Курсовая: Захист права власності

призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному

законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не

заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті

права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту

обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не

перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й

неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення

правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не

суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів

правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження.

Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо

сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено

неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над

річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен

громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами

(як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке спільне

володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі передати

належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права

власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму

фактичному володінні. Можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для

власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами

в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми

вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм

можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних

мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо

сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб.

Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно

з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм

майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе

лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для

самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом

необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для експлуатації

житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути дотримані

протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості,

всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту

майна у зв’язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує

абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу

шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами

продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права

розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності,

наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові

доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно,

отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву

розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу

господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи

фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню,

користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні

загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що

встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона

громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».' Звичайно,

сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати

прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не

забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для

систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися

правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів

цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової

орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму

здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних

цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавством можуть встановлюватися обмеження або заборони щодо ввезення в

Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших

предметів окремих видів (ст.51 Митного кодексу України). Наприклад,

Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 р. затвердив

Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій

сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами

без громадянства за межі території України забороняється (Урядовий кур’єр. —

1996. — 19 вересня)

II Глава: Сутність захисту права власності.

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних

формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з

найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання

всіх органів правової держави.

На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших

галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.

Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно

держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за

дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує

матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними

работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено

увагу в земельному та сімейному законодавствах.

Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими

видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав,

попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового

захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про

витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові

користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення

перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не

може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов

може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній

стан у такий спосіб.

Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі

захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.

Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність

(привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином,

під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції

України, закону “Про власність”, який чітко визначає можливість існування

різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення

власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті

права власності. Прикладдами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний

цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх

регламентації, можливості відчуження тощо.

Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за

скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди

власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження

власника від протиправних посягань.

Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з

захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права,

спрямовані на його безпосередній захист.

Отже, “.в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин

власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що

забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин;

по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні , або їх захист

– як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у

зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності”.

III Глава: Засоби захисту права власності.

3.1. Витребування майна власником з чужого незаконного влодіння

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація

) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності.

Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж.

Такий позов називають віндикаційним.

Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій

майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В

останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна,

але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обов’язок

вимагати повернення його від незаконного володільця. Відповідачем по

віндикаційному позову буває незаконний володілець – фізична або юридична

особа, яка володіє майном позивача без законних підстав.

Ст. 32 Закону “Про власність” наголошує, що власник має право витребувати

своє майно з чужого незаконного володіння. Підставою для віндикації може бути

договір або адміністративний акт.

Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за

договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по

віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі.

Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір

майнового найму.

Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у

громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором

схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк

продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права

власності на річ, не маючи його сам.

За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Якщо у

відповідача речі вже немає, то цей позов не може бути задоволений. Наприклад,

коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати

місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано

невідому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному

позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить

власникові.

Якщо в особи, яка вкрала річ, цієї речі вже немає, то до неї все одно можна

пред’явити вимоги, але вони будуть спрямовані не на повернення речі, а на

відшкодування заподіяної шкоди. Тоді буде мати місце не віндикаційний позов,

а позов зобов’язального характеру – про відшкодування заподіяної шкоди.

Можливість такого відшкодування прямо випливає зі ст. 440 Цивільного кодексу,

в якій зазначено: “Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також

шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла

шкоду, у повному обсязі.”

Так само річ не може бути витребувана, якщо незаконний володілець змінив її

настільки, що по суті, вона перетворилася на іншу річ.

Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею

володіла.

Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально

визначеної речі. В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може

вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально

визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі,

що належали власникові, чи якісь інші [3;352].

Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю,

мірою, вагою, за умови, що вони якось індивідуалізовані.

Ст. 148 Цивільного кодексу України встановлює, що “витребуючи майно з чужого

володіння (.), власник вправі також вимагати від особи, яка знала або повинна

була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володілець),

повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна

була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володільця – всіх

доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався

або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку

за позовом власника про повернення майна” [2; 186]. Причому вирішення питання

про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від

того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.

Ст. 145 Цивільного кодексу розкриває зміст поняття “добросовісний набувач”.

Набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що

особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати.

Відповідно, недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен був

знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто

якщо він знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння.

Звичайно, набувач вважається недобросовісним і в разі, якщо річ набута ним

злочинним шляхом.

Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Як видно з наведеної вище цитати зі ст. 148, власник вправі вимагати від

недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він

здобув або повинен був здобути за весь час володіння, а від добросовісного

володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли

дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав

повістку за позовом власника про повернення майна.

Таким чином, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або

повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він

стає власником цих доходів. Недобросовісний володілець повинен повернути

доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.

Незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які

він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Якщо ж незаконний володілець

не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього –

мусить повернути доходи, які він міг одержати. В якості прикладу можна

навести ситуацію, коли незаконний володілець саду не знімав плодів і,

відповідно, не одержував від саду доходу. В цьому разі він, у відповідності

до ст. 148 Цивільного кодексу, все одно повинен відшкодувати втрачені ним

доходи

Ця ж стаття передбачає, що «володілець, як добросовісний, так і

недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника відшкодування

зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові

належать доходи від майна» [2;186].

Таким чином, недобросовісний володілець має право вимагати від власника

відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння,

бо він повинен повернути одержані прибутки також за весь цей час. За

добросовісним володільцем закон визнає право вимагати від власника

відшкодування тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про

неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про

повернення майна, позаяк прибутки з майна належать власнику тільки з цього

часу.

Отже, подекуди ситуація виявитися парадоксальною – недобросовісний володілець

може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Таке може статися в

разі, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або

у випадку, коли майно не дає прибутків, але вимагає для свого утримання

певних витрат.

Можлива й ще одна складніша ситуація – витрати незаконного володільця

виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна, Це може

статися, якщо незаконний володілець зробив певні поліпшення у майні,

внаслідок чого збільшилась його вартість.

Дана проблема також розглядається в ст. 148 Цивільного кодексу:

“Добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним

поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі” .

Наприклад, якщо сумлінний набувач поміняв колеса на придбаному ним

автомобілі, який було вкрадено в законного власника, то при витребуванні в

нього автомобіля набувач може поміняти колеса знову на ті старі, що були на

час викрадення.

Проте, можлива й така ситуація, коли незаконний володілець здійснив у майні

поліпшення, що їх неможливо відділити, наприклад, капітальний ремонт будинку.

В цьому разі ст. 148 Цивільного кодексу передбачає: “Якщо відділити

поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право вимагати

відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру

збільшення вартості речі” . Як бачимо, в цьому разі право на відшкодування

має тільки добросовісний володілець.

Добросовісний набувач має перед недобросовісним ще одну перевагу: якщо від

недобросовісного майно може бути витребуване в усіх випадках, то від

недобросовісного – не в усіх.

За ст. 145, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка

не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від

набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно

було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або

вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.

У ст. 145 Цивільного кодексу зазначено також, що майно, набуте безоплатно

(навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його

відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках. Наприклад,

якщо власник автомобіля за договором схову передав свій автомобіль

контрагентові, а той, замість того, щоб повернути його власнику, подарував

цей автомобіль іншій особі, то власник може витребувати свою річ у даного

добросовісного набувача, позаяк набувач набув її безоплатно.

Виходячи зі ст. 145 Цивільного кодексу, власник може витребувати своє майно у

добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно викрадене або

загублене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння

власника або його контрагента по договору “поза їх волею”.

Таким чином, власник якогось майна не може витребувати своє майно з

незаконного володіння іншою особою тільки при наявності сукупності наступних

трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем – він не повинен знати, що купує

майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути купленим;

в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме,

майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо)

іншій особі, яка продала його добросовісному набувачеві.

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець стає на захист інтересів

добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та

його контрагента з їхньої власної волі. Тут припускається, що власник виявив

певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що

свідчить весь розвиток подій, адже замість того, щоби повернути власникові

одержану від нього за договором річ, особа продає її комусь. Отже, власник

повинен нести невигідні наслідки своєї необачності. Якщо ж річ вибула з

володіння власника та його контрагента поза їхньою волею, то ці міркування

відпадають.

Відповідно до ст. 145 Цивільного кодексу витребування майна власником від

добросовісного набувача не допускається, якщо майно було продано в порядку,

встановленому для виконання судових рішень.

Коли майно боржника буде передано судовим виконавцем для реалізації

торговельній організації, в якій та чи інша особа придбає це майно, то перший

власник майна не може витребувати його в цієї особи на підставі, що він

загубив це майно або воно було в нього викрадено, а потім потрапило до рук

боржника, відносно якої було постановлено відповідне судове рішення. В такий

самий спосіб вирішується питання, якщо особа набула будинок з прилюдних

торгів, які було проведено для виконання судового рішення.

Як вже зазначалося у вступі, відповідно до Конституції України держава

забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власности і господарювання (ст.

13).

Зважаючи на це, викладений в ст. 145 Цивільного кодексу механізм

витребуування майна власником розповсюджується на віндикацію всіх форм

власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої

віндикації. До 16 грудня 1993 року, згідно зі ст. 146 Цивільного кодексу

державне майно, а також майно колгоспів, інших кооперативних та інших

громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом,

могло бути витребуване відповідними організаціями від всякого набувача: і

недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи

знав він про незаконність свого володіння – це мало значення при вирішенні

питання про віндикацію.

Так само не мав значення спосіб, яким майно вибуло з володіння відповідної

організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором

передано іншій юридичній чи фізичній особі, від якої потрапило незаконному

набувачеві.

Уніфікація порядку витребування майна власником від добросовісного набувача

забехпечує рівноправність різних форм власності в Україні.

З огляду на ст. 145 Цивільного кодексу при наявності певних умов майно може

бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майного,

за виключенням грошей та цінних паперів.

3.2. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника.

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлюється

статтею 147 Цивільного кодексу.

Особливістю витребування грошей та цінних паперів на пред’явника є те, що

вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного

набувача.

Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від

добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи

викрадені в нього.

Гроші та цінні папери на пред’явника в жодному разі не можуть витребувані

власником від добросовісного набувача.

Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на

пред’явника можуть бути витребувані в будь-якому разі.

3.3. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності не обов’язково пов’язано з позбавленням власника

володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму

складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть

потребувати захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право

володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися

нею.

Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи

щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх

будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але

йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може

перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю,

власник може вимагати усунення порушення. “У наведених випадках власник може

звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес

називають негаторним” [З;360].

Дії, якими порушується право власності, повинні бути протиправними, інакше

немає підстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за договором

житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному

будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим

приміщенням, але він не може вимагати усунення таких перешкод у користуванні

будинком, бо дії наймача в даному разі правомірні.

Витрати, пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.

Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про витребування

майна з чужого незаконного володіння або про усуненння перешкод у

розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо

власником, а особою, яка володіє майном у силу закону або договору з

власником майна.

На позови, пред’явлені законними володільцями чужого майна (наймачами,

підрядниками, охоронцями тощо) поширюються викладені вище норми статей 145,

147 та 148 Цивільного кодексу.

3.4. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

Віндикаційний та негаторний позови належать до позовів речового характеру.

Вони мають у своїй основі речові правовідносини між власником та іншими

особами.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється й іншими засобами.

Власник, що втратив володіння річчю, не завжди може пред’явити віндикаційний

позов. Якщо в незаконного володільця вже немає речі, то не можна і вимагати

її повернення. У певних випадках, передбачених ст. 145 Цивільного кодексу,

річ взагалі не може бути витребувана у добросовісного набувача.

Але і в цих випадках власник може цивільно-правовим шляхом захистити свої

інтереси. Він може використати зобов’язально-правові засоби захисту права

власності. Наприклад, якщо власник за договором майнового найму передав майно

іншій особі, а та особа продала це майно добросовісному набувачеві, то

власник на підставі ст. 145 Цивільного кодексу не може витребувати своє майно

від такого набувача. Проте власник може вимагати відшкодування завданих йому

невиконанням договору збитків від наймача, як сторони у договорі майнового

найму. Тут вимоги власника випливають із зобов’язальних відносин, які виникли

між ним і наймачем на підставі договору.

“Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє

його річчю.

IV Глава: Засоби захисту права інтелектуальної власності

Сучасні перетворення у відносинах власності, розгортання процесів економічних

реформ в Україні викликають необхідність у вдосконаленні цивільно-правових

засобів права власності. Йдеться, зокрема, про забезпечення надійного захисту

прав інтелектуальної власності.

Зараз ці питання частково регулюються Законами України «Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки». Спори,

що виникають у зв’язку з застосуванням цих Законів, розглядаються судом,

арбітражним або третейським судом, а в деяких випадках розв’язуються в

адміністративному або в адміністративно-судовому порядку.

Покищо в Україні відсутній “дієвий захист прав на об’єкти інтелектуальної

власності з боку держави. Суди загальної юрисдикції, арбітражний чи

третейський суди згідно з законодавством та відповідно до своєї компетенції

розглядають спори про:

-авторство;

-встановлення власника охоронного документа і (або) порушення його майнових

прав;

-встановлення факту використання об’єкту інтелектуальної власності;

-право попереднього користування;

-укладання та виконання ліцензійного договору;

-винагороду або компенсацію автору об’єкта інтелектуальної власності;

-визнання охоронного документу недійсним та інше, що стосується питань

захисту інтелектуальної власності. Практика розгляду цієї категорії справ у

судах загальної юрисдикції виявила певні труднощі, пов’язані з відсутністю

відповідного рівня кваліфікації судів та досвіду у вирішенні таких питань”

[8; 18].

Певний захист права власності на об’єкти інтелектуальної власності

забезпечується також Законом України “Про захист від недобросовісної

конкуренції”. В.Жаров відносить до порушень права власності на об’єкти

інтелектуальної власності такі дії, передбачені цим Законом, як неправомірне

використання чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і

послуг та ін.; ввдення в оборот під своїм позначенням товару іншого

виробника; відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта

господарської діяльності і введення його в оборот без зазначення виробника

копії та ін.

В разі вчинення таких дій тим чи іншим суб’ктом господарської діяльності

“.Антимонопольний комітет накладає на нього штраф у розмірі до 3 % виручки

від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за останній звітний

рік, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо обчислення виручки

суб’єкта господарської діяльності неможливо або остання відсутня, тоді штраф

накладається у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян”

[6; 49].

Якщо юридична особа, що порушила в такий спосіб право інтелектуальної

власності, не є суб’єктом господарської діяльності, то з неї може бути

стягнутий штраф у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів

громадян.

Якщо порушення права інтелектуальної власності було скоєно громадянином, який

займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, то на

нього накладається адміністративне стягнення.

Висновки

Враховуючи суттєві недоліки, вважаю за необхідне викласти ст.12 Закону

України «Про власність» в такій редакції:

Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному

виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, від вкладення

коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, на пенсії,

соціальні та інші виплати, на успадковане майно, на майно одержане за угодами

та іншими підставами, не забороненими законом .

Запропонована редакція ст.12 Закону України “Про власність” дозволяє

уникнути можливого ототожнення різних за своїм значенням понять «джерело

виникнення приватної власності» і «підстава виникнення права приватної

власності». Перше з них відображає економічну основу створення приватної

власності, друге — юридичне обгрунтування її привласнення конкретною особою.

Власність створюється завдяки праці, розширено-відновлювальному виробничому

процесу, які завершуються створенням матеріальних благ. При цьому право

власності на такі матеріальні блага виникає в особи за наявності відповідних

юридичних підстав, переважна більшість яких є похідними. Щоб виникло у

громадянина право власності необхідно, щоб мали місце певні умови, щоб були

здійснені певні дії, щоб наступили певні юридичні факти, які визначаються

нормами інших галузей законодавства.

Цивільно-правові засоби захисту права власності мають на меті відновлення

порушеного права, тобто попереднього майнового стану особи, права якої

порушено.

До цивільно-правових засобів захисту права власності належать :

витребування майна власником з чужого незаконного володіння;

витребування грошей і цінних паперів на пред’явника ;

захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

інші засоби цивільно-правового захисту права власності.

Цивільний кодекс розрізняє добросовісного і недобросовісного споживача,

передбачає різні види витребування майна з чужого незаконного володіння.

За сучасних умов в Україні великого значення набуває захист права

інтелектуальної власності. Дана проблема ще не є достатньо врегульованою в

цивільному законодавстві України.

Список використаної літератури

I.Нормативно-правові акти по праву власності:

1. Закон

України “Про власність”.

2. Закон

України “ Про підприємництва”.

3. Земельний

Кодекс України.

4. Закон Укр.

“Про цінні папери і фондову біржу”.

II. Нормативно-правові акти по захисту права власності:

1.

Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Цивільний

кодекс України // Кодекси України. - № 1, 1999. – С. 3-137.

III. Навчальна й наукова література.

3. Загальна

теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера

та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. – К.: Вища шк., 1992. – 454

с.

4. Суханов

Е.А. Лекции о праве собственности. – М.: Юрид. Лит., 1991. – 240 с.

5. Цивільне

право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.: Вентурі, 1997. –

480 с.

IV. Публікації періодичних видань.

6. Жаров В.

Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності в

Україні // Право України. – 1999. - № 5. – С. 47-50.

7. Жаров В.

Захист прав інтелектуальної власності в Україні: власності в Україні // Право

України. – 1999. - № 4. – С. 16-18.удосконалення правового регулювання //

Право України. – 1999. - № 3. – С. 42-46.

8. Святоцький

О. Святоцький. Правова охорона інтелектуальної власності

Страницы: 1, 2