Визнання та виконання рішень іноземних судів

Оскільки Україна не є учасницею цих конвенцій, для неї найбільш важливими у цьому питанні залишаються міжнародні угоди, укладені в рамках СНД, а саме:

3. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року ( далі - Мінська Конвенція) Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року ( далі - Мінська Конвенція)..

Згідно зі ст. 51 Конвенції кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує рішення, винесені на території інших договірних Сторін:

а) рішення установ юстиції у цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах і нотаріальні акти стосовно грошових зобов'язань;

б) рішення судів у кримінальних справах у частині відшкодування шкоди.

Конвенція побудована на принципі автоматичного визнання рішень, які не потребують виконання.

4. Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць СНД у м. Києві 20 березня 1992р. Київська угода про порядок вирішення спорів, повязаних зі здійсненням господарської діяльності 1992// http://zakon.rada.gov.ua

5. Конвеція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку в 1958р. Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Відповідно до ст.2 цієї Конвенції термін «арбітражне рішення» включає як рішення, постановлені арбітрами, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановлені постійними арбітражними органами, до яких звернулися сторони. Сторонами у таких справах можуть бути і фізичні, і юридичні особи. Учасницями цієї Конвенції є значна частина держав світу, в тому числі Україна. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 серпня 1960р. Про ратифікацію Конвенції визначено, що Україна застосовуватиме її положення щодо арбітражних рішень, постановлених на території держав, які не є учасницями Конвенції, лише на умовах взаємності.

6. Європейська конвенція про зовнішньоторгівельний арбітраж, підписана в м. Женева 21 квітня 1961р. Європейська конвенція про зовнішньоторгівельний арбітраж 1961 // http://zakon.rada.gov.ua, ратифікована Верховною Радою УРСР 25 січня 1963р., якою передбачено деякі особливості проведення арбітражу порівняно з положеннями нью-йоркської Конвенції.

Неабияку роль у питанні визнання та виконання іноземних судових рішень відіграють двосторонні договори України про правову допомогу та про правові відносини в цивільних і кримінальних справах:

- З Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995р.. В розумінні цього договору цивільними визнаються також сімейні справи) Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 451/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua;

- З Естонською Республікою (підписано 15 лютого 1995р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995р..) Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 450/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua;

- З Республікою Молдова (підписано 13 грудня 1993р., ратифіковано Україною 10 листопада 1994р.. Вжите в цьому договорі поняття «цивільні справи» охоплює також сімейні і трудові справи) Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 238/94-ВР від 10 листопада 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua;

- З Республікою Польща (підписано 24 травня 1993р., ратифіковано Україною 4 лютого 1994р.) Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3941-XII від 4 лютого 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua;

- З Китайською Народною Республікою (підписано 31 жовтня 1992 р., ратифіковано Україною 5 лютого 1993р.. За цим договором термін «цивільні справи» включає також торгові, господарські, шлюбно-сімейні і трудові справи) Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 2996-XII від 5 лютого 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua;

- Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (підписано 7 липня 1993р., ратифіковано Україною 17 грудня 1993р.) Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3737-XII від 17 грудня 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua

- Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із Латвійською Республікою (підписано 23 травня 1995р., ратифіковано Ураїною 22 листопада 1995р. Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 452/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua

- Про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (підписано 27 червня 1995р., ратифіковано Україною 1 листопада 1996р., згідно з яким термін «цивільні справи» охоплює також торгові, господарські, сімейні та трудові відносини) Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 471/96-ВР від 1 листопада 1997 р. // webmaster@rada.gov.ua;

- Про правову допомогу то правові відносини в цивільних та сімейних справах із Републікою Узбекистан (підписано 19 лютого 1998р.) Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах. Договір ратифіковано Законом № 238-XIV від 05.11.98 р. // webmaster@rada.gov.ua.

Згідно із законом від 12 вересня 1991р. «Про правонаступництво України» (ст.7) нотами України, надісланими в січні 1994р. До посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше. А також відповідно до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978р., яка набула чинності для України 6 листопада 1996р. І передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступництва держав був чинним щодо території, що є об'єктом правонаступництва, вважається чинним між новою незалежною державою та іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домовились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР:

- Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23.02.1982р Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23.02.1982р. webmaster@rada.gov.ua.

- Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р. Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р. webmaster@rada.gov.ua;

- Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про праовоу допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р. Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про праовоу допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р.webmaster@rada.gov.ua;

- Договору СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від21.05.1981р. Договору СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від21.05.1981р. webmaster@rada.gov.ua;

- Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від 22.06.1973р. Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від 22.06.1973р. webmaster@rada.gov.ua;

- Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19.01.1984р. Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19.01.1984р. webmaster@rada.gov.ua.;

- Договору між СРСР та Туніською Республікою про праовоу допомогу в цивільних та кримінальних справах від 26.06.1984р. Договору між СРСР та Туніською Республікою про праовоу допомогу в цивільних та кримінальних справах від 26.06.1984р. webmaster@rada.gov.ua;

- Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25.01.1979р Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25.01.1979р. webmaster@rada.gov.ua.

У зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу, що була укладена в Гаазі 1 березня 1954р. І набула чинності для СРСР з 26 липня 1967р.

Щодо клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні, то вони подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором.

Згідно зі ст. 53 мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної сторони, де рішення підлягає виконанню, або ж суд, що постановив рішення у справі по першій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачі клопотань передбачено договорами України з Республіками Молдова, Узбекистан, Польща.

За договорами України з Республікою Грузія, Литовською, Латвійською, Естонською республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу по першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного постановити за ним рішення.

Договорами між Україною і Китаєм, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному разі - через Верховні Суди). Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони.

Відповідно до київської Угоди господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.

Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку проводяться визнання і виконання рішення. У випадку, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд України, який за ст.125 Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Однак, не зважаючи на таку змістовну правову базу, все таки виникають складнощі в процесі визнання та виконання іноземних судових рішень (наприклад, неможливість виконання через відсутність договору між відповідними державами), що обумовлено існуванням різних правових систем і, відповідно, принциповою неможливістю уніфікації норм міжнародного цивільного процесу. Звідси така вагома роль двосторонніх та локальних угод.

1.2. Співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземних судових рішень в міжнародному приватному праві

Беззапречним є положення, за яким рішення суду має силу тільки в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших державах воно, саме по собі, правової сили не має і отримує її тільки тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільне процесуальне законодавство цих держав допускає визнання або виконання іноземних судових рішень. Причому, як відомо, обов'язку визнати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує.

Потреба у визнанні та у виконанні іноземних судових рішень є наслідком поширення міжнародного товарообороту, особливо - світової торгівлі, що призводить до виникнення великої кількості спорів між особами (як фізичними, так і юридичними, а також між тими і іншими), що знаходяться в різних країнах.

І тільки починаючи з 19-го ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с. 321.

Оскільки питання про взаємність у доктирні, зокрема пострадянській, залишається спірним, наведу деякі з думок цитованого автора. Х. Шак зауважує, що на перший погляд ідея взаємності спрямована на встановлення рівності між державами за межами міжнародних договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності навряд чи є придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше, вимагаючи взаємності, обидві держави очікують, що перший крок у цьому напрямі зробить інша держава. По-друге, оскільки рішення іноземного суду не обв'язково повинно бути рішенням вітчизняного суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б'ють віслюка, а вважають, що б'ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують від позивача подання позову, але вже до суду відповідної держави, що взагалі уявляється надмірною жорстокістю Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.425-426.

Внаслідок цього багато законодавців відмовились у певних галузях, насамперед - у сімейному праві, від забезпечення взаємності. Тому , на думку Х. Шака, було б краще, якби законодавці взяли за взірець Закон Швейцарії про Міжнародне приватне право і зовсім відмовились від такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення з боку держави, яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компетенції по визнанню судових рішень та у застереженні про публічний порядок...», зауважує автор.

Взагалі неможливо не відзначити певні позитивні якості інституту визнання іноземного судового рішення.

Неозброєним оком помітна економія коштів і часу сторін внаслідок усунення повторного судового розгляду. Одночасно усувається сама можливість винесення суперечливих судових рішень. Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розгляду спору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як правило, легше, ніж знову розглядати весь правовий спір у його фактичному і правовому розумінні». Нарешті, усувається можливість виникнення вільних від виконання судових рішень зон у випадках, колои держава не визнає іноземні судові рішення і , одночасно, не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.387.

Приступаючи до розгляду питання за суттю, зазначимо перш за все, що слід чітко розуміти зміст та співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземного судового рішення.

Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов'язань у тому самому розумінні, як і рішення свого власного суду.

Примусове виконання іноземного судового рішення - це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими наслідками, які з того прирівнювання випливають.

Стосовно взаємовідносин цих понять можна зазначити таке.

По-перше, визнання іноземного судового рішення не завжди тягне за собою його примусове виконання. Наприклад, визнання рішення іноземного суду про розірвання шлюбу може ніколи не мати в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчих дій. Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюдиційну силу: визнане у встановленому порядку іноземне судове рішення стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж самої справи, між тими самими сторонами, з того ж предмета та за тих самих підстав.

Окрім того, преюдиційне значення визнання іноземного судового рішення стосуються правового статусу фізичної особи. Наприклад, особа, що розірвала шлюб за кордоном, зовсім не бажала би, щоб його при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х,с 433. Інакше кажучи, від факту існування чи неіснування шлюбу (преюдиційне питання) залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами одного й того ж рішення стає вкрай небажаною. Саме тому законодавці передбачають, як правило, спеціальний порядок визнання своїми судами рішень іноземних судів у сімейній сфері.

Проте, по-друге, визнання іноземного судового рішення завжди є необхідною передумовою його примусового виконання. Але одного визнання для примусового виконання замало: у національних законодавствах, зверх цього, завжди встановлюються ще й додаткові вимоги, наявність яких необхідна для того, щоб визнане рішення іноземного суду підлягало виконанню відповідними національними органами.

Оскільки кожна держава згідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила та форми, в яких здійснюється розгляд цивільних справ її судами, вона не має права сподіватися на те, що рішення її судів обов'язково будуть визнані в інших державах. З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання іноземних судових рішень її національними судами, як і процедуру такого визнання, кожна держава теж встановлює сама. Проте, на мій погляд, є одна спільна для всіх держав вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, який це рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Не потребує доведення положення про те, що жодна держава не визнає іноземного рішення з питань, щодо яких її національним законодавством встановлено правило про виключну підсудність.

Тому , принципова відмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу на його виконання полягає в тому, що в той час, як визнання у ряді держав може мати місце автоматично, наділення такого рішення якістю виконуваності завжди проходить через акт національного верховенства.

Таким чином, з вище проведеного аналізу можна дійти висновку про доцільність нормативного закріплення у процедурі визнання та виконання рішень іноземних судів ієрархії рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території України, та положення про необхідність врахування статусу суду в країні, на яку поширювалася його юрисдикція.

Обґрунтовано положення про наділення особливим статусом рішення суду, законність і обґрунтованість якого перевірялась касаційною інстанцією у тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, оскільки така перевірка його на відповідність закону була здійснена вищою судовою інстанцією країни і таке рішення не може вважатися таким, що прийняте судом першої інстанції.

Запропонована класифікація рішень у залежності від статусу органу, що його постановив, і дозвіл на визнання і виконання яких надаватиметься з урахуванням юридичної сили таких рішень компетентною судовою установою:

1) рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;

2) рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх ієрархії:

вищих судових органів держави;

апеляційних інстанцій;

районних судів;

мирових суддів;

3) рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн.

Цю класифікацію пропонується застосовувати при укладенні міждержавних договорів про визнання і приведення до виконання рішень судів двох країн, а також при укладенні договорів про правову допомогу. Ця класифікація може бути застосована й при підписанні інших договорів, які стосуються визнання і виконання рішень іноземних судів.

Розділ ІІ Визнання та виконання іноземних судових рішень у практиці деяких зарубіжних держав

2.1 Процедура визнання та виконання іноземних судових рішень в країнах континентальної Європи та англо-американського права

Процедура визнання та виконання іноземних судових рішень має свої особливості та відмінності, що обумовлено існуванням різних правових систем. Наприклад Х. Шак зазначає, що Брюссельською конвенцією запропоновано систему автоматичного визнання іноземних судових рішень. Ця система, до речі, відома була й раніше деяким європейським країнам. Наприклад, за німецьким правом таке визнання передбачено як загальне правило Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.428. В Англії іноземне судове рішення не піддається ніякій загальній перевірці та й забезпечення взаємності не відіграє важливої ролі Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.423.

Проте ця система не є переважаючою. Більш розповсюдженими є дві системи визнання і виконання іноземних судових рішень:

- Система екзекватури та

- Система так званого сумарного розгляду справи.

У першій із зазначених систем йдеться власне, про визнання та\або виконання рішення іноземного суду як такого. Зауважу, що надання екзекватури передбачено правом більшості держав континентальної Європи, рядом латиноамериканських держав, Японії тощо. Проте система екзекватури сама знає різні варіанти процесу надання згоди на визнання та виконання іноземного судового рішення.

В одних правових системах суд, який вирішує питання про надання зазначеної згоди, піддає іноземне рішення повній ревізії з точки зору правильності здійсненого розгляду справи за суттю, переглядаючи як її правову, так і фактичну сторони. Так поводить себе за ЦПК Бельгії суд цієї країни. Однак зазначена ревізія - це не апеляційне або касаційне провадження. Її головна мета - «порівняльне дослідження», тобто з'ясування правильності здійсненого розгляду справи на кожному з її етапів з точки зору вимог саме того правопорядку, суд якого цю ревізію здійснює.

При цьому, в одних правових системах екзекватура надається лише за умови взаємності, тим часом в інших подібна процедура відсутня. Майже всі ці правопорядки застосовують до видачі екзекватури застереження про публічний порядок. Досить часто в національних законодавствах присутня вимога, за якою відповідача повинно бути належним чином повідомлено про той судовий розгляд, який позивач має намір ініціювати в суді держави можливого визнання та\або виконання відповідного рішення. Нарешті, за одними правопорядками екзекватура надається лише для виконання іноземного судового рішення (німецький, швейцарський, японський ЦПК), в той час як в інших спеціальна постанова вимагається також і для визнання такого рішення (італійський ЦПК).

Для прикладу візьмемо німецьке законодавство, яке у майнових справах, щоб визнати на території Німеччини іноземне судове рішення, вимагає звернути особливу увагу на такі вимоги, відсутність чи наявність яких, відповідно, дозволяє чи перешкоджає винесенню рішення про екзекватуру:

а) суди держави, до якої належить суд, що виніс рішення, за німецькими законами не компетентними на вирішення цієї категорії справ;

б) відповідач-німець не брав участі у справі з тієї причини, що повістка про виклик до суду або відповідне розпорядження суду не були йому вручені ні особисто в державі провадження у справі, ні шляхом надання правової допомоги німецькими установами;

в) іноземний суд застосував колізійну норму, яка не відповідає правилам колізійного регулювання відповідних питань, однак лише у випадках, коли зазначене застосування шкодить інтересам німецької сторони у процесі;

г) визнання рішення суперечило б «добрим звичаям» в державі або цілям, які переслідуються німецьким законом;

д) щодо зазначеного визнання між Німеччиною та державою відповідного суду не забезпечена взаємність.

Коментуючи наведені положення, німецькі дослідники підкреслюють, по-перше, що ЦПК Німеччини вимагає, щоб іноземне судове рішення мало законну силу. При цьому застосовується так званий принцип визнання юрисдикції іноземного суду, згідно з яким перевіряється, чи має іноземний суд, що виніс рішення, міжнародну підсудність з точки зору німецьких законів. По-друге, коли суди вимушені будуть звертатися до застереження про публічний порядок, застосування цього інституту у міжгародному цивільному процесі порівняно з МПрП повинно бути більш стриманим Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.11, зокрема воно не дозволяє перевірки законності іноземного судового рішення, тобто його відповідності належним процесуальним або матеріальним законам Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.12. Нарешті, по-третє, відповідач за позовом про екзекватуру у німецькому суді не може повторювати заперечення, які він, вірогідно, мав можливість висунути (або він їх висунув, проте вони були відхилені) під час первісного слухання справи в іноземному суді Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 - С.Х с.284

Що стосується екзекватури на примусове виконання, то для її надання необхідним є спеціальне рішення посадових осіб округу, в якому відповідач живе або має майно. Вона надається без формальної перевірки законності винесеного іноземним судом рішення. Проте необхідно, щоб:

а) відповідне рішення могло бути визнаним (тобто, щоб можливість його визнання принципово не виключалась хоча б за однією з тих обставин, які раніше наводились);

б) рішення, згідно з правом держави суду, набуло чинності.

За системою сумарного розгляду (або системою англо-американського права) іноземне судове рішення слугує підставою для нового (на національному рівні) судового розгляду. Слід наголосити, що, незважаючи на наявність у назві вислову «англо...», ця система не є вже власне англійською, оскільки у Великій Британії Актом 1933р. встановлена спеціальна система реєстрації іноземних судових рішень, яка являє собою особливий різновид системи екзекватури.

Сумарний розгляд будуєть на припущенні, за яким сторона, на чию користь винесено рішення, має внаслідок цього певну перевагу перед іншою стороною. Ця перевага знаходить свій вираз у наступному.

По-перше, при сумарному розгляді має місце перерозподіл тягара доведення на користь особи, що справу виграла. По-друге, у національних законодавствах встановлюються специфічні вимоги стосовно припустимості доказів, які можуть бути використаними проти зазначеної вище презумпції. Тобто, не у будь-який спосіб можна доводити неприпустимість виконання у даній державі рішення іноземного суду, законність якого (як такого) навіть не завжди оспорюється або переглядається.

Система сумарного розгляду є досить складною, особливо у визначенні компетенції суду, яка залежить від тієї класифікації позовів, яка у відповідній правовій системі застосовується. А вона (компетенція) змінюється взалежності від того, чи був позов особистим чи майновим; якщо позов є особистим, то випливає він зі шлюбних відносин чи ні і т.ін.

Щоб стало зрозуміліше про що йдеться, проілюструємо ситуацію на прикладі сумарного розгляду рішення іноземного суду щодо сплати грошової суми за торговою справою у американському цивільному процесі. За позовом проти можливості виконання такого іноземного рішення на території США зацікавлена особа може посилатись щонайменше на одну з таких обставин:

а) іноземний суд ухвалив своє рішення без виклику відповідача у судове засідання або з інших причин йому не було надано можливості належним чином захищати свої інтереси;

б) іноземний суд не має компетенції на розгляд відповідної справи;

г) визнання або виконання іноземного судового рішення буде суперечити публічному порядку штату, суд якого здійснює сумарний розгляд;

д) рішення іноземного суду має карний характер або спрямовано на забезпечення сплати податків;

е) воно не є остаточним;

ж) рішення не спрямоване на сплату певної суми грошей.

Нарешті, зауважимо, що за обома системами невірне встановлення змісту іноземного права, так само як і його неправильне тлумачення, не завжди є підставами для ревізії винесеного рішення. Наприклад, як зазначається, в Австрії це буде визнано зазначеною підставою, тим часом як в Німеччині - ні Шах Х. Международное гражданское процессуальное право: Учебник. /Пер. с нем. -М.: БЕК, 2001. - с. 100.

На міжнародно-правовому рівні, зокрема в рамках Європейського Союзу, порядок визнання рішень іноземних судів визначається певними міжнародними угодами, про які згадувалось в попередньому підрозділі.

Луганська конвенція 1988 року була спрямована на створення умов для вільного руху судових рішень по цивільних і торгових справах в Європі (ст. 1 про сферу застосування Конвенції), тому вона заслуговує особливої уваги. Конвенція передбачає прості і надійні механізми приведення у виконання судових рішень між Договірними Державами (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Великобританія і Північна Ірландія, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція і Швейцарія). Вона також містить тверді правила визначення підсудності і передбачає практично автоматичне визнання рішень, прийнятих в інших Договірних Державах. Застосування Конвенції виявилося вкрай успішним. На сьогоднішній день вона застосовується між 19 Договірними державами. В даний час Договірні Держави ведуть переговори про перегляд Конвенції з метою реформування правил про юрисдикції і спрощення процедур, зв'язаних із приведенням у виконання судових рішень. Ця реформа слідує за переглядом 1-х Брюссельських Правил. Нові держави ЄС також повинні будуть ратифікувати Луганську Конвенцію, а тому дана Конвенція має вивчатися фахівцями України, оскільки наша держава взяла курс на інтеграцію до ЄС.

Конвенція ґрунтується на концепції "прямої юрисдикції". Вона містить правила визначення юрисдикції, що є обов'язковими для всіх судів Договірних Держав і застосовні на стадії ухвалення судового рішення. У цьому зв'язку була скасована необхідність розгляду питання про юрисдикцію на стадії визнання рішення - Договірні Держави повинні забезпечити практично автоматичне визнання судових рішень, регульованих Конвенцією. У цьому зв'язку, суд що визнає рішення не вправі розглядати питання про наявність у нього юрисдикції відповідно до Конвенції, за винятком окремо обумовлених випадків. Перевагою системи є те, що вона спрощує процедуру приведення до виконання судового рішення.

Положення Конвенції про юрисдикцію застосовуються (за деякими винятками), якщо місцезнаходженням відповідача є одна з Договірних Держав. Якщо відповідач не має доміцилію в одній з Договірних Держав, суд може розглянути справу відповідно до національних правил про юрисдикцію. Однак, і в цьому випадку його рішення повинне визнаватися в інших Договірних Державах без розгляду питання про юрисдикцію.

Створені Конвенцією механізми різним чином захищають права відповідача. Конвенція істотно обмежує волю держави з метою запобігання перешкодам ефективності створених Конвенцією процедур і посилення принципу правової визначеності.

Правила визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень охоплюють судові рішення, винесені в одній з Договірних Держав і такі, що підпадають під дію Конвенції. Поняття "судове рішення" означає будь-яке рішення, прийняте судом чи трибуналом, незалежно від його назви, у тому числі постанову, наказ, рішення чи виконавчий документ, а також визначення судових витрат чи витрат, виданих посадовою особою суду" (ст. 25). Конвенція охоплює також справжні документи і судові мирові угоди. Якщо попередні засоби чи міри захисту застосовуються, вони також, як правило, можуть бути приведені до виконання відповідно до норм Конвенції. Судові рішення, відповідно до яких повинне бути виконане інше судове рішення, винесене в третій країні, не підпадають під дію Конвенції.

Визначеність і швидкість виконання іноземних судових рішень реалізується через передбачену Конвенцією однакову процедуру видачі екзекватур. Ця процедура складається зі стадії дослідження, що провадиться без виклику сторін за клопотанням зацікавленої сторони. У Фінляндії клопотання про видачу екзекватури подається в районний суд у залежності від місця перебування сторони, проти якої повинне бути здійснене чи виконання в залежності від місця приведення до виконання рішення. На цій стадії суддя виносить постанову про виконання після того, як сторона подала всі необхідні документи. У визнанні рішення може бути відмовлено на підставах, встановлених статтями 27 і 28 Конвенції Лехтинен Л. Гражданские процессы России и Финляндии и международное исполнение решений по гражданским делам. Хельсинки: Министерство юстиции. 2003. -47-52 с.

.

Таким чином, у разі вступу України до ЄС її правова система має бути адаптована до встановлених у Луганській конвенції умов визнання та виконання рішень іноземного суду, а тому потребується привести законодавство України у відповідність вимогам Луганської конвенції.

Загальні аспекти визнання та приведення до виконання рішень розглянемо на прикладі Фінляндії, яка є членом Європейськогосоюзу. Зокрема, у фінському праві відсутня чітка система норм, що регулює визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень. При відсутності відповідного законодавчого регулювання іноземне рішення не може бути визнане чи приведене до виконання на території Фінляндії. Наявність відповідних національних правових норм необхідна навіть у випадках, коли рішення винесене іноземним судом відповідно до угоди сторін. Загальний підхід фінського права в питаннях визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень можна охарактеризувати як заборонний. Приведення до виконання іноземних судових рішень залежить як від предмета спору, так і від країни, у якій винесене рішення. Навіть, якщо іноземне рішення не може бути визнане і приведене до виконання, воно може бути використано сторонами як доказ визначених фактичних обставин чи змісту іноземного права в судовому процесі у Фінляндії. Доказове значення іноземного рішення залежить від конкретної справи. При цьому, міжнародні угоди, Конвенції Північних країн, а також національне законодавство і законодавство Європейського Союзу є основними джерелами права в сфері визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень.

Підводячи підсумок, можна зробити висновок про значну роль міжнародних договорів у врегулюванні цього питання у Фінляндії. Слід також відмітити, що переваги у врегулюванні міжнародних і міждержавних відносин відіграють міжнародні конвенції, які у порівнянні з міждержавними угодами мають більшу юридичну силу.

Порівнюючи арбітражне врегулювання спорів в Україні з аналогічною процедурою в англійській правовій системі, можна стверджувати те, що в Англії перший арбітражний закон був прийнятий у 1889 році, а тому процедура арбітражного врегулювання спорів пройшла довший шлях розвитку ніж в Україні. Хоча деякі дослідники знайшли „прототипи арбітражних судів” у російській історії ще на початку ХІХ століття Васильев С. История становления арбитражных судов в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 3. - С.40, але радянський період розвитку господарських відносин не давав суттєвого розвитку арбітражним судам. При цьому, неможливо арбітражне врегулювання спорів й в цій країні вважати абсолютним, оскільки деякі вчені відмічають недоліки судового контролю, оскільки при застосуванні арбітрами норм процесуального та матеріального права була відсутньою мотивація при мотивуванні і винесенні рішення Лебедев С.Н. Регламент международного арбитража: английская модель // Сов. государство и право. - 1991. - № 5. - С. 12. Це та інші положення свідчать про об'єктивну необхідність переглядати арбітражне судове рішення, яке у відповідності до ст. 105 Закону Англії „Про арбітраж” Афанасьев С.Ф. Особенности третейского судопроизводства в Англии // Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. Материалы научно-практической конференции. - Саратов, 2003. - С. 79 встановлює відповідні повноваження суду графства або Високого суду.

Підставами для такого перегляду є:

- відсутність компетенції арбітражу вирішувати спори по суті (зокрема, арбітри повинні переконатися в тім, що сторони сформулювали третейське застереження, що наділяє правом Лондонський арбітражний міжнародний суд розглянути спір);

- недотримання правил процедури арбітражного розгляду, що носять серйозний характер (у відповідності зі ст. 68 Закону під серйозним недотриманням розуміється помилкова дія, що потягла за собою значний збиток стороні, що звернулася з апеляцією);

- наявність недоліків у застосуванні права (як відомо, ст. 46 Закону дозволяє сторонам вибрати матеріальне право, у противному випадку застосовуються колізійні норми. Однак суд у ході розгляду справи може явно невірно тлумачити і застосувати питання права, внаслідок чого саме рішення буде безперечно сумнівним. У цьому випадку сторони при обопільній згоді вправі звернутися в державний суд);

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6