Діяльність органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм

Про проблемність нашої національної системи управління свідчать, перш за все, перманентні кризи, які призводять до розбалансування пропозицій і нерівномірного розвитку галузей народного господарства та територій, існування серйозного тіньового сектору економіки. До того ж треба додати і надмірну прогресуючу диференціацію доходів між різними верстами населення, нестабільність цін на споживчому ринку, залежність економіки України від країн експортерів вітчизняної продукції. В цих умовах уряд все частіше вимушений звертатися до прямого, безпосереднього втручання у мікроекономіку (тобто у діяльність суб'єктів підприємницької діяльності). Вводячи обмеження у ціноутворення, розподіл ресурсів і решта, заради тимчасових політичних завдань і вигод, уряд тим самим вносить у господарську діяльність елементи несподіваності і непередбаченості, не прогнозованості поведінки економічних суб'єктів. Можна погодитися з авторами аналітичного дослідження Бурковським та Новицьким, що - "...реальна економічна політика (на відміну від офіційно декларованих мети й намірів) врешті-решт протидіє становленню та розвитку нормального підприємництва. Свідченням цього є успішна протидія бюрократичної машини всім спробам дерегуляції виробничо-комерційної діяльності на мікрорівні" [15].

В усякому разі, коли на перше місце виходить і починає грати визначну роль суб'єктивний фактор - особистості, люди з усіма притаманними їм сильними і слабкими сторонами, економіка відчуває стрес. Враховуючи ту непросту ситуацію, що переважна більшість державних керівників має стару школу виховання і сповідає традиційні цінності радянського типу, їх розуміння власної ролі і поведінка в сучасних умовах переходу на ринкові засади господарювання, тримає усю господарчу сферу у передінфарктному стані (неможливість отримати об'єкти в оренду без сплати попередніх боргів за ці об'єкти; обов'язковість внесення "добровільного" внеску на розвиток району при отриманні дозволів і тому подібне) І це є, з одного боку, природною основою конфлікту між ринковим, капіталістичним світоглядом і "державним" світоглядом, а з другого, насправді, серйозним системним недоліком існуючої політики урядування. Таким чином, говорити про раціональність і ефективність господарювання, оптимальність за критеріям суспільного блага, спираючись лише на цифри економічного росту у декількох, хоча і дуже важливих, галузях господарства, буде не тільки методологічно не коректно, але й шкідливо з практичної точки зору.

Отже, в стратегічному плані альтернативи розвитку вільного ринку і підприємництва в Україні немає і держава має зробити подальші рішучі кроки, щоб виключити адміністративний тиск і вплив на цій сегмент суспільства. Окрім чисто економічного ефекту, на разі успішного розвитку підприємництва, суспільство завжди вправі розраховувати і на становлення в Україні, так званого, "середнього класу" як основи громадянського суспільства.

Наступним кроком в розбудові публічної влади є вивільнення процедур надання адміністративних послуг від суб'єктивізму чиновників. Кабінет Міністрів України вже прийняв постанову від 11.05.2006 р. № 614 "Про затвердження Програми запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади" основною ціллю якої є підняти стандарти діяльності виконавчих органів української влади до рівня міжнародного стандарту ISO 9000. Не вдаючись в деталі Програми, а вона передбачає в тому числі і перехід на часткове електронне врядування, слід визначити, що це дуже своєчасний і перспективний документ. Перші стартові умови для його реалізації вже створені. В процес активно включилися такі багаті на досвід і ресурси організації як Українська асоціація якості, Головне управління держслужби, Держспоживстандарт зусиллями котрих створені необхідні організаційно-методичні умови для подальшої практичної роботи. Тепер справа за вмінням нинішнього українського уряду довести започатковане до свого логічного завершення. Не можна не сказати і про безумовну вимогу часу щодо необхідності децентралізації виконавчої влади і широкого розвитку місцевого і регіонального самоврядування на принципах субсидіарності і партнерства. Існує дуже поширена думка, що шлях до громадянського суспільства проходить через становлення місцевого самоврядування. І світова практика це підтверджує. Відповідним Законом України, прийнятим у 1997 році, зазначено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Тобто, український законодавець, враховуючи світові тенденції і позитивний досвід країн розвинутої демократії в принципі створив правові засади для активної участі громадян у вирішенні місцевих справ, розвинення інститутів громадянського суспільства.

На протязі декількох останніх років в Україні спостерігається певний прогрес у розвитку самоврядування на рівні територіальних громад. Але проходить він вкрай нерівномірно й суперечливо. Сприяє цьому і недосконалість поточного законодавства, яке потребує негайних змін і реформацій. Невирішеним, ще до того, в законодавчому плані залишається питання функціонування в Україні регіонального самоврядування. Самоврядування не підкріплене відповідними матеріальними та фінансовими ресурсами мало на що спроможне. Особливо потерпають у цій ситуації невеличкі територіальні громади. Міра їх залежності від районних державних адміністрації є такою, що ставить під сумнів їх існування як самоврядних територіальних громад. Самоврядування на цьому рівні виглядає скоріше декларативним. Навіть сільські і селищні Голови, депутати цих громад аж ніяк не впливають на політику адміністрації (соціально-економічну, бюджетну, екологічну, транспортну і таке інше), що здійснюється у районі. Мало того, право на делегування окремих власних повноважень та відповідних бюджетних доручень з первинного рівня на рівень району, повсюдно перетворилося на їх обов'язок. Вилучаючи гроші з бюджетів самоврядування, на так звані спільні районні програми, райради, не маючи власних виконавчих органів, повністю передають всі свої бюджетні зобов'язання відповідним районним адміністраціям, які й набувають право розпорядника цих коштів. Після того контроль за обертом цих коштів органи самоврядування втрачають остаточно. Вочевидь, все це не сприяє становленню та розвитку територіальних громад, погіршує стан життя у селах, містах і селищах.

У зв'язку з цим, обговорюється пропозиція розробити і прийняти нову редакцію "Закону про місцеве самоврядування" і поріднених з ним законів про територіально-адміністративний устрій, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації та провести на його основі реформу місцевого самоврядування (однією з провідних ідей якого має стати укрупнення територіальних громад за рахунок об'єднання невеликих громад у, так звані, округи). Округи мають стати повноправними суб'єктами територіального самоврядування з одного боку, і з другого, повноцінними адміністративно-територіальними одиницями у новому державному устрої країни. При цьому забезпечується повсюдність територіального самоврядування і створюються передумови задля поширення його компетенції у вирішенні питань місцевого значення. Передбачається здійснити перерозподіл предметів відання і повноважень між ними і державними органами влади, вивести їх, у частині делегованих повноважень, на прями стосунки з обласними адміністраціями і центральними державними установами, що, у свою чергу, не передбачає подальшого існування у системі державного управління такої його ланки як державні адміністрації. Це завдання - випробування державної влади, в першу чергу законодавчої, на її спроможність не на словах, а реальними справами доказати свою прихильність демократичним принципам управління і положенням Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Дуже часто як взірець реформування публічної влади згадується польський варіант переходу від авторитаризму до демократії. Польща наш найближчий сусід у Європі і ми з поляками маємо багато спільних рис, чи, точніше маємо значно більше спільного, ніж особистого. З цим можна посперечатися, хоча б у тій частині, що стосується ментальності народів і стартових умов щодо проведення реформ.

Головним чином ми відрізняємося від поляків не територією, не чисельністю населення, не структурою економіки, та ще багато чим. Головною відмінністю є зовсім інше мислення, інші установки і цінності, які сповідають більшість поляків. Вони ніколи не були такими соціалізованими, на відміну від нас, і ніколи не втрачали відчуття власника, хазяїна своєї землі, свого маєтку. Тому для поляків ніколи не повставало питання захисту приватної власності. На цьому тлі абсолютно природно приживаються ринкові відносини і суспільство й не мисліть іншого життя поза рамками приватних відносин. Тому в Польщі так вдало проходили й продовжуються демократичні реформи, що польське суспільство є громадянським, тобто, його основу становлять свідомі громадяни, власники, приватні підприємці, які й продукують таку владу, котра була б провідником їх інтересів, служила б і була підконтрольна їм. У нас дещо інша ситуація, і, відповідно, завдання перед суспільством значно складніші. Нам ще тільки належить створити основи певного громадянського договору про рамочні параметри і напрямки еволюційного розвитку суспільства.

Тут варто погодитися з вченим і економістом Ернардо де Сото в тому, що - "...мы с вами - здесь, в Перу, и там, в России (від себе додам - і в Україні) похожи тем, что пытаемся составить кодексы законов и наделить отдельных бюрократов полномочиями следить за их соблюдением. В Париже чиновники, ответственные за ремонт балконов, руководствуются не вчера изданными инструкциями, а архитектурными уложениями, восходящими к временам барона Османа; им нет дела до того, законопослушный вы гражданин или нет, платите ли вы налоги и не балуетесь ли наркотиками. Общественный договор в этой стране был заключен несколько поколений назад. В России же нет такого согласия о вещах, которые являются основополагающими. Если человек покупает яхту, возникает вопрос не о том, правильно ли он ее зарегистрировал и не имеет ли его шкипер нужные права на управления ею, а том, не нарушил ли он закон несколько лет назад, если у него есть такие деньги. Богатство одних не всем обществом воспринимается как часть национального достояния, а для других частных лиц оно - объект вожделения" [22, с.10]. Колись наш перший Президент Л.М. Кравчук, коментуючи питання моральності державних керівників казав, що "посади туди янгола з неба - і в нього поступово відпадуть крила, почорніє шкіра, а на голові почнуть прорізатися маленькі ріжки" [27, с. 45].

Ясно, що увійшовши у елітні кола керівників люди неминуче змінюються і чим більше вони знаходяться при владі, чим вище посідають, тим більше відриваються від потреб своїх виборців, того самого народу, заради щастя якого вони принесли себе в жертву керівний посаді. Отже, людей при владі, треба постійно тримати під наглядом громадськості і час від часу робити кадрову ротацію. Але сама по собі ротація нічого не варта, якщо принципи її будуть залишатися такими, як зараз. Ні для кого не секрет, що й донині головним принципом, за яким здійснюється призначення на державну службу є приналежність до якийсь політичної партії або до певного кола людей (родина, корпорація). Тобто, визначальним у вирішенні кадрових питань, був і залишається принцип особистої відданості. Всі намагання ввести конкурсні правила прийому на службу, вивести державну службу з під політичного впливу, й інші новації, спрямовані на приведення державної служби до стандартів прийнятих в розвинутих країнах світу, поки що нічим не закінчилися. Проект Закону "Про державну службу" [ 7 ], який передбачає її побудову на принципах верховенства, законності, патріотизму, доброчесності, професіоналізму, політичної нейтральності, лояльності, публічності, прозорості, стабільності, відповідальності, рівного доступу до державної служби, залишається поки лише проектною пропозицією, перспектива якої залежить тепер від Верховної ради і Президента України, також, до речі, як і проект Закону "Про Кабінет Міністрів України" (точніше існують два проекти - один поданий від Кабінету Міністрів України, другий - від Секретаріату Президента).

Отже, не слід вважати, що успіх справи створення дійсної публічної служби в Україні знаходиться виключно в законодавчій площині. Видатний германський політик Отто фон Бісмарк говорив, що з поганими законами і хорошими чиновниками в принципі можна управляти державою. Але якщо навпаки, то не допоможуть навіть і й найліпші закони. Треба розуміти, що економічні, адміністративні, регуляторні реформи ніколи не підуть, якщо паралельно з ними не будуть робитися відповідні кроки у напрямку демократизації суспільства, забезпечення прав і свобод людей, згідно з діючою Конституцією.

Громадський контроль як інструмент громадської оцінки виконання органами влади та іншими підконтрольними об'єктами їхніх соціальних завдань є невід'ємною складовою системи публічного управління та незамінним чинником розвитку соціуму в умовах розбудови демократичної, соціальної, правової держави. Неабиякий інтерес для України на шляху до її євроінтеграції становить європейська політика у сфері громадського контролю.

Європейська хартія місцевого самоврядування [ 23, с. 56-59 ], яку було ратифіковано Україною у липні 1997 року, від імені держав-членів Ради Європи встановлює, що право громадянина на участь в управлінні державними справами є одним з демократичних принципів, які поділяються усіма державами-членами Ради Європи. Останні ж переконані, що це право найбезпосередніше може здійснятися саме на місцевому рівні.

Одним із дієвих механізмів громадянського контролю в європейській спільноті є інститут місцевих уповноважених з прав людини. Досвіду його застосування присвячена Рекомендація Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи № 61(1999) [ 47, с. 71-72 ]. За умов зростаючої складності адміністративних систем та завантаженості адміністративних судів, Конгрес підтримав створення бюро уповноваженого з прав людини та запровадження посад місцевих і регіональних омбудсменів. Досвід показує, що це допомагає уникнути занадто тривалих і дорогих судових процедур, скоротити їхню кількість та відстань між громадянами й органами державної влади, а також сприяє кращому захисту прав людини та врахуванню потреб громадян; прозорості та ефективності державного управління.

Однією з поширених форм громадського контролю є звернення громадян, за допомогою яких вони у режимі зворотного зв'язку повідомляють державні та недержавні інституції про виконання, невиконання або неналежне виконання ними або підвідомчими їм органами чи установами соціальних функцій та вимагають вжиття відповідних заходів. На відміну від конституцій деяких європейських держав, де встановлено, що з колективними зверненнями можуть звертатися лише "законно створені організації" ("визнані законом корпорації та об'єднання") або їх "установчі органи" (ст. 11 основного закону Австрії, ст. 28 конституції Бельгії, ст. 27 конституції Люксембургу, ст. 47 конституції Румунії) [ 59, с. 76-82 ], законодавство України не висуває таки вимоги. Конституція України взагалі не передбачає жодного обмеження права на звернення - таким правом наділяються іноземці та особи без громадянства. необмеженим є коло адресатів звернень (установ, підприємств та посадових осіб), не регламентоване й коло питань, що можуть бути їх предметом.

Значний інтерес для України становить досвід громадського контролю, якій здійснюється через громадську участь у канадському штаті Саскачеван [ 33 ], муніципальне законодавство якого містить ряд вимог до муніципалітетів, що стосуються їхньої підзвітності перед громадськістю та залучення до процесів ухвалення рішень. Обов'язкові громадські слухання на муніципальному рівні з питань планування розвитку є в Канаді звичайною справою. Таким чином громадяни знають про те, що відбувається, та беруть безпосередню участь у процесі управління. Всі муніципалітети мають проводити відкриті для громадськості засідання. Звіти та накази, підписані комітетом не мають чинності, якщо їх не було ухвалено на відкритому засіданні ради. Громадські слухання носять форму діалогу з громадянами, а роль представників громадян та їх груп можуть виконувати треті особи. Результати консультацій часто оформляються у формі письмового офіційного звіту, який подається у формі письмового офіційного звіту, який подається до органу, що ухвалює рішення, і є доступним для широкої громадськості.

Громадські ради є одним із дієвих механізмів громадської участі, зокрема механізмом громадського контролю у розвинених країнах світу. Вони являють собою реальну силу, яка є виразником голосу громадськості та забезпечує прозорість роботи державних органів. Завдяки зусиллям громадських рад робота державних органів усіх рівнів стає більш ефективною, дедалі більше громадян залучаються до їхньої роботи. Є чимало зарубіжних прикладів, коли громадські ради виконують функції громадської експертизи та громадського контролю діяльності органів державної влади. Прикладом громадських рад з контрольними повноваженнями є Наглядові комітети Болівії, які здійснюють контроль використання муніципальних ресурсів. Громадські ради можуть формуватися за різними схемами: шляхом обрання до їхнього складу представників громадськості та владних органів, шляхом призначення до їхнього складу відповідних фахівців.

Громадська експертиза має бути механізмом громадської експертної діяльності з аналізу й оцінки впливу нормативних та інших управлінських рішень влади усіх рівнів на умови життя і реалізацію прав та законних інтересів широких верст громадян і конкретних соціальних груп. Ця експертиза має бути комплексним дослідженням громадськості якої-небудь проблеми, процесу або явища. З іншого боку, проведення громадської експертизи навряд чи є можливими без залучення експертів, а за підсумками її проведення має бути винесено обґрунтований висновок, який би відповідав чинному законодавству. Хоч би що не стало предметом громадської експертизи, орієнтуватися вона має на дотримання прав людини, національного й міжнародного законодавства, відповідності інтересам соціальних груп.

Залежно від предмету дослідження експертиза може бути:

1) нормативно-правових актив;

2) програм перспективного розвитку любих напрямів;

3) інших значущих рішень органів державної влади.

Причому громадська експертиза може здійснюватися як стосовно проектів вказаних актів, так і тих, що набрали законної чинності. Громадська експертиза дозволяє громад кості і владі ефективно взаємодіяти, переходячи від взаємних звинувачень до конструктивного діалогу. Результати громадської експертизи матимуть більш значущі наслідки на регіональному та місцевому рівнях, де органи влади і громадські об'єднання тісніше пов'язані між собою.

Політична система США, яка заснована на суспільному договорі влади з народом, має колосальний "інстинкт самозбереження". Вона була і залишається основою і гарантією збереження демократичних основ суспільно-політичного ладу США. Недаремно американська історія не знає періодів авторитарного або диктаторського правління, і в США попри все діє і навіть розвивається підконтрольність політичної влади суспільству.

Спираючись на затверджену Постанову Кабінету Міністрів України від 05.11.2008 № 976 [10], необхідно визначити пріоритетні сфери застосування громадської експертизи та створити експертну мережу з-поміж громадських організації населення, об'єднань підприємств та інших організації громадської експертизи на підставі їх конкурсного відбору . Треба доповнити чинне законодавство нормами, які б передбачали обов'язковість здійснення громадської експертизи певних видів актів органів публічної влади, а статути територіальних громад - порядком формування громадських експертних інституцій та процедурами здійснення громадської експертизи.

Завдяки впровадженню цього виду громадського контролю з'явиться можливість оцінити ймовірні наслідки управлінських актів до, а не після їхнього ухвалення, врахувати корисні пропозиції зацікавлених осіб і зробити ці акти якіснішими та соціально результативнішими.

Подальші наукові розробки у сфері дослідження та адаптації зарубіжного досвіду здійснення громадського контролю до умов України мають бути зосереджені на широкому пропагуванні цієї форми громадської участі на усіх рівнях публічної влади та у сфері відносин між постачальниками та споживачами державних послуг.

РОЗДІЛ 2.

2.1 Політична криза. Аналіз виконання антикризових програм партіями та блоками в ході законотворчої діяльності

В ході змістовного аналізу та обґрунтування висновків щодо відповідності законотворчої роботи партії тим обіцянкам, які отримали виборці, необхідно враховувати, що кожна партія має власну історію, власну позицію та власний електорат. Іноді має місце порушення балансу у діях партії (переміщення акцентів з відповідальності до популізму; крайній випадок популізму спостерігається, коли партія прагне задовольнити виборців будь-якою ціною, приймаючі рішення, які є безвідповідальними з точки зору подальшого розвитку економіки). Тому оцінка з боку експертів може суттєво відрізнятися від того, як сприймають реальні дії тієї чи іншої партії її власні виборці.

Крім цього, необхідно враховувати нерівність позицій тих партій, що ввійшли в Уряд, і тих, що залишились поза його межами. Перші мають більше реальних повноважень та реальної відповідальності, другі більш орієнтуються на продовження політичної активності, в тому числі, і емоційно-агітаційного характеру. Хоча у цьому випадку мова йде не про абсолютно різни типи діяльності, а про її акценти. Як одні, так і інші мають достатньо можливостей, щоби робити реальні кроки в напрямку реалізації своїх передвиборчих заяв. Отже, сьогодні має сенс оцінювати не стільки результати (яких ще фактично не може бути), а процес, діяльність як сукупність конкретних кроків

Загальний підхід спирається на наступні припущення: усі політичні сили, спираючись на професіоналізм своїх експертів, орієнтували свої програми у площині відповідальності та відстоювання цінностей. Тому їх фактичну діяльність з виконання програм доцільно оцінювати саме в цих умовних координатах. Пропонуються три шкали: 1) Шкала «цінності - лобіювання» (останнє - як відверте або приховане ігнорування цінностей); 2) Шкала «професіоналізм - непрофесіоналізм»; 3) Шкала «відповідальність - популізм» [27, с. 108].

До цінностей відноситься: свобода та вільна праця (подальший розвиток конкурентного середовища, читки гарантії власності, захист прав людини); людський розвиток та людська гідність (інвестиції в освіту та науку, захист та розвиток культури, охорона здоров'я, відстоювання сім'ї як основи суспільства, турбота про літніх людей); національне відродження (розвиток національної трудової етики, повага до національних традицій, інтеграція всіх регіонів та національних груп); державний суверенітет, відстоювання національних інтересів; довіра та соціальна солідарність (лобіювання: будь-яка монополізація, наявність пільгових механізмів; адресний характер пропозицій, частіше за все, прихований.)

До професіоналізму можна віднести: чітке формулювання цілей та їх відповідність цінностям; порозуміння обмеженості ресурсів, орієнтація на жорсткі бюджетні обмеження; оптимізаційний підхід до одночасного вирішення суперечливих завдань; вміння поєднувати поточні та довгострокові цілі, орієнтація на розвиток; забезпечення національної конкурентоспроможності (непрофесіоналізм: ігнорування принципів бюджетних обмежень; обіцянки одночасного та повного вирішення суперечливих завдань).

Відповідальність: піклування про фінансову та макроекономічну стабільність; прозорість політичних дій; розкриття наслідків та витрат; готовність до співпраці з політичними опонентами задля національної єдності та розвитку (популізм: ігнорування соціальної небезпеки прискорення інфляції та виключної ролі фінансової і макроекономічної стабільності як передумови зростання життєвого рівня населення; порушення ієрархії економічних, соціальних та політичних цілей; приховання витрат та проблем, які породжують політичні дії; відсутність готовності до розумних компромісів з політичними опонентами, орієнтація на перемогу за будь-яку ціну).

По кожній шкалі партія може мати певну середню точку та певний напрям руху. Таким чином, підхід, що пропонується, можна використовувати як для оцінки поточного стану, так і для оцінки еволюції, руху та розвитку[27, с. 109-112].

Майже кожний другий законопроект з усього їх масиву був ініційований або підтриманий представниками Партії регіонів. Зокрема, представники Партії регіонів були серед ініціаторів 42% загального масиву законопроектів економічного спрямування [ 39 ]. Це пояснюється, перш за все, тим, що фракція Партії регіонів є найбільшою у Верховній Раді за кількістю депутатів, а також тим, що лідер Партії регіонів В.Ф.Янукович очолював Кабінет Міністрів України, отже юридично виступав ініціатором законопроектів, поданих цим суб`єктом законодавчої ініціативи. Через найбільшу чисельність фракції, логічним є набрання саме нею найвищої кількості балів. Проте, результати аналізу змісту законопроектів, поданих і підтриманих партією, показують, що значна маса ініційованих та підтриманих партією законопроектів шли всупереч передвиборчим обіцянкам. Через це сумарна оцінка, яка враховує відповідність змісту поданих та підтриманих партією законопроектів її передвиборчим обіцянкам, знаходиться майже на одному рівні з іншими, меншими за розміром, партіями. А середня арифметична оцінка відповідності змісту законопроектів Партії регіонів власним передвиборчим обіцянкам дорівнює лише 0,98 (з можливих «2») і знаходиться на передостанньому місці серед п`яти парламентських партій. Отже, на жаль, Партія регіонів втратила значну кількість балів за результатами діяльності з 2005 року через невідповідність ряду поданих та підтриманих нею законопроектів її передвиборчим обіцянкам.

З огляду на напрями, переважна кількість законопроектів, висунутих представниками Партії регіонів за період з 2005 року, стосувалася сфери розвитку української економіки і бізнесу, в т.ч. стосовно зовнішньоекономічної діяльності, податків, розвитку лізингу, покращання регулювання і забезпечення стабільності фінансового сектору, насамперед - банківського (законопроекти № 2248 від 02.10.2006 р., № 2244 від 02.10.2006 р.), житлово-комунального господарства і паливно-енергетичного комплексу, до того ж нещодавно був розроблений Проект закону „Про державну службу”.

Водночас зазначимо, що не всі законопроекти економічного характеру, незважаючи на задекларовану мету, були спрямовані на забезпечення якісних, позитивних змін в економічній сфері. Так, із чотирьох запропонованих представниками від Партії регіонів законопроектів з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, три оцінені експертами як такі, що приведуть скоріше до зниження ефективності таких закупівель через зменшення конкурентних умов проведення тендерів, створення умов для корупції та неефективного витрачання державних коштів і коштів державних підприємств.

Серед законопроектів, висунутих іншими партіями та підтриманих Партією регіонів, найбільшу кількість, на відміну від ініційованих Партією регіонів, склали проекти з покращання соціальних гарантій громадянам, насамперед - щодо державного пенсійного. На виконання передвиборчих обіцянок щодо підвищення добробуту населення і соціального забезпечення була спрямована і невелика група законопроектів соціального характеру, ініційованих депутатами від Партії регіонів - вони стосувалися запровадження пільг для сімей з дітьми, забезпеченню молоді житлом, фінансування реабілітаційних центрів для інвалідів, державного соціального страхування та захисту людей, що проживають у зонах спостереження.

Щодо сумарної оцінки, одержаної Партією регіонів за результатами аналізу відповідності змісту поданих нею законопроектів передвиборчим обіцянкам, то підрахунки показують, що партія могла би одержати вдвічі більший бал, якщо би усі ініційовані її представниками законопроекти повністю відповідали її передвиборчим обіцянкам у економічній сфері.

Майже чверть поданих до Верховної Ради законопроектів економічного спрямування були ініційовані (або окремо, або у колективі з представниками інших партій) представниками Блоку Юлії Тимошенко (надалі - БЮТ). При цьому слід відзначити той факт, що, за результатами підрахунків, БЮТ одержав найвищу оцінку за відповідність змісту поданих та підтриманих ним законопроектів своїм передвиборчим обіцянкам. Це найвищий показник серед усіх партій: він означає, що доля тих законопроектів економічного спрямування, зміст яких суперечив передвиборчим обіцянкам партії, у БЮТ була найменшою.

БЮТ за час, що минув після формування Верховної Ради до моменту формування Уряду, багато сил витратив на отримання прямого доступу до механізмів виконавчої влади. Але помаранчева коаліція не відбулася, що, скоріш за все, не входило у політичні сценарії блоку у якості найбільш вірогідних варіантів. Тому формування широкої коаліції призвело до необхідності корекції і внутрішньої реструктуризації політичних цілей, завдань та засобів їх досягнення. Внаслідок цього виконання передвиборчої програми БЮТ проходило під сильним впливом кон'юнктурних чинників, що парадоксальним чином сприяло демонстративному виконанню передвиборчих обіцянок в частині законодавчих ініціатив.

З одного боку, неминучість так званих «непопулярних дій» об'єктивно погіршує майбутні електоральні позиції партій та блоків, що взяли на себе відповідальність за формування Уряду. З іншого боку, обмеження можливостей лобіювання та відсутність прямої відповідальності за діяльність Уряду об'єктивно розширює діапазон дозволених дій, тому в останні місяці БЮТ зміг продовжувати виконувати завдання збільшення свого електорату, виходячи з стратегічних перспектив розвитку політичних процесів в Україні.

Кожний з цих законопроектів передбачає адресне і, частіш за все, негайне поліпшення життєвих умов певних груп населення за рахунок бюджетних коштів. Звертає на себе увагу прив'язка законопроектів до тих груп, які дійсно відчувають найбільш гострі матеріальні та соціальні проблеми. Реалізація цих законопроектів сприятиме досягненню цілей людського розвитку та людської гідності, адже являє собою інвестиції в освіту та науку, охорону здоров'я, відстоювання сім'ї як основи суспільства, відображає практичну турботу про літніх людей

За період з 2005 року БЮТ проявив певну схильність до співпраці з політичними опонентами та конкурентами, підтримуючи законопроекти соціальної спрямованості, що були висунуті іншими партіями. Це в достатній мірі відповідає програмним положенням БЮТ і є безумовним позитивом з точки зору поступового формування довіри суспільства до держави та політичного істеблішменту.

В той же час слід відзначити практичну відсутність дії законодавчих ініціатив БЮТ, спрямованих на подальший розвиток конкурентного середовища, встановлення чітких гарантій власності, захист прав людини.

В цілому позиція БЮТ щодо виконання передвиборчих обіцянок є достатньо виваженою. Блоку вдалося уникнути крайнощів безоглядного популізму і в той же час більш-менш послідовно виконувати свою соціально-економічну програму. Однак не можна не відмітити тенденцію до ігнорування соціальної небезпеки прискорення інфляції та недостатню увагу до фінансової і макроекономічної стабільності як обов'язкової передумови зростання життєвого рівня населення. Саме тому усереднена експертна рейтингова оцінка значимості ініційованих БЮТ законопроектів, яка враховує вплив запропонованих заходів на економічний розвиток, конкурентоспроможність і добробут населення України, знаходиться на середньому місці з-поміж інших партій.

Загалом діяльність депутатів від Блоку “Наша Україна” протягом періоду роботи Верховної Ради була достатньо насиченою. Блок втратив досить значну, порівняно з іншими фракціями, кількість балів через невідповідність низки своїх законопроектів передвиборчим обіцянкам. Разом із тим, за кількістю поданих законопроектів, спрямованих на вирішення економічних питань, фракція Блоку поступалась двом найбільшим парламентським фракціям - Партії Регіонів та Блоку Юлії Тимошенко. Через це сумарна оцінка відповідності змісту усіх ініційованих Блоком законопроектів власним передвиборчим обіцянкам знаходиться на одному рівні з оцінками, які одержали інші фракції парламенту.

Оцінюючи законотворчу діяльність Блоку “Наша Україна”(надалі - Блок) за шкалою “Цінності-Лобіювання”, слід відзначити послідовність позиції депутатів від цієї політичної сили у питанні дотримання ними передвиборчих обіцянок. Розроблені законопроекти спрямовувались, зокрема, на формування ринкових засад функціонування економіки, покращення інвестиційного клімату, забезпечення вільної конкуренції та створення рівних умов для здійснення економічної діяльності, забезпечення економічних інтересів України на міжнародній арені, а також (меншою мірою) на підвищення соціальних стандартів.

Авторами цього законопроекту виступили народні депутати з Блоку “Наша Україна”, Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко, які мають контрольний вплив на великі вітчизняні автомобілебудівні підприємства, тому з одного боку можна говорити про певною мірою лобістський характер цього документа. Однак, якщо врахувати, що значна частина вітчизняного автопарку складається з імпортних автомобілів, більш вірним стає висновок про вдале поєднання суспільних інтересів з корпоративними інтересами вітчизняного автомобілебудівного бізнесу.

Що стосується відповідальності представників Блоку “Наша Україна” у контексті законотворчих ініціатив, то показовим у цьому плані виявилась практично повна відсутність популістських законопроектів з економічних питань, які могли б негативно вплинути на макроекономічну та фінансову стабільність навіть після втрати Блоком контролю за виконавчою гілкою влади через створення коаліції з Партією регіонів, Соціалістичною та Комуністичною партією України.

При цьому, як під час неофіційного входження до проурядової коаліції, так і після оголошення про перехід до опозиції фракція більшістю голосів підтримувала законопроекти Уряду, які відповідали оголошеним у передвиборчій програмі Блоку принципам. Тому Блок «Наша Україна» посідає друге місце за сумарною оцінкою відповідності своєї законотворчої діяльності, що включає як ініціювання законопроектів, так і голосування по них, власним передвиборчим обіцянкам.

До того ж можна проаналізувати такий документ, як Угода про створення Антикризової коаліції у Верховній Ради України V скликання між Фракцією Партії регіонів, Фракцією Соціалістичної партії України та Фракцією Комуністичної партії України від 7 липня 2006 року [ 56 ]. Після тижня існування антикризова коаліція опублікувала свою угоду в газеті „Голос України” від 14.07.06 за № 128. На відміну від помаранчевої угоди, яка містила сто з лишком сторінок, антикризова значно лаконічніша. 12 сторінок благочестивих побажань.

В галузі економіки програмними принципами коаліції заявлене гарантування державою недоторканості прав власності і зміцнення інституту власності, підтримка підприємництва, розвиток конкуренції, сприяння процесам становлення національного капіталу, детінізація економіки і легалізація капіталів некримінального походження (бізнесмени Партії регіонів можуть жити спокійно).

Чималий шматок тексту стосується аграрного сектору, і тут слід визначити перемогу Соціалістичної партії України - коаліція погодилася на продовження мораторію на продаж землі до 1 січня 2008 року. В сфері внутрішньої політики задеклароване здійснення зовнішньополітичного курсу відповідно до Конституції України. Щоправда, далі йде вельми промовистий пункт: „...створення умов для набуття повноправного членства в Європейському союзі...”. Цікаво, як на такий пункт зважились комуністи? Хоча для них через кілька рядків є інший стратегічний напрямок: „...розвиток рівноправних та добросусідських відносин із Російською Федерацією...”. Стосовно болючого для всіх членів коаліції питання НАТО особливого категоризму нема. В угоді вказується, що ухвалення рішення про вступ до НАТО відбувається виключно за правовими наслідками всеукраїнського референдуму.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7