1.1 Поняття та сутність інституту адвокатури
1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)
1.3 Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципи діяльності української адвокатури
2.1 Правовий статус адвокатури
2.2 Принципи діяльності адвокатури
2.3 Гарантії та соціальні права адвокатської діяльності
Розділ 3. Види правової допомоги
3.1 Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами
3.2 Професійні права та обов'язки адвоката
3.3 Організаційні форми діяльності адвокатури
3.4 Дисциплінарна відповідальність адвоката
Висновки

Список використаних джерел

Вступ
Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з найважливіших правових інститутів -- адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури й ставленням до неї держави судять про демократичність самої держави.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать від становища людини в суспільстві й державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії, законності, верховенства права.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати й гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.

Після здобуття Україною незалежності в українському законодавстві зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 року був прийнятий Закон України “Про адвокатуру”, за яким адвокатуру в Україні визначено як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод і представляти законні інтереси громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).

Саме тому дослідження питання адвокатури та її завдань є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності та організації адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:

1) проаналізувати поняття та сутність інституту адвокатури;

2) визначити види правової допомоги, які надаються адвокатами;

3) узагальнити права та обов'язки адвоката;

4) проаналізувати принципи діяльності адвокатури.

Об'єктом дослідження є особливості діяльності та організації адвокатури в Україні.

Предметом курсової роботи є суспільні відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури в Україні.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико - правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання діяльності та організації адвокатури в Україні. З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно - ретроспективний, формально - логічний, системного підходу, порівняльно - правовий та інші методи дослідження.

В процесі написання курсової роботи використовувалась нормативна базу, навчальна та спеціальна література, судова та наукова практика.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновок та список використаної літератури.

Розділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні
1.1 Поняття та сутність інституту адвокатури
Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «аdvосаге», «аdvосаtus» («закликати», «запрошений»).

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту [14, с. 5]. Зокрема, у стародавніх племенах південної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист родичам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії -- знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого -- цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського [27, с. 85].

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди -- кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон [32, с. 18].

За часів Імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану, під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною. Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних та позаштатних. Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання -- заборона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V--XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк [37, с. 128].

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'являється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накресленому юстиніановим законодавством. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню [38, с. 348].

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI--XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану -- общини адвокатів -- відбулося в результаті розпаду «общини адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади [32, с. 12].

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії -- наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати йогоповернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури ґрунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд [32, с. 15].

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI--XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатури»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти -- правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами -- юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами -- правознавцями».

Адвокатура -- важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію -- захист прав і законних інтересів громадян та організацій [14, с. 5].

1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX--XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV--XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право [37, с. 129].

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV--XV ОТ.)) а дещо пізніше -- й у загальнодержавних судах (XV ст,). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом -- у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ» -- пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор». Щоправда, вживаються слова «адвокат» -- «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців -- (війтів). Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони». Однак в міру того, як право писане -- закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом -- тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих -- господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста -- «прокуратора, або речника». Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 рр.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах [36, с. 124].

Зокрема, встановлювалося, що захисникам могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 -- кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которьім судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7--11) артикулів, що містять 21 пункт, шо стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Нехристияни могли захищали тільки своїх одновірців, а духовні -- лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта [13, с. 135].

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської Ради від 18 січня 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кіпці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

1.3 Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. ХГХ ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати іменувались повіреними і поділялися на дві категорії -- присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного -- не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палату рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат -- Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених [32, с. 17].

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX -- початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської -- 81,3, Одеської -- 88,6. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності [26, с. 124].

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській -- відповідно 125 і 63, Київській -- 120 і 54. У 1913 р. в Харківській -- 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській -- 441 і 467, Київській -- 492 й 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської -- 7,1% і Київської - 10,7%. Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. -- Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис. Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних, учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципи діяльності української адвокатури
2.1 Правовий статус адвокатури
Закон визначає адвокатуру як"..добровільне, професійне, громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу". Одразу ж потрібно відзначити, що законодавець у ст. 1 діючого ЗУ «Про адвокатуру» не точно відображає Конституцію УРСР, на яку він посилається.

Стаття 159 КУ УРСР визначала функцію адвокатури наступним чином: «... Для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно».

Стаття 59 діючої КУ встановлює, що: «Кожен мас право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога налається безоплатно. Кожен с вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

У той же час існує певна невизначеність щодо статусу адвокатури, що тягне за собою негативні наслідки як для самих адвокатів, так і для населення, якому надасться правова допомога. Йдеться про віднесення адвокатських об'єднань до підприємницьких організацій з усіма випливаючими звідси наслідками - стягнення податків, а відтак, збільшення вартості правових послуг [12, с. 214].

Ще з радянських часів триває дискусія щодо визначення статусу адвокатури. Дехто з вчених вважає, що адвокатура, з огляду на публічність діяльності та наявність елементів державного керівництва останньою, стоїть ближче до державних інституцій. Така точка зору таїть в собі певну небезпеку і торує шлях до повного одержавлення адвокатури, що повернуло б нас до Німеччини часів Фрідріха Великого чи провальних спроб радянських «реформістів», що робились на початку тридцятих років.

Законопроект №5132-1 «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру», запропонований народним депутатом А. Білоусом - яскраве тому свідчення.

З іншого боку, наявність таких визначень як добровільність, повне самоврядування на засадах демократії, економічна незалежність від держави не зараховують адвокатуру автоматично і до суто громадських об'єднань в контексті законодавчого визначення останніх.

Законодавець покладає записану в Конституції функцію на адвокатуру, вже саме цим відводячи їй особливе місце в сфері захисту прав громадянина та людини. Водночас, заключну фразу ст. 59 КУ, на думку автора, слід розглядати як конституційну настанову про обмеження кола осіб, що можуть бути допущені до «...забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги в судах та інших державних органах». Виходячи з цього, маємо всі підстави вважати адвокатуру організацією, на яку покладено виконання особливої конституційної функції.

Адвокатська діяльність спрямована виключно на:

надання юридичних послуг із захисту конституційних прав;

надання цих послуг виключно стороннім особам;

надання послуг в сфері досудового слідства та судочинства;

надання цих послуг за певну винагороду;

забезпечення державного замовлення у справах за призначенням слідчих та судів.

Дані елементи докорінно відрізняють адвокатуру від усіх інших громадських об'єднань не лише за формою, але й за змістом.

Виконання 3 та 5 пунктів можливе лише за умов встановлення певних правових стосунків держави з адвокатським корпусом. На даний час ці стосунки діють в односторонньому порядку. Держава через певні імперативні норми кримінально-процесуального законодавства встановлює порядок забезпечення адвокатським захистом визначеного кола осіб на вимогу слідчого чи суду. Так ст. 5 ЗУ "Про адвокатуру" встановлюється, що серед інших функцій адвокати "...виконують свої обов'язки (курс, наш) відповідно до Кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства”. Таким чином слід констатувати, що присутність адвоката у справі згідно з Законом с виконанням встановлених Кримінально-процесуальним законодавством обов'язків [35, с. 168].

Наявність в Законі такого імперативу не узгоджується з визначенням статусу адвокатури в цьому ж Законі (ст. 1) як добровільного професійного громадського об'єднання, покликаного згідно з Конституцією України (888-09) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. В Законі не йдеться про компенсування витрат на виконання вмінених в однобічному порядку обов'язків. Це питання регламентується Постановою КМ України № 821 від 14.05.1999 р. і майже ніколи не виконується.

Майбутній Закон має більш чітко врегулювати дане питання. На думку автора, воно повинно бути вирішеним наступним чином. Демократична правова держава, якою себе задекларувала Україна, зацікавлена в сильній незалежній адвокатурі, як в одному з елементів правовоохоронної системи. Місце та значення адвокатури в майбутній концепції правоохоронної системи України полягають у здійсненні ряду конкретних функцій, головними з яких є:

адвокатура посідає місце єдиного професійного недержавного партнера держави, наділеного конституційною функцією - надання правової допомоги та захист від обвинувачення з боку правоохоронних органів і від порушення прав з боку органів державної влади та службових осіб;

сприяння досягненню стабільності в суспільстві завдяки наявності в державі незалежної від неї високопрофесійної дієвої інституції.

У силу зацікавленості в існуванні такої інституції, держава залишає за собою право законодавчого регулювання загальних принципів організації та діяльності адвокатури і визначення належного статусу даного інституту.

Від чіткої діяльності адвокатури в певній мірі залежить:

стабільність роботи слідчих органів та судів;

реальна доступність громадян до правової допомоги, здійснюваної адвокатами.

Страницы: 1, 2