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти; прискорення або сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати процентів залежно від зміни валютного курсу; дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у разі сподіваної апреації, тобто підвищення курсу валюти платежу, або затримка платежів при очікуванні депреації, тобто зниження курсу; прискорення або сповільнення нарахування і виплати дивідендів, погашення основної суми кредитів і процентів за ними, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку тощо; регулювання одержувачем іноземних валютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.

Імовірність застосування прийому випередження й відставання значною мірою визначається законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. Переважна більшість угод, за якими здійснюються платежі, передбачає як можливість дострокової оплати, так і види й обсяг штрафних санкцій (пені, неустойки тощо) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу, пов'язана зі зменшенням курсу, буде виправдана тільки тоді, коли зменшення обсягів витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

Слід зауважити, що управління валютними позиціями шляхом проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам та планам банку, а іноді є невигідним з погляду витрат. Однак вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування більш сучасних і досконалих методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

Методика хеджування, або синтетичного управління, передбачає створення захисту від валютних ризиків укладенням додаткових строкових угод щодо іноземної валюти, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу.

Переваги синтетичного управління: гнучкість; існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансу банку; можливість оперативного реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів в іноземних валютах.

Отже, необхідною умовою ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би давав змогу здійснювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як: форвардні валютні угоди; валютні ф'ючерси та опціони; валютні своп-контракти; свопціони; комбінації типу подвійний форвард, валютний своп та інші, які відрізняються за характеристиками й механізмами функціонування.

Форвардні угоди є, напевне, найчастіше застосовуваним способом хеджування (саме тому іноді під хеджуванням розуміють лише форвардні операції зі страхування валютних ризиків), що має на меті уникнення ризиків, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземної валюти, і передбачає її поставку в строки більше ніж два дні. Найчастіше строками для такого типу є один-три або шість місяців (хоча, як уже зазначалося, терміни таких угод можуть сягати кількох років). Форвардні зобов'язання є твердими, тобто обов'язковими до виконання.

Умови форвардного контракту такі: курс фіксується на момент укладення угоди; реальне постачання валюти відбудеться через обумовлений проміжок часу; обсяг контракту не стандартизований.

Недоліком застосування форвардних контрактів для хеджування валютного ризику є те, що форвардні угоди укладаються на міжбанківському ринку, а не на біржі. Таким чином, укладаючи форвардну угоду, банк наражається на кредитний ризик.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13