а) явних (очевидних) проявів, наприклад, під час допиту, немотивованої внутрішньої психічної напруженості особи, підвищеної нервової активності (хвилювання, страх, збентеження, агресивність, байдужість тощо);

б) протиріч, прогалин та інших недоречностей, особливо в показаннях підозрюваного, обвинуваченого, а також потерпілого - у випадках зґвалтування та інших сексуальних злочинів тощо [19, с.65].

Дана класифікація за предметністю є криміналістична, оскільки основу ї будови складають вивчені цією наукою матеріальні ознаки походження і закономірності прояву даних видів негативних обставин як відображень реальних явищ, кореляційно пов'язаних з механізмом вчинення різних злочинів і поведінкою конкретних людей в процесі їх розслідування. Разом з цим , вона має і процесуальне значення, враховуючи, що виділені в ній різновиди негативних обставин повинні належним чином різнобічно і повно аналізуватися і фіксуватися у протоколах слідчих дій, при проведенні яких вони виявленні і дослідженні. Встановлені за допомогою негативних обставин аналітико-пізнавальними методами фактичні обставини про обставини події, набувають процесуального значення в доказуванні по справі і за загальними правилами підлягають перевірці і оцінці як фактичні дані, і їх джерела з точки зору відношення до розслідуваного злочину, і допустимості використання їх у справі у сукупності з іншими зібраними доказами [57, с.93].

Особливості запропонованої класифікації є те, що вона охоплює і, відповідно, розгруповує всі відомі слідчій практиці, і описані в літературі, різновиди негативних обставин, причому, кожен з них знаходиться тільки в одній з її класифікаційних ланок , що свідчить про логічно правильну її побудову.

Теоретико-пізнавальне значення даної класифікації в тому, що вона розкриває об'єктивну сутність всієї множини негативних обставин: їх походження, види носіїв, відповідні форми прояву.

Ця класифікація має і практичне значення, зокрема, для дізнання і досудового слідства, оскільки для них вона є орієнтовним засобом виявлення видової чи групової специфіки конкретних негативних обставин, який сприяє визначенню напрямків і способів їх подальшого дослідження та використання припровадженні в кримінальних справах. Класифікація негативних обставин у співвідношенні з процесуальною класифікацією доказів відіграє роль у визначенні напрямків пошуку, встановлення змісту зв'язків ситуаційних і побічних процесів з елементами механізму, виборів методу їх пізнання, закріплення і використання при розслідуванні окремих видів злочинів [38, с.90].

Слід зазначити, що дана класифікація негативних обставин своїми ланками зв'язана з іншими криміналістичними класифікаціями. Так, наприклад, виділені в ній різновиди негативних обставин, що проявляються у вигляді матеріальних явищ (предмети, сліди-відбитки тощо), за ознаками своєї природи та механізму утворення безпосередньо зв'язані з техніко-криміналістичними класифікаціями в трасології, як слідо-утворюючих і слідо-сприймаючих об'єктів, так і слідів-відображень, в залежності від механізму взаємодії їх контактуючих частин. Між окремими видами негативних обставин, що проявляються у вигляді дисимуляцій можна також простежити наявний зв'язок з існуючими в криміналістичній тактиці класифікації суб'єктів комунікативних відносин, які складаються при проведенні окремих слідчих дій, а також прийомами перевірки заявленого алібі та показань допитуваних осіб.

Розділ III. Основні форми встановлення негативних обставин при провадженні в кримінальних справах

3.1. Місце негативних обставин в процесі доказування

Розслідування злочинів здійснюється у двох взаємопов'язаних формах - пізнання і процесуальне доказування. Злочин вважається розкритим , якщо встановлена подія злочину, її обставини і забрана достатня інформація відносно осіб, винних у її вчиненні, та інших обставин, що згідно ст.64 і 23 КПК України підлягають доказуванню у кримінальній справі. Для таких суб'єктів процесуальної діяльності як особа, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора всі злочини, що розслідуються, неочевидні. Розкрити злочин неможливо без дослідження і пізнання суб'єктами процесуальної діяльності його обставин, без збирання, фіксації і оцінки необхідної для цього інформації. Методологічною основою розкриття злочинів, як процесу пізнання його обставин, є теорія пізнання, яка за своєю суттю є теорією відображення у свідомості людини оточуючої дійсності [47, с.74]. В інформаційному розумінні розкриття злочинів - це, перш за все, процес відображення і осмислення особою, що здійснює дізнання, слідчого чи прокурором виявленої і зібраної інформації про конкретну подію та формування випливаючи з її всебічної оцінки висновки, у значенні відповідних доказів. Цей процес протікає у формах чуттєвого сприйняття, абстрактного мислення і практичної апробації пізнаного за загальними закономірностями розвитку пізнання [54, 179]. Але для повного і всебічного розслідування злочину такого суб'єктивного пізнання його обставин особою, яка його проводить недостатньо. Закон (ст. 2, 5, 67 і інші КПК) вимагає, щоб в процесі розслідування справи механізм події злочину, винуватість обвинуваченого й інші суттєві для вирішення справи обставини були не тільки встановлені, а й доказані. Це означає, що факти і обставини, які не підтверджуються в справі зібраними доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувачення тощо.

Такі загально-обов'язкові вимоги до процесу доказування в кримінальних справах випливають з ст. 62 Конституції України, яка встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним висновком суду. Окрім цього, зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях [26, с.56].

Практично ці конституційні засади врегульовані і відповідних статтях кримінально-процесуального закону (ч.2 ст.15, ст.22; ч.1 ст.237, п.2 ст.213, ч.2 і 4 ст.327) і є обов'язковими для всіх стадій кримінально-процесуальної діяльності органів досудового слідства і суду, яка здійснюється ними у спеціально визначених процесуальних формах.

Отже, розкрити злочин - це не тільки пізнати і зафіксувати, а й засвідчити і доказати його обставини і винуватість конкретних осіб, зробити одержану про них інформацію доступною і переконливою для використання іншими правоохоронними органами і судом при вирішенні справи.

Засвідчення ж встановлених обставин розкритого злочину здійснюється тільки в порядку і на основі процесуального доказування, як діяльності органів розслідування, прокуратури, суду (судді) з участю інших суб'єктів процесуальної діяльності по збиранню, закріпленню. Перевірці й оцінці фактичних даних та їх процесуальних джерел, необхідних для встановлення істини у справі і для вирішення завдань кримінального судочинства [45, с.69].

Що до змісту і суті процесуального доказування в процесуальній літературі мали місце багато пропозицій, нерідко таких, що взаємно виключають себе. Так, А.О. Старченко, наприклад, характеризував судове доказування виключно як мислену (логічну) діяльність. С.В.Курильов розглядає дане явище, повністю виключаючи з його змісту оцінку доказів. Сучасними теоретиками ні перша, ні друга з цих позицій не підтримана, оскільки, на думку переважної більшості із них, кримінально-процесуальне доказування не повинно зводитись лише до мисленої діяльності, до логічних операцій з відомостями, знаннями, поняттями; здебільшого доказування - це правозастосовча діяльність, спрямована на встановлення значимих для справи обставин, яка завершується обґрунтуванням кінцевого рішення по справі.

У зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчих, прокурорів, суду (суддів), пов'язаної з процесом доказування у кримінальній справі включають збирання, закріплення, перевірку, оцінку доказів і “посвідчувальний” момент [31, с.58]. Ці види діяльності іменуються елементами процесу доказування. У даному випадку названо п'ять складових частин аналізованого явища. Однак, деякі вчені по-своєму визначають зміст кожної з них, тому в літературі можна зустріти й інші їх поєднання.

Так, В.Д.Арсеньєв, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор. В.П.Шибіко в цій діяльності вбачають тільки три складових: збір (формування), перевірку (дослідження), оцінку доказів.

Фаткулін Ф.Н., Жогін М.Б. додають до цього переліку побудову і динамічний розвиток версій у справі, а також обґрунтування висновків [31, с.265].

Автори “Теорії доказів в радянському кримінальному процесі”, зокрема Якубович М.А., наполягають на наявності такого елементу, як “закріплення доказів”. До того ж у збирання вони включають: виявлення, отримання, процесуальне закріплення і надання “доказових матеріалів”. Окрім того, М.А.Якубович вважає, що у зміст цих елементів також входять: “... пошук (розшук), виявлення і отримання (вилучення) наявної в доказах інформації. Процесуальне закріплення, залежно від способу, поділяють на “складання протоколів, а також винесення постанов (ухвал) про приєднання до справи речових доказів” [27, с.196].

Деякі автори, зокрема, як вже було згадано С.В.Курильов, зовсім виключають зі змісту процесу доказування оцінку доказів, стверджуючи, що цей процес підпорядковується “об'єктивним закономірностям людського мислення і процесуальній регламентації не підлягає. А отже, не може входити в процес доказування, що регламентується нормами процесуального права”.

Видається, що, якщо штучно не встановлювати які-небуть межі між елементами і не лякатись повного або часткового поглинання одного з них іншим, у загальному вигляді кримінально-процесуальне доказування являє собою єдність наступних видів діяльності:

побудова і динамічний розвиток слідчих версій по справі;

пошук;

виявлення;

отримання;

надання (представлення) доказів учасниками процесу або іншими особами;

складання протоколів та деяких інших процесуальних документів про докази;

порівняння (перевірка) зібраних доказів;

оцінка наявних засобів доказування по кримінальній справі;

елемент засвідчення доказів та їх джерел;

обґрунтування висновків [30, с.97].

Слід зазначити, що хоча закон забороняє проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи (за виключенням огляду місця події, накладення арешту на поштову і телеграфну кореспонденцію і прослуховування телефонних розмов), доказування має місце не тільки на стадії досудового слідства і в суді, а й на стадії порушення кримінальної справи, що саме рішення про порушення або відмову в порушенні справи є результатом доказування, що здійснювалось до його прийняття в формі доказування, передбаченого ст.97 і іншими статтями КПК України. Отже, з позиції розкриття злочинів, як процесуальної діяльності, доказування - це не лише пошуково-пізнавальні дії по збиранню, перевірці й оцінці одержаної інформації в значенні доказів, які здійснюються у зв'язку з розслідуванням та розглядом судом кримінальних справ, а й процесуальна діяльність по перевірці заяв та повідомлень про злочини, виявленню їх ознак, обґрунтуванню рішень про порушення або відмову в порушенні кримінальних справ. Забезпечуючи можливість пізнання і засвідчення обставин злочину, який необхідно розкрити, доказування виступає як врегульована законом процесуальна форма вирішення цього завдання. Розслідування злочину - це результат сполучення, пізнання і доказування. Тому розслідуваним і розкритим може бути визнано лише той злочин, обставини якого в повному обсязі доказані в установленому законом порядку [37, с.45].

Слід зазначити, що хоча негативні обставини у викладеному їх визначенні в роботі прямо не вказані в ст.64 КПК, але вони за своїм походженням і характером сприяють повноті і всебічності доказування обставин події злочину і винуватості осіб, які причетні до цього, своїм змістом і закономірностями виникнення, а також ситуаційними чи побічними зв'язками, після достовірного з'ясування яких, негативні обставини набувають значення побічних доказів. На такий зв'язок негативних обставин з певною обстановкою місця події може, зокрема, вказувати локальний або периферійний менш запилений слід певного розміру і форми на письмовому столі або на інших площинах. Зокрема, він говоритиме, що тут знаходився предмет, який під час огляду місця події не виявлений. Слідчий практиці відомі випадки, коли інсценоване під крадіжку з проникненням у сховище розкрадання майна шляхом привласнення було викрито завдяки використанню в процесі доказування в якості побічних доказів саме таких негативних обставин [24, с.63].

Комерційна фірма орендувала на території однієї з військових частин Львівського гарнізону два тимчасово вільних складських приміщення. Там зберігалась вітчизняна та імпортна побутова техніка. В кінці березня 1992 р. Комірник цієї фірми заявив у прокуратуру про те, що з одного із складських приміщень командуванням військової частини викрадено значну кількість побутової техніки. У якості доказу такого припущення наводився факт наявності у командира другого ключа від воріт складу. Останній наявності у нього ключа не заперечував, представив його слідчому, але категорично відмовився від причетності до крадіжки. Він заявив, що ключ зберігався у його службовому сейфі і ніхто ним скористатись не міг. Оглядом місця події було встановлено, що видимих слідів проникнення у складське приміщення як і слідів рук, взуття і т.д., виявлено не було. Експерт-криміналіст, оглянувши навісний замок, який замикав вхідний замок попередньо заявив, що він стороннім предметом не відкривався (згодом була призначена криміналістична експертиза, результати якої підтвердили попереднє припущення). Подальшим оглядом слідчий виявив на верхній полиці пристінного стелажу, покритій по всій площині шаром пилу, декілька місць, на яких пил був відсутній. Складалось враження, що на цих, невеликих за розміром місцях недавно знаходились предмети прямокутної форми, швидше за все - якісь коробки. Комірнику було задано запитання - що лежало на верхніх полицях стелажу? Той категорично заявив, що там нічого і ніколи не зберігалось через незручність вкладування. Тоді слідчий у всіх подробицях довідався від комірника про кількість і вигляд викраденого. Зі слів комірника, серед викраденого були також, 4 фени імпортного виробництва, які були упаковані в картонні коробки. Недостача підтверджувалась також відповідними документами. Комірник заперечив можливість знаходження викраденого у сусідньому складі. Тільки після цього слідчий оглянув другий склад, незважаючи на попередження комірника, що це даремна витрата часу і сил. Коли ж було знайдено всі 4 фени, заховані у запакованій коробці з-під телевізора марки “Електрон” і після експериментального розміщення їх на не запилених місцях на вже згаданій площі, комірник заявив, що має місце непорозуміння і попросив не порушувати кримінальної справи. Остання, зрештою, була порушена і завершена обвинувальним вироком суду [60, с.82].

Слідчій практиці відомі випадки, коли наявність на знайдених у будинку чи помешканні сокирі, лопаті, вилах і т.д. слідів крові, схожою за групою з кров'ю потерпілого, вказувало на те, що предмети могли бути знаряддями вбивства. Так інсценоване умисне вбивство під час сварки за землю між сусідами в одному з сіл Закарпатської області, вдалось розкрити саме завдяки знайденим у винного господарським вилам (знаряддя вбивства), на яких було виявлено залишки крові вбитого [39, с.82].

Всебічне, повне і об'єктивне розслідування обставин злочинів - завдання всього процесу доказування. Але, в першу чергу, воно повинно бути вирішене на стадії досудового слідства. Доки воно не виконане, розслідування не може вважатись закінченим. А це означає, що в розслідуванні, як ретроспективному процесі пізнання і доказування обставин минулої на момент її провадження події, яка встановлюється на основі її матеріальних слідів та ідеальних образів у свідомості осіб, які є носіями інформації про неї, органи, які його здійснюють, повинні довести не лише те, що розуміється під подією злочину. Вони повинні також доказати всі наявні види відображень та їх зв'язки як на місці події, так і в поведінці учасників, включаючи різні матеріальні зміни і неузгодженості, протиріччя в показаннях, станах і діях конкретних осіб. Доказуванню підлягають винуватість підозрюваних та всі інші обставини справи. Тільки цим буде забезпечено в повному об'ємі розкриття того, що відбулось, включаючи ознаки ситуаційно-супутніх та випадкових побічних явищ [20, с.71].

Це не означає, що доказування вказаних обставин не здійснюється в суді і суд не є суб'єктом доказування. Однак, завданням судового доказування не є розкриття злочинів (до цього моменту вони вже розкриті органами дізнання і досудового слідства), а розгляд і вирішення кримінальних справ по суті. Відповідно до ст.ст. 62, 124,129 Конституції України тільки суд має право визнати підсудну особу винною у злочині та призначити їй покарання, передбачене КК України.

Отже як “колективна процесуальна діяльність” [45, с.65], що здійснюється на основі визначених чинним кримінально-процесуальним законодавством принципів, що утворюють її процесуальну форму, взаємопов'язані завдання і функції, які виконуються системою уповноважених органів, кожний з яких має свою компетенцію і відносну автономію в рамках системи кримінального судочинства і її цілей, розкриття злочинів здійснюється в межах повноважень кожного з них. Органи дізнання і досудового слідства вирішують завдання швидкого і повного розкриття злочинів, а суд - завдання вирішення по суті кримінальних справ про конкретні злочини, як результату пізнання і доказування, що здійснювалось в стадіях порушення кримінальних справ і досудового слідства. Розкриття злочинів відображається в обвинувальному висновку та інших підсумкових процесуальних актах. Не виступаючи підставою для призначення покарання судом, обвинувальний висновок констатує доказ події злочину, вини обвинуваченого і інші фактичні дані та їх джерела в кримінальній справі, в тому числі виявлені і досліджені негативні обставини та їх відношення і зв'язки (ситуаційні і побічні) з подією злочину та поведінкою конкретних її учасників, а також засновану на доказах переконливість органів дізнання, слідчого і прокурора про розкриття злочину, при якій справа направляється на вирішення суду [18, с.50].

Безумовно, обвинувальний висновок не є актом, яким вирішується кримінальна справа, після його складання і затвердження процес доказування в ній продовжується у процесуальній формі судового розгляду, як гласного, всебічного, повного і об'єктивного дослідження події злочину, винуватість підсудного та всіх інших обставин, до яких відносяться і фактичні дані про негативні обставини, які були виявлені, оцінені і засвідчені на попередніх стадіях судочинства як побічні доказові факти про ситуаційне чи побічне їх походження та значення в системі достовірно встановлених доказів [51, с.76].

Не підтвердження окремих положень обвинувального висновку при розгляді кримінальної справи в суді, в тому числі про суть і зв'язок з подією злочину негативної обставини або недослідженість її доказового значення, свідчить про те, що його не можна розглядати, як процесуальний акт, що повністю фіксує факт розкриття злочину. У цьому разі дане положення не відображає цей факт, як з'ясований, оскільки в більшості випадків, органи, які проводили розслідування не виконали на цей раз поставлені перед ними завдання, не повністю дослідили певну обставину події злочину чи не врахували наявність ситуаційного (побічного) процесу, не дослідили його доказове значення у справі.

3.2. Форми процесуальної діяльності, спрямовані на виявлення

негатив них обставин

Різнобічність процесуальних форм дослідження одних і тих же обставин події та їх відображень в оточуючому середовищі і пам'яті людей - одна із методичних умов різних рівнів доказування (відповідно при проведенні дізнання, досудового і судового слідства) і важлива нормативно визначена гарантія встановлення в кримінальних справах об'єктивної істини. У сукупності вони утворюють систему процесуальних вимог і гарантій, додержання яких суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності в межах своєї компетенції забезпечує належне вирішення завдань кримінального процесу і недопущення слідчих і судових помилок [37, с.62].

Процесуальна діяльність, спрямована на збирання доказів про злочини і винних в ньому осіб, включає в себе їх пошук, фіксацію, вилучення і засвідчення. В дійсності існують не докази, а різні за походженням і характером сліди злочину, які несуть певну інформацію про його обставини і дії причетних осіб. Щоб стати доказами, сліди-відображенння повинні бути виявленні, сприйняті особою, яка проводить розслідування, закріплені у встановленому КПК порядку і приєднані до кримінальної справи. Названі елементи процесу збирання доказів, як правило, здійснюються при проведенні слідчих дій, мета, умови і порядок проведення яких визначається нормами КПК і в своїй сукупності утворюють специфічну процесуальну форму різновидів цих дій [23, с.87].

З цього приводу слід зауважити, що кримінально-процесуальний закон, неодноразово згадуючи про збирання доказів (ст.ст.128, 218 ,242 та інші статті КПК України) дає лише загальну нормативну характеристику способів (процесуальних форм) здійснення цієї діяльності. Так, ст. 66 КПК встановлює: ”Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні вправі викликати в порядку, встановленому цим Кодексом, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковими для всіх громадян, підприємств, установ і організацій.

Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, цивільним позивачем і цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, установами і організаціями”.

Отже, процесуальними формами збирання доказів закон вважає:

провадження слідчих (судових) дій;

витребування предметів і документів;

витребування про проведення ревізій;

отримання доказів, наданих учасниками процесу, громадянами і посадовими особами.

Залежно від характеру розслідуваного злочину і побічних та ситуаційних процесів, явищ та діянь осіб, які супроводжували механізм його вчинення, а також носіїв їх відображення (об'єкти обстановки, учасники події, очевидці та інші причетні до неї особи тощо) основними процесуальними формами встановлення різновидів негативних обставин, як свідчить аналіз слідчої практики, можуть бути ті ж, що й для встановлення будь-яких інших доказів у кримінальній справі [64, с.87].

Як вже зазначалось, найважливішими процесуальними формами встановлення негативних обставин є слідчі дії. Термін “слідча дія” багаторазово згадується в КПК. Однак, законодавець не роз'яснює його зміст. У літературі слідчу дію визначають як дію (або вид діяльності), які проводяться відповідно кримінально-процесуального закону, для встановлення, фіксації і перевірки доказів [32, с.65]. Це визначення у загальній формі розкриває пізнавальну і нормативну сутність слідчої дії. Пізнавальна сутність слідчої дії полягає в тому, що в результаті її проведення слідчий отримує фактичні дані, в тому числі і про негативні обставини, відомості про них, що підлягають доказуванню або служитимуть доказовим фактом. Тобто, отримані законним способом і зафіксовані у передбаченій законом формі, негативні обставини набуватимуть значення доказу. В такому розумінні слідча дія являє собою процесуальну форму встановлення негативних обставин.

Отже, слідчі дії - це активні дії слідчого і інших осіб, які розслідують кримінальну справу, спрямовані на формування доказів, в тому числі і у вигляді негативних обставин. Останні, як сліди-відображення супутніх, досліджуваній події, явищ , процесів, діянь, виникають незалежно від свідомості слідчого і виступають об'єктивною основою, в разі їх встановлення, фактичних даних (відомостей про факти). Наприклад, така, незалежно встановлена негативна обставина, як наявність на одязі особи часток рослин або бруду, характерних для місця події, може виступати в процесі доказування у справі доказовим фактом про її перебування в даній місцевості [44, с.50].

Влітку 1991 року у спеціальному водоймищі для підводного руху танків на Яворівському полігоні знайшли втопленого Труша. Командири і товариші по службі пояснювали цю подію як нещасний випадок. Зі слів цих осіб випливало, що Труш порушив розпорядок і вночі після відбою вирішив, мабуть, поплавати і втопився. Увагу слідчого, який проводив допити військовослужбовців даного підрозділу, привернув рядовий Копник, найближчий товариш Труша. Він на допит з'явився у напіввологій військовій формі, пояснивши, що ще звечора виправ форму, але вона не висохла. Стосовно смерті свого товариша суттєвого не пояснив, оскільки всю ніч проспав. Тим не менше, невдало приховуване психічне напруження, і навіть, помітне збентеження в поведінці Копника, в поєднанні з даними про напівмокрий одяг, насторожило слідчого. Копника було освідувано. На тілі останнього жодних слідів боротьби, так само як і на одязі якихось нашарувань сторонніх речовин виявлено не було. Тільки на підошвах ретельно начищених ваксою чобіт освідуваного було виявлено засохлий бруд з частинками розчавлених стеблинок шувару, який росте тільки на берегах водойми, в якій було знайдено Труша. Ця раптово виявлена обставина, на яку слідчий звернув увагу Копника, настільки вразила останнього, що він тут же змінив попередні показання і розповів правду. Виявилось, що за пропозицією Копника рядовий Труш після відбою, скориставшись відсутністю чергового сержанта, який пішов у “самоволку”, пішли купатись на озеро. Труш швидше роздягнувся і плигнув у воду. Не встигнувши навіть роздягнувшись, Копник почув крик Туша про допомогу. Без вагань, одягнутим Копник поплив на крик, але над водою Труша вже не було. Пірнувши декілька разів, поки вистачало сили і його не знайшовши, він поплив до берега і повернувся до техпункту (місця розташування підрозділу). Спочатку говорив неправду, оскільки боявся відповідальності. Згодом, судово-медична експертиза підтвердила, що смерть Труша наступила через потрапляння в його дихальні шляхи великої кількості води і це міг бути нещасний випадок [35, с.67].

Окрім іншого, наведений приклад демонструє, як вдале поєднання ряду слідчих дій (огляду, допиту, освідування) призвело до швидкого та повного з'ясування обставин події нещасного випадку. Тобто, повнота встановлених фактичних даних і їх збереження залежить, перш за все, від того, чи придатні ці дії за своєю внутрішньою конструкцією до відображення відповідних обставин, в тому числі, реально існуючих, як це мало місце в даному випадку, негативних обставин, чи відповідають особливостям останніх використані слідчим засоби фіксацій результатів слідчої дії. Тільки за цих умов фактичні дані про негативні обставини у сукупності з іншими відомостями про певні факти набудуть належну процесуальну форму і стануть допустимими доказами, які зможуть використовуватись в процесі розслідування кримінальних справ [34, с.87].

Для характеристики пізнавальних функцій слідчої дії, як однієї з процесуальних форм встановлення негативних обставин, важливим є дослідження механізму відображення в ній наслідків - відображень побічних чи ситуаційних процесів тощо, які супутньо супроводжували подію, що розслідується чи інші явища, пов'язані з нею. З норм закону, що регулюють слідчі дії вбачається певна сукупність методів пізнання, які використовуються при їх проведенні. Так, в ст. 195 КПК йдеться про спостереження, в ст.ст. 191, 194 КПК - про вимірювання, ст. 194 також згадуються про експериментальні та дослідницькі дії; норми, присвячені допиту і призначення експертизи, регламентують побудову питань допитуваним особам та експертам, ст.ст. 84, 85, 145, 170, 176, 188, 195 та інші КПК містять правила описування ходу та результатів слідчої дії і т.і. Ці методи, суть яких буде розкрита нижче, забезпечують встановлення об'єктивної істини у справі. З їх допомогою відбувається безперервне поєднання двох форм встановлення фактичних даних, в тому числі і відомостей про негативні обставини, а саме - пізнання і процесуальне доказування. В літературі є багато критеріїв класифікації слідчих дій (наприклад, за: повнотою фіксування і дослідження обставин справи, черговістю проведення, місцем проведення, за підставами проведення, методами відображення фактичних даних, за рівнем складності досліджуваних об'єктів і т.д.) [24, с.60].

Разом з тим, стосовно процесу встановлення негативних обставин, враховуючи запропоновану класифікацію їх, а також дані вивчення кримінальних справ і опитування практичних працівників та аналіз норм КПК, які регламентують порядок проведення розслідування, можна зробити висновок про те, що на цій стадії кримінального судочинства основними процесуальними формами встановлення негативних обставин, в залежності від природи носіїв відображень побічних та ситуаційних процесів, що обумовили їх виникнення, є слідчі дії трьох різновидів:

слідчі дії пошуково-аналітичної спрямованості, пов'язані з безпосереднім відшуканням, фіксацією матеріальних слідів злочину (огляд місця події, трупа, місцевості, приміщень, документів тощо; освідування, виїмка (звичайна, документів, що містять державну таємницю, поштово-телеграфної кореспонденції); обшук (особистий, в приміщенні, на місцевості); затримання підозрюваного; отримання зразків для порівняльного дослідження;

слідчі дії, що відбуваються в формі одержання показань (допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта);

слідчі дії, що проводяться для перевірки і оцінки повноти, і узгодженості одержаних фактичних даних (очна ставка, відтворення обстановки і обставин події, пред'явлення для впізнання).

Загальні процесуальні вимоги щодо реалізації, проведення всіх слідчих дій, а також порядку фіксування їх результатів зазначені в конкретних статтях КПК, а також детально досліджені в процесуальній літературі [37, с.123]. тактичні вимоги, правила і рекомендації щодо використання слідчих дій при розслідуванні злочинів детально описані у відповідній літературі [56, с.34]. Разом з тим. із аналізу цієї літератури і статей КПК України (167-169, 172-175, 177-187, 190-194, 196 та інших), які визначають процесуальну форму проведення слідчих дій, можна зробити висновок, що ніде не розкриваються обґрунтовані положення про необхідність встановлення і вивчення негативних обставин, хоча було б доцільним рекомендувати, щоб встановлення джерел (носіїв) їх, а також побічно-ситуаційних процесів виникнення негативних обставин стало однією з методичних умов проведення слідчих дій, з обов'язковим відображенням їх в протоколах проведення слідчих дій. Ця рекомендація узгоджується зі змістом ст.ст. 82, 85 КПК, які встановлюють загальні правила складання протоколів, а також документування результатів слідчих дій і її слід деталізувати в підручниках і посібниках з кримінального процесу і криміналістики [28, с.81].

Всі види слідчих дій та встановлені законом форми їх проведення, в тій чи іншій мірі, застосовуються в розслідуванні і для виявлення та дослідження відповідних негативних обставин. Вся специфіка проведення слідчих дій в цьому процесі полягає в меті встановлення походження відображення з ознаками негативної обставини, аналітичному визначенні її суті і змісту як можливого побічного доказового факту, так значення у системі зібраних по справі доказів.

На одному з вартових постів на території військової частини військовослужбовцем - розводящим під час зміни варти було знайдено труп вартового Наялко зі слідами наскрізного вогнестрільного поранення грудної клітини. Оглядом було встановлено, що труп знаходився у напівсидячому положенні припертим спиною до стіни гаражного боксу, ноги знаходились у витягнутому положенні, руки звисали на нижню третину стегон. Кисть лівої руки була вільною, а в правій - затиснутий біля верхнього кінця пасок АКМ, який лежав між ногами трупа дулом направленим до тіла і з примкнутим багнетом. Запобіжник автомата знаходився в крайньому нижньому положенні для ведення автоматичного вогню. В магазині автомата бракувало одного патрону. Одинарний вхідний раневий отвір знаходився в лівій верхній частині грудної клітки, вихідний - у лівій лопаточній частині трупа. За характером і локалізацією раневі отвори на одязі і пошкодження на тілі співпадали. Така обстановка, за наявності деяких інших даних, робила можливим припустити самогубство або невдале членоушкодження. Проте, було звернено в процесі огляду на ряд обставин, які не відповідали цьому припущенню:

труп Наялко знаходився біля стіни гаражного боксу і майже сидів у калюжі крові. Тим не менше, деяка кількість крові (згодом було підтверджено її схожість з кров'ю потерпілого) знаходилась в п'яти метрах від трупа;

від місця, де знаходилась невелика кількість крові до трупа по запорошеному асфальтовому покриттю вела “доріжка волочіння”. На одязі (штанях, нижній частині шинелі і на заднику й халяві чобіт) були забруднення і потертості, характерні для волочіння;

враховуючі наскрізне поранення трупа, на стані, на яку він опирався були відсутні сліди від кулі, остання також була відсутня; жодних бризків крові на стіні чи інших навколишніх об'єктах;

в межах знаходження трупа в радіусі 15 м стріляна гільза була відсутня;

наявність примкнутого до автомата штик-ножа створювала значні труднощі для самострілу без застосування якихось пристосувань, проте, вони не були знайдені; той факт, що на ногах трупа були чоботи, виключав можливість вчинення пострілу самим Наялко шляхом натискання на спусковий гачок пальцем ноги, як це деколи буває під час самогубств;

на шинелі трупа навколо вхідного вогнестрільного отвору були відсутні сліди близького пострілу, а також жодних слідів близького пострілу зі штик-ножем;

був відсутній запах згорілого пороху з каналу дула автомата потерпілого.

Аналіз всіх цих виявлених при огляді місця події і трупа негативних обставин, можливих причин їх виникнення і характеру зв'язку з обставинами розслідуваної події, призвів до необхідності пошуку інших смерті Наялко, аніж самогубство. Слідчим шляхом вдалось встановити спочатку інший автомат, з якого стріляли в Наялко, і який був закріплений за іншим військовослужбовцем, а, згодом, сукупністю з'ясованих фактичних даних про негативні обставини і інших доказів - його причетність до цього вбивства [19, с.27].

Наведений приклад та багато інших, у поєднанні з аналізом слідчої практики та літературних джерел, свідчать:

що процесуальні форми збирання доказів, в тому числі встановлення і з'ясування суті негативних обставин - необхідна умова повного і всебічного розслідування кримінальних справ та додержання організованості і планомірності якісного дотримання встановлених законом умов і правил проведення слідчих дій;

в залежності від характеру розслідуваного злочину, ситуаційних чи побічних процесів, які супроводжували механізм його вчинення та формування носіїв їх відображення (об'єкти обстановки місця події, особи, тобто її учасники, очевидці тощо) основними процесуальними формами виявлення їх окремих різновидів є слідчі дії. У свою чергу, останні, забезпечуючи процес розслідування, реалізуються у двох взаємопов'язаних аспектах (формах) - пізнанні і процесуальному доказуванні;

не завжди, особливо, на початкових етапах розслідування кримінальних справ приділяється належна увага аналізу побічних чи ситуаційних процесів і їх відображенням, а тому негативні обставини не виявляються, що ускладнює розслідування;

в кримінально-процесуальному законодавстві та літературі питанням встановлення негативних обставин не приділено достатньої уваги. Проведене дослідження показує, що виявлення джерел (носіїв) негативних обставин, ситуаційних чи побічних процесів їх виникнення має свою специфіку і потребує розробки процесуальних та криміналістичних рекомендацій щодо виявлення їх і фіксації технічними засобами. Ці рекомендації слід деталізувати в підручниках і посібниках з кримінального процесу і криміналістики;

негативні обставини у вигляді протиріч, невідповідності досліджуваним обставинам справи можуть зустрічатись і при збиранні доказів в порядку, визначеному в ст. 66 КПК. Вони виявляються при аналізі витребуваних органом розслідування чи представлених зацікавленими особами пояснень, документів, речових доказів тощо. З'ясування наявності і суті негативних обставин в цих доказах здійснюється на практиці шляхом відповідних перевірок та проведення окремих слідчих дій (допитів свідків чи авторів документів, призначенням криміналістичних експертиз тощо).

Висновки

Виявлення негативних обставин і ретельний їх аналіз в переважній більшості при розслідуванні злочинів є ключем для розкриття злочинів, вчинених в умовах неочевидності.

Результати мого дослідження свідчать, що слідчий повинен уміло оперувати негативними обставинами, що полягає в своєчасному і точному їх фіксуванні та використанні даних котрі викладені в протоколах слідчих дій (огляду місця події, допиту, відтворення обстановки і обставин події) для усунення виявлених протиріч.

Негативні обставини являють собою матеріальні відображення процесів в взаємодії, що виявляється під час проведення слідчих дій у вигляді слідів та інших змін, які за своїм розміщенням , локалізацією, характерними або іншими ознаками не відповідають встановленим даним події розслідуваного злочину, або окремим елементам його розвитку.

Негативні обставини можуть бути обумовлені різними за походженням і характером ситуаційними і побічними процесами, що виникають за певних умов, коли останні були безпосередньою причиною виникнення відображення, яке супроводжує злочинну дію.

На виникнення негативних обставин в показах про злочинні обставини вплив справляє вибірковість сприйняття і ситуація при якій здійснюється сприйняття події і відтворення її психічного образу.

Аналіз походження відображень, які є різновидами негативних обставин, що часто зустрічається в процесі розслідування злочинів, а також факторів, які впливають на їх виникнення, зробило можливим сформулювати наступне криміналістичне поняття : негативні обставини - це реальні явища, що виникають внаслідок відображення певних супутніх злочинним діянням ситуаційних або побічних процесів у вигляді матеріальних утворень (слідів, предметів, змін в обстановці тощо) та кореляційно-пов”язаних з поведінкою учасників злочину дисимуляцій (ознак приховування чогось), які за своїм походженням, наявністю або відсутністю і іншими ознаками в обстановці місця події та поведінці конкретних осіб не узгоджується з закономірностями механізму її розвитку та встановлюваними в ході розслідування даними.

Різноманітність ситуаційних та побічних процесів (приготування до злочину, замах на нього, приготування до приховування в майбутньому наслідків злочинної діяльності, випадкові і непов'язані зі злочином дії, протидія потерпілого, приховування наслідків злочинної діяльності, різні види інсценувань у поєднанні або без нього з симулятивними показаннями винного, з метою ввести в оману, діяльність, пов'язана з розслідуванням та розглядом кримінальних справ і т.д.), які обумовлюють виникнення негативних обставин, різні форми їх відображення у навколишньому середовищі і прояви під час розслідування злочинів вимагають диференційованого підходу до їх аналізу.

Класифікація негативних обставин має практичне значення для розслідування злочинів, оскільки вона є орієнтовним засобом виявлення видової чи групової специфіки конкретних негативних обставин, який сприяє визначенню напрямків і способів їх подальшого дослідження та використання при провадженні в кримінальних справах.

Список використаної літератури
1. Конституція України .- К.,1996 - 64 с.

2. Кримінальний кодекс України.- К.,2001

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.,2001.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - Х., 2002.

5. Закон України «Про міліцію» № 565 від 20.12.90 р.

6. Закон України «Про прокуратуру» № 1789-12 від 25.11.91 р.

7. Закон України «Про боротьбу з корупцією» №367/95 - ВР від 05.10.95р.

8. Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» № 396/94 від 21.07.94 р.

9. Наказ МВС України «Про затвердження Настанови про діяльність експертно-криміналістичних служб МВС України» № 682 від 30.08.99 р.

10. Збірник нормативних актів з питань правопорядку.- К.,1993р.,-320 с.

11. Андреев И.С., Грамович Г.И., Порубов Н.И. Криминалистика. - Минск, 1997.

12. Криминалистика / Под ред. И.Ф. Крылова. - Л., 1976.

13. Криминалистика / Под ред. Н.П. Яблокова, В.Я. Колдина. - М., 1990.

14. Криминалистика / Под ред. И.Ф. Пантелеева, Н.А. Селиванова. - М., 1993.

15. Криминалистика / Под ред. И.Ф. Герасимова, Л.Я. Драпкина. - М., 1994, Криминалистика/ Под ред. Р.С. Белкина, В.Г. Коломацкого, И.М.Лузгина. - М., 1995. - Т. 1.

16. Криминалистика / Под ред. В.А. Образцова. - М., 1995.

17. Криминалистика/ Под ред. Т.А. Седовой, А.А. Эксархопуло. - Санкт-Петербург, 1995.

18. Криміналістика/ За ред. В.Ю. Шепітька. - Х., 1998.

19. Криминалистика/ Под ред. А.Г. Филиппова, А.В. Волынского. - М., 1998.

20. Криминалистика / Под ред. В.А. Образцова. - М., 1999.

21. Криминалистика/ Под ред. Н.П. Яблокова. - М., 1999.

22. Криминалистика / Под ред. А.Ф. Волынского._ М., 1999.

23. Криминалистика / Под ред. В.Ю. Шепитько. - Х.,2001.

24. Криминалистический словарь. - М., 1993.

25. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика/ Под ред. Р.С. Белкина. - М., 1999.

26. Бахин В.П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. - К., 1991.

27. Біленчук П.Д., Дубовий О.П., Салтевський М.В., Тимошенко П.Ю. Криміналістика/ За ред. П.Д. Біленчука. - К., 1998.

28. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. - М., т. 1-3, 1977 -1979.

29. Белкин Р.С. Общая теория советской криминалистики. - Саратов, 1986.

30. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. Общая и частные теории. - М., 1987.

31. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории к практике. - М., 1988.

32. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. М, 1997.

33. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. - М., 1997.

34. Белкин Р.С. Курс криминалистики. - М., 2001.

35. Вандышев В.В. Реализация взаимосвязей жертвы и преступника в раскрытии и расследовании насильственных преступлений, - Санкт-Петербург, 1992.

36. Вандышев В.В. Связь «жертва-преступник» и ее использование в раскрытии и расследовании умышленных тяжких телесных повреждений. - Л., 1987.

37. Возгрин И.А. Криминалистическая методика. - Минск, 1983.

38. Возгрин И.А. научные основы криминалистической методики расследования преступлений. Вып. 1-4. СПб., 1992, 1993.

39. Гавло В.К. Теоретические проблемы и практика применения методики расследования отдельных видов преступлений. - Томск. 1985.

40. Дубривный В.А. Деятельность следователя по расследованию преступлений. - Саратов, 1987.

41. Іщенко А.В. методологічні проблеми криміналістики. - К. 1997.

42. Колесниченко А.Н. Общин положення методики расследования отдельных видов пре ступлений. - Х., 1976.

43. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. - Х., 1985.

44. Коновалова В.Е. Организационные и психологические основы деятельности следователя. К., 1973.

45. Криминалистика: Краткая энциклопедия./ Автор-составитель Р.С. Белкин. - М., 1993.

46. Криминалистическая характеристика преступлений. - М., 1984.

47. Криминалистический словарь. - М., 1993.

48. Кузьмічов В.С. Криміналістичний аналіз розслідування злочинів. - К., 2000.

49. Ку клин В.И. Методика расследования отдельных видов пре ступлений. - Іваново, 1983.

50. Кулаги Н.И. Планирование расследования сложных многоэпизодных дел. - Волгоград, 1976.

51. Ларин А.М. От следственной версии к истине. - М., 1976.

52. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: Планирование, организация. - М., 1970.

53. Лисиченко В.К. Использование данных естественных и технических наук в следственной и судебной практике. - К., 1979

54. Лисиченко В.К., Цыркаль В.В. использование специальных знаний в следственной и судебной практике. - К., 1987.

55. Медведев С.И. Расследование убийств и причинения телесных повреждений в ИТУ. - Рязань, 1987.

56. Образцов В.А. Криминалистика: Цикл лекций по новой программе курса. - М., 1994.

57. Образцов В.А. Криминалистика: курс лекций. - М., 1996.

58. Образцов В.А. Основы криминалистики. - М., 1996.

59. Образцов В.А. Выявление и изобличение преступника. - М., 1997.

60. Рощин А.И., Биленчук П.Д., Омельченко Г.Е. Книга криминалиста. - К., 1995

61. Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова и В.А. Снеткова. - М., 1977.

62. Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова - М., 2000.

63. Салтевський М.В. Криміналістика. - К., 1996.

64. Салтевский М.В. Криминалистика в современном изложении юристов. - Х., 1996

65. Селиванов Н.А. Советская криминалистика: Система понятий. - М., 1982.

66. Сидоров В.Е. Начальный этап расследования: организация, взаимодействие, тактика. - М., 1992.

67. Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений/ Под ред. В.К. Лисиченко. - К., 1988.

68. Справочник следователя/ Под ред. В.С. Тикиджьяна. - Ростов-на- Дону, 1996.

69. Судебные экспертизы. Возможности. Подготовка материалов. Назначение. Оценка. - К., 1981.

70. Чурилов С.Н. Общие положения методики расследования преступлений. - М., 1990.

71. Шепітько В.Ю. Енциклопедичний словник. - Х., 2001.

72. Шляхов А.Р. Судебная экспертиза: организация и проведение. - М., 1979.

73. Яблоков Н.П. Криминалистическая методика расследования. - М., 1985.

Страницы: 1, 2, 3