Засоби цивільно-правового захисту права власност

а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;

б) розірвання договору;

в) застосування мір відповідальності;

г) застосування інших за-ходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тим-часове користування).

Захист права власності чи права на власність у зобов'язаль-них правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об'єк-том є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права і Власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, Поставки, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове ко-ристування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).

Захист права власності у договірних зобов'язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець має право вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності; орендодавець має право вимагати по-вернення орендарем майна у зв'язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати пере-дачі їй у власність другою стороною майна (наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготов-леного предмета підряду).

Що стосується мір цивільно-правової відповідальності, то вони мають специфіку, оскільки за загальним правилом неодмін-ною умовою у складі цивільного правопорушення є збитки, які виявляються у зменшенні, втраті чи пошкодженні майна Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. -- К., 1999. -- С. 74-76.

. Тому відшкодування завданих збитків спрямовано на відновлення по-рушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, яке вже неможливо відновити.

В практиці може виникнути потреба у застосуванні норм до-говірного права та норм інституту права власності для захисту Права власності. Так, відповідно до ЦК України якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли власник не має права витребувати у нього майно. Це вод-ночас означає, що за таких обставин договір купівлі-продажу збе-рігає свою чинність, а покупець має вважатися законним власни-ком. Іншими словами, сам по собі факт продажу майна не власником не є достатньою підставою для визнання договору купів-лі-продажу недійсним. і лише тоді, коли є підстави для витребу-вання майна за правилами віндикації (якщо майно вибуло з во-лодіння власника всупереч його волі, коли набувач є недобросо-вісним), покупець не набуває права власності на таке майно. Од-нак, на наш погляд, у такому разі обов'язково має визнаватися недійсним договір купівлі-продажу.

В процесі вирішення спору між сторонами договірного зо-бов'язання про повернення контрагенту--власнику майна (на-приклад, техніки, переданої замовником для виконання робіт підряднику) може виникнути необхідність підтвердження у су-довому порядку факту належності цього майна на праві власнос-ті замовнику. Для цього у його позові має бути закладена також вимога про визнання права власності на майно, передане за дого-вором, яка має ознаки речево-правового засобу захисту права власності. Тобто, можливе поєднання у позові вимоги про ви-знання права власності та вимоги про повернення майна, яка ґрунтується на положеннях зобов'язального права.

Складною може виявитися ситуація у тих випадках, коли піс-ля закінчення терміну дії договору чи після його розірвання власнику не було повернуто майно. З цього приводу в п. 6.3 Ін-формаційного листа ВАСУ "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. було роз'яснено, що якщо осо-ба володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (на-приклад, у разі закінчення дії договору), то особа є незаконним володільцем, і до неї може бути подано віндикаційний позов. Можна погодитись з твердженням в Інформаційному листі про те, що така особа є незаконним володільцем, але не можна без-застережно погодитись з твердженням про можливість витребу-вання від нього майна лише за віндикаційним позовом, який не може забезпечити, зокрема, відшкодування понесених власником збитків. Так, наймодавець має право вимагати від наймача повер-нення майна при припиненні договору найму на підставі ч.1 ст. 785 ЦК України, оскільки таке повернення є обов'язком наймача. Більше того, неповернення наймачем майна після закінчення дії договору найму є порушенням, за яке наймодавець має також право вимагати відшкодування заподіяних збитків (ч.2 ст. 785 ЦК України).

Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати також заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (статті 1166, 1169-1194 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання , якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину) Агарков М. М. Возникновение обязательств из причинений вреда // Гражданское право. -- М., 1944. -- С. 337;Антимонов Б. С. Значение вины погерпевшего при гражданском правонарушении. -- М., 1959; Серебровский В. Й. Обязательства, возникающие из причинения вреда // Советское гражданское право. -- М., 1950. -- С. 521; Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтных обязательствах в совстском гражданском праве. -- Л., 1983; Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причияенного нсточником повышенной опасности. -- М., 1966; БеляковаЛ. М. Имущественная ответственность за причинение вреда.-- М., 1979; Боброва Д. /). Проблеми Деликтной ответственности в советском гражданском праве. -- Харьков, 1988..

Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи, слугують: відшкодування її в натурі (надати річ тих самих роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. і.) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 1192 ЦКУ).

Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, поруш-ник зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ власник може захистити порушене право, лише звернувшись з позовом про відшкодування вартості цієї речі (ст.1213 ЦКУ), тобто у таких випадках некоректно говорити про захист права власності, оскільки фактично за такими позовами захищається майнове право власника, який втратив право власності на знищене чи втрачене майно. Якщо ж майно частко-во зіпсоване і власник бажає залишити його собі, то він може ви-магати від незаконних утримувачів витребування зіпсованого майна за правилами віндикації та відшкодування збитків, завданих пошкодженням майна. Тому не можна погодитись з імперативною рекомендацією Інформаційного листа ВАСУ "Про деякі і приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. про те, що якщо майно змінило своє початкове господарське при-значення, то підстав для задоволення віндикаційного позову Немає і власник має право лише на відшкодування збитків. Така рекомендація ВАСУ є сумнівною, адже власник не може бути Позбавлений можливості витребувати з незаконного володіння інших осіб, хоч і пошкоджене, але майно, яке було його влас-ністю.

Зобов'язання, що виникають внаслідок набуття або збере-ження майна без достатньої правової під-стави, врегульовані главою 83 ЦК України. Зміст цього зобов'я-зання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одер-жане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є ци-вільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно вста-новити факт придбання чи збереження майна без достатніх підс-тав, передбачених законом або договором. Важливою особливіс-тю цього способу захисту є застосування його незалежно від ви-ни зобов'язаної особи.

В юридичній науці визнається, що цей вид позадоговірних зо-бов'язань має назву "зобов'язання з безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1922 р. був самостійний розділ XII "Зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1964 р. законодавець очевидно з ідеологічних міркувань відмовився від такої термінології і запровадив інститут зобов'я-зань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. Безумовно, нова назва виявилася досить складною для вживання і незруч-ною для застосування у судовій практиці.

У юридичній літературі визнається, що зобов'язання з без-підставного збагачення сформувалися ще в Стародавньому Ри-мі Харитонов Є. О. Римське приватне право. -- Харків, 2000. -- С. 108--109;Орач Є, М,, Тищик Б. Й. Основи римського приватного права. -- К., 2000, -- С. 233-235.. Як стверджує відомий український вчений О. А. Підопригора, вони дістали захист засобами кондикційних позовів: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення май-нового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про по-вернення краденого; г) позов про повернення одержаного не-справедливою чи неправильною підставою Підопригора О. А. Основи римського приватного права. -- К., 1995. -- С. 202-203..

Звичайно, що такі позови у видозміненому вигляді можуть пред'являтися і в сучасний період з урахуванням правил чинного цивільного законодавства України.

Зобов'язання з безпідставного збагачення мають складну юридичну природу. На думку І. Красько, вони являють собою цивільні правовідносини, згідно з якими боржник повинен по-вернути кредиторові майно, яке він одержав без належної підста-ви еквівалентно реально отриманій вигоді. Красько И, Неосновательное приобретение и сбережение имущества // Бизнес. - 1999. - 15 марта. - № 11 (322).. Наведене визначення могло б бути більш повним, коли б у ньому автор зазначив, що і доходи боржника є безпідставно отриманими.

Під належною правовою підставою слід розуміти придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та іншими підставами, не забороненими законом. Це зобов'язання виникає у разі коли з самого початку не було відповідної правової підстави або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, на-приклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, су-дом чи арбітражним судом недійсною; у зв'яз-ку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.

Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необґрунтованим придбанням може бути і оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.

Не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню також майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання, адже ст. 531 ЦК України допускає дострокове вико-нання зобов'язання боржником, якщо інше не випливає із зако-ну, договору чи змісту зобов'язання. Не може вважатись безпідставно придбаним: майно за будь-якого дострокового виконан-ня зобов'язання, адже підставою для його передачі є договір; майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається, адже метою зобов'язання є його виконання, на-віть у випадку закінчення строку позовної давності; та інше майно, якщо це встановлено законом.

Щодо безпідставного збереження, то воно має місце, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх завдяки витратам іншої особи.

Що стосується розрахунків між сторонами, то потрібно відмі-тити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі, має бути відшкодо-вана його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одер-жання майна.

Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідстав-но придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.

Зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження май-на забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндика-ція майна. Головним критерієм розмежування тут має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо май-но є індивідуально-визначеним і збереглося у боржника в натурі, то власник витребує його за віндикаційним позовом. Якщо ж майно не збереглося в натурі або воно визначено лише родовими ознаками, то потерпілому (власникові) повертається не те саме майно, а лише така сама кількість однорідних речей чи його вар-тість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна, причому не буде мати значення спосіб вибут-тя майна з володіння власника (за його волею чи всупереч його волі).

На наш погляд, ефективність засобів захисту інституту без-підставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною уго-дою кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в на-турі -- відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випад-ку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторона-ми від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування ре-ституції, покладаючись на добровільне повернення -майна, і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних пра-вових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою меха-нізмів інституту безпідставного збагачення.

Необхідно також розрізняти позови з безпідставного збага-чення і позови з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна -- і за її відсутності. Другою ознакою для розмежування зазначених способів захисту є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди, а зобов'язання з безпід-ставного збагачення не є засобом відповідальності, адже воно не е деліктним. Як відомо, в основі зобов'язань із заподіяння шкоди, як правило, є делікт, тобто правопорушення, необхідним елемен-том якого є вина Толстой Ю, К. Обязательства из неосновательного приобретения или сбережения имущества // ВестникЛГУ. -- 1973. -- № 5. ~ С. 137--138.

, за винятками, прямо передбаченими законом. Крім того, тут завжди є конкретна потерпіла особа. В основі ж зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна ле-жить факт безоплатного одержання майна за рахунок інших осіб без належної правової підстави, що може бути результатом як правомірних, так і неправомірних дій однієї чи обох сторін Флейшиц Е. А. Обязательства из причинений вреда и неосновательного обогащения. -- М., 1951. -- С. 209--236.. Іно-ді розмежування цих відносин здійснюють лише за принципом вини Иоффе О. С. Обязательственное право. -- М., 1975. -- С. 866--868.

Деліктні зобов'язання та зобов'язання з безпідставного при-дбання чи збереження майна по-різному відновлюють порушену майнову сферу потерпілих. У першому випадку діє принцип пов-ного відшкодування заподіяної шкоди, що є мірою цивільно-пра-вової відповідальності, в другому потерпілому повертаються чи відшкодовуються лише ті втрати, на розмір яких збільшився майновий актив боржника.

В практиці поширені випадки реалізації краденого майна за нижчою ціною, ніж його дійсна вартість. У юридичній літературі пропонується з практичних міркувань звертатися з позовом про відшкодування шкоди, оскільки звернення з позовом про повер-нення безпідставно одержаного майна не забезпечить належного захисту інтересів потерпілого Гражданское право. -- М,, 1999. -- Ч. 2. -- С. 771.

. Однак, якщо вартість краденого майна і вартість його реалізації збігатимуться, то, на наш погляд, у кредитора (потерпілого) є можливість на свій розсуд обрати за-сіб захисту.

В Цивільному кодексі України від 5 червня 1997 існував спосіб повер-нення безпідставно придбаного майна, а саме -- стягнення його в дохід держави. Підставою для застосування саме цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.

В юридичній літературі було сформульовано такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави:

-- дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і суспільства;

-- вчинення таких дій має характеризуватися суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;

-- дії не повинні полягати у вчиненні угод;

-- дії не повинні підпадати під дію норм адміністративного і кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію без-підставно придбаного майна.

Однак, викладені рекомендації не узгоджуються з розвитком цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України, якщо інше не встановлено іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила цієї глави підлягають застосу-ванню також до вимог:

1) щодо повернення виконаного за недійсним правочином;

2) щодо витребування майна власником з чужого незаконного володіння;

3) однієї сторони у зобов'язанні до іншої щодо повернення виконаного у зв'язку з цим зобов'язанням;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Таким чином, складачі ЦК України допускають мож-ливість положень про зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення) у поєднанні з переліченими вище вимогами. Тобто можна стверджувати, що правила цього правового інституту можуть мати субсидіарне за-стосування до вимог, що ґрунтуються на правилах інших інсти-тутів цивільного права. Думається, що такий підхід заслуговує на підтримку, адже в судовій практиці досить рідкісними є випадки застосування правил, які регулюють відносини з безпідставного придбання чи збереження майна, що зумовлювалося відсутністю необхідних чітких рекомендацій щодо дії цих правил.

Водночас перелік вимог, до яких можуть застосовуватися по-ложення про безпідставне збагачення, можна доповнити іншими вимогами, зокрема вимогами, пов'язаними з визнанням угод неукладеними. Крім того, дещо некоректно сформульовано окремі положення ст. 1212 ЦК України, зокрема щодо вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, оскільки створюється враження, що тут не застосовуються загальні поло-ження цивільного законодавства про правові наслідки недійсної угоди. Між тим, у разі визнання недійсною угоди (правочину) насамперед мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для недійсних угод, а положення про безпідставне збагачення -- лише у разі недостатності положень про недійсність угод.

Наприк-лад, можуть виникнути питання, чи повинні розглядатися без-підставно одержаними доходи від незаконної підприємницької діяльності, хабарництва тощо, чи тут мають застосовуватися інші правові механізми. Справа ще в тому, що таке майно не підлягає кримінально-правовій конфіскації, яка поширюється лише на майно, яке є власністю засудженого. На доходи, одержані зазна-ченим способом право, власності у набувача не виникає.

Висловлена точка зору певною мірою не узгоджується з іс-нуючою судовою практикою. Так, відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (з наступними змінами) у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненими видами під-приємницької діяльності, порушення правил про валютні опера-ції та про інші корисливі злочини згідно з законом з винних стягується безпідставно набуте май-но. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речевими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються у дохід держави.

Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збага-чення може проявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними.

Нині інститут зобов'язань з безпідставного придбання чи збе-реження майна за рахунок іншої особи (безпідставного збагачен-ня) ще не посів свого чільного місця у системі зобов'язального права внаслідок абстрактності багатьох його понять, труднощів у виявленні відносин, які мають підпадати під дію його норм.

Особлива роль у системі цивільно-правових засобів належить позовам про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В ЦК України 1963 р. такий засіб захисту права власності безпосередньо не передбачений. У ст. 386 ЦПК України закріплена норма про право особи, яка вважає, що описане йно належить їй, а не боржникові, на звернення з позовом про виключення майна з опису без визначення правових ознак тако-позову. Між тим, такі позови досить поширені. З ними звер-нуться особи, які вважають, що до опису майна боржника (під арешт), проведеного уповноваженими законом особами, безпідставно включено належне їм майно. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що включення майна до опису та накладення і нього арешту супроводжуються встановленням певних обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього,

Позивачами (суб'єктом) заяви про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) є особи, які вважають себе власниками (іншими титульними володільцями) майна, безпідставно включеного до опису (підданого арешту), здійсненого у зв'язку з діями третьої особи -- боржника.

У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник і особа, в інтересах якої накладено арешт на майно (в необхідних випадках -- особа, якій було реалізовано майно). Коли ж опис проводився для забезпе-чення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, від-повідачем притягується відповідний фінансовий орган (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р.).

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. Якщо позивачем і відповідачем у спорі є дер-жавні підприємства чи установи, то позовна вимога має форму-люватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління Роз'яснення Президії ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" № 02-5/22'' від 2 квітня 1994 р. // Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. - К., 1997. - С. 94.

.

З позовом про виключення майна з опису мають право звер-татися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на май-но, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно Ними можуть бути члени сім'ї боржника, обвинувачуваного, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна під час розгляду справи, порушеної у зв'язку з їх діями.

Предметом такого позову є матеріально-правова вимога влас-ника (титульного володільця) визнати його право власності на майно, виключити його з опису (звільнити з-під арешту), а якщо воно було вилучене, то і про повернення його зберігачами.

Підставою такого позову слугують факти, пов'язані з належ-ністю майна позивачеві та обставинами перебування цього майна у особи, у якої проведено опис майна (накладено арешт).

Умовами задоволення матеріально-правових вимог позивача має бути встановлення факту належності майна позивачеві та безпідставність включення такого майна до опису майна боржника та накладення на нього арешту,

В судовій практиці особливо поширені позови про виключення майна, яке становить спільну власність позивача й відповідача. У таких випадках суду належить визначити частку позивач в спільному майні і вилучити її з опису, оскільки зверненню стягнення чи можливої конфіскації підлягає лише те майно, яке власністю боржника, обвинуваченого чи засудженого.

Щодо визнання позову про виключення майна з опису само-стійним речевим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення до суду лише з вимогою про визнання права власності на описа-не майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися дві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо зазначено в ст. 385 ЦПК України, згідно з якою, особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з по-зовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису.

Позов про визнання права власності є речево-правовим засобом захисту права власнос-ті. В юридичній літературі існують різні погляди на правову при-роду даного позову. Так, вважається, що позов про визнання пра-ва власності є;

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов Советское гражданское право / Под ред. В. А. Рясенцева. -- М., 1965. -- Т. 1. - С. 421.

;

2) видом негаторного позову Венедиктов А. В, Гражданско-правовая охрана социалистической собственности в СССР. - М.-Л., 1954. - С. 93.

;

3) самостійним позовом Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве. -- С. 189. -88-

.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Проте усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від кон-кретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю його безпосереднього законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливіс-тю його застосування в судово-арбітражній практиці. Як уже за-значалося, законодавець передбачив можливість захисту шляхом визнання цивільних прав. Звичайно, що одним із таких суб'єк-тивних прав є право власності, а відтак може виникати потреба у його юридичному підтвердженні у судовому порядку. І хоч за-конодавець проголошує принцип правомірності володіння май-ном (ст. 48 Закону України "Про власність"), якщо інше не буде встановлено судом, досить часто виникає потреба дану презумпцію не лише підтвердити, а й зафіксувати судовим рішенням власника (іншого титульного володільця) майна.

Важливо зазначити, що позов про визнання права власності На майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виника-ють сумніви щодо належності йому цього майна, створюється ,нееможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлювальних документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосе-редньо іншими особами не порушено, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випад-ку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Отже, позивачем позову про визнання права власності (суб'єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного май-на, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одер-жати правовстановлювальні документи.

Відповідно відповідачем такого позову (суб'єктом обов'язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві або не визнає за по-зивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин. Однак складною є ситуація, в ( якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність у особи права власності на майно чи самі претендують на ' це майно. Тобто виникає ситуація, у якій відсутній відповідач, який міг би бути змушений примусово виконати обов'язок, а від-так, начебто не існує спору. І це дійсно так. Але право власності є абсолютним правом, і воно має захищатися абсолютними речевими засобами захисту.

Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід мінна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Визнання угод недійсними та застосування правових наслідків їх недійсності є одним із засобів захисту багатьох суб'єктивних цивільних прав, який дуже поширений у судово-арбітражній практиці і супроводжується виникненням значних проблем при і "огляді справ даної категорії. Адекватно відреагував на наяв-ність цих проблем Пленум Верховного Суду України, який ще 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в ' правах про визнання угод недійсними" Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. іт-№5.-С.29.

, що діє і нині з відповідними змінами.

Щоб визначити особливості захисту права власності засобом визнання угод недійсними, який є водночас засобом захисту і інших цивільних прав, необхідно встановити найважливіші елементи такої матеріально-правової вимоги, оформленої у вигляді позову. Звичайно тема обраного дослідження не потребує аналізу всіх питань інституту визнання угод недійсними. За таких обставин доцільно зосередити увагу на тих питаннях, розгляд яких. сприятиме виявленню суб'єктів звернення з такими вимогами предмет цих вимог, умови задоволення позову та особливості ви рішення цієї категорії справ.

У цивільно-правовій науці усталеною є класифікація недійсних угод за ступенем їх недійсності та відповідний поділ їх на нікчемні (абсолютно недійсні) та заперечні (відносно дійсні). Такий поділ має певне практичне значення, оскільки перша категорія угод є вже недійсною з моменту їх укладення. Однак для констатації цього факту необхідне судове рішення, оскільки чинне законодавство поки що не надає учасникам нікчемної угоди права самостійно визнавати її недійсною і навіть вносити до неї зміни щодо усунення суперечностей закону.

Відсутність у чинному законодавстві переліку осіб, які можуть звертатися з позовами про визнання угод, віднесених до категорії нікчемних, недійсними звичайно створює для судів певну невизначеність. Тому Президія ВАСУ у своїх Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. зазначила: "Якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, арбітражному суду для вирі-шення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами ст. 2 АПК України, з якої випливає, що крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода".

Практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних осіб, які мають право звертатися до суду, арбітражного суду з ви-могами про визнання угод недійсними. Це питання має вирішуватися з урахуванням цивільного, цивільно-процесуального, арбітражно-процесуального законодавства та окремих законодав-чих актів.

Вважаємо, що захищати свої цивільні права та права інших осіб, у тому числі право власності, шляхом звернення з позовом про визнання угод недійсними можуть як самі учасники такої угоди, так і інші заінтересовані фізичні та юридичні особи, які вважають свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, і якщо є відповідний безпосередній правовий зв'язок між цими особами і учасниками угоди чи її предметом, а також ті особи, які прямо уповноважені звертатися до суду з такими заявами. Ця обставина якраз і підтверджує наявність переваг у застосуванні цього засобу

Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про ви-знання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не по-збавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витре-бування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкодування витрат, втрат чи пошкодження майна.

Таким чином, предметом позову про визнання угоди недій-сною є матеріально-правова вимога позивача про встановлення факту відсутності правовідносин між учасниками угоди та засто-сування відповідної реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат, стягнення майна в дохід держави. Предмет такого позову може складатися також лише з першої частини вимоги.

З цього приводу дещо не збігається практика загальних та ар-бітражних судів. Так, Президія ВАСУ в Роз'ясненнях від 12 бе-резня 1999 р. вказала, що чинне законодавство (ст. 58 АПК) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах. У цьому разі відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або про відшкодування у грошах (п. 18).

Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут можуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятками, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на при дбання акцій.

Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звертаються з позовами про визнання недійсним за повіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.

Підставою для позову про визнання угоди недійсною є посилання позивача на положення угоди, що не відповідають вимогам того чи іншого закону. Доведеність у суді фактів, на які посилається позивач, як підстави визнання угоди недійсною, надає суду право визнати оспорювану угоду недійсною. Президія ВАС У в Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. у зв'язку з цим за значила, що арбітражний суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; право здатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправе мірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного розв'язання спору (п. 1). Подібні рекомендації дат. в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р., в якій однак не розкривається зміст конкретних обставин, з якими закон пов'язує недійсність угоди.

У чинному законодавстві містяться норми, якими передбачаються особливості захисту права власності учасників прав спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання орган і публічної влади у здійснення правомочностей власника; власників, права яких порушено внаслідок технологічних та екологічних катастроф, а також в інших випадках, зумовлених особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними обставинами.

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби розв'язання можливих між ними спорів. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони це можуть зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки зі спільнот майна (його поділу).

Згідно зі ст. 357 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призна-чення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється. присуджується грошова компенсація.

В Законі України "Про власність", однак, нічого не сказане про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема стосовно сумісної власності подружжя. Спільна власність подружжя може також бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог Кодексу про шлюб та сім'ю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. У той же час суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними згоди щодо поділу майна за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з ураху-ванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільно-му майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При цьому суд також враховує інтереси непов-нолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні. Може мати особливості поділ окремих видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).

Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта учасників .спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частини, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Відповідно до ст. 362 ЦК України продавець частки у спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов продажу. Прода-вець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках:

1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться здійснити право привілеєвої купівлі;

2) коли співвласники не ' здійснять цього права протягом 1 місяця -- стосовно будинку чи , 10 днів -- стосовно іншого майна -- з дня одержання ними повідомлення.

Продавець має право вибору покупця у разі, якщо ; кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі коли продавець частки у спільному майна порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця протягом трьох місяців Детально про захист прав співвласників див.: Цивільне право. -- К., 1997. Ч. 1.-С. 347-372.. Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватись недійсною попередня угода про відчуження частки у спільні ч власності з порушенням права привілеєвої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. Натомість у цій постанові зазначається, що при розгляді позову про переведення на підставі ст. 362 ЦК України прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним ;і порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частко-вій власності, слід з'ясувати платоспроможність позивача. Доказом цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми дійсної вартості частки. Але, на наш погляд, за такого підходу може зберігатися правова невизначеність тоді, коли до говір був оформлений письмово та нотаріально посвідчений, г якому чітко визначаються його сторони. Тому вважаємо, що прийняттю рішення про переведення прав та обов'язків має передувати прийняття рішення про визнання договору купівлі-продажу частки у спільній власності недійсним в частині умов про особу покупця та інших умов, пов'язаних з особою покупця.

Якщо ж оцінювати правову природу позову про переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, то його не можна ви знати засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.

Отже, основними спеціальними засобами захисту прав спільної власності є позови про поділ спільної власності, про ви діл частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном.

При цьому у таких позовах можуть міститися також вимоїн про визнання за позивачем права на певну частку у спільні власності, що надає таким вимогам ознак речево-правового захисту права власності.

Тривала безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Найважливішою метою у такій ситуації є охорон, майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому законодавець створив інститут ви-знання громадянина відсутнім та оголошення громадянина по-мерлим.

Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, Якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК).

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб, орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна відсутнього громадянина та управління ним і до закінчен-ня одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 44 ЦК).

3 майна особи, визнаної безвісно відсутньою, видається утри-мання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.

Отже, вживаючи заходів щодо охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місцеперебування безвісно відсутнього суд скасовує свої попередні рішення, (ст. 45 ЦК) і знімає опіку над майном.

Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 46 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з на-слідками, передбаченими у разі смерті громадянина:

1) відкривається спадщина;

2) припиняється шлюб;

3) припиняються зо-бов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим;

4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при ви-гнанні громадянина безвісно відсутнім.

Законом (ст. 48 ЦК) передбачено також наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому випадку суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває права вимагати:

1) повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;

2) повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;

3) у випадку переходу майна до держави в порядку спадку-вання і його реалізації -- повернення суми, вирученої від реалі-зації цього майна.

Цілком очевидно, однак, що для реалізації громадянином, Який після оголошення померлим повернувся, захисту своїх май-нових прав недостатньо лише самого рішення суду про скасуван-ня попереднього рішення на підставі ст. 48 ЦК України. Адже треті особи можуть не повернути власникові майно, не відшкоду-вати його вартість добровільно. Малоймовірно, щоб у справі про скасування рішення про оголошення померлим розглядалися водночас і вимоги про повернення майна. Перед власником може постати проблема визначити зміст матеріально-правових вимог та обґрунтувати їх. Тому постає питання про правову природу передбачених ст. 48 ЦК України трьох засобів захисту майнових прав, а врешті воно зводиться до того, чи достатньо у позові по-силатися на положення цієї статті, чи необхідно також залучати положення інших інститутів цивільного права, у тому числі про віндикаційний позов. Щоб дати відповідь на це питання, необхід-но детальніше проаналізувати варіанти захисту.

Так, зміст положень ст. 48 ЦК України про порядок повер-нення майна прибулим власником дає підстави припустити, що в даному випадку передбачено правові наслідки, аналогічні пра-вовим наслідкам, встановленим ст. 387 ЦК щодо віндикації май-на власника, правда з тією особливістю, що у першому випадку йдеться про витребування майна, а в другому -- про повернення майна.

Таким чином, є всі підстави ствер-джувати, що в ст48 ЦК передбачені самостійні спеціальні за-соби захисту прав власників -- громадян, які з'явилися після оголошення їх померлими, на жаль, положення ст. 48 про повер-нення майна, на наш погляд, не можуть забезпечити належний захист прав власника в деяких ситуаціях.

Так, очевидно, що положення ст. 22 ЦК щодо повернення без-оплатно одержаного майна розраховані на застосування незалеж-но від факту добросовісності набувача такого майна. Якщо це так, то не зрозуміло, чому законодавець не передбачив для гро-мадянина права вимагати від недобросовісного набувача (який знав, що громадянин, оголошений померлим, є живим) відшко-дування вартості використаного майна та одержаних доходів.

Законодавець передбачив обов'язок недобросовісного набува-ча повернути оплатно одержане майно громадянинові, але не пе-редбачив правових наслідків у разі відсутності майна у такого набувача та порядку розрахунків у разі одержання набувачем до-ходів чи здійснення витрат з утримання майна.

Отже, у практиці може виникнути чимало проблем щодо захисту прав громадянина, який повернувся після оголошення померлим. Проте, на наш погляд, не існує правових перешкод для субсидіарного застосування норм інших інститутів цивільно-го права, що регулюють порядок віндикації майна, зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна, деліктні зо-бов'язання.

Наприклад, у разі з'явлення громадянина, оголошеного по-мерлим, він має право вимагати повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення його по-мерлим, як безпідставно збереженого, а щодо майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим, Витребування цього майна за віндикаційним позовом.

Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його правомочностей та ви-дання державними органами актів, які порушують права власни-ків, застосовують як при неправомірному, так і при правомірно-му заподіянні державними органами збитків власникам.

Особливістю цього способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваження-ми. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони, чи ні. Цей спосіб захисту був запроваджений Законом України "Про власність".

Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення Прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення Права власності, включаючи неодержанні доходи (п. 4 ст. 48 Зако-ну України "Про власність).

Так, згідно з п. 4 ст. 48 Закону України "Про власність" у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержанні дохо-ди. Громадянин не може бути позбавлений права власності на зе-мельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійсню-ється, якщо це необхідно для задоволення державних і громад-ських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі відбувається шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону України "Про власність"). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.

Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припи-нення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або на-садження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встанов-лених законодавчими актами України і з попереднім відшкоду-ванням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незго-ди власника на вилучення земельної ділянки рішення не може бути виконано до розв'язання спору судом, арбітражним судом або третейським судом.

За ст. 56 Закону не допускається втручання державних орга-нів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо володіння, користування та розпоряджен-ня своїм майном або встановлення непередбачених законодав-ством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них поклада-ється відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.

Статтею 57 Закону України "Про власність" також встановле-но, що у разі порушення прав власника чи титульного володіль-ця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом дер-жавного управління або місцевим органом державної влади, та-кий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодову-ються за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного ор-гану влади або управління в розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Частина 2 ст. 394 проекту передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він перебу-вав до прийняття цього акта, а вже в разі неможливості віднови-ти попереднє становище (майно втрачене, знищене тощо) влас-никові відшкодовуються збитки. Але в даному випадку йдеться вже не про захист права власності, а про захист майнових інте-ресів власника.

В юридичній літературі заподіяння шкоди виданням акта, ви-знаного недійсним, розглядається як деліктна відповідальність, настає за ст. 1175 ЦК України Єрьоменко Г. В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправо-мірних актів органів влади і управління: Автореф. дис. ... канд. юр. наук. -- Харків, 1994.

.

Думається, що для застосування власником перелічених засобів захисту своїх майнових прав необов'язковою є наявність ви державного органу. Головне, щоб був встановлений факт про-типравного порушення цивільних прав. Власне до такого виснов-ку можна дійти в результаті аналізу Роз'яснень Президії ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26 січня 2000 р. Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України. -- 2000. Згідно з п. 2 цих Роз'яснень підставами для ви-знання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення таким актом прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Тобто на ці від-носини не повинні повністю поширюватися правила про делікт-ну відповідальність, зокрема в частині умови про вину.

Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов'яза-ну із зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю під-приємств, установ, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому разі власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку (ст. 53 Закону).

Відповідно до ст. 54 Закону у разі технологічних і екологіч-них катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав що-до володіння, користування і розпорядження майном, йому від-шкодовується у порядку, встановленому законодавством Украї-ни, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.

Конституція і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Вод-ночас Конституція України допускає можливість примусового сплатного вилучення майна. Так, це можливо щодо об'єктів пра-ва приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної не-обхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції).

У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовано ви-падки позбавлення права власності і закріплено загальний прин-цип оплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайно-го характеру (у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реалізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України з випла-тою його вартості. Допускається сплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених законом.

Закон України "Про власність" допускає конфіскацію майна не лише. за судовим рішенням, а й на підставі рішення компе-тентного органу (службової особи), що не узгоджується з Кон-ституцією України.

Не викликає заперечень допустимість вилучення майна влас-ника при зверненні стягнення на це майно за зобов'язаннями власника у випадках і в порядку, встановлених законодавством (ст. 55 Закону України "Про власність").

32. Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной пракгике. -М., 1998.

33. Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суд України. - 1995. - № 34.

34. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. -- К., 1999.

35. Агарков М. М. Возникновение обязательств из причинений вреда // Гражданское право. -- М., 1944.

36. Антимонов Б. С. Значение вины погерпевшего при гражданском правонарушении. -- М., 1959;

37. Серебровский В. Й. Обязательства, возникающие из причинения вреда // Советское гражданское право. -- М., 1950.

38. Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтных обязательствах в совстском гражданском праве. -- Л., 1983;

39. Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причияенного источником повышенной опасности. -- М., 1966;

40. Белякова Л. М. Имущественная ответственность за причинение вреда.-- М., 1979; Боброва Д. /).

41. Проблемы Деликтной ответственности в советском гражданском праве. -- Харьков, 1988.

42. Красько И, Неосновательное приобретение и сбережение имущества // Бизнес. - 1999. - 15 марта. - № 11 (322)

43. Толстой Ю, К. Обязательства из неосновательного приобретения или сбережения имущества // Вестник ЛГУ. -- 1973. -- № 5.

44. Флейшиц Е. А. Обязательства из причинений вреда и неосновательного обогащения. -- М., 1951.

45. Иоффе О. С. Обязательственное право. -- М., 1975.

46. Советское градсданское право / Под ред. В. А. Рясенцева. -- М., 1965. -- Т. 1.

47. Венедиктов А. В, Гражданско-правовая охрана социалистической собст-венности в СССР. - М.-Л., 1954.

48. Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве.

49. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. іт-№5.-

50. Єрьоменко Г. В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправо-мірних актів органів влади і управління: Автореф. дис. канд. юр. наук. -- Харків, 1994.

51. Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України. -- 2000

52. Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву. -- 1940.

53. Матвеев Г. К. Вина в советском гражданском праве. -- К., 1951.

54. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву. -- Л.„ 1955.

55. Яичков К. К. Система обязательств из причинений вреда в советском праве // Вопросы гражданского права. -- М., 1957.

56. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. -- М., 1958.

57. Малеин Н. С. Имущественная ответстнснность в хозяйственннх отношениях. ~ М., 1968.

58. Гражданское право: Учебник: В 2 т. / Под ред. Е. А. Суханова. -- М., 1993. -- Т. 1.

59. Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. - М., 1997.

Страницы: 1, 2, 3