Ефективне формування і використання банківського капіталу внесло певні позитивні зміни, проте можлива недосконало організована діяльність банку не в повній мірі відповідатиме сучасній банківській системі. Тому важливого значення набуває необхідність приведення української законодавчої бази у відповідність до загальноєвропейських стандартів і визначення її чітких правових критеріїв.

РОЗДІЛ 2. СКЛАД, СТРУКТУРА І ЕКОНОМІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ БАНКІВСЬКИХ РЕСУРСІВ

2.1 Банківські ресурси, їх види та класифікація

Комерційні банки є насамперед підприємствами, що спеціалізуються на посередницькій діяльності, яка пов’язана, з одного боку, з купівлею вільних грошових коштів на ринку ресурсів, а з другого - їх продажем підприємствам, організаціям та населенню. За таких умов для банків є однаково важливими як операції із залучення коштів, так і з їх розміщення. Від операцій із залучення коштів залежить розмір банківських ресурсів і, отже, масштаби діяльності комерційних банків. В свою чергу, вигідне розміщення ресурсів сприяє підвищенню дохідності та ліквідності комерційних банків, забезпечує їх економічну самостійність та стабільність.

Ресурси комерційного банку - це сукупність грошових коштів, які знаходяться у розпорядженні банку і використовуються ним для здійснення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій.

Банківські ресурси з точки зору джерел утворення поділяються на власні і залучені. До власних коштів банку належать:

- статутний капітал - капітал банку, який, у свою чергу, формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій;

- резерви на покриття різноманітних ризиків - це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку;

- спеціальні фонди – це фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та інші, які призначені для виробничого та соціального розвитку банку;

- нерозподілений прибуток – це резерв банку, який залишається після розподілу чистого прибутку на сплату податку, формування резерву та виплату дивідендів власникам і призначається на капіталізацію, тобто на розширення банківського бізнесу.

До залучених коштів відносяться кошти на депозитних рахунках банківських клієнтів, позики, отримані від інших банків, і кошти, отримані від інших кредиторів.

Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких в середньому по банківській системі України складає 80% від загальної величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.

Структура ресурсів окремих комерційних банків є індивідуальною і залежить від ступеня їх спеціалізації, особливостей їх діяльності, стану ринку кредитних ресурсів та інших факторів. На думку Г. Г. Коробової, ресурси комерційного банку – “це його власний капітал і залучені на умовах поверненості, грошові кошти юридичних і фізичних осіб, сформовані банком в результаті проведення пасивних операцій, які в сукупності використовуються ним для здійснення активних операцій” [21, с. 19].

На рис. 3 подано класифікацію ресурсів комерційного банку залежно від джерел їх утворення.

Рис. 3. Класифікація ресурсів комерційного банку.

Операції за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому зверх власного капіталу для здійснення нормальної діяльності, забезпечення ліквідності та одержання доходу.

Пасивні операції банку можуть здійснюватись у формі:

* залучення коштів на депозитні рахунки - поточні, строкові, ощадні та інші;

* недепозитного залучення коштів: одержання позичок на міжбанківському ринку, позичок НБУ, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань.

Основний вид пасивних операцій - залучення коштів на банківські рахунки всіх видів: поточні, строкові, ощадні, валютні та інші. Всі кошти, залучені на банківські рахунки, прийнято називати депозитами, а ці операції - депозитними. Депозити слугують важливим джерелом коштів, завдяки яким банки формують переважну частину своїх дохідних активів. Недепозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності банків.

2.2 Власний капітал банку, його склад і джерела формування

Для створення комерційного банку необхідний визначений власний капітал, що маючи чітко виражену правову основу і функціональну визначеність утворить фінансову базу розвитку банку. У порівнянні з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку займає невелика питома вага в сукупному капіталі. Це порозумівається специфікою діяльності банку як заснування, що здійснює мобілізацію вільних ресурсів на грошовому ринку і надання їх у борг.

Тому власний капітал банківської діяльності має несколько інше призначення, чим в інших сферах підприємницької діяльності. Якщо в останніх - це забезпечення платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємстві й організацій, то в банків власний капітал служить для страхування інтересів вкладників (захисна функція капіталу) і в меншій мері - фінансового забезпечення оперативної діяльності. У цьому зв'язку розмір власного капіталу є чинником забезпечення надійності функціонування банка і повинний знаходитися під твердим контролем органів, що регулюють діяльність комерційних банків. Тому, є підстави вважати, что власний капітал банків виконує і регулюючу функцію: через фіксування его розмірів регулювальні органи впливають на діяльність комерційних банків у цілому.

Захисна функція власного капіталу включає страхування внесків і депозитів, що гарантує інтереси кредиторів банку у випадку його чи ліквідації банкрутства, а також забезпечення функціонування банку навіть з появою збитків по його поточній діяльності. Ці збитки, як правило покриваються за рахунок поточної прибутку. Якщо її недостатньо, а також для покриття непередбачених витрат використовується частина власного капіталу. Тому, якщо банк має достатній резервний капітал , він тривалий час може вважатися надійним і платоспроможної навіть з появою збитків по його основній діяльності.

Сутність регулюючої функції власного капіталу банку зводиться до того, що серед установлених для банків економічних нормативів важливе місце приділяється тим, при численні яких використовується власний капітал банку.

Так, установлення показника платоспроможності банків, тобто мінімального співвідношення між власним капіталом і сумою зважених по ступені ризику активів, має своєю метою запобігти надмірній мінімізації ними власного капіталу заради максимізації одержуваних доходів, зменшити ризик банкрутства і підсилити захист інтересів клієнтів і кредиторів.

Багатофункціональне призначення власного капіталу банку робить його неоднорідним по складу. Одна частина, призначається для забезпечення оперативної діяльності, є найбільш постійної і виступає у формі статутного фонду, частково резервного фонду, фонду амортизації, фондів економічного стимулювання.

Друга частина призначена для страхування активних і інших операцій банку від збитків. Ця частина більш рухлива і виступає у формі страхового фонду, частково резервного фонду, резервів для покриття збитків, зв'язаних з непогашенням позичок. Третя частина призначена для цілей регулювання розміру власного капіталу банку, хоча може використовуватися як для забезпечення оперативної діяльності так і для страхових потреб.

Власний капітал (кошти) банку являє собою грошові кошти, внесені акціонерами (засновниками банку), а також кошти, утворені в процесі подальшої діяльності банку.

У порівнянні з підприємствами інших сфер діяльності власний капітал комерційного банку займає незначну питому вагу у сукупному капіталі, приблизно 8 - 10%, тоді як у промислових підприємствах 40 - 60%, до того ж він має інше призначення в банках, аніж в інших сферах підприємництва. Якщо в останніх це - забезпечення платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємств та організацій, то власний капітал комерційного банку слугує перш за все для страхування інтересів вкладників і меншою мірою - для фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності. Розмір власного капіталу є важливим фактором забезпечення надійності функціонування банку і має перебувати під контролем органів, що регулюють діяльність комерційних банків.

Призначення банківського капіталу виражається в його функціях, до яких відносяться:

1. Захисна: власний капітал слугує насамперед, як уже зазначалося, для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності.

2. Забезпечення оперативної діяльності: є другорядною для власного капіталу банку. Ця функція відчутна на перших кроках діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і розгортається діяльність (фінансується придбання комп'ютерної та оргтехніки, будівництво (оренда) офісів тощо).

3. Регулююча: через фіксацію розміру власного капіталу регулюючі органи впливають на діяльність банку в цілому.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Джерелами формування капіталу банку можуть бути:

1. Статутний капітал банку, який, у свою чергу, формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Статутний фонд комерційного банку формується лише за рахунок власних коштів акціонерів. Забороняється формування статутного капіталу за рахунок бюджетних коштів, коштів, отриманих у кредит і під заставу.

Емісія акцій як форма створення і поповнення статутного фонду комерційного банку регулюється законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу». Перший випуск акцій банку має повністю складатися з простих акцій. Реєстрація і реалізація банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування на операції з цінними паперами [43, с. 59].

Усі випуски акцій банками типу відкритих акціонерних товариств підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). При повторній емісії банки можуть випускати привілейовані акції. Для отримання права на повторну емісію акцій банк має бути беззбитковим, не підлягати санкціям НБУ, не мати прострочену заборгованість перед бюджетом і кредиторами. Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає проспект емісії. При першій емісії його готують засновники, при наступній - правління банку. В проспекті емісії містяться дані про банк, його фінансовий стан, інформація про попередні випуски цінних паперів. Проспект емісії повинен бути затверджений незалежною аудиторською компанією.

2. Резервний фонд комерційного банку. Це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку. Наявність коштів в ньому забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства. Розмір резервного фонду та щорічних внесків до нього встановлюється зборами акціонерів і фіксується в установчих документах, але він не може бути меншим 25% статутного фонду, а розмір відрахувань - меншим 5% чистого прибутку.

Коли резервний фонд досягає встановленої величини, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного фонду відрахування від чистого прибутку на його формування відновлюються.

3. Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та інші), які призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Порядок формування і використання цих коштів визначається статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок прибутку.

Елементом резервного капіталу є загальні резерви, призначені для покриття можливих збитків за операціями банку. Їх відмінність від резервного фонду полягає в тому, що вони мають більш конкретне призначення (наприклад, створюються для зниження негативних наслідків у зв’язку з неповерненням кредитів, виникненням збитків від операцій з валютою та цінними паперами, що знаходяться у розпорядженні банку). Загальні резерви створюються з чистого прибутку, що залишається у банку після сплати податків.

4. Нерозподілений прибуток - джерело внутрішнього походження. За своїм змістом він є резервом банку, який залишається після розподілу чистого прибутку на сплату податку, формування резерву та виплату дивідендів власникам і призначається на капіталізацію, тобто на розширення банківського бізнесу.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить головним чином від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам.

Розмір власного капіталу комерційного банку залежить від таких факторів:

* рівня мінімальних вимог НБУ до статутного фонду (це мінімальний розмір статутного фонду, який банк повинен мати сплаченим);

* специфіки клієнтури. За значної кількості невеликих вкладників власного капіталу потрібно буде менше ніж за наявності великих вкладників;

* характеру активних операцій. Наявність значного обсягу ризикованих операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

Українська методика визначення капіталу банку і розрахунку його достатності випливає з рекомендацій Базельського комітету. Ці рекомендації були розроблені у грудні 1987 р. Згідно з ними капітал банку поділяють на основний (капітал І рівня) та додатковий (капітал II рівня).

Капітал банку складається з суми основного та додаткового капіталу за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів. Склад основного та додаткового капіталу, а також відвернень визначається НБУ. При розрахунках розмір додаткового капіталу не повинен перевищувати розмір основного капіталу, як це визначено міжнародними стандартами. Відрахування (мінусування) вартості основних засобів здійснюється тільки тоді, коли вони перевищують суму основного й додаткового капіталів за мінусом відвернень.

Таким чином, рух банківського капіталу відбувається постійно як в просторі, так і в часі. Встановлення контролю та прогнозування руху капіталу є важливою передумовою пошуку шляхів його нарощування та недопущення втрат [43, с. 61].

2.3 Характеристика залучених і запозичених банківських ресурсів

Переважна частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залученого капіталу, а не власного. Так, співвідношення між власними і залученими коштами складає 1:20.

Залучений капітал (кошти) - це кредиторська заборгованість банку, що виникла внаслідок попередніх операцій і яка має бути погашена у визначений термін. Залучений капітал включає:

* кошти на депозитних рахунках банківських клієнтів;

* кошти, отримані від випуску та продажу боргових зобов’язань банку (облігацій та векселів);

* кошти, отримані від інших комерційних банків;

* позики, отримані від НБУ та інших кредитних установ.

Комерційні банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовують різні види банківських рахунків. Проте, практично усі клієнтські рахунки відносяться до депозитних. Депозитним може бути буд-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його кошти.

Депозит (вклад) - це грошові кошти, які внесені у банк клієнтами, зберігаються на їх рахунках і використовуються згідно з укладеною угодою та банківським законодавством. Депозити класифікуються за такими ознаками: за категоріями вкладників та за строками використання коштів.

За категоріями вкладників депозити поділяються на:

· депозити суб’єктів господарської діяльності;

· депозити фізичних осіб;

· депозити банків.

За строками використання коштів депозити поділяються на:

· депозити до запитання;

· строкові депозити.

Депозити до запитання - це кошти, що залучені на депозит без визначеного строку погашення та поповнюються і використовуються власниками залежно від потреби в цих коштах. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточних, кореспондентських та бюджетних рахунках клієнтів і використовуються ними для здійснення поточних розрахунків.

Депозити до запитання є нестабільними: у будь-який час кошти з цих рахунків за вимогою клієнтів можуть бути вилучені шляхом видачі готівки, виконання платіжних доручень, сплати чеків або векселів. Разом з тим, клієнти банку не в повній мірі використовують кошти на депозитних рахунках, в результаті чого на них постійно є стабільний залишок коштів, який комерційні банки використовують для здійснення активних операцій. Оскільки відсоток за кредитами набагато перевищує розмір плати за депозитами до запитання, то банк при цьому одержує суттєвий дохід. У цьому сенсі стає зрозумілим, чому комерційні банки одним із пріоритетних завдань розглядають роботу, спрямовану на максимальне залучення фінансово стійких та ресурсомістких клієнтів[45,с. 94].

За користування залишками коштів на клієнтських рахунках банки нараховують відсотки за низькими ставками або зовсім не сплачують відсотки. В свою чергу, для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Наприклад, за відкриття поточного або бюджетного рахунків, за перерахування коштів клієнтів засобами електронної пошти, за оформлення та видачу чекових книжок та бланків векселів, за прийом і перелік готівки для зарахування на рахунок клієнта, за видачу готівки клієнтам, за відправку запитів на прохання клієнтів електронною поштою, за оформлення документів і переказ коштів в інші банки при закритті рахунку тощо.

Строкові депозити - це кошти, що зберігаються на окремих депозитних рахунках у банку протягом строку, який визначається у депозитній угоді. Такі строкові депозити відкриваються усім клієнтам банку: суб’єктам господарської діяльності, центральним і місцевим органам влади, бюджетним установам, комерційним банкам і приватним особам.

Строкові депозити мають такі особливості:

· чітко встановлений строк зберігання;

· оформляються депозитною угодою;

· не використовуються для здійснення поточних платежів;

· при достроковому вилученні депозиту банк застосовує штрафні санкції.

За строковими депозитами сплачується високий депозитний процент, рівень якого залежить від терміну вкладу, виду внеску, облікової ставки НБУ, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших факторів. Визначальним при встановленні величини відсоткової ставки за строковими депозитами є термін, на який розміщені кошти: чим триваліший термін, тим вища процентна ставка. Відсоткова ставка за строковими депозитами встановлюється на рівні, який не перевищує величину облікової ставки НБУ. На величину відсоткової ставки впливає і частота виплати доходу: чим рідше здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки.

Однієї із форм строкових депозитів є сертифікати, які бувають депозитними та ощадними. Депозитні сертифікати надаються юридичним особам, а ощадні - фізичним. Сертифікати можуть класифікуватись і за такими ознаками:

· спосіб випуску (у разовому порядку і серіями);

· спосіб оформлення (іменні і на пред’явника);

· термін обертання (строкові і до запитання);

· умови сплати процентів (авансом, з регулярною сплатою відсотків по закінченні розрахункового періоду та з виплатою відсотків в день погашення сертифіката).

Депозитний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про внесення юридичною особою грошових коштів на депозит. Він може використовуватись його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Депозитний сертифікат має істотну перевагу над строковим депозитом. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з отриманням певного доходу за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку. В той же час дострокове вилучення власником строкового депозиту означає для нього втрату доходу, а для банку - втрату частини ресурсів.

Ощадний сертифікат - це документ, що використовується фізичною особою для оформлення своїх заощаджень в банку. Оформлення депозиту супроводжується видачею ощадної книжки, у якій відбиваються усі операції по рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунку здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. По ощадних вкладах банки нараховують відсотки. Ощадні вклади можуть не мати чітко встановленого строку зберігання. Отже, ощадні вклади передбачають тривале осідання на рахунках стабільних залишків коштів, що використовується банками для розширення активних операцій.

До залученого капіталу комерційного банку належать також кошти, отримані від випуску та продажу боргових зобов’язань (облігацій та векселів). Облігація - це цінний папір, що емітується банком для залучення коштів. Власники облігацій фактично надають банку довгострокову позику, за що отримують фіксований прибуток по ній протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість даної облігації. В Україні банківські облігації не дістали належного розвитку. До причин, що призвели до такого становища відносяться: незабезпеченість облігацій, нездатність комерційних банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, з якими постійно стикаються комерційні банки, а також нерозвинений вторинний ринок цінних паперів.

Банківський вексель має депозитну форму і цим нагадує сертифікат. Проте, на відміну від останнього, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передати його третій особі шляхом індосамента. Для придбання банківського векселя покупець перераховує кошти на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк векселя на ім’я покупця із зазначенням дати зарахування грошей. Погашення банківського векселя відбувається шляхом його викупу після закінчення строку обертання або ж дострокового викупу векселя. У банківському векселі вказується розмір прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продається вексель за номіналом, а викуповується банком за ціною продажу.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є позики, одержані у інших комерційних банків. Міжбанківський кредит - це позичковий капітал комерційного банку, що передається іншому банку у тимчасове користування на умовах повернення і платності. Кредитними ресурсами торгують комерційні банки у яких в окремі періоди часу є надлишок ресурсів. Комерційні банки залучають міжбанківські кредити для:

* розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами;

* отримання прибутку на купівлі-продажу ресурсів;

* регулювання банківської ліквідності та виконання вимог щодо обов’язкового резервування;

* встановлення більш тісних ділових стосунків між банками.

Кредитні відносини між комерційними банками здійснюються на договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів, в яких обумовлюється сума кредиту, термін, рівень відсоткової ставки, порядок погашення та інші умови. При розгляді питання про надання міжбанківського кредиту банк-кредитор робить оцінку фінансового стану банку-позичальника, яка здійснюється на підставі: дотримання обов’язкових економічних нормативів діяльності комерційного банку, наявності прибутку та збитків, аналізу якості активів та пасивів, створення резервів під певні ризики, виконання зобов'язань комерційним банком у минулому, якість банківського менеджменту. З впровадженням в Україні ринку державних цінних паперів (ОВДП) значна частина операцій купівлі-продажу міжбанківських ресурсів відбувається під забезпечення цих цінних паперів.

Терміни міжбанківських депозитів можуть бути різними від одного дня до шести місяців. Досить активно використовуються міжбанківські депозити (овернайт) на термін не більше одного операційного дня без урахування неробочих днів банка, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності. Сплата процентів за депозитом овернайт здійснюється одночасно з його поверненням.

Якщо комерційний банк залучив депозитні ресурси на міжбанківському ринку і не може їх повернути у встановлений термін, то він купує грошові кошти у іншого банку та розраховується зі своїм попереднім банком-кредитором. При порушенні терміну погашення міжбанківського кредиту звичайно застосовуються штрафні санкції.

Процентна ставка за міжбанківськими депозитами пов’язана з обліковою ставкою НБУ і, як правило, є нижчою ніж за кредитами, наданими суб’єктам господарської діяльності. Разом з тим, банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках у порівнянні з кредитуванням суб’єктів господарської діяльності, оскільки комерційні банки є більш надійними партнерами. Комерційні банки на купівлі-продажу ресурсів на міжбанківському ринку можуть отримувати суттєві доходи.

Загальний розмір отримання комерційним банком міжбанківських ресурсів обмежується певним розміром власного капіталу банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. Банківські установи можуть купувати та продавати ресурси тільки в системі одного банку, який має філійну мережу.

Комерційні банки позичають кошти у Національного банку України шляхом одержання кредитів через:

· закриті кредитні аукціони;

· ломбардний кредит (кредитування під забезпечення державних цінних паперів);

· операції РЕПО. Це операції з цінними паперами, які складаються з двох частин і при яких укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ та комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною;

· рефінансування у формі переобліку векселів та перезастави векселів.

Комерційні банки допускаються до участі у кредитних аукціонів якщо вони дотримуються таких вимог:

- отримали ліцензію на здійснення банківської діяльності на території України;

- занесені в республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших кредитно-фінансових установ;

- якщо виконують встановлені НБУ економічні нормативи;

- дотримуються порядку формування обов’язкових резервів;

- своєчасно подають до НБУ встановлену звітність;

- повертають раніше отримані кредити не допускаються до участі аукціонах відділення та філії комерційних банків, та банки, що здійснюють свою діяльність на Україні менше 1 року від дати реєстрації.

Умовою допуску до кредитного аукціону є дотримання комерційним банком таких вимог:

- один банк не може одержати не більше 50% запропонованого обсягу кредитів на кредитному аукціоні; (приклад №5)

- сума заборгованості по кредитах НБУ з урахуванням поданої заявки на купівлю кредитів на даному кредитному аукціоні не повинна перевищувати п'ятикратного розміру власного капіталу банку, розрахованого на основі останнього балансу (приклад №6).

Закритий аукціон забезпечує створення рівноправних умов доступу комерційного банку до централізованих кредитних ресурсів.

Рішення про дату аукціону, обсяг кредиту, цілі на які вони надаються та початкову % ставку приймається НБУ. Повідомлення про проведення кредитного аукціону надсилається комерційним банком не пізніше ніж за 10 робочих днів до дня його проведення.

На кредитному аукціоні заявки задовольняються в міру зниження запропонованої в них процентної ставки, починаючи з найвищої. У випадку, якщо два або декілька учасників кредитного аукціону пропонують однакову % ставку, а обсяг кредитів, що залишилися на продаж, недостатній для задоволення усіх заявок з однаковою % ставкою, рішення про задоволення тієї або іншої заявки приймає аукціонний комітет (приклад № ):

1. Аукціонний комітет надсилає до регіональних управлінь НБУ повідомлення про проведення аукціону. В ньому вказується:

- день

- умови проведення

- термін

- початкова % ставка

- мінімальна сума кредиту для 1 банку.

2. Комерційні банки надсилають аукціонному комітету НБУ заявки відповідної форми. З повідомленням одночасно надсилається електронною поштою ще одне повідомлення банку про бажання взяти участь у кредитному аукціоні. Серед членів аукціонного комітету визначається особа, що веде журнал обліку отриманих заяв.

3. Затверджується Головою правління НБУ і доводиться до регіонального управління НБУ не пізніше ніж після 2-ох днів з дня проведення аукціону.

4. Банкам, чиї заявки задоволені видається офіційне свідчення про покупку кредитів. Це свідчення разом з іншими необхідними документами, що необхідні для оформлення кредитного договору КБ надає регіональному управлінню НБУ. Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на кореспондентський рахунок банку–позичальника. Він повинен своєчасно повертати кредити, куплені на закритих акціонерах. З метою забезпечення повернення даних кредитів між позичальником і кредитором укладається договір про забезпечення повернення отриманих кредитів. Придбані на аукціоні кредити не повинні призводити до порушення встановлених для комерційних банків економічних нормативів. Ці кредити не підлягають пролонгації.

На протязі ХХ ст. НБУ приймають рішення по регулюванню міжбанківського ринку кредитних ресурсів. Так, з впровадженням в Україні ринку державних цінних паперів (ОВДП) значна частина операцій купівлі-продажу міжбанківських ресурсів відбувається під забезпечення облігацій внутрішньо державної позики (ОВДП). Ці операції отримали назву РЕПО (або ломбардний кредит). Всі аукціони НБУ з продажу ресурсів, що проводяться в останній час, здійснюються тільки за умовою укладання РЕПО - угод, за якими на строк користування комерційними банками кредитами НБУ вони передають йому свої державні облігації.

До забезпечення ломбардного кредиту приймаються державні цінні папери, випущенні Міністерством Фінансів України, список яких затверджується правлінням НБУ і доводиться до відома комерційних банків. Як виняток за рішенням правління НБУ під забезпечення ломбардного кредиту можуть прийматися і інші ЦП, що забезпечені платоспроможністю їх емітентів. Ломбардний кредит надається на строк до 30 днів в межах лімітів, встановлених на квартал НБУ для своїх регіональних управлінь. Право на отримання ломбардного кредиту мають банки, що:

- отримали ліцензію на здійснення банківської діяльності , включені до фінансово-кредитних установ, які працюють не менше 1 року;

- дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, правил ведення бухгалтерського обліку, своєчасно і в повному обсязі надають звітність регіональному управлінню НБУ;

- не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ та за відсотками по них;

Як забезпечення ломбардного кредиту приймаються такі цінні папери:

· державні цінні папери, занесені НБУ до ломбардного списку, що числяться на балансі КБ і до яких немає претензій;

· строк погашення державних цінних паперів не перепадає на термін користування ломбардним кредитом (строк погашення настає не раніше 35 днів з моменту переводу їх відповідної кількості на рахунок ДЕПО в НБУ).

Для одержання ломбардного кредиту комерційному банку необхідно подати загальний комплект документів до регіонального управління НБУ:

- заява на кредит;

- кредитний договір;

- доручення на право реалізації НБУ цінних паперів, які прийняті в забезпечення ломбардного кредиту. Якщо регіональне управління НБУ ухвалить рішення про надання комерційному банку ломбардного кредиту, КБ перераховує портфель цінних паперів, що є забезпеченням кредиту із свого ДЕПО – рахунку на ДЕПО – рахунок в депозитарії НБУ. Одночасно регіональне управління НБУ зараховує кошти ломбардного кредиту на кореспондентський рахунок банку – позичальника. Заборгованість КБ за ломбардним кредитом не повинна перевищувати 75% вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Після закінчення терміну погашення ломбардного кредиту регіональне управління НБУ списує його суму з кореспондентського рахунка КБ. Одночасно погашаються проценти за користування цим кредитом. Ломбардна ставка по кредиту встановлюється в розмірі облікової ставки плюс 1-%. Після погашення ломбардного кредиту і процентів відбувається розблокування рахунків ДЕПО комерційного банку і цінні папери знову переходять у власність комерційному банку.

У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і процентам по ньому погашаються за рахунок коштів від реалізації цінних паперів Національного банку України, наданих банку з забезпечення кредиту.

Операції РЕПО – це операції з цінними паперами, які складаються з двох частин і при яких укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банками) про купівлю-продаж державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотнього продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за ціною, обумовленою заздалегідь.

Використання НБУ державних цінних паперів для операцій РЕПО здійснюється через “пряме РЕПО” – купівлю у комерційному банку державних цінних паперів та “зворотне РЕПО” – обов’язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів банківська система потребує підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції “прямого РЕПО” і на підставі генеральної угоди, купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період із обов’язковою умовою зворотнього їх викупу цим банко у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності банківської системи, зростання грошової маси значно вищими темпами ніж передбачалось, НБУ може продати комерційними банкам через механізм “зворотнього РЕПО” державні цінні папери, які є в його портфелі, на відповідний період, за умови викупу їх у комерційного банку у встановлений строк.

НБУ може здійснювати операції РЕПО купівлі-продажу державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з комерційними банками, так і шляхом проведення тендера заявок комерційних банків на участь в операціях РЕПО. У разі проведення тендера та участь в операціях РЕПО НБУ через своїх регіональні управління не пізніше ніж за тиждень надсилає повідомлення такого тендера із зазначенням терміну операцій РЕПО та умов його проведення.

Страницы: 1, 2, 3