Процеси національного відродження України, державного будівництва спричиняють істотні зміни в усіх сферах суспільного життя. У зв'язку з цим чи не найважливішою стає проблема розбудови молодої держави, вибір шляху розвитку якої було остаточно зроблено із прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Так, у ст. 1 підкреслено, що Україна є не тільки демократичною і правовою, а й соціальною державою [13, 243]. Безперечно, таке проголошення в умовах сьогодення відображає не стільки реальну дійсність, скільки прагнення та орієнтацію Української держави, є декларацією її намірів.

Актуальність теми даного дослідження полягає у тому, що значна частина питань, пов'язаних із функціонуванням і розвитком соціальної держави, ще залишається малодослідженою. В процесі дослідження є намір поглибити загальнотеоретичні знання про сутність, завдання, ознаки, різновиди соціальної держави, що сприяло б її становленню в Україні [21, 325].

Компетенція сучасної соціальної держави поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань [8, 75].

Дослідниками даної теми є представники різних суспільних наук - правознавців, політологів, економістів, соціологів, філософів. Їй присвятили праці такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як О. Аграновська, С. Алексєєв, В. Бабкін, М. Баглай, Д. Баялджиєв, О. Беребіна, П. Гончаров, М. Гриценко, Р. Дарендорф, А. Етціоні, М. Козюбра, В. Копєйчиков, І. Ледях, О. Лукашова, Л. Мамут, Т. Мацонашвілі, В. Медведчук, В. Новіков, П. Рабінович, Г. Ріттер, В. Роїк, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скакун, О. Скрипнюк, Ф. Фабрициус, К. Хессе, X. Цахер, В. Четверній, Й. Штрассер, І. Яковюк, В. Якушик та інші [20,365].

Метою дослідження є:

- виходячи з аналізу саме тих завдань, що їх покликана виконувати соціальна держава, запропонувати конкретизовану характеристику її ознак та відповідне визначення загального поняття;

- уточнити співвідношення властивостей правової держави й держави соціальної;

- здійснити порівняльне дослідження основних моделей соціальної держави;

- виявити і проаналізувати основні сучасні тенденції розвитку та діяльності соціальної держави;

- дослідити процес забезпечення соціальних прав людей в соціальній державі.

Завдання -- розкрити сутність, завдання, ознаки та функції саме соціальної держави, обґрунтувати її загальнотеоретичну характеристику, визначити шляхи побудови такої держави в Україні. Останнє, а воно логічно випливає з попередніх, видається особливо важливим. Та цілком зрозуміло, що без чіткої й цілісної науково-теоретичної концепції соціальної держави неможливо забезпечити її становлення та функціонування.

Об'єктом даного дослідження є сучасні теорії соціальної держави.

Предметом є шлях становлення соціальної держави в Україні.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

1.1 Історія ідеї про соціальну державу

Сучасне розуміння соціальної держави набуло розвитку в низці концепцій, матеріалізувалося у конституційному принципі, законодавчо закріпленому у конституціях ряду країн, у діяльності державних інститутів. Зародження ідеї соціальної держави пов'язане з природно - правовими традиціями античного періоду, з уявленнями Сократа, Арістотеля, Платона та інших мислителів про ідеальний державний устрій, здатний забезпечити загальне благо всіх громадян [28, 34].

Доба Передвідродження та наступний період значно збагатили і розвинули ідею соціальної держави. Її просвітниками були Ніколо Макіавеллі, Еразм Роттердамський, Гуго Гроцій, Шарль - Луї Монеск'є, Жан - Жак Руссо, Імануіл Кант, Томас Гобс, Джордж Локк., Ієремія Бентам. Їхні ідеї соціальної держави невіддільні від ідеї розвитку взагалі.

Важливим етапом виокремленні поняття «соціальної держави» від інших понять державності стали ідеї Томаса Пейна, Томаса Джефферсона, Джорджа Медісона. Дальший розвиток ідейної основи соціальнї держави пов'язаний зі зростанням соціальної ролі держави в регулюванні суспільних відносин. Соціальний антагонізм між провідними класами буржуазного суспільства - робітниками та буржуа - зумовив необхідність пошуку шляхів соціального примирення. В останні десятиліття 19 століття ідея соціальної держави сприяла формуванню оптимальної соціально-реформістської моделі облаштування суспільства на основі вдосконалення існуючого ладу, побудови соціального суспільства та реалізації концепції соціальної держави засобами соціально-економічної і політичної реформ [7, 323].

Поняття соціальної держави у сучасному тлумаченні застосовував у середині 19 століття німецький юрист і державознавець Луї фон Штейн. Він вбачав призначення соціальної держави у здійсненні прогресу в інтересах усіх членів суспільства, забезпеченні рівності й свободи громадян, підтримці малозабезпечених прошарків, захисті панівних верств, які свідомо мають служити інтересам усього народу [18, 146].

Згодом ідеї соціальної держави набули розвитку в соціально-правових конструкціях німецького політичного економіста, фінансиста Вагнера (1835-1915), який заперечував соціальну революцію, був прихильником трансформації ранньобуржуазної держави в державу всезагального добробуту, посилення її регулюючої ролі в економіці та соціальній сфері.

Активне втручання держави в економічні та соціальні відносини підтримував німецький політик і соціальний теоретик, публіцист Ф. Науманн (1860-1919). Ідеї соціальної держави стали домінуючими в соціал реформістській ідеології та робочому русі. Робітничі і профспілкові організації сповідували ідеї перетворення держави в народну засобами соціальних реформ, у державу добробуту всіх громадян.

Соціально - економічний розвиток європейських країн 2-ї половини 19 -- початку 20 століття об'єктивно сприяв розробці та законодавчому закріпленню заходів, спрямованих на соціалізацію держави: поліпшення соціально-економічного становища трудящих, підтримка знедолених, обов'язкове пенсійне страхування, поступове запровадження державного регулювання соціальними відносинами.

Світова економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років 20 століття сприяла реалізації у США американського варіанта концепції соціальної держави. «Новий курс» Рузвельта законодавчо закріпив права робітників на утворення профспілок, укладення колективних договорів, скорочення робочого дня, пенсійне забезпечення за старістю, подолання безробіття тощо [7, 324].

В 2-й половині 30-х років 20 століття Джордж Кейнс і Джеймс Стречі (Великобританія) та Гарольд Мюрдаль (Швеція) сформували концепцію держави «загального добробуту», спрямованої на досягнення блага для всіх членів суспільства, посилення державного регулювання економіки, створення системи охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, соціального захисту, регулювання відносин між найманою працею і роботодавцями. Ідеї держави загального доброботу були співзвучними соціально-державним ідеям.

«План Беверіджа», здійснюваний лейборист, урядом Великобританії у 2-й половині 40-х років 20 століття, був наступним етапом втілення ідей соціальної держави. «План Беверіджа» ґрунтується на взаємозв'язку в здійсненні економічної і соціальної політики, обмеженні приватної власності на засоби володіння, розширенні соціального страхування, повній зайнятості населення, створенні доступної системи охорони здоров'я, контролю за зарплатою і цінами. Згодом «План Беверіджа» поклали в основу своєї соціальної політики Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Швеція та інших країн.

Успіхи у формуванні соціальної держави у повоєнній Європі сприяли дальшому розвиткові соціально-державної теорії. Завдяки працям К. Аридта, Д. Кліпка, Р. Дарендорфа, Р. Нозіка, Дж. Ролза, А. Альбрехта, Е. Арато, Д. Когена, Дж. Б'юкенена, А. Кайзера концепція соціальної держави поступово позбулася політично-ідеологічної риторики і у 80-90-х роках 20 століття увійшла до понятійного апарату державно-правової теорії. Вона стала конституційним принципом і отримала визначення держави нового типу [4, 126].

Після Другої світової війни модель „соціальної держави” обирали для себе найбільш економічно успішні держави з усталеними ринковими та демократичними традиціями. Цікаві думки на цей предмет висловлює сучасний американський економіст Л. Туроу. Він, зокрема, стверджує, що теоретичні версії капіталізму, засновані на виживанні найбільш пристосованих, на практиці не спрацьовують. Держава загального добробуту була заснована зовсім не лівими політиками. Її будували майже у всіх випадках освічені консерватори - аристократи (Бісмарк, Черчілль, Рузвельт), що прийняли політику соціального забезпечення не для того, щоб зруйнувати капіталізм, а щоб врятувати його, захистивши середній клас .

Своє правове закріплення концепція соціальної держави одержала в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою [19, 65].

Нині в більшості індустріальних країн політики вже не піддають сумніву саму ідею соціальної держави, дискусія точиться лише навколо "меж соціальної держави", тобто спроможності держави фінансово забезпечувати соціальні гарантії та розвивати соціальну сферу. Сучасні західні держави розрізняються, головним чином, за відносним ступенем опори на ринок та державне регулювання в реалізації концепції соціально орієнтованої економіки. Саме за цим критерієм більшість авторів класифікують соціальні держави [28, 35].

Отже, процес становлення соціальної держави носив еволюційний характер. Загальновідомо, що з кінця XIX ст. держави Заходу поступово втрачають ознаки класової сутності і переходять від ліберальної до соціальної моделі правової державності. Це стає результатом не лише впливу теорії та практики соціалізму, але, і мабуть у першу чергу, наслідком тих природних процесів, які в цей час почали викристалізовуватися у суспільному житті, відображенням чого стало формування спочатку теорії культурної, а з часом соціальної держави.

соціальний держава правовий

1.2 Методологічні аспекти дослідження сутності та призначення соціальної держави

Методологічною основою даного дослідження є загальнотеоретичне уявлення про державу. Згідно з цим уявленням є підстави визначити це поняття так: «Держава -- це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загально соціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини»[9, 268].

Виходячи з такого розуміння загального поняття держави, соціальна сутність її інтерпретується як здатність забезпечувати у процесі свого функціонування і розвитку задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їхніх спільнот. Відтак, соціальна сутність держави як визначальна властивість останньої характеризується двома складовими: загально-соціальною (здатність держави задовольняти потреби всього суспільства, передусім забезпечувати його збереження, виживання як цілісного соціального «організму») та спеціально-соціальною (можливість задовольняти інтереси насамперед домінуючої, зокрема панівної, частини населення) [14, 541].

На основі аналізу праць низки вітчизняних та російських учених (зокрема, С.С. Алексєєва, В.Д. Бабкіна, А.Б. Венгерова, А.І. Коваленка, В.М. Корельського, В.В. Лазарєва, Л.С. Мамута, В.М. Сирих та ін.) можна виділити декілька основних сучасних підходів до розкриття у загальному визначенні поняття соціальної сутності держави:

а) відображення у ньому лише загально соціальної сторони її соціальної сутності (наприклад, С.С. Алексєєв);

б) лише спеціально-соціальної, класової сторони її соціальної сутності (наприклад, В.М. Сирих);

в) можливості альтернативи, коли соціальна сутність держави здатна мати за одних історичних умов лише спеціально-соціальну складову, а за інших -- лише загально соціальну (тобто держава розглядається як організація політичної влади чи то класу, чи то всього суспільства) (А.І. Коваленко);

г) одночасної наявності двох сторін -- спеціально-соціальної та загально соціальної [15, 87].

Формування та розвиток соціальної держави у передових країнах світу є вагомим доказом об'єктивного існування описаного у вітчизняній юридичній літературі процесу, тенденції поступового «розчинення» класової (або точніше, спеціально-соціальної) складової у загально соціальній складовій, зростання «питомої ваги» останньої у соціальній сутності сучасних держав. І навпаки, із певними застереженнями можна стверджувати, що подібні зрушення, зміни у співвідношенні складових соціальної сутності тієї чи іншої конкретної держави свідчать про поступ, еволюцію цієї держави у напрямку здобуття нею такої якісної характеристики, як «соціальність» [25, 326].

В основу дослідження сутності та призначення соціальної держави покладено так званий потребовий підхід, згідно з яким сутність соціальних, у тому числі державно-юридичних, явищ розкривається шляхом їх інтерпретації як інструментів (важелів, засобів) задоволення певних потреб людини (або потреб соціальних спільнот, або ж потреб суспільства в цілому). Потребовий підхід як методологічна установка є найбільш прийнятним і перспективним для дослідження сутності соціальної держави.

Корені вказаного теоретико-методологічного підходу сягають періоду Стародавньої Греції. Так, Платон у своєму найвідомішому творі «Держава», написаному приблизно у 60-40-х роках IV століття до нашої ери, відзначив: « ... Постійно що-небудь потребуючи, багато людей збираються разом, щоб спільно жити й допомагати одне одному; таке об'єднане поселення ми називаємо державою... Розпочнімо в думках побудову держави від самого початку. Адже, очевидно, її створять наші потреби».

Арістотель у праці «Політика», розмірковуючи над цілями держави, підкреслив: «... довершена держава, так би мовити, досягла повною мірою самодостатнього стану й виникла для задоволення життєвих потреб , але існує заради досягнення впорядкованого життя» .

Як приклад сучасного розуміння та інтерпретації ідей, висловлених у працях античних мислителів, видається можливим навести принаймні два положення, запропоновані Ю.П. Лободою: «По-перше, держава, як і будь-яка інша форма соціальної організації, виникає та розвивається внаслідок необхідності задоволення певних соціальних потреб (які не можуть бути задоволені іншими наявними засобами) на відповідній стадії суспільного розвитку, тобто генетично вона пов'язана із суспільством, в котрому існує, із його потребами. По-друге, всяка держава у своїй діяльності тією чи іншою мірою задовольняє певні соціальні потреби, тобто вона пов'язана із суспільством функціонально» [10, 389].

Соціальна держава, як і будь-яка інша держава, задовольняє як загально соціальні потреби усього суспільства, так і спеціальні, особливі потреби домінуючої частини населення. Проте як уже зазначалося, саме для соціальної держави характерним є процес «розчинення» спеціально-соціальної складової соціальної сутності держави у загально соціальній, коли інтереси і потреби домінуючої частини населення, якщо не збігаються, то, принаймні, не вступають у суперечність із загальносуспільними інтересами.

Ймовірним, можливим варіантом, моделлю такої держави може стати у майбутньому так звана держава соціальної демократії, тобто організація політичної влади трудівників-власників (що складають більшість суспільства), яка реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності [29, 15].

Отже, виходячи з того, що потреби людини визначаються конкретно - історичними умовами розвитку людства, поступово і постійно змінюються , еволюціонують як у кількісному, так і в якісному вимірах, є базою для формування прав людини. Соціальна держава повинна забезпечувати увесь комплекс основних прав людини, які сьогодні є універсальними і нероздільними, взаємозалежними і взаємопов'язаними.

1.3 Поняття, основні завдання, ознаки та функції соціальної держави

Загальновизнаною є теза про те, що будь-яка теорія, будь-яка наукова думка виникає, існує та розвивається в певній поняттєвій формі. Поняття «соціальна держава» у наш час можна аналізувати на таких трьох відповідних рівнях: на науковому - як ідею та її розвиток у цілій низці концепцій, на нормативному - як конституційний принцип, закріплений в основних законах дедалі більшої кількості країн, на емпіричному - як реальну практику діяльності державних інститутів щодо вирішення соціальних проблем суспільства і соціальних груп [29, 14].

Чіткому розумінню поняття «соціальна держава» перешкоджає низка обставин, з-посеред котрих дослідники виокремлюють складність цього явища, неоднозначність самого терміна «соціальна», невизначеність завдань держави, яка за сучасними теоріями повинна не просто бути уособленням влади, але таким інститутом, що існує саме для людей [22, 65].

Аналіз сучасної наукової літератури (передусім - української та російської) з проблематики соціальної держави приводить до думки щодо можливості виділити три основні, системно взаємопов'язані між собою «блоки» завдань такої держави.

Перший «блок» завдань - це створення юридичних та фактичних умов для самостійного забезпечення працездатною людиною для себе та для своїх близьких гідного життя, а також здійснення державою заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення, «соціальних аутсайдерів», хоча б на рівні прожиткового мінімуму.

Другий «блок» завдань - забезпечення реальних гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян.

І третій - це заходи, спрямовані на мінімізацію невиправданих соціально-економічних відмінностей між членами суспільства, на стримування надмірного майнового розшарування населення, зміцнення соціальної злагоди і єдності народу [6, 93].

З вищенаведених «блоків» завдань випливають й відповідні суттєві ознаки тієї держави, котру можна вважати соціальною.

Першою із таких ознак є фактичне створення державою необхідних передумов для самостійного забезпечення працездатною людиною гідного життя для себе та своєї сім'ї, а також здійснення державних заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення принаймні на рівні прожиткового мінімуму.

Друга ознака -- реальне забезпечення гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав громадян.

І, нарешті, третьою ознакою виступає практична діяльність держави, спрямована на мінімізацію невиправданих соціально-економічних відмінностей між членами суспільства, на стримування надмірного майнового розшарування населення, на зміцнення соціальної злагоди та єдності народу [2,79].

З огляду на вищевикладене, поняття соціальної держави можна визначити у такій спосіб: соціальна держава -- це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім'ї; гарантує кожному прожитковий мінімум для гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві [7, 323].

Слід мати на увазі, що «типологічна приналежність держави відображає її соціально-змістовну сутність, так би мовити, у статиці. А в динаміці, в «роботі» держави така сутність розкривається через реалізацію її основних функцій». Розвинена, «повноцінна» соціальна держава як держава соціально-демократичного типу виконує, взагалі кажучи, всі функції останньої. Але специфічними функціями, в яких виражається, власне соціальність держави, є такі:

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, «консенсусна» (зміцнення соціального миру й злагоди у суспільстві);

- захисна функція полягає у створенні механізму гарантування соціально-економічної безпеки людини через усунення й попередження ризиків та їх наслідків, у забезпеченні системи захисту від наявних та можливих порушень прав і свобод особистості, а також - у реалізації державних соціальних гарантій, стандартів та нормативів;

- стимулююча функція полягає у створенні системи заохочень до соціально-економічної активності, ініціативи та ефективного використання підприємницького потенціалу. Важливим стимулом виступає дотримання високих стандартів життя і умов для людського розвитку;

- інтегративна функція - це забезпечення суспільної злагоди, запобігання маргіналізації та поляризації суспільства, його фрагментації на соціально ізольовані верстви та групи;

- інвестиційна функція полягає у розвитку соціальної інфраструктури, забезпеченні доступності охорони здоров'я, освіти, духовно-культурних здобутків. Саме ці напрямки соціальної політики є необхідними інвестиціями у майбутній добробут держави;

- функція соціального контролю полягає у наявності механізму, за допомогою якого суспільство і його елементи забезпечують дотримання певних правил (звичаїв, правових і моральних норм, законів, адміністративних рішень), порушення яких завдає шкоди функціонуванню всієї соціальної системи. Соціальний контроль виступає як органічний елемент системи управління соціальним процесом, як механізм зворотного зв'язку між громадянами та державою.

При розгляді функцій соціальної держави необхідно звертатися до аналізу саме культурно-виховної функції, що забезпечує формування, підтримку та запровадження правових норм, цінностей, активну правову діяльність, які сприяють розвитку та функціонуванню соціальної держави [16, 13].

Отже, зробивши аналіз думок вчених - дослідників теорії соціальної держави про сутність, призначення соціальної держави дозволяє дійти висновку, що соціальна держава -- це тип високорозвиненої держави, в якій за допомогою її активної діяльності з регулювання соціальної, економічної, політичної сфер життя суспільства забезпечується достатній рівень соціальної захищеності всіх громадян, соціальна справедливість і солідарність держави і громадянина, - це держава, яка намагається забезпечити кожному громадянинові гідні умови існування, співучасть в управлінні виробництвом, в ідеалі порівняно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особистості в суспільстві.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА І СОЦІАЛТНА ДЕРЖАВА: ДІАЛЕКТИЧНА ЄДНІСТЬ ЇХНІХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ

У цивілізованому світі вже ніхто не заперечуватиме, що концепція і реальне формування правової держави стали великими досягненнями людського розвитку, нерозривно пов'язаними з утвердженням «першого покоління» прав людини. Дещо складнішою видається ситуація із феноменом соціальної держави. Центральним у наукових дискусіях довкола співвідношення понять «правова держава» і «соціальна держава», є питання про те, чи виникнення соціальної держави означає водночас заперечення найважливіших принципів правової держави, чи ж, навпаки, поява у держави соціальних функцій є лише новим етапом розвитку правової держави за нових історичних умов. Так, німецький політолог М. Вебер відзначав, що принципи соціальної держави вступають у суперечність із принципами правової держави: мовляв, правова держава грунтується на автономії і відповідальності індивідів за свою долю, а соціальна держава позбавляє індивіда того й іншого, інтегрує його у систему задоволення колективних потреб. Якщо перша ґрунтується на свободі індивіда - економічній і духовній, то друга - на «зрівнялівці». Виходячи з таких міркувань, М. Вебер робить висновок про те, що соціальна і правова держава - це явища, які виключають одне одного [28, 35].

Противники соціальної держави наголошують на тому, що її діяльність базується на певному парадоксі: завдання, які така держава покликана вирішити, завжди мають індивідуальний характер, тоді як інструменти, що їх вона використовує, завжди є суспільними. Іншими словами, соціальна держава має потребу у формуванні розгалуженого бюрократичного апарату, а він якраз і не здатний виявити індивідуальні запити, хоча саме для їх задоволення він був створений. Окрім цього, порівняно з «класичною» ліберальною правовою державою, що виконувала лише функції «нічного сторожа» і сповідувала принцип невтручання в економічну сферу, соціальна держава, як уже відзначалося, ставить перед собою значно складніші завдання. Ці завдання, зокрема щодо забезпечення соціально-економічних прав, об'єктивно вимагають розширення дискреційних повноважень органів державної влади і управління, може призвести до етатизації та юридифікації суспільного життя і, в свою чергу, загрожує звуженням особистої свободи громадян, перетворенням їх, за виразом Л. Ерхарда, на «соціальних підданих» [6, 96].

Якщо правова державність гарантує свободу як найвищу цінність, то соціальна, навпаки, має тенденцію до її обмеження: адже громадяни, висуваючи до держави дедалі більше вимог, самі опиняються в залежності від неї.

На думку відомого російського вченого С.С. Алексєєва, посилення держави, її впливу на економіко-розподільчі відносини неминуче пов'язане з розширенням владно-імперативних засад, домінуванням публічно-владного, «чиновницького» управління споконвічно економічними справами. А отже, поряд із неминучими у цьому разі деформаціями в економічному житті - із збільшенням чисельності державного апарату, подальшим укоріненням бюрократизму в його функціонуванні, чиновницькою всемогутністю, із тенденцією втручання у всі сторони економічного та соціального життя і, як свідчить життєва практика, із неминучими у такому випадку зловживаннями владою, корупцією та хабарництвом. А звідси - втрата окремою особою її якостей «самостійної держави», перетворення її на «безмовну вівцю», покірний «гвинтик» гігантської системи, в центрі якої - всемогутня держава. Ідея соціальної держави, таким чином, суперечить вимогам вільної конкурентної ринкової економіки, демократичної державності і, що слід особливо підкреслити, основоположним принципам правової держави -- верховенства (правління) права в демократичному суспільстві, ідеї прав людини -- і тим паче її інтерпретації як мети суспільства [17, 36].

Та незважаючи на дійсні суперечності між соціальним та правовим принципами державного ладу, конституційно-правова теорія та практика багатьох сучасних країн світу пішли шляхом поєднання цих принципів за допомогою формули «соціальної правової держави», котра нерідко закріплюється на рівні Основного Закону (ФРН, Іспанія, Білорусь). Цим підкреслюється функціональна єдність формальних і матеріальних елементів, що стосуються принципів організації розглядуваної держави. Саме акцент на соціальну правову державу свідчить про наповнення її матеріальним змістом за рахунок підвищення статусу соціальних і економічних прав (зокрема, прав на працю, на повну зайнятість, на житло, на соціальне забезпечення і таке інше) до рівня прав «класичних», тобто політичних і громадянських. Концепція соціальної правової держави є оновленою і такою, що об'єднує два відносно суперечливих підходи, «вектори»: з одного боку, соціальну безпеку і матеріальну рівність (що властиве соціальній державі), а з іншого - вільне розпорядження власною особистістю і благами, що нею створюються, а також обмеження державної влади (що притаманне правовій державі). Проте у цій двоїстості функцій держави одночасно поєднані і небезпека встановлення суворого контролю за індивідами через «піклування про підданих», і сприяння зростанню реальної свободи, звільнення від злиднів, забезпечення рівності. Саме в цьому - стабілізації політичної, соціальної та економічної систем і їх еволюції -- шанс на успіх [24, 243].

Як відомо, у політичній і правовій науці поряд із формулою «соціальна держава» вживається також термін - «держава загального благоденства» (добробуту), який не має юридичного закріплення, а відповідно, й офіційного тлумачення у жодному нормативно-правовому документі. Більшість державознавців ФРН, в Основному Законі якої вперше було зафіксовано формулу «соціальна правова держава», протиставляють її «державі добробуту». Критика ними останньої концепції зводиться в основному до трьох аспектів.

1. У конфлікті між рівністю і свободою ця концепція надає перевагу рівності, а тому в «державі добробуту» акцент робиться на соціальних гарантіях за рахунок особистої свободи. Теорія ж «соціальної правової держави» розглядає вказані принципи як рівноправні. Деякі дослідники взагалі вважають «державу добробуту» тоталітарною державою, що порвала з принципами законності й демократії, а отже, з принципами правової держави .

2. Стверджується, що «держава добробуту», розвиваючи систему соціальних послуг, спричиняє надмірне оподаткування населення і, отже, занадто великий перерозподіл доходів і власності. У свою чергу, це сприяє поширенню споживацького ставлення до держави і зменшенню особистої ініціативи та відповідальності.

3. Вважається, що втручання «держави добробуту» в економічне життя є надмірним, тоді як соціальна правова держава повинна передусім створювати поле діяльності для вільної ініціативи особистості й лише в другу чергу піклуватися про добробут громадян [13,248].

Як слушно вважає О.В. Скрипнюк, шляхом розв'язання об'єктивно існуючих суперечностей між соціальними і правовими засадами є не заперечення цінності тієї чи іншої концепції (чи то на користь правової держави, чи то соціальної), а їх взаємодоповнення, їх синтетичний політико-правовий та теоретико-методологічний розгляд, іншими словами - конструювання соціально-правової держави [27, 264].

Звичайно, соціальна правова держава можлива лише в постіндустріальному суспільстві, в якому, по-перше, зростає ефективність виробництва, а національний дохід стає достатнім для задоволення зростаючих потреб практично усіх членів суспільства (виникає суспільство споживачів); по-друге, більша, ніж у індустріальному суспільстві, частина членів суспільства реально виключається з процесу виробництва і потенційно -- зі сфери економічної активності взагалі (поступово значна частина низько кваліфікованої робочої сили перетікає до сфери послуг) ) [19, 66].

За наявності певних функціональних відмінностей між правовою і соціальною державою між ними існує і певна єдність: як правова, так і соціальна держава покликані слугувати благу індивідів. Правова держава охороняє останніх від свавілля влади, соціальна ж держава має своїм завданням забезпечити гідні умови існування для кожної людини. Якщо правова держава покликана формально-юридично забезпечити свободу і рівність людей, то держава соціальна наповнює ці поняття реальним змістом. Згідно з поширеними на сьогодні уявленнями функція головних правових гарантій -- не лише у встановленні меж влади, а й у виконанні державою позитивних обов'язків. Саме це і є завданням інституту основних соціальних прав особи. Засадничою стосовно них є позиція, за якою свобода та рівність мають також матеріальні компоненти: люди можуть лише тоді вільно розвиватися, коли вони розпоряджаються матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів. Головна вимога рівності передбачає не просто формально правове зрівняння статусів, але й встановлення соціальної справедливості, «матеріальне» вирівнювання, вона ставить перед державою завдання слугувати опорою слабким та обмеженням для сильних.

Проте цій вимозі дбати про матеріальні умови розвитку особистості та про соціальну справедливість не можна надати форми усталеного переліку «головних соціальних прав». Юридичні норми можуть встановлювати більш чи менш точні соціальні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати до певних меж надмірне розшарування населення. Але реалізація задекларованої соціальної політики завжди залишається детермінованою рівнем соціального розвитку суспільства: різновид та масштаб соціальних послуг, що їх здатна надати держава, залежить від стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від тих мінливих засобів, які є у розпорядженні держави [28, 35].

Механізми реалізації завдань соціальної держави не мають у своїй більшості вичерпного нормативного юридичного виразу і тому не лежать у площині виключно юридичних механізмів реалізації. Вони залежать від багатьох суспільних механізмів (політичних і організаційних, матеріальних і економічних), політичної сфери і сфери особистої свободи, які характеризують сутність держави та суспільства, їх реальний устрій, механізми дії соціальної держави.

Ефективність виконання соціальною державою притаманних їй завдань і, зокрема, ступінь здійсненності соціально-економічних прав безпосередньо залежить від наявності у такої держави необхідних матеріальних ресурсів. Проте, з іншого боку, видається слушною висловлена у російській юридичній літературі думка про те, що справжньою межею реалізації прав «другого покоління» має бути не рівень розвитку економіки країни, а природні і невідчужувані права та свободи. Соціально-економічні права повинні забезпечуватися у тій мірі, в якій це вимагається для підтримання соціального миру і не призводить до надмірного обмеження «класичних» особистих і політичних свобод. Зрозуміло, й це являє собою певне обмеження сфери особистої свободи, але воно не виходить за межі необхідного для захисту тієї ж свободи: адже згідно із загальною концепцією правової держави будь-які державні повноваження виправдані, якщо тільки вони використовуються для створення умов, що дозволяють усім індивідам найкращим чином, у найповнішому обсязі здійснювати їхні права і свободи. У такий спосіб ми логічним шляхом знову приходимо до конструкції соціальної правової держави, яка, на наш погляд, якраз і створює найкращі на сьогодні умови для всебічного розвитку особи і реалізації нею всього комплексу належних їй прав і свобод [22, 66-67].

Слід підкреслити, що більшість вітчизняних та російських науковців одностайні у тому, що принцип соціальності у повному обсязі і неспотвореній формі може бути реалізовано тільки у правовій державі, тобто такій, яка не на словах, а в дійсності здатна забезпечити формальну рівність громадян і розумну взаємодію різних соціальних груп в умовах недоторканності власності, звільнити громадян від надмірної перерозподільчої активності влади. Тобто соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою; соціальна держава розглядається як наступний, вищий щабель у процесі еволюції держави правової [11, 87].

Отже, існують достатні підстави стверджувати, що конституювання соціальної держави аж ніяк не входить у суперечність із найважливішими принципами держави правової, а є справді новим, наступним етапом розвитку останньої. І між поняттями «правова держава» і «соціальна держава», і між принципами свободи та соціально-економічної рівності, і між двома «поколіннями» прав людини, безперечно, існує, з одного боку, діалектична єдність, а з іншого - можуть виникати деякі суперечності, напруження.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА ЯК СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА

3.1 Конструювання моделі соціальної держави в Україні

Концепція соціальної держави України - це закріплене в конкретних механізмах реалізації системне визначення найважливіших цілей, принципів, пріоритетів держави щодо забезпечення суспільного прогресу. Запорукою її реалізації виступають: консолідованість суспільства та виваженість практично-політичних дій органів державної влади, громадських та суспільних об'єднань, високорозвинений економічний потенціал держави, внутрішньополітична стабільність. Розвиток соціальної держави значною мірою зумовлюється також моральними чинниками [11, 84].

Страницы: 1, 2