Інвестиції відіграють важливу роль в ефективному розвитку економіки. Для того щоб визначити цю роль необхідно валові і чисті інвестиції розглядати як два окремі поняття.

Валові інвестиції представляють собою загальний обсяг засобів, що інвестуються у визначеному періоді, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів виробництва і на приріст товарно-матеріальних запасів.

Чисті інвестиції представляють собою суму валових інвестицій, зменшену на суму амортизаційних відрахувань у відповідному періоді.

Динаміка показника чистих інвестицій відбиває характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій має негативне значення (обсяг валових інвестицій менший суми амортизаційних відрахувань), це означає зниження виробничого потенціалу і як наслідок - зменшення обсягу виробленої продукції. Така ситуація характеризує державу, яка "проїдає свій капітал" (дод.5.). Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю (обсяг валових інвестицій дорівнює сумі амортизаційних відрахувань), це означає відсутність економічного росту, тому що виробничий потенціал залишається при цьому незмінним (така ситуація характеризує державу, яка "тупцює на місці"). Якщо сума чистих інвестицій має позитивне значення (обсяг валових інвестицій перевищує суму амортизаційних відрахувань), це означатиме, що економіка перебуває в стадії розвитку, тому що забезпечується розширене відтворення її виробничого потенціалу (держава з "економікою, що розвивається") [52, с.14].

Характеризуючи економічну сутність інвестицій, слід зазначити, що в сучасній літературі цей термін іноді трактується помилково і занадто вузько.

Найбільше типова помилка полягає в тому, що під інвестиціями розуміється будь-яке вкладення засобів, що може не призводити ні до росту капіталу, ні до одержання прибутку. До них часто відносяться так звані “споживчі інвестиції” (покупка телевізорів, автомобілів, квартир, дач тощо), що по своєму економічному змісту до інвестицій не відносяться - засоби в придбання цих товарів витрачаються в даному випадку на безпосереднє споживання (якщо їхнє придбання не переслідує ціль подальшого перепродажу).

У вітчизняній економічній теорії і практиці до 1991 року поняття “інвестиції” замінювалося поняттям “капітальні вкладення”. В даний час ця помилка досить часто зустрічається як в літературі, так і практиці. Інвестиції в цьому випадку розглядаються як вкладення засобів у відтворення основних фондів (будинки, устаткування, транспортні засоби тощо). Водночас, інвестиції можуть здійснюватися й в оборотні активи, і в різноманітні фінансові інструменти (акції, облігації, тощо), і в окремі види нематеріальних активів (придбання патентів, ліцензій, «ноу-хау» тощо). Отже, капітальні вкладення є більш вузьким поняттям і можуть розглядатися як одна з форм інвестицій, але не як їхній аналог [140, с.136].

У багатьох визначеннях інвестицій відзначається, що вони є вкладенням коштів. З таким трактуванням цього терміна також можна не погодиться. Інвестування капіталу може здійснюватися не тільки в грошовій формі, але й в інших формах спонукуваного і нерухомого майна, різноманітних фінансових інструментів (насамперед цінних паперів), нематеріальних активів тощо [52, с.12].

У ряді визначень відзначається, що інвестиції представляють собою довгострокове вкладення засобів. Природно, окремі форми інвестицій (у першу чергу, капітальні вкладення) носять довгостроковий характер, проте інвестиції можуть бути короткостроковими (наприклад, короткострокові фінансові вкладення в акції, ощадні сертифікати тощо).

Інвестиції грають важливу роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. У результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний доход, розвиваються й ідуть вперед в економічному суперництві галузі і підприємства, які в найбільшій мірі задовольняють попит на ті або інші товари та послуги.

Інвестиційна діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по реалізації інвестицій.

До кола суб'єктів інвестиційної діяльності відносяться громадяни та юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути інвестори, замовники, виконавці робіт, а також постачальники, банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні біржі та інші учасники [92, с.141].

Центральне місце в інвестиційному процесі інвесторам. Інвестор, згідно із Законом - це фізична чи юридична особа, яка приймає рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Інвесторами можуть бути:

органи, уповноважені керувати державним і муніципальним майном або майновими правами;

громадяни, в тому числі іноземні;

підприємства, підприємницькі об'єднання та інші юридичні особи, державні та міжнародні організації.

Другим учасником інвестиційного процесу є замовник. Замовником можуть бути інвестори, а також будь-які особи, уповноважені інвестором на здійснення інвестиційного процесу, якщо інше не передбачено договором між ними. Якщо замовник не є інвестором, то він наділяється правами володіння, користування і розпорядження інвестиціями на період і в межах повноважень, які встановлені договором з урахуванням чинного законодавства.

Третій учасник інвестиційного процесу - користувачі об'єктів інвестиційної діяльності. Ним можуть бути інвестори, а також інші фізичні та юридичні особи, державні та міждержавні організації, для яких створюється об'єкт інвестиційної діяльності.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні й обігові кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права [92, с.141].

Основною ціллю інвестиційної діяльності є забезпечення найбільше ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії на окремих етапах її розвитку.

Ціль повинна бути чіткою і конкретною, змістовною. Ціль також повинна бути досяжною щодо часу і засобу її досягнення; враховувати можливості компанії, дії, зовнішнє середовище. Цілі визначають стратегію. Може виникнути необхідність зміни цілі, якщо вона є нереальної під час розгляду до можливої стратегії.

У процесі реалізації цілі інвестиційна діяльність спрямована на вирішення таких найважливіших задач:

Забезпечення високих темпів економічного розвитку компанії за рахунок ефективної інвестиційної діяльності. Стратегія розвитку будь-якої компанії і фірми з моменту її створення припускає постійний економічний ріст за рахунок збільшення обсягів діяльності. Цей економічний ріст забезпечується в першу чергу за рахунок інвестиційної діяльності, у процесі якої реалізуються довгострокові стратегічні цілі організації. Між ефективністю інвестиційної діяльності і темпами економічного розвитку існує прямий зв'язок.

Забезпечення максимізації прибутків (доходів) від інвестиційної діяльності. Прибуток є основним показником, що характеризує результати не тільки інвестиційної діяльності, але і всієї господарської діяльності компанії. Проте для цілей економічного розвитку, потрібна не балансовий, а чистий прибуток, що залишається в її розпорядженні, тобто чистий від податків і інших обов'язкових платежів. Тому, при наявності альтернативних рішень у напрямках інвестування випливає за інших рівних умов вибирати ті, що забезпечують в остаточному підсумку найбільшу суму чистого прибутку в розрахунку на капітал. Капіталовкладення при використанні прибутку здійснюються, якщо прибуток від їхнього використання виявиться не нижче встановленої мінімальної або цільової норми прибутку.

Забезпечення мінімізації ризиків. Інвестиційні ризики дуже різноманітні і супроводжують практично всі форми інвестиційної діяльності і напрямки інвестицій. При певних несприятливих обставинах ці ризики можуть викликати втрату не тільки прибутку і доходу від інвестицій, але і частини інвестованого капіталу. Тому при прийнятті управлінських рішень, пов'язаних із реалізацією окремих інвестиційних проектів, необхідно істотно обмежувати інвестиційні ризики і пов'язані з ними фінансові втрати.

До чинників, що забезпечують зниження і подолання ризиків для інвесторів ставляться:

рівень розвитку продуктивних сил і стан ринку інвестицій;

правове поле держави (законодавча база);

стан фінансово-кредитної системи;

статус іноземного інвестора;

інвестиційна активність населення [146, с.112].

Найважливіші рішення, прийняті у сфері фінансування, ставляться до питань інвестування і вибору джерел їх фінансування.

Інвестиційні рішення приймаються по таких питаннях, як:

оптимізація структури активів, визначення потреб у їхній заміні або ліквідації;

розробка інвестиційної політики, методів і засобів її реалізації; визначення потреб у фінансових засобах;

планування інвестицій по фірмі в цілому; розробка і затвердження інвестиційних проектів, розроблених у виробничих підрозділах;

управління портфелем цінних паперів [68, с.208].

Забезпечення фінансової стійкості і платоспроможності компанії в процесі здійснення інвестиційної діяльності. Інвестиційна діяльність пов'язана з відволіканням фінансових засобів у великих розмірах і, як правило, на тривалий період. Це може призвести до зниження платоспроможності компанії по поточних операціях, і своєчасному виконанню платіжних зобов'язань перед партнерами, державним бюджетом і іншими їхніми видами, тобто створенню передумов для банкрутства. Крім того, фінансування окремих інвестиційних проектів часто здійснюється за рахунок значного залучення позикових засобів. Різке підвищення частки позикових засобів в активах компанії може призвести до зниження фінансової стійкості в довгостроковому періоді. Тому, формуючи джерела інвестиційних ресурсів, варто заздалегідь прогнозувати, який вплив це матиме на фінансову стійкість компанії і поточну платоспроможність.

Вишукування шляхів прискорення реалізації інвестиційної програми. Намічені до реалізації інвестиційні програми повинні бути виконані якнайшвидше виходячи з таких розумінь: насамперед, високі темпи реалізації кожної інвестиційної програми сприяють прискоренню економічного розвитку компанії в цілому; крім того, швидка реалізація інвестиційних програм сприяє зниженню інвестиційних ризиків, пов'язаних із несприятливими змінами кон'юнктури інвестиційного ринку, погіршенням інвестиційного клімату в країні [52, с.32].

Усі задачі інвестиційної діяльності сильно пов'язані одна з одною. Так, забезпечення високих темпів розвитку компанії може бути досягнуте, з одного боку, за рахунок прискорення реалізації інвестиційних програм, передбачених на тому або іншому етапі її розвитку. У свою чергу, максимізація прибутків від інвестицій, як правило, супроводжується значним підвищенням рівня інвестиційних ризиків, отже, ці показники повинні бути оптимальними між собою. Мінімізація інвестиційних ризиків є одночасно найважливішою умовою забезпечення фінансової стійкості і платоспроможності.

Виходячи з цього, серед розглянутих задач інвестиційної діяльності пріоритетною є не максимізація прибутку від інвестиційної діяльності, як це стверджується в багатьох публікаціях, а забезпечення високих темпів економічного розвитку компанії при достатній її фінансовій стійкості в процесі цього розвитку.

Основними напрямками інвестиційної стратегії з погляду максимальної ефективності тепер і в найближчому майбутньому будуть:

поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень;

підвищення питомої ваги витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств за рахунок;

удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їхньому складі питомої ваги устаткування і скорочення, відповідно, будівельно-монтажних робіт;

зміна галузевої структури капітальних вкладень з погляду значного підвищення життєвого рівня населення на користь галузей, що виробляють продукти харчування і предмети особистого споживання (сільське господарство, переробні галузі, легка і харчова промисловість), послуги;

пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями прогресивних напрямків науково-технічного прогресу, що сприяють зниженню ресурсоємкості виробництва і підвищенню якості продукції;

збільшення обсягів капітальних вкладень на будівництво комфортного житла й інших об'єктів суспільного користування і медичного забезпечення;

збалансованість інвестиційного циклу.

1.2. Концептуальні основи створення сприятливого

інвестиційного клімату на регіональному рівні

Невідповідність між фактичними і очікуваними наслідками економічних реформ в нашій країні попри об'єктивні та суб'єктивні причини, викликає потребу в критичному, а, можливо, й альтернативному погляді на використовувані у світі заходи реформування. Вкрай необхідно враховувати внутрішні, приховані процеси і тенденції розвитку світового господарства, які в умовах глобалізації суттєво впливають на розвиток національних економічних систем, особливо перехідних, нестабільних економік.

Такий аналіз повинен спиратись на теоретичні напрацювання економічної науки щодо мотивації руху капіталів і на практичні прояви теоретичних побудов. Потребує перегляду активно формований за роки незалежності України стереотип про надзвичайно несприятливий інвестиційний клімат як головну перешкоду для інвестування. Щонайменше, необхідно розібратись, які з факторів є найбільше дестимулюючими для залучення інвестицій і які заходи е реально можливими та дієвими для мінімізації їх впливу. Власне на основі подібного аналізу можна обґрунтовувати загальнодержавну стратегію та регіональну політику формування сприятливого клімату.

Тобто, необхідно обгрунтувати вибір концептуальних засад стратегії нашої країни, здійснення заходів, спрямо-ваних на створення "сприятливого" (точніше - "раціонально сприятливого") клімату. При цьому не обов'язково проходити всі попередні етапи розвитку інвестиційного процесу (етап переважання портфель-них інвестицій у формі дочірніх компаній та товарних кредитів для реалізації інвестиційних проектів; етап переважно прямого інвестування підприємницького капіталу в промисловість та сферу послуг в слаборозвинутих країнах; етап інвестування не лише фінансових, а і "невідчутних" ресурсів у формі об'єктів промислової власності і прав на них та останній етап розвитку світової системи капіталів, що орієнтується на експорт високотехнологічних капіталів та товарів, а, з іншої сторони, імпорт результатів інтелектуальної праці, в тому числі в опосередкованій формі імміграції науково-технічних спеціалістів [108, с.53], включаючи їх негативні наслідки, а, наскільки це можливо, варто включитись у ці процеси на останньому, сучасному етапі. Власне, це і є головною методологічною проблемою української моделі трансформації соціально-економічної системи - яким чином, раціонально доцільним і можливим, здійснити якісне і кількісне "переміщення" від існуючої до бажаної соціально-економічної моделі.

З наведених позицій зробимо спробу розглянути регіональний аспект проблеми залучення інвестицій. Відомо, що до параметрів інвестиційного клімату на макрорівні відносять характеристики політичного та економічного становища країни та соціального клімату - державну політику щодо інвестицій, традиції дотримання міжнародних угод, схильність до націоналізації іноземної власності, участь в системі міжнародних договорів, сталість державних інституцій ї спадковість політичної влади, прагматичність економічної політики держави, ефективність роботи державного апарату тощо. Особливе значення мають характеристики, які впливають на рівень невизначеності інвестиційної діяльності: сталість і несуперечливість умов господарської діяльності (правової бази), стабільність економічного розвитку країни в сукупності його параметрів, толерантність соціальної складової економіки щодо інвестицій, приватної власності тощо. У двосторонніх відносинах між інвесторами і економічними суб'єктами, державними органами інвестиційний клімат конкретизується на мікрорівні.

Наведені вище взаємопов'язані між собою характеристики інвестиційного клімату формуються під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів. До перших віднесемо вплив зовнішнього середовища першого порядку - процесів, які відбуваються в Світовій економіці та міжнародних відносинах: глобальних тенденцій економічного зростання чи спаду; фінансових криз в окремих центрах-економіках чи на економічній периферії; співвідношення попиту і пропозиції капіталів; змін в структурі видів інвестицій, їх мобільності та орієнтації на тривалі, середні чи короткі терміни отримання ефекту; геополітичної стабільності міжнародних відносин тощо, а також обумовленої цими факторами системи міжнародних дво- і багатосторонніх правових відносин, організаційних утворень і союзів, що забезпечують їх втілення в життя. Можливості зміни цих факторів для уряду є досить обмеженими і окреслюються сферою міждержавних угод з лідерами світової економіки та контрольованими міжнародними фінансовими організаціями. В основі цих угод лежать геополітичні інтереси різних країн та суперечності розвитку всесвітньої економіки [153, с.5].

Для нашої країни важливо враховувати існуючі геополітичні інтереси провідних країн та їх угруповань, суперечності при обґрунтуванні власної зовнішньоекономічної стратегії, укладенні відповідних міждержавних договорів, в тому числі інвестиційних угод та угод про взаємний захист інвестицій, вступі до міжнародних союзів. Зрозуміло, що на регіональному рівні державного управління можна лише ініціювати їх підготовку або укладати міжрегіональні угоди з прилеглими до кордону сусідніми країнами в межах загальнодержавної зовнішньоекономічної політики.

До зовнішніх об'єктивних факторій формування інвестиційного клімату другого порядку віднесемо об'єктивні передумови, що визначають існуюче ставовище у національній економіці і перспективи його змін, а саме: рівень суспільно-політичної злагоди з питань головної мети розвитку соціально-економічної системи країни і способів її досягнення; якісні і кількісні параметри трудових ресурсів; наявність та стан інших ресурсів - фінансових, матеріально-технічних, природно-мінеральних тощо; рівень розвитку фізичної та інституціональної інфраструктури економіки, в тому числі фінансово-банківської, страхової, інформаційно-консультаційної; ступінь залежності економіки від інших країн та впливу інерційності економічних процесів в минулому на сучасне становище; ефективність системи державного регулювання діяльності економічних суб'єктів, особливо в частині раціональної досконалості законодавчої і нормативної бази та механізмів її реалізації в практиці господарювання тощо.

Наведені фактори (передумови) різною мірою підлягають впливу організаційно-економічних заходів не лише на регіональному, а й на загальнодержавному рівні управління. Це обумовлено, головним чином, інерційністю глибинних передумов суспільно-політичних і соціально-економічних процесів, які базуються на етнопсихологічних характеристиках основного економічного ресурсу - трудового. Слід вказати, що деструкція позитивних характеристик трудових ресурсів внаслідок економічно несправедливих дій держави має незворотний, дієвіший характер, ніж конструктивні заходи з формування сучасних стандартів "людського капіталу". Для прикладу, період модернізації виробничого потенціалу окремого підприємства чи навіть галузі може бути окреслений певним часовим інтервалом (5-10 років при наявності необхідних фінансових ресурсів). Проте зміна ставлення господарств чи окремих осіб до заощадження та нагромадження коштів з метою їх наступного інвестування, а не споживання, потребує часу, співставного з тривалістю активного життя цілого покоління.

Таким чином, в контексті досліджуваної проблеми можна стверджувати, що в країні відсутні об'єктивні передумови для формування привабливого інвестицій-ного середовища за рахунок факторій другого порядку. Підкреслимо, що це стосується як загальнодержавного, так і ще більше - регіонального рівнів управління соціально-економічними процесами.

Отже, єдино можливими з огляду на остаточні результати змін та задовільні терміни їх досягнення для впливу на інвестиційний клімат є фактори третього порядку, які забезпечують створення системи приймання капіталів - комплексної системи організаційно-економічних заходів та відповідної інституціональної і фізичної інфраструктур збалансування інтересів інвестора і країни в раціонально можливих і доцільних межах. Підкреслимо, що формування такої системи видається реально можливим на регіональному рівні управління економікою, особливо це стосується усунення перешкод суб'єктивного адміністративно-бюрократичного характеру. До найважливіших елементів системи приймання капіталу відносять [108, с.56]:

розповсюдження па іноземні інвестиції принципів національного режиму

капіталовкладень;

посилення ринкових методів регулювання іноземних інвестицій;

надійне правове забезпечення інвестицій та ефективно діюча система

відповідних .державних органів;

обґрунтування і створення гнучкої системи національних пріоритетів в

процесі залучення інвестицій.

Можна погодитись з необхідністю поширення на іноземних інвесторів національного режиму капіталовкладень. Тут слід врахувати, що основні потоки зарубіжних інвестицій спрямовуються у країни з високим рівнем розвитку, інвестиційний клімат в яких є достатньо привабливим і без спеціальних пільгових умов. В нашій державі існують об'єктивні труднощі щодо діяльності іноземних суб'єктів господарювання в порівнянні з національними. В той же час економічна потужність іноземних капіталів значно перевищує можливості національних інвесторів.

Тому відхилення в даному випадку від національного інвестиційного режиму необхідні, але в межах науково обґрунтованих пріоритетів розвитку економіки країни, окремих галузей, територій.

Що ж стосується тези про посилення ринкових методів регулювання інвестицій, то світовий досвід прийому інвестицій переконливо свідчить про неможливість забезпечити в умовах перехідної економіки ефективне збалансування інтересів інвесторів і приймаючої країни за допомогою класичних ринкових важелів.

Питання співвідношення економічних і адміністративних методів регулювання потоків капіталів е вторинним, похідним від обґрунтування пріоритетів (галузеве-територіальних, часових, за видами і формами інвестицій, щодо яких слід застосовувати методи стимулювання чи дестимулювання інвестиційної активності. Вихідним пунктом обґрунтування цих пріоритетів повинна стати реальна оцінка інвестиційної привабливості економіки з погляду інвесторів в поєднанні з критичною оцінкою можливостей усунення перешкод на шляху потоків капіталів на регіональному рівні. Для цього детальніше зупинимось на дійсних, а не декларованих цілях інвестування. Подібна оцінка є надзвичайно важливим етапом розробки інвестиційної політики (загальнодержавної і регіональної), тому що за сукупністю та впливом позитивних факторів інвестиційного клімату наша країна значно відстає, а за впливом негативних, дестимулюючих інвестиційну діяльність значно випереджає відповідні параметри інвестиційного клімату розвинутих економік. Власне тому строго економічна ціль інвестиційного процесу - отримання прибутку на капітал може бути властивою лише для інвестицій в розвинуті країни. В вітчизняній економіці слід шукати інші, особливі цілі інвестиційної діяльності, через що процес інвестування носить спорадичний, разовий, а не постійний, безперервний характер, а обсяги інвестицій е несуттєвими в порівнянні з потоками прямих іноземних інвестицій між розвинутими країнами [151,с.143].

Розглянемо три найпоширеніші теорії прямого інвестування [141, с.665]. Насамперед, це теорія монополістичної переваги, яка забезпечує дочірній компанії вищий, ніж національним конкурентам рівень ефективності і пов'язана з теорією організації виробництва. Внаслідок досконалішої організації масштабів виробництва, фірма-монополіст здійснює географічну диверсифікацію конкурентної продукції (горизонтальна інтеграція), випуск проміжної (первинної) продукції для вітчизняного виробництва (зворотна вертикальна інтеграція) або остаточної продукції з вітчизняних напівфабрикатів (форвардна вертикальна інтеграція). Реалізація теорії монополістичної переваги відбувається на основі досконаліших знань (технологій, навиках менеджменту і маркетингу), моделі життєвого циклу продукту. Олігопольне становище крупних фірм вимагає постійно розширювати ринок з метою протидії конкурентам-олігополістам та забезпечення зростання внутрішньої економії внаслідок ефекту масштабу та конкурентних переваг олігополістів в доступі до світових ривків капіталу.

Дещо інший напрям узагальнень висвітлює теорія інтерналізації (трансформації видатків), що базується на припущенні про неспроможність, ринків до оптимального розміщення ресурсів внаслідок природних, об'єктивно існуючих та встановлених урядом зовнішніх (неринкових) ефектів в ринковій ціні. В цих умовах зберегти монопольні переваги багатонаціональні компанії можуть лише шляхом заміни операцій з матеріальними чи нематеріальними ресурсами на зовнішніх ринках функціонуванням власного, внутрішнього корпоративного ринку. Не зайве зауважити, що цей ринок меншою мірою залежний від дій національних урядів і ефективніший внаслідок використання трансфертного ціноутворення, інших неринкових за своїм характером методів господарювання.

Синтезованим варіантом розглянутих теорій е еклектична парадигма прямих іноземних інвестицій, в межах якої робиться спроба пояснити різноманітність композиції форм і видів іноземного інвестування для різних приймаючих країн. Вплив національних факторів (природних, трудових ресурсів, географічне розміщення, структура і рівень розвитку ринку, ступінь і дієвість втручання національної держави) визначає вибір співвідношення між товарним експортом, ліцензуванням, прямими інвестиціями і їх формами (грошові частки у статутному капіталі, майнові і немайнові внески), неакціонерні форми інвестування (лізинг, франчайзинг, гудвіл тощо). Можливо, саме еклектична парадигма найбільшою мірою відповідає економічним відносинам в умовах глобалізації світової економіки і може претендувати на роль основи загальної теорії міжнародних економічних відносив. Наголосимо, що в межах еклектичної парадигми достатньо повно можна обґрунтувати стратегію і операційні завдання державної (регіональної) політики щодо іноземних інвестицій.

Отже, підсумовуючи вищесказане відмітимо, що стратегія формування інвестиційного клімату та засоби стимулювання інвестиційної активності повинні бути орієнтовані як на іноземного, так і, головним чином, на вітчизняного інвестора.

По-друге, така політика повинна враховувати прогресуюче зниження реального споживання, а отже - платоспроможного попиту внутрішньоукраїнського ринку. Тобто, подальше посилення впливу фактора збутових можливостей, як потенційно єдиного на даний час мотиву імпорту капіталів в Україну, можливе лише шляхом захисту національного виробництва та зростання реального споживання населення.

По-третє, об'єктивна оцінка становища свідчить про неможливість змін у стратегічній орієнтації іноземних інвесторів на збут за рахунок зміни економічної політики в середньотерміновій перспективі. Але економічна ситуація у нашій країні не дозволяє забезпечити рівень конкурентноздатності на ринках капіталів, аналогічний сусіднім державам, через формування системи стимулів і пільг інвесторам. [74, с.130].

Висновок про переважаючі збутові пріоритети підтверджується й пофірмовим аналізом найбільших інвестиційних проектів в Україні. Причому в галузях, які володіють потенційно великим ринком внаслідок монополістичного чи олігополістичного становища (телекомунікації, електроенергетика, нафтопереробка, харчова промисловість, внутрішня і зовнішня торгівля тощо) інвесторам вдається отримати значно вищий рівень дохідності, ніж середній світовий (у 1997 р. 15% річних до обсягу інвестицій) чи навіть близький до рівня в розвинутих економіках (20-25%). Для прикладу, сукупні інвестиції здійснені у сфері телекомунікацій спільним підприємством Utel становили з 1992 р. близько 175 дол. США, а доходи лише за 1998 р. - 338,3 млн. дол. США, прибуток - 38,3 млн. дол., США. Тобто, термін окупності інвестицій, враховуючи їх здійснення за роками, можна оцінити в 3-5 років. Орієнтація на розширення ринків збуту чи перспективне закріплення на них може носити й більш завуальований характер, як, наприклад, у харчовій, тютюновій промисловості чи у виробництві сільськогосподарської техніки з наступним постачанням запасних частин, комплектуючих зарубіжного виробництва. Проте загалом не можна заперечити висновок про те, що при наявності переваг (теперішніх чи майбутніх) іноземні інвестори здійснюють інвестиції, незважаючи на будь-які перешкоди [107, с.35].

Таким чином, загальнодержавна політика формування сприятливого інвестиційного клімату повинна забезпечити узгодження інтересів держави та інвесторів з врахуванням існуючого співвідношення пропозиції і попиту на ринку капіталів, реальних можливостей нашої країни, створити такі умови господарської діяльності, які були б привабливіші від тих, що пропонують інші потенційні імпортери капіталів. Наголосимо, що не обов'язково слід використовувати лише стимулюючі інвестиційні заходи, не менш дієвим може бути протекціонізм щодо інших видів міжнародних економічних відносин.

Враховуючи викладене, сформулюємо основні напрями загальнодержавної стратегії регулювання іноземних інвестицій.

1. Посилення протекціонізму щодо товарного імпорту, насамперед, у частині жорсткого дотримання чинних тарифних бар'єрів і широкого застосування нетарифних обмежень. Зазначимо, що в Угорщині, яка займає провідне становище в імпорті капіталів (1439 дол. на одного мешканця станом за 1997 р.), збережено застосування кількісних обмежень імпорту (в 1994-98 рр. розмір квоти на імпорт товарів становив 400-600 млн. дол.) та експорту (близько 6% обсягів квотується) [85, с.25].

2. Забезпечення регіонально-галузевої орієнтації інвестиційної активності і, головне, - стабільних умов господарювання, в залежності від потенціалу конкурентноздатності виробництва товарів, надання послуг, виконання робіт, окремих територій на зарубіжних ринках. Певною мірою цей напрям в останні роки реалізується в проектах спеціальних економічних зон чи режимів інвестиційної діяльності. Завдання полягає в переведенні дещо стихійного, кон'юнктурного процесу в рамки системної і планомірної загальнодержавної політики.

3. Формування загальнодержавної інвестиційної політики "знизу - догори" через узагальнення (синтез) регіонально-галузевих напрямів і економічних інструментів (варто наголосимо, що останні повинні реалізовуватись при безумовному дотриманні обмежувальних критеріїв економічної та екологічної безпеки держави).

4. Поступове і послідовне зменшення впливу дії факторів, які дестимулюють інвестиційну активність (нестабільність законодавства; нездатність уряду дотримуватись зобов'язань; надмірний державний контроль; відсутність підтримки з боку органів виконавчої влади; недостатній розвиток телекомунікаційної і транспортної мережі; корупція).

Як зазначалось раніше, можливості створення особливих стимулюючих інвестиційний процес умов господарювання на регіональному рівні обмежені. Тому регіональна складова загальнодержавної політики формування сприятливого інвестиційного клімату повинна орієнтуватися переважно на усунення перешкод у здійсненні інвестиційної діяльності. При цьому, враховуючи нижчий рівень інвестиційної привабливості української економіки в порівнянні з іншими країнами, принципово важливим є забезпечення абсолютно рівних умов здійснення інвестицій для вітчизняних суб'єктів господарювання.

Для регіональної політики стимулювання інвестицій важливим є аспект, пов'язаний з геополітичними інтересами різних держав чи міждержавних угруповань, які ефективно реалізуються ними через різні форми експорту капіталів (програма технічної допомоги, імпорт капіталів у формі позичкового і функціонуючого капіталу). Цей аспект має виняткове важливе значення для нашої країни, враховуючи її масштаби, економічні та соціальні зв'язки, які склались історично у різних регіонах з сусідніми країнами. Саме тому географія імпорту капіталів може бути значущим фактором географічної орієнтації процесу зовнішньоекономічної інтеграції держави загалом.

З урахуванням цього визначимо основні засади розробки стратегічного плану формування сприятливого інвестиційного клімату у регіоні наступним чином. Насамперед, визначимо, що метою розробки і реалізації стратегічного плану є створення інвестиційного клімату, конкурентоспроможного за основними параметрами з аналогічними регіонами сусідніх держав та України. По-друге, при розробці стратегічного плану, крім загальних принципів планування, доцільно забезпечити дотримання таких основних принципів, як:

- довгострокова орієнтація планових завдань і заходів у поєднанні з конкретним планом дій щодо зменшення інвестиційних ризиків та відновлення довіри інвесторів до потенційних партнерів та органів влади;

- дотримання чинного законодавства та узгодження з програмними заходами уряду України і органів державного управління області;

- максимально можливе збалансування інтересів інвесторів та соціально-економічних інтересів розвитку регіону на основі поліпшення обґрунтованості, інформаційної та правової забезпеченості інвестиційних проектів;

- раціонально допустиме усунення перешкод організаційно-технічного характеру на місцевому рівні для початкового етапу діяльності.

Важливим аспектом є забезпечення послідовного досягнення стратегічних цілей і виконання планових завдань, для чого виділимо декілька етапів плану: попередній (один рік); базовий (3 роки); етап розвитку (5 років). Стратегічною метою першого етапу визначимо відновлення довіри інвесторів до партнерів та органів державного управління щодо умов інвестиційної діяльності, активніше пропонування господарського комплексу регіону як об'єкта інвестиційної активності на зарубіжних ринках капіталів і, як наслідок, прискорення темпів зростання обсягів іноземних інвестицій.

На другому етапі доцільно завершити формування системи залучення інвестицій, що забезпечило б обсяги інвестицій у розрахунку на одного мешканця у конкретних визначених обсягах.

Стратегічною метою третього етапу визначимо створення інвестиційного клімату, основні параметри конкурентноздатності якого забезпечили б конкуренто-спроможність регіону як об'єкта інвестиційної діяльності на рівні аналогічних регіонів України та сусідніх держав.

Стратегічні та операційні завдання першого етапу повинні передбачати аналіз становища на ринку капіталів, характерних тенденцій та процесів, уточнення аналітичних оцінок конкурентоспроможності регіону як об'єкта інвестиційної діяльності та розробка заходів з її підвищення і, з врахуванням цього, інвентаризацію інвестиційних проектів і програм, здійснюваних у регіоні, виявлення та усунення проблем і перешкод у діяльності іноземних інвесторів. Важливими є координація підготовки найбільш значних для господарського комплексу інвестиційних проектів і програм, розробка і здійснення комплексу міжнародного маркетингу інвестиційних проектів на зарубіжних ринках капіталів, а також здійснення заходів з концентрації та підвищення ефективності використання в пріоритетних для області галузях і територіях фінансових ресурсів міжнародних програм допомоги, іноземних фондів та спеціальних фінансових інституцій. Крім цього, надзвичайно актуальним у конкурентній боротьбі за капітали є розробка і реалізація підпрограми формування іміджу регіону як об'єкта інвестиційної діяльності з відносно сприятливішим інвестиційним кліматом, а також пропагування цивілізованих і сумлінних відносин з інвесторами в середовищі українських підприємців та населення.

Вказані стратегічні завдання деталізуємо у вигляді таких першочергових операційних завдань на початковому етапі формування реалізації стратегічного плану:

1. Формування системи та механізмів координації діяльності органів державного управління, суб'єктів підприємництва та їх асоціативних органів фінансово-банківських установ, консультаційних фірм, громадських організацій, засобів масової інформації з усунення нераціональних та незаконних перешкод у здійсненні інвестицій.

2. Дерегулювання в раціонально допустимих межах інвестиційної діяльності на місцевому рівні та ініціювання змін у законодавчих та нормативних актах загальнодержавного рівня.

3. Здійснення заходів з доопрацювання уніфікованих форм типових контрактів з іноземними інвесторами та їх запровадження у практику інвестиційної діяльності.

4. Створення недержавних та змішаних інституціональних органів сприяння іноземним інвестиціям, включаючи формування фінансово-економічних та правових механізмів їх взаємодії з суб'єктами інвестиційного процесу і органами державного управління, а саме консорціуму навчально-консультаційних та експертно-інформаційних фірм, що спеціалізуються на наданні послуг інвесторам, палати незалежних експертів; постійно діючої інвестиційної ярмарки; регіонального міжнародного арбітражного суду; асоціації іноземних інвесторів чи інших громадських організацій.

Організаційна підтримка досягнення визначених завдань має забезпечити Група координації виконання плану. Для реалізації окремих напрямків плану чи супроводження крупних інвестиційних програм та проектів, у тому числі проектів С(В)ЕЗ, доцільно створювати окремі робочі групи за участю працівників органів державного управління, асоціативних органів іноземних та українських інвесторів, громадських органів організацій, засобів масової інформації та ін.

Звичайно, при цьому слід орієнтуватися і на ініціативні дії щодо зміни загального інвестиційного клімату в кращий бік у державі через формування досконалої, несуперечливої і раціональної законодавчо-нормативної бази та засобів її реалізації.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7