Кримінально-процесуальний статус свідка

Оцінка показань свідка полягає у визначенні якостей та значенні відомостей про факти, які в них містяться для встановлення обставин, які підлягають доказуванню по справі.

Під оцінкою доказів в процесі доказування розуміють логічний процес -процес мислення визначення ролі та значення зібраних доказів для встановлення істини в справі. У літературі визначають оцінку доказів як логічний процес встановлення наявності та характеру зв'язків між доказами, визначення ролі, значення, достатності та шляхів використання доказів для встановлення істини. Для цього необхідно визначити їх допустимість, належність, достовірність, достатність, а також їх місце в системі доказів. Специфіка тут заключається в оцінці допустимості та достовірності показань, які визначаються у нерозривному зв'язку із оцінкою носія цих відомостей.

При цьому враховуються чотири основних фактори: умови формування показань /об'єктивні та суб'єктивні/, особливості особи допитуваного, його процесуальне положення, а також відношення до справи та осіб, які беруть участь в процесі.

Показання не випадково відносять до категорії “особистих доказів” 21 Давлегов А.А. Оценочная деятельность в уголовно-процессуальном познании. - Актуальньїе проблеми советского уголовного процесса, Сверддовск, 1987. с.76.

. Кожний із них відображає особливості особи допитуваного, які мають найбільший безпосередній вплив на сформування показань. Особливості органів почуттів індивідуальні. Тому при оцінці показань, коли виникає питання про здатність особи в конкретних умовах бачити, чути чи якось інакше правильно сприймати описуване явище, враховується стан органів почуттів, швидкість реакції, професійні та вольові якості, освіта, мотиви поведінки в тій чи іншій ситуації 22 Белкин А.Р.Теория доказьівания Моква. 1999, с.189

.

Саме дані, які характеризують особу допитуваного, у сукупності із фактами, які свідчать про його відношення до справи, допомагають визначити чи є він сумлінним та чи є достовірними його показання. При цьому поняття достовірності характеризує відповідність показань об'єктивній дійсності, обґрунтоване настільки повно, що не викликає сумнівів, а поняття сумлінності визначає суб'єктивне відношення допитуваного. Тому він може бути правдивим як у тому випадку, коли його показання відповідають дійсності, так і у тому, коли добросовісно помиляється.

Це не применшує значення правильного визначення правдивості свідка. Оцінка показів з цієї сторони допомагає встановити причину їх невідповідності дійсності (коли така невідповідність мала місце) і намітити шляхи для уточнення отриманих при допиті показань.

Коли, наприклад, неправильне визначення відстані та швидкості є результатом оптичної ілюзії, за участю свідка чи потерпілого може бути проведено відтворення обстановки та обставин події як уточнення обставини, яка встановлюється. У тих випадках, коли свідок навмисно створює відомості про відстань та швидкість, поперед всього слід вияснити причини дачі неправдивих показань і спробувати ліквідувати їх.

Особливості особи допитуваного враховуються і при оцінці достовірності та повноти показань із врахуванням сприйняття, оскільки повнота та точність інформації залежить від об'єктів та характеру уваги, емоційного сприйняття, змісту діяльності особи, яка сприймає, її нахилів та ін. Тривалість збереження інформації залежить від індивідуальних відмінностей та особливостей, від переваги у даного свідка того чи іншого виду пам'яті (образної, механічної, емоційного, словесно-логічної, цифрової),від його нахилу до механічного чи усвідомлюваного запам'ятовування, що в значній мірі обумовлено інтересами та професійними навичками.

Образи та уявлення, які збереглися в пам'яті, є якби основою дня відтворювання. На шляху формування певної думки вона розвивається, усвідомлюється та складається у певну словесну форму. Звідси повнота та точність повідомлення свідком відомостей, якими він володіє, залежить від рівня володіння усною та письмовою мовою, здатності свідка правильно висловлювати свої думки.

Врахування впливу особливостей особи свідка на формування його показань набирає особливо важливого значення при оцінці показань неповнолітніх свідків 23Коршунов А.М. Познание й деятельность. М, 1984, с.121.

.

Різні періоди розвитку дітей та підлітків характеризуються" певними ступенями доступності для їхнього розуміння явищ зовнішнього світу, і від того залежить здатність до сприйняття та відтворювання сприйнятого у процесі допиту. У неповнолітнього ще не вистачає знань, не накопичений життєвий досвід, не розвинуті в необхідній мірі аналітичні здібності. Діти та підлітки більше ніж дорослі піддані навіюванню та самонавіюванню, а до своїх особистих спостережень вони нерідко додають фантазійні вигадки.

Значення цих особливостей тим важливіше, чим менше вік допитуваної дитини. Людина запам'ятовує лише те, що доступно для її свідомого сприйняття. Безперечно, що чим молодше допитуваний, тим менше він міг сприйняти і тим менше запам'ятати.

Дефекти сприйняття та відтворення у малолітніх пояснюються неповним розвитком їх розумових здібностей.

Вони досить часто ще не можуть розмежувати події, визначати відстані, годину. Діти не здатні до довгої зосередженості та уваги. Відтворення сприйнятого ними обмежено також недостатнім володінням мовою.

Активізації пам'яті дорослих сприяє, як відомо, логічне відновлення подій, на що неповнолітні здатні в меншій мірі. Часто не володіючи здатністю охоплювати описувану подію в цілому, неповнолітні разом із тим нерідко утримують у пам'яті окремі деталі даної події і досить точно відтворюють їх в показаннях.

Усе це необхідно враховувати при формулюванні питань, які належить вияснити. Тут є потреба попередньо проаналізувати із врахуванням особи допитуваного, якою складною є для нього обставина, котру потрібно вияснити, відношення до нього особи, яка проводить допит.

Більшість підлітків у віці 14-16 років нездатні тривалий час утримувати у пам'яті результати випадкового сприйняття. Відомо, що забування є не тільки результатом зникнення старих вражень та асоціацій, але і втручанням нового, стиранням набутої інформації під впливом нових вражень. Життя дитини та підлітка у значній мірі, ніж життя дорослого, переповнено новими враженнями, які відволікають його від раніше сприйнятого.

Звідси ймовірно, що перекручування при відтворюванні можуть статися них більш частіше, ніж у дорослих.

Особливістю відрізняється і мотивація неправдивих показань неповнолітніх у віці 10-12 років. Коли для дорослих та підлітків причиною недостовірних показань є запам'ятовування, помилкова думка чи неправда, то діти нерідко перемішують правду із вигадкою без усяких на те причин. Неправдиві показання у таких випадках є їхньою фантазією. Певна річ, що ї неповнолітні діти до 12 років і навіть малолітні можуть давати неправдиві показання із страху відповідальності /перед особою, яка допитує, чи батьками/, із-за сором'язливості, бажання помститися, під впливом заінтересованих осіб і т.д., однак, у показах дітей частіше зустрічається беззмістовна неправда 24Коченов М.М., Осипова Н.Р. Психология допроса несовершеннолетних свидетелей. М., 1934, с.28.

.

Фантазуючи, діти здатні висвітлювати свої показання видумуванням подробиць, які звичайно будуть менш правдоподібнішим чим молодше допитуваний /із-за недостатньої здатності до розумового моделювання розвитку ситуації/, тому деталізація їх показань - ефективний засіб виявлення “лжесвідоцтва”.

Підвищена піддатливість дітей та підлітків до навіювання і привела до ствердження, що повторний допит неповнолітніх та малолітніх є нетканим -' такій категоричній формі це ствердження не можна визнати правильним

Необхідність у повторному допиті може виникнути із незалежних від слідчого причин, наприклад, у зв'язку із необхідністю вияснити нові обставини. Повторний допит у ряді випадків може мати бажані результати: неповнолітній може повідомити нові дані, про які він злякався сказати раніше чи забув Нарешті, до повторного допиту слідчий завжди краще підготовлений оскільки мас не тільки результати першого допиту неповнолітнього, але і, як “правил”, інші дані.

Від показань свідка нерідко залежить доля справи. Тому він досить часто буває під впливом зацікавлених осіб. А тому у всіх випадках, коли свідок у своїх показаннях навмисно перекручує дійсність, було б доречно перевірити, чи не учинений на нього вплив зі сторони зацікавлених осіб, оскільки практиці відомі випадки, коли поради чи умовляння зі сторони обвинувачених та їх родичів приводять до дачі неправдивих показань.

Слід зазначити, що у випадку повторного розслідування та розгляду справи свідок, який вже приймав участь у провадженні в даній справі, в значній мірі проінформований про всі обставини злочину. Таке спрямування у матеріалах справи накладає відбиток на його показання Він переймається впевненістю чи сумнівом у правоті своїх слів, співчуття чи антипатією до обвинуваченого чи потерпілого і все це впливає на його показання У зв'язку з цим з особливою обережністю слід підходити до оцінки достовірності показань неповнолітніх та малолітніх свідків, враховуючи можливість їх помилкового уявлення про певні обставини та інші чинники, що впливають на процес формування показань.

При оцінці доказів необхідно керуватись тільки законом. Це означає, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані постійно стежити за дотриманням в процесі доказування вимог кримінально-процесуального закону. Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка проводить дізнання, не мають наперед встановленої сили Цього правила повинні беззастережно дотримуватися усі посадові особи, які здійснюють оцінку доказів.

Важливе значення має зіставлення відомостей, що містяться в свідоцьких показаннях, з іншими доказами у кримінальній справі. При оцінці свідоцьких показань необхідно з'ясувати також їх конкретність і повноту. Адже чим конкретніші і детальніші показання, тим більше доказового матеріалу в них міститься. Зміст цих показань повинні складати відомості, які підлягають встановленню, мають відношення до обставин злочину, що розслідується, а інакше вони просто втрачають значення.

Оцінюючи покази свідка, потрібно враховувати умови формування, запам'ятовування й відтворення свідком показань.

Перевірка показань свідка починається ще у процесі допиту. Таким чином, допит, перевірка та оцінка показань представляють собою як би визначену систему дій, які об'єднані єдиною метою: отримання достовірних доказів.

У всіх випадках при допиті свідка повинно бути встановлено питання, звідки свідку відомо про згадані ним факти. Вияснення цього питання може полегшити оцінку показань свідка .

Перевірка включає як аналіз інформації, яка міститься в показаннях свідка, так і порівняння цієї інформації з доказами, які вже є у справі чи спеціально зібраними після допиту, в тому числі із повторними показаннями тієї ж особи.

При визначенні достовірності відомостей про факти, які містяться в показаннях, враховуються положення науки, психології, досвід, накопичений слідчою та судовою практикою.

Можливість того, що описане показаннями явище є достовірним, зростає у тих випадках коли при порівняльному аналізі різних елементів одного показання встановлюється, що його незалежні деталі відносяться до однієї і тієї ж події і при цьому підкріплюють одна одну.

При перевірці отриманих показань аналізуються не тільки кінцеві міркування свідка, але і реальність їхньої чуттєвості.

Для того, щоб перевірити повноту виявлення інформації, яка знаходиться у розпорядженні, необхідно прослідкувати увесь процес утворювання понять, міркувань та висновків свідка до їх джерел.

При аналізі показань дуже важливо відрізняти в них висновки та факти, а останні у свою чергу розмежовувати на факти, безпосередньо сприйняті допитуваним, та факти, відомості про які він отримав з іншого джерела.

Відомості, які повідомив свідок зі спів інших осіб, частіше бувають неточними, а в деяких випадках можуть відповідати тому, про що розмовляли дані особи. Свідок міг не зрозуміти їхньої розповіді, міг перекрутити її, допустити перебільшення і т.д. Тому перевірка свідоцьких показань, які являють собою похідні докази, як правило, здійснюється '. шляхом допиту осіб чи огляду документів, на які свідок посилається як на джерело повідомлених ніж відомостей. При втраті початкового джерела чи його недоступності, встановлюється факт його існування та факт передачі відомостей допитуваній особі. Тетерин Б.С. Трошкин Е.З. Возбуждение й раследование уголовных дел. Москва, 1997год, с 57

Показання свідка сприймаються особою, яка проводить допит, і яка перероблює отримані відомості у своїй свідомості, а опісля фіксує їх у встановленому процесуальному порядку. Тому потрібно враховувати можливу втрату чи перекручування інформації, яка міститься у свідоцьких показаннях при їх фіксації. Слідчий чи секретар суду досить часто переказує покази своїми словами, вкладаючи у вуста свідка промову, яка не відповідає рівню його розвитку, містить непритаманні йому вирази. Правильному розумінню змісту показань може перешкоджати неправильне розуміння сказаного слідчим, упередженість, захоплення певною версією, що приводите до того, що людина часто чує: не те, що було сказано в дійсності, а те, що вона очікувала почути.

Помилки при фіксації можуть бути викликані особливостями мови показань. Причиною непорозуміння виявляється застосування свідком спеціальних термінологій, жаргонних слів, чи неточних виразів. Все це обумовлює необхідність аналізу не тільки змісту оцінюваних показань, але і всієї дії допиту, формулювання питань та характеру використаних тактичним прийомів. Можливості перевірки значно підвищуються, коли допит супроводжується звукозаписом.

Порівнювання магнітофонних записів різних допитів однієї і тієї ж особи сприяє виявленню змін в показаннях. Визначення причин даних змін є важливим елементом оцінки показань.

Достовірність показань перевіряється при порівнюванні з результатами інших слідчих дій.

Показання можуть бути уточнені і в результаті їхньої перевірки у ході процесу на місці пригоди, пред'явлення для впізнання і т.д.

За допомогою огляду чи обшуку можуть бути перевірені показання свідка про місцезнаходження слідів та предметів, а при допомозі експертизи - показання про походження та особливості слідів та предметів.

Належить вияснити, чи володіє суб'єкт необхідними якостями, які дозволяють належним чином сприйняти ті події, про які він повідомляє у своїх показаннях, а також з яких об'єктивних умовах сталося це сприйняття. Здатність свідка до сприйняття тих чи інших обставин може бути з успіхом перевірена за допомогою відтворення обставин та обстановки події, що дозволяє, наприклад, встановити, чи має можливість він бачити чи чути те, про що повідомив у своїх показаннях.

Перевірка правильності відтворення досягається у процесі допиту шляхом постановки перед допитуваним контрольних питань та отримання від нього максимально деталізованих показань про обставини, які можуть бути перевірені за допомогою інших доказів.

Зазначений прийом допомагає не тільки виявити та усунути помилки, які були допущені добросовісним свідком, але і викрити особу, яка дала неправдиві показання. Важливе значення мають повторні допити свідків з обставин, достовірність повідомлень про які викликає сумнів.

Примусивши допитуваного через деякий час, постановивши йому відповідні запитання, ще раз повторити свої показання про ті чи інші обставини, слідчий тим самим має можливість в деякій мірі визначити, що в них є правдою, а що неправдою.

Як правило, та частина показань, яка відповідає дійсності, у своїй основі залишається незмінною, в той же час, як видумані деталі постійно знаходяться у варіаціях, в них з'являються протиріччя. Дані протиріччя повинні бути ліквідовані, оскільки показання, які не узгоджуються із фактичними обставинами справи, не можуть бути використаними для обґрунтування обвинувального висновку 26 Теория доказательств в советском уголовном процесе. Под ред. Н.В.Жогина й др. Москва, 1973, с. 596

.

Якщо наявні протиріччя дають можливість запідозрити неправду, то їх відсутність ще не є свідченням про достовірність показань через те, що у повторних показаннях досить часто спостерігається явище, яке називається "репродукцією" /відтворенням/, коли свідок відтворює не те, що в свій час він сприйняв, а свої первинні покази. Про прагнення свідка зберегти минулі показання без змін говорять текстуальні повтори, небажання вийти за межі викладеного, ухилення від оголошення обставин, які не були предметом першого допиту. При оцінці повторних показань присутність подібної репродукції завжди повинна спонукати до порівняльного аналізу змісту покаянь, а при необхідності і до доповнення інформації у ході нового допиту.

Виявивши під час порівнювання оціночних показань з іншими матеріалами справи які-небудь протиріччя чи їх невідповідність іншим доказам, потрібно вияснити дійсну причину цього, без чого неможливо правильно оцінити показання, а отже, і визначити їх значення для справи.

У тому випадку, коли протиріччя усунути не виявляється можливим, слідчий та суд повинні прийняти одні та відкинути інші показання.

Крім цього перевірка показань здійснюється за допомогою слідчих дій. Однією з слідчих дій, за допомогою якої визначається достовірність свідоцьких показань, є очна ставка. Для перевірки показань широко використовуються відтворення обстановки і обставин події за участю свідка. Дана слідча дія дає можливість краще з'ясувати обстановку події та перевірити на місці відповідність показань свідка дійсним обставинам справи. З цією ж метою можуть здійснюватись й інші процесуальні дії.

Перевірка показань свідка може здійснюватись і не процесуальним шляхом, за допомогою оперативно-розшукової діяльності. Матеріали цієї діяльності можуть сприяти як перевірці наявних доказів та їх джерел, так і вказати шляхи одержання нових, тобто вони здатні реально вплинути на прийняття певних процесуальних рішень у справі. Таким чином, перевірка свідоцьких показань провадиться, як правило, не одним якимось способом, а цілим комплексом заходів і здійснюється протягом всього періоду розслідування. Логічним завершенням перевірки показань є оцінка доказової інформації, що в них міститься.

Слідчий та суд приходять до висновку про достовірність чи недостовірність показань не відразу, а в результаті аналітичної діяльності, яка має ряд етапів. Дана діяльність починається з моменту, коли слідчий приймає рішення про виклик свідка, тому що в основу даного рішення покладена пропозиція, яка витікає із матеріалів справи, що особа, яка викликана на допит, знає про обставини, які мають значення для справи. Оцінка супроводжує отримання показань та їх перевірку, а завершується співставленням відомостей про факти, які містяться в показаннях, із всією сукупністю доказів Дані докази разом із отриманою від даної особи інформацією повинні складати єдину систему фактичних даних. Суд, який має справу із матеріалами закінченого попереднього слідства, відразу може оцінити кожне показання у сукупності з іншими доказами, але це не спрощує завдання, яке стоїть перед ним, оскільки ця сукупність доказової" інформації у ході судового розгляду справи може зазнати суттєвих змін.

2.3: Процесуальні правила допиту свідка.

Встановлені законом процесуальні правила допиту свідка мають за собою мету отримання повних та достовірних показань. Вони є організуючим моментом роботи слідчого та суду, виховують повагу до закону, підкреслюють важливість виконуваної свідком функції щодо його участі у відправленні правосуддя.

Важливим аспектом у проведенні допиту свідка - як слідчої дії є моральні норми Саме з урахуванням їх оцінюються і вибираються тактичні прийоми проведення цієї слідчої дії. Парасюк М.В. Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ. Навчальний посібник, Львівській інститут внутрішніх справ при НАВС України. - Л., 2004, с. 40 Свідки, викликані в одній і тій же справі, допитуються окремо та у відсутності інших свідків. Слідчий приймає заходи для того, щоб свідки в одній і тій же справі не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту /ст.167 КПК України/ У судовому засіданні свідки до початку їх допиту видаляються із залу судового засідання. Головуючий приймає заходи до того, щоби допитувані на суді свідки не спілкувалися з недопитаними свідками. В суді свідки також допитуються окремо та у відсутності ще не допитаних свідків /ст. 303 КПК України/, дані процесуальні правила направлені на те, щоб зробити неможливим вплив на показання свідка зі сторони інших осіб.

Перш ніж приступити до допиту, слідчий та суд повинні переконатись в особі свідка /ст.ст. 167, 302 КПК України/, а також вияснити інші необхідні відомості про його особистість. Крім прізвища та ім'я, по-батькові до необхідних відомостей відносяться - рік народження, місце проживання, місце праці та інші відомості, які характеризують особу свідка. На початку допиту встановлюється також відношення свідка до обвинуваченого та потерпілого.

Щоб забезпечити результативність допиту та отримання докладних та достовірних показів, свідку роз'яснюються його обов'язки, а також робиться попередження про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу неправдивих показань. Закон не встановлює, в якій формі свідку роз'яснюються його обов'язки та відповідальність. В одному випадку може бути достатнім ознайомити його із нормою закону,, в іншому - може бути потрібним більш досконале пояснення значення його показань для правильного вирішення справи та здійснення правосуддя, а також відповідальності за несумлінне виконання свідоцьких обов'язків.

Названа частина допиту - це не тільки виконання формальних вимог закону, але і важливий тактичний етап отримання свідоцьких показань. Вже на даній стадії слідчий повинен знайти правильний підхід до свідка, встановити з ним психологічний контакт.

Кожному свідкові перед допитом його по суті задаються питання, щоб з'ясувати його стосунки з підсудним і потерпілим, і пропонується потерпілому розповісти все, що йому відоме про обставини., у зв'язку із якими він викликаний на допит (ст.. 303 КПК України). Свідок починає свої показання у формі вільної розповіді про те, що та із яких джерел йому відомо про дані обставини. Вислуховуючи вільну розповідь від свідка, слідчий та суд не тільки отримують відомості по справі, але і складають враження про особу свідка.

Однією із гарантій отримання повних та об'єктивних показань в процесі вільної розповіді є правильна постановка запитань до свідка. Пропозиція до свідка розповісти все відоме йому по справі повинна бути продуманою та сформульованою ще в процесі підготовки до допиту та остаточно скоректована при знайомстві із свідком на попередній стадії допиту. Визначаючи мету вільної розповіді свідка, слідчий повинен у розумних межах інформувати його яро справу, по якій він викликаний на допит. Іноді має зміст підказати свідку методику розповіді: викласти події в їх хронологічній послідовності та логічному розвитку з максимальними подробицями; при розповіді робити посилання на джерело інформованості; повідомляти про додаткові джерела доказів, які підтверджують його показання Осмислов В.Й. Свидетель в совстском уголовном процессе.М., 1971,С 129. 1ЗО

.

Вільна розповідь є органічною частиною допиту і від неї не можна відмовитися, якою би стислою чи великою вона не була Навіть тоді, коли свідок сам бажає відразу перейти до відповідей на запитання, йому повинен бути роз'яснений обов'язок дати показання у формі вільного викладення відомостей.

У даній частині допиту є недоречною постановка свідку запитань, як і недоречним є оголошення показань вже допитаних осіб з метою ліквідування протиріч в їхніх показаннях після вільної розповіді. Як відзначав Верховний Суд, оголошення свідку показань інших осіб може спонукати його пристосувати свої відповіді до того, що вже знайдено по справі, наводити його на визначену відповідь, і за своєю суттю рівнозначно постановці заборонених законом навідних питань.

Питання свідку дозволено задавати не інакше, як після вільної розповіді, причому питання ті повинні бути сформульовані і доставлені таким чином, щоб свідок не мав можливості вибрати із них ніякої інформації для своєї відповіді.

Постановка свідку запитань може переслідувати мету отримання від нього відомостей про обставини, які не були ним висвітлені у вільній розповіді чи були висвітлені недостатньо повно. Свідок може, наприклад, не надати значення яким-небудь відомим йому обставинам, не побачити зв'язку між ними і розслідуваним злочином і не згадати про них у своїй розповіді.

Свідок може допустити ті чи інші помилки, неточності у зв'язку п несприятливими умовами сприйняття чи іншими причинами. У таких випадках є достатнім правильно поставити запитання, для того, щоб отримати від свідка вичерпну відповідь.

Шляхом постановки свідку запитань вияснюються та ліквідуються причини фактичних та логічних протиріччя, які є в показаннях; чи були виявленні при зіставленні їх з іншими доказами по справі.

Питання, які задаються свідку, прийнято поділяти на чотири види: доповнюючі, нагадуючі, уточнюючі та контрольні. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.2. М, 1970. С.102.

Додаткове запитання задається із метою поповнення чи отримання нової" інформації. Коли свідок, наприклад, не надав значення яким-небудь обставинам, не згадав про них у вільній розповіді, із яких-небудь причин не повідомив відомі йому відомості про факти, які цікавлять слідчого, перед таким свідком ставляться додаткові запитання.

Уточнююче запитання направлено на уточнення отриманої від свідка інформації і пов'язане із конкретизацією показань викладених у загальній формі

Нагадуюче запитання покликане допомогти допитуваному відновити в пам'яті забуті факти. Так, коли свідок не може пригадати., в якій годині він зустрів обвинуваченого, йому задається питання про те, чим він займався у день зустрічі. Частіше всього нагадуючі запитання відносяться до суміжних обставин -тих, які передували події злочину, які супроводжували її чи слідували за нею.

Контрольне запитання задається для перевірки правильності повідомленої свідком інформації Мова може йти про перевірку відомостей, повідомлених свідком про те, із якого джерела дані відомості отримані, якими були умови та обстановка, в яких були сприйняті дані обставини справи, ким можуть бути підтверджені дані свідком показання і та ін.

Питання, які будуть задані свідку, необхідно групувати по окремих моментах чи обставинах справи, дотримуючись при тому повної послідовності з'ясування моментів - від більш загальних до окремих, які торкаються окремих деталей. Послідовність постановки запитань повинна будуватися також з врахуванням того, щоби відповіді свідка розкривали події в їх розвитку та послідовності.

Зміст та форма запитання можуть здійснювати певний психологічний вплив на свідка. Мистецтво постановки питання полягає в тому, щоби запитання не наводило свідка на відповідь, а стимулювало його пам'ять на спогади тієї чи іншої обставини. Запитання повинно бути заданим таким чином, щоб виключити можливість фантазування та вигадки у відповіді свідка.

При постановці запитань до свідка важливо врахувати і інші фактори. Тональність формулювання запитання, відношення запитання до поданих раніше показань свідка, місце запитання серед інших питань, зайве наполегливе прагнення слідчого до з'ясування якої-небудь обставини і та інше, все це може вплинути на свідка І привести до дачі неправильних показань

Тому запитання, адресовані допитуваному, повинні відповідати ряду вимог:

І/ кожне запитання повинно відноситися до справи і мати відношення до якої-небудь визначеної обставини;

2/запитання повинні бути сформульовані зрозуміло, конкретно та грамотно, форма виразу мови запитання повинна відповідати рівню розвитку та знань допитуваного;

З/ питання повинні ставитеся у визначеній логічній послідовності. Потрібно враховувати не тільки цей момент, але і те, що зміст усякого нового запитання, за загальним правилом повинен бути пов'язаний із змістом попереднього та відповіддю на нього;

4/ запитання не повинні містити, в собі бездоказових стверджень відносно допитуваного, як і не повинні наштовхувати свідка на визначену відповідь.

Вище було сказано про недопустимість постановки запитань, які наштовхують свідка на бажану відповідь, містять у собі пряму чи непряму .готову відповідь. У зв'язку з тим, що таке запитання схиляє свідка до дачі бажаних показань, доказової цінності останні не представляють, бо невідомо, чи відповідають дані показання тому, що свідок знає в дійсності, чи в них містяться відповіді, які підказані слідчим. Навідні запитання становлять особливу небезпеку у тих випадках, коли свідок досить точно не пам'ятає про сприйнятті обставини справи, не знав про їх існування, не впевнений тому, що вони мали місце в дійсності, Між тим деякі автори не виключають можливості окремих відступів від загального правила про недопустимість формування запитань, які наводять на відповідь. На думку Л.М.Корнєєвої, С.С. Ординського та С.Я.Рознбліта, постановка такого навідного запитання є правомірною опісля того, як свідку у правильній формі задано питання І на нього отримана відповідь. 29Корнеева Л.М., Ординський С.С., Роззнбліт С Я Практика допроса на предварительном следствии. М., 1968. С.71.

У кримінальному процесі України, постановка навідних запитань г неприпустимою ні за яких умов та ні в якій формі, їх використання суперечить психологічним основам формування свідоцьких показань, приносить навіювання у процесі передачі свідком інформації це забезпечує отримання об'єктивних показань.

2.4: Особливості допиту неповнолітніх свідків.

Допит неповнолітніх свідків потребує детальної підготовки Необхідно зібрати докладні відомості про особу свідка, чітко уявити його особистість, оточення, б якому він виховувався, його поведінку вдома та у школі, відношення до вчителів, батьків, ровесників.

Підлягає з'ясуванню роль неповнолітнього свідка у розслідуванні події, його відношення до обвинуваченого та потерпілого. Необхідно з'ясувати умори, у яких неповнолітній сприйняв дану подію, які моменти-могли би вплинути на якість сприйняття , що із сприйнятого могло бути доступним його розумінню.

Між подією, яка с предметом допиту неповнолітнього свідка, та його викликом на допит може пройти певний проміжок часу. Враховуючи, що дії й легкі на вплив зі сторони, погрібне дізнатися, чи дійсно вплив має місце і його джерело. Ці дані повинні встановлюватися як при підготуванні, так і при самому допиті неповнолітнього свідка.

V залежності від отриманих даних про особистість свідка, вирішується питання про час, місце, обстановку допиту, особу, яку необхідно запросити у відповідності зі ст.168 КПК України.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми книжки) продемонструвати знання його потреб та інтересів. Настільна книга слідчого :[ Наук.-практ. Виданн для слідчих та дізнавачів] / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновал В.О. та ін .- К.: Видавництво Дім “ Ін Юре” 2003 с.121-122

Загальне тактичне правило про те, що допит свідків слід проводити по можливості як най скоріше після подій, які є предметом їхніх показань, особливо важливо врахувати при допиті неповнолітніх свідків. Як відзначалося раніше, сприйняття дитини, коли об'єкт не має для неї важливого емоційного значення, є поверхневим і картини сприйнятого швидко стираються під впливом нових вражень. Своєчасність допиту малолітніх продиктована і іншою обставиною, Діти, при обміні думками зі своїми ровесниками, під час розпитів з боку дорослих, досить легко піддаються навіюванню і можуть непомітно для себе підмінити власне сприйняття висловлюваннями інших осіб, які мали розмову з ними Васильєв В. Л. Юридическая психология М . Юридическая питерагура 1991 С 318-319

.

З іншої сторони, діти дуже реагують на емоційний вплив. При сприйнятті подій, які викликали у дитини сильні переживання, може виникнути психологічна затримка, яка заважає правильному відтворенню. У тих випадках потрібно відкласти допит, поки дитина заспокоїться.

При плануванні тривалості допиту необхідно врахувати, що дитина швидко втомлюється. Тому момент прибуття дитини на допит повинен бути визначеним таким чином, щоб вона була бадьорою, не втомленою І ні в якому разі не загримувати допит дитині із-за якихось організаційних причин, оскільки очікування перевтомлює її. Коли допит буде тривати довгий час, необхідно передбачити перерви. Експериментальні дослідження доводять, що діти 5-7 років можуть бути уважними біля 15 хвилин, 7-10 років біля 20 хвилин, 10-12 років - біля 2І: хвилин, старші 12 років - біля 30 хвилин.

При підготовці до допиту неповнолітнього свідка досконало повинно бути продуманим питання про місце допиту. Підліток у 14-16 років може бути допитаним в кабінеті слідчого. Офіційна, ділова обстановка в даному випадку підкреслює важливість виконуваної ним функції. Малолітніх свідків незнайома обстановка, чужі люди можуть налякати, затримати процеси їхнього мислення і буде заважати дачі вичерпних показань. Місце допиту повинно бути звичним для малолітнього свідка: школа, дім, іноді навіть вулиця, де дитина гралась та спостерігала подію, яка цікавить слідство. Допит на місці події може виявитися особливо корисним. Це пояснюється предметним характером мислення дитини. Місце події пожвавлює спогади про сприйняте, дитина може вказати на місці - де, що і як сталося, наочно продемонструвати те, що її важко, відтворити у виразах. Коченов М М, Осипова Н.Р. Психология допроса несовершенолетних свидетелей М , 1984 С 31-33.

При підготовці до допиту неповнолітнього свідка вирішується також питання про коло осіб, які повинні бути присутніми при допиті Як вже відзначалося, при допиті свідка у віці до 14 років, а на розгляд слідчого чи суду, і у віці від 14 до 16 років викликається педагог. Педагог виступає в даному випадку як спеціаліст.

Тому в даній ситуації викликається особа, яка займається вихованням та навчанням неповнолітніх того ж віку, що й свідок. Завдання педагога полягає у допомозі слідчому чи суду встановити психологічний контакт з неповнолітнім свідком, відшукати правильну тактику проведення допиту сформулювати питання із врахуванням дитячої психіки. Для даної дії педагога ознайомлюють з обставинами, які мають відношення до допиту, з даними про особу неповнолітнього свідка, про його відношення до обвинуваченого та потерпілого. У випадку необхідності викликаються також законні представники чи його близькі родичі. Така необхідність виникає у такому випадку, коли дані особи користуються довірою та авторитетом у неповнолітнього свідка і можуть допомогти в отриманні повних і достовірних показань. Коли є підстави показати, що законні представники чи родичі можуть заважати неповнолітньому свідку у дачі показань, їх виклик повинен бути виключеним.

Педагог та родичі неповнолітнього свідка, які викликаються на допит, наділені певними правами та обов'язками. Вони можуть із дозволу слідчого задавати питання свідку. Слідчий вправі відвести задане питання, проте останнє повинно бути включено до протоколу. Особи, присутні при допиті неповнолітнього свідка, мають право при зачитуванні протоколу робити зауваження, які підлягають занесенню до протоколу, просити про уточнення чи доповнення запису показань. Присутнім роз'яснюється їх обов'язок надавати допомогу в отримуванні правдивих показань і розголошувати даних попереднього слідства.

Перед допитом неповнолітнього свідка слідчий повинен провести бесіду засобами, які будуть при цьому присутніми, щоб виробляти тактику їхньої поведінки під час допиту При цьому необхідно мати на увазі, що допит у всіх випадках повинен проводити сам слідчий. Це, певна річ, не виключає право слідчого доручити педагогу чи іншим особам поставити перед свідком ряд запитань.

Допит необхідно провадити, тактовно, на доступній та зрозумілій для свідка мові, зберігаючи у всіх випадках спокійний та рівний тон.

Оскільки увага у дітей наділена ще достатньою стійкістю, у приміщенні, де проводиться допит, не повинно бути відволікаючих, об'єктів, чужих людей та ін.

Свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань, слідчий /а в суді головуючий / роз'яснює їм про необхідність правдиво розповісти про все відоме у справі / ст.ст. 368, 307 КПК України /. Дане роз'яснення повинно бути зроблено у формі, доступній для неповнолітнього , відповідно до його віку та рівня його розвитку. Свідка необхідно переконати, що правдиві показання є дуже важливими для правильного вирішення справи, закликаючи його тим самим бути серйозним, уважним та щирий Таке роз'яснення є необхідним, коли неповнолітній свідок розуміє значення свого обов'язку.

Ймовірно, що під час допиту малолітніх свідків дошкільного віку положення ч. З ст.168 КПК України не повинно застосовуватись.

Для встановлення психологічного контакту з неповнолітнім свідком його допит потрібно починати з бесіди на близьку для дитини тему із переходом до допиту про обставини, якими цікавиться слідство. У невимушеній бесіді слідчий вивчає характер неповнолітнього свідка, рівень його розвитку, інтереси.

Постановка запитання до неповнолітнього свідка вимагає особливої старанності, тому що те, що є доступним для дорослої ЛЮДИНИ, не завжди може бути правильно зрозумілим для неповнолітнього. Питання повинно бути стислим, зрозумілим за формою і за змістом. Головною вимогою щодо запитань, щоб вони не носили навідного, навіюваного характеру. Тут потрібно враховувати, що навіюваними можуть бути не тільки зміст та форма запитання, але і його місце поміж іншими запитаннями, тональність мови, жестикуляція допитуваного і т.д.

При допиті неповнолітнього свідка можна зустрітися з таким фактом, коли він з самого початку не хоче розмовляти чи доводить свою розповідь до певним моментів і замовкає. Це пояснюються різними причинами, в залежності під яких і повинні бути застосовані відповідні тактичні прийоми допиту.

Причиною такої поведінки може бути замкнутий характер, сором'язливість неповнолітнього свідка, вплив на нього незвичної, досить офіційної обстановки, незвичність виконуваної ним ролі. "Розговорити" такого свідка можливо у процесі бесіди на близькі та цікаві для нього теми. При чому, у бесіді можуть прийняти участь батьки та інші особи, які є присутні на допиті.

Мовчання свідка може бути викликане впливом на нього зацікавлених, осіб, боязню помсти зі сторони обвинуваченого, небажанням псувати відношення :з обвинуваченим чи його друзями та ін. Позитивний результат у даних випадках може бути досягнутий при зверненні до таких характерних для неповнолітнього почути як прагнення до самостійності, до здійснення сміливих вчинків. Неповнолітньому необхідно у доступній формі пояснити значення сумлінного виконання функцій свідка, значення справжньою товари шукання і т.д.

Такі самі тактичні прийоми використовуються і для викриття неправди в показаннях неповнолітнього свідка, і для спонукання його до дачі правдивих показань.

Неповнолітні свідки дають завідомо неправдиві показання, як правило, під впливом зацікавлених осіб. Першою ознакою, яка свідчить про наперед підготовлені показання, є за вченість розповіді, невластиві для дітей формулювання та вирази. Викрити неправду у показаннях неповнолітнього свідка можливо шляхом постановки запитань про супутні обставини, які мають непряме відношення до встановлюваної події"; як відзначалося вище, для неповнолітнього важливі встановити суттєві зв'язки між явищами, тому він дає неправдиві відповіді на запитання які прямо не зачіпають теми, до розповіді про ,яку він підготовлений. Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії та практики.// Прало України №12 1998рікС.76

Висновок

Аналізуючи досліджену в рефераті нормативно-правову базу, літературу є підстави зробити наступні висновки:

Свідок незамінний суб'єкт у - кримінальному процесі, який поряд з цим, що не веде безпосередньо кримінальний процес, не має у кримінальній справі законного особистого інтересу, виконує допоміжну (епізодичні) роль, однак без якого фактично немислима жодна кримінальна справа.

Свідок як суб'єкт кримінального процесу, має чітко визначений кримінально-процесуальний статус, відповідно наділений рядом процесуальних обов'язків та визначеними процесуальними правами, однак є потреба на законодавчому рівні чітко визначити поняття та види свідоцького імунітету з відлагодженим механізмом його застосування.

Аналіз норм діючого кримінально-процесуального законодавства дозволяє виділити наступні обов'язки свідка.

1/ сприяти правосуддю та повідомляти все відоме про злочин та злочинця компетентним органам;

21 з'являтися по заклику в органи досудового розслідування чи до суду в призначений час і місце для дачі показань ;

3/ зобов'язаний давати показання а також давати правдиві показання стосовно відомих йому обставин справи;

4/ у визначеному законом випадку ( придачі зобов'язанні органу досудового розслідування) - не розголошувати даних досудового слідства;

5/ в необхідних випадках приймати участь в провадженні таких слідчих дій як очна ставка, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, а також бути підданому освідуванню чи відібранню зразків для експертного дослідження.

У кримінальному процесі України свідок наділений наступними правами визначеними кримінально-процесуальним законодавством України:

1. давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою вільно володіє і користуватися допомогою перекладача;

2. заявляти відвід перекладачу;

3. знати, у зв'язку з чим і у якій справі він допитується;

4 власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

5. користуватися нотатками і документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;

6. відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів,

7. знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень, зауважень, власноручно робити такі доповнення та зауваження.

8. подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

9. одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань.

Окрім перерахованих прав, свідок в кримінальному процесі України наділений правом па відмову від самообвинувачування це положення закріплене Конституцією України та КПК України.

Вищевикладене вказує на важливість показань свідка, як: суб'єкта кримінального процесу які є джерелом доказів в кримінальному процесі. Поряд з цим, необхідно належним чином зафіксувати показання у встановленому законом порядку - протоколом допиту з можливість використання науково-технічних засобів: аудіозапису, відеозйомки. Необхідно пам'ятати, що застосування аудіозапису чи відеозйомки не звільняє від обв'язку особи, яка проводить слідчу дію, допит свідка зокрема, в повному об'ємі відобразити суть та зміст показань свідка в протоколі допиту незважаючи на те чи застосовувались науково-технічні засоби фіксації показань.

Незважаючи на те, що свідок може бути як очевидцем вчиненого злочину так і володіти інформацією про обставини кримінальної справи зі слів інших осіб, володіти даними які характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, перш за все, слід визначитись з допустимість використання показань як джерела доказів, перевіряти правильність сприйняття особою свідка тих обставин які підлягають встановленню по кримінальній справі, а вже після цього - належність показань як доказів що встановлюються у кримінальній справі.

Перевірка та оцінка показань свідка є важливим елементом процесу доказування у кримінальному процесу. Перевірка доказань виступає як передумова для прийняття і обґрунтування майже кожного процесуального рішення у справі Ні органи досудового розслідування, ні суд не мають права просто повірити свідкові, вони повинні мотивувати свій висновок, крім того оцінка свідоцьких показань має знаходити своє відображення в підсумкових документах так як показання свідка, як джерело доказів, подане особою яка не має у справі жодного інтересу.

Отримуючи показання свідка, в обов'язковому порядку, особа, яка проводить допит, повинна враховувати моральний аспект проведення слідчої дій, а також вікові та індивідуально-особистісні чинники, які впливають на сприйняття особою тих обставин, які мають значення для встановлення істини у кримінальній справі і є предметом показань свідка.

Слід зазначити, що вдосконалення процесуального становища свідка є необхідним чинником саме в інтересах слідчої та судової практики оскільки стимулюватиме активне, сумлінне виконання ним свої обов'язків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Законодавство:

1. Конституція України. 1996 Відомості Верховної Ради України від 23 липня 1996р.

2. Кримінальний кодекс України., К.,2001

3. Кримінальний кодекс України /в редакції 1960р./К., 1999/3 наступними змінами і доповненнями /.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України. К, станом на 1.09.2003р./з наступними змінами і доповненнями/.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України у співдружності з Українською Правничою Фундацією.-К., 1999.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984. “Законодавство України про адміністративну відповідальність фізичних осіб”, К.: Атака 2002.

7. Закон України Про державну таємницю// Голос України - 1994.- 21 січня.

8. Закон України Про оперативно розшукову діяльність 1992, 18 лютого - ВВР України, 1992, № 22.

9. Закон України Про нотаріат 1993, 2 вересня

10. Закон України Про свободу совісті та релігійні організації 1991, 23 квітня

11. Закон України Про адвокатуру 1992, 19 грудня // ВВР 1993 ; 9

12. Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні 1992, 16 листопада

13. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Голос України. - 1994.- 2 березня

14. Основи законодавства про охорону здоров'я України від 19 листопада 1992р. Голос України.-1992 15 грудня

15. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9

16. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосудді”. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002 офіційне видання. К., Видавництво А.С. К. 2003

17. Положение о полковых судах. Ст. 66. Утверждено декретом СНК РСФСР от 1919 г.

18. Положение о воєнних следователях. Ст. 66. Утверждена приказом Реввоенсовета республики №1595 от 30 сентября 1919 г.

19. Указ Президента України від 10 червня 1993 року “Про затвердження Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні”

20. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710 “Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів

21. Наказ МВС України від 28 грудня 1995 року № 864 “Про затвердження Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих”.

22. Наказ Міністерства охорони здоров'я від 8 жовтня 2001 року № 397 “Про затвердження Порядку проведення судово-психіатричної експертизи”, “Судові експертизи в Україні” К. Юріном Інтер 2002.

Література

1. Белкин А.Р. Теория доказывания. Москва, 1999.

2. Болысов В. В. Что показало изучение дел о лжесвидетельстве // Советская юстиция. 1984,№ 11.

3. Белков О Теоретичні і практичні аспекти прав свідка відмовитись свідчити стосовно себе членів сім'ї та близьких родичів Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2003р. Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003

4. Бедняков Д.И. Непроцесуальная информация и расследование преступлений.- М. 1991.- С. 122

5. Васильєв А.Н. Дарнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании преступлений М , 1970

6. Васильєв В Л „О значений судебной психологии в работе следственных органов// Правоведение. 1965,№2

7. Васильєв В.Л, Юридическая психологи» М., 1991.

8. Власов И.С., Тяжкова И.М. Ответственность за преступления

9. Давлетов А А. Оценочная деятельность в уголовно-процессуальном познании. Актуальные проблемы советского уголовного процесса. Свердловск1987.

10. П.Димтров Ю. В, Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день? //Право України К. 1995, №5-6, С. 12.

11. Дулов А.В., Нестеренко П.Д. Тактика следственных действий Минск, 1971.

12. Закатов А А. Ложь и борьба с нею. Волгоград, 1984.

13. Идашкин Ю.В. Криминалистика и психология //Вопросы криминалистики. 1961 .№ 1 -2.

14. Казаренко М. Право свідка на імунітет та підстави його застосування // Право України К. 1998, №2.

15. Калашникова Н.И. Гарантии. прав свидетеля, эксперта, переводчика, понятого в советском уголовном процессе. М., 1966

16. И.Климчук В. Розширити коло речових доказів у кримінальному процесі: // Радянське право. К. ,1990, №7.

17. Корнеева Л.М., Ордьшский С.С., Розенблит С.Я Тактика допроса на предварительном следствии. М.,1968.

18. Корнеева Л.М., Коржес Й.Й.. Источники доказательств по советскому и венгерскому законодательству. М., 1985.

19. Коршунов А.М., Познание й деятельность.М.,1984.

20. Костицький М.В. Використання спеціальних психологічних знань у радянському кримінальному процесі., 1990.

21. Коченов М. М.. Осипова Н.Р. Психология допроса несовершеннолетних свидетелей. М. 1984.

22. Кудин Н.Ф. Процессуальное принуждение в советском праве. М. 1982

23. Криминалистика. Учебник под ред. И.Ф. Пантелеева, Н.Селиванова. М..1988.

24. Кудин Н.Ф. Процессуальное принуждение в советском праве. М ,1982,

25. Лонушанский Ф.А.; Совершенствование уголовно-процессуального законодательства и охраны прав личности.К.,1983.

26. Лунинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве М.,1976.

27. Макаренко Є.І.,. Лобойко Л.М., Тертишник В.М., Ліпінський В.В., Шиян А.Г. “Дізнання в міліції та митних органах” Навчальний посібник.- Дніпропетровськ: ПП “Ліра ЛТД”.- 2003

28. Настільна книга слідчого :[ Наук.-практ. Видання для слідчих та дізнавачів] Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновал В.О. та ін .- К.: Видавництво Дім “ Ін Юре” 2003

29. Нор В. Т. Проблеми теорії практики судових доказів. Львів 1978 р.

30. 0мельняненко Г. Неповнолітні у кримінальному процесі //Радянське право. К., 1989, №9.

31. Осмислов В.Й. Свидетель в советском уголовном процессе. М., 1971 г.

32. Павлов Н.Е. Субъекты уголовного процесса. М., Новый Юрист, 1997 г.

33. Парасюк М.В. Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ. Навчальний посібник, Львівській інститут внутрішніх справ при НАВС України. - Л., 2004.

34. Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії та практики.// Прало України №12 1998рікС.76

35. Постовой Д.А. Доказательства. УПК УССР. Научно-практический комментарий. К. ,1984.

36. Ратинов А Р. Психологические основы расследования преступлений. М., 1972.

37. Садовський А. “Правовая незащещонность свидетеля” Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2003р. Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003

38. Смітієнко 3. Казаренко М. Представництво та свідок у кримінальному процесі: вирішення питання //Право України 1998 р.№ 4

39. Смыслов В. И. Свидетель в советском уголовном процессе. М., 1973.

40. Советский уголовный процесс. Учебник под ред. Л М Корнеевой.М , 1980.

41. Соловьев А. В. Допрос свидетеля и потерпевшего. М. ,1974.

42. Стахівський С.М. “Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі” К.. 2001.

43. Стахівський С М. Перевірка та оцінка показань свідка // Право України К,, 1997 №12

44. Стахівський С. М. Відповідальність свідка у кримінальному процесі //Право України К. 1997, №2;

45. Стахівський С.М. Проблеми імунітету свідків у кримінально-процесуальному законодавстві.. // Право України К. 1996, № 9.

46. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса М, 1968.

47. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса.Т.2. ДО., 1970 С 112.

48. Суслов Д.С. Допрос свидетеля и потерпевшего. УПК УССР. Научно-практический комментарий.. К., 1984. С.237.

49. Тадевосян В.С. Расследование преступлений несовершеннолетних М. 1950.

50. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України, підручник 4-те вид. доп. і переобл.- К. : Видавництво А.С.К. 2003

51. Тетерин Б.С. Трошкин Е.З. Возбуждение и расследование уголовных дел. Москва, 1997 г.

52. Якуб М.Л. Показания свидетелей и потерпевших. М., 1968, с.83.

Страницы: 1, 2, 3