Двойное налогообложение и международные акты об избежании двойного налогообложения

Двойное налогообложение и международные акты об избежании двойного налогообложения

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ФІЛІАЛ

“Допущено до захисту

магістерської дисертації”

Розробка концепції управління

інноваційною діяльністю в Полтавській області

Магістерська дисертація

на здобуття кваліфікації

магістра державного управління

Науковий керівник Гришин Іван Якович,

кандидат технічних наук

Консультант Одінцова Галина

Сергіївна,

доктор економічних наук,

професор,

академік АЕН України

Слухач Малащук

Сергій Петрович

Харків - 1997

ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ 6

ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

2.КОНЦЕПЦІЯ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНОЮ 11

ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

2.1. Цілі інноваційної діяльності. 11

2.2. Принципи діяльності . 13

2.3.Завдання діяльності. 15

3.СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ 16

ІННОВАЦІЙНОЇДІЯЛЬНОСТІ

У ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

3.1.Програма “Техноімпорт”. 18

3.2. Програма “ Експорт”. 24

3.3. Програма “Інформація”. 26

3.4. Програма “Венчурне підприємництво”. 30

3.5. Програма “Інвестор”. 42

3.6.Програма “Освіта-наука”. 46

3.7.Cтруктура управління регіональною інноваційною 49

діяльністю.

ВИСНОВКИ 55

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 57

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ 59

ДОДАТКИ 60

ВСТУП

З різних причин Україна, яка була периферією бувшого СРСР, зараз

знаходиться обабіч процесів інтеграції та інтернаціоналізації у світовій

економіці, що сильно стримує розвиток України як суб`єкта господарського

механізму світу.

В даний час, час переходу до ринкових відносин, необхідно переглянути

теоретичні основи і практику функціонування економіки України, і на цій

основі шукати шляхи входу молодої держави у світове співтовариство не як

сировинного додатку і ринку для третьосортних товарів, а як повноправного

учасника, на якого потрібно зважати як у політичних, так і в економічних

перипетіях сучасного життя.

Сьогодні Україна переживає важкий час. Головними диспропорціями, що

прописались в економіці України, є дефіцит бюджету, спад національного

доходу, порушення платіжного та торгівельного балансів, істотне перевищення

імпорту над експортом[24,c.15], що в сукупності визначає фінансові

можливості держави, якій необхідно вирішувати багато складних питань і

виконувати національні та регіональні програми, що потребують високих

інтелектуальних та матеріальних витрат.

Перехід України до відкритої економіки може стати неможливим без

синхронізації її економічної структури та реформ, аналогічних

високорозвиненим країнам.

Нашій державі необхідно реалізувати комплекс заходів по розвитку

підприємництва, децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, зміні

зовнішньоторгової системи, що повинно прискорити процес інтегрування у

міжнародний ринок.

Виходячи із ситуації, що склалася, визначаються основні пріоритети

сучасної української економічної політики. Це реанімація та стимулювання

виробництва, створення сприятливого інвестиційного клімату, приведення

якості продукції до рівня, при якому реальним стане вихід на основні

світові ринки.

Провідне місце (близько 70%) у експорті найбільш розвинених країн (в

тому числі США, Німеччина, Японія) посідають саме наукомісткі,

високотехнологічні товари[24,c.130]. Їх конкурентоспроможність

забезпечується великими витратами, в тому числі з боку держави, на науково-

дослідні та конструкторські розробки. Економіка цих країн, та країн, що

здійснили потужний ривок у сім`ю світових лідерів, сьогодні будується, в

першу чергу, на реалізації наукових досягнень.

У різних країнах проблема реалізації нововведень вирішується по-

різному, хоч і можна простежити певні моменти, спільні для більшості

сучасних лідерів науково-технічного прогресу, але не підлягає сумніву те,

що наука стала реальною виробничою силою на даному етапі, і буде залишатись

нею в майбутньому.

Завдання України — у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих

проблем, визначити шляхи реалізації інноваційної політики в Україні з

урахуванням реальних умов.

Перший крок у цьому напрямі вже зроблено, ним стало Розпорядження

Президента України від 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків

та інноваційних структур інших типів”, де створення та функціонування

інноваційних структур визначається, як “один з пріоритетних напрямів

підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу для

розв`язання завдань технологічного оновлення виробництва”[8].

Однак, багато аспектів становлення цілісної системи управління

інноваційною діяльністю в умовах сучасної України та іі подальшого

функціонування не знайшли достатньо глибокого висвітлення у науковій

літературі.

Соціально-економічні, організаційно-управлінські проблеми організації

інноваційних процесів, питання інформаційного забезпечення їх проходження

відображено у публікаціях І.Я.Гришина, М.Іонцова, І.Колота, О.А.Лєбєдєвої,

Г.І.Мостового, С.Покропивного, В.Є.Шукшунова, Ю.Яківця та ряду інших

аторів.

Разом з тим, ряд важливих питань, пов`язаних з новими підходами до

вирішення, насамперед, організаційно-управлінських питань формування

цілісних регіональних інноваційних структур в умовах економічної кризи,

потребують подальшої розробки. Метою є подолання протирічч, що склалися в

умовах, коли реструктуризована командно-адміністративна система фактично

втратила здатність впливати на процеси в сучасній українській економіці.

Таким чином, практична значимість вказаних проблем і об`єктивна

необхідність розвитку інноваційних процесів в Україні зумовили вибір теми

магістерської дисертації, мету і завдання, предмет та об`єкт дослідження.

Метою роботи є розробка концептуального підходу до становлення

цілісної системи управління інноваційною діяльністю в регіоні, як

принципово нового механізму впливу держави на економіку в умовах ринку.

У відповідності до мети роботи, поставлено наступні цілі:

дослідити методи вирішення проблем, пов`язаних з інноваційними процесами, у

розвинених країнах, зокрема, в США, Німеччині, Японії;

дослідити реальні можливості науково-промислового потенціалу області, як

основи становлення регіональної інноваційної структури;

визначити пріоритетні напрями регіональної державної політики в сфері

інновацій;

обгрунтувати вибір критеріїв якісної та кількісної оцінки ефективності

діяльності інноваційних структур.

Виходячи з вищевикладеного, за предмет дослідження обрано роль

державного управління, як фактору впливу на інноваційні процеси у регіоні.

В якості об`єкта дослідження вибрано науково-промисловий потенціал

Полтавської області.

В процесі дослідження використано методи системного та статистичного

аналізу реального стану науково-промислової бази області та інші методи.

Як інформаційну базу, використано дані статистичної звітності

Полтавського обласного управління статистики, регіонального відділення

Держінофонду України, матеріали Інноваційного центру “Технокрай”

(м.Харків).

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ

ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Щоб прискорити процес інтегрування у міжнародний ринок, нашій

державі необхідно реалізувати комплекс заходів по розвитку підприємництва,

децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, зміні зовнішньоторгової

системи.

Зовнішньоекономічна діяльність посідає одне з найважливіших місць і є

вагомою складовою економічної системи будь-якої незалежної держави.

Структура українського експорту вкрай незадовільна. Головну роль в ній

грають сировина, напівфабрикати, сільськогосподарська продукція[24,c.7].

Реальну небезпеку становить те, що непродуманий експорт ресурсів може

призвести до серйозних, навіть непоправних наслідків, так як сировинні

ресурси обмежені та вичерпні. Крім того, надмірне захоплення експортом може

стати, до певної міри, стимулом для добуваючих галузей, і в той же час

призводити до подальшого занепаду інших, до подальшого відставання в

області, наприклад, машинобудування, особливо в його найсучасніших галузях

— мікроелектроніці, лазерній, електронно-обчислювальній техніці та інших

напрямах.

В той же час, статистичні дані, опубліковані Світовою торговою

організацією в 1994 році, свідчать, що на перше місце серед експортних

товарів, з часткою близько 11% від загального об`єму, вийшла комп`ютерна

техніка та програмне забезпечення[24].

Це говорить про те, що ринок машин і обладнання насичується найбільш

наукомісткою продукцією. Теж саме можна сказати і про інші ринки.

Неухильне зростання об`ємів продажу наукомісткої продукції свідчить

про все більшу увагу, яку держави-світові лідери надають проблемам

якнайшвидшої реалізації нововведень. У таких країнах, як США, Японія та

інших, програми державної підтримки інноваційної діяльності включено до

пріоритетних напрямів внутрішньої політики у ХХІ ст.[25].

Інноваційна політика — складний, не позбавлений ризику процес,

проходження якого визначається багатьма передумовами: технічними,

фінансовими, економічними, соціальними[11]. Інноваційна політика об`єднує

науку, техніку, підприємництво, економіку і управління. Вона заторкає все

соціально-економічне середовище, включаючи виробництво, банки, науково-

технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення, і є, в

принципі, сукупністю заходів, зв`язаних з просуванням нової, або покращеної

продукції на ринок збуту.

Умовно можна виділити чотири варіанти інноваційної політики[11] :

Політика “технологічного поштовху”грунтується на тому, що приоритетні

напрямки розвитку науки та техніки визначаються державою, котра володіє

необхідними матеріальними ресурсами, експертизою та інформаційним

забезпеченням. Такий варіант інноваційної політики виходить з наявності

науково-технічних та соціально-економічних проблем і передбачає для їх

вирішення розробку різних державних програм, великих капіталовкладень,

інших прямих форм державної участі у регулюванні інноваційних процесів.

Характерним прикладом такої політики є політика уряду США у 40-50 роках,

коли створювались принципово нові напрями в галузі електроніки, ЕОМ,

зв`язку, авіабудування.

Політика “ринкової орієнтації” передбачає провідну роль ринкового механізму

у розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки. Така

політика орієнтована на обмеження ролі держави в стимулюванні

фундаментальних досліджень, створенні економічного клімату та

інформаційного середовища для нововведень у фірмах, скорочення прямої

участі в НДЕКР та дослідженнях ринків, а також на зменшення прямих форм

регулювання, які заважають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній

перебудові ринку. Ця форма політики була пріоритетною в 70-х роках у США,

Німеччині, Японії, а на початку 80-х років поворот до неї здійснила

більшість розвинених країн.

3.В 60-70 роках в США мала місце політика “соціальної орієнтації”, яка

передбачала регулювання соціальних наслідків НТП, а прийняття рішень

базувалось на широкому соціально-політичному консенсусі з залученням

широкої громадськості. Цей час характерний великою кількістю розробок у

військовій сфері, які було направлено у цивільну промисловість, для

виробництва товарів народного споживання.

4.Зусилля, які направляються на зміну економічної структури

господарського механізму. Вона передбачає великий вплив передових

технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміни галузевої

структури, на взаємодію суб`єктів господарювання, на рівень життя і т. д. В

даний час лише Японія послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її

паралельно з ринковою.

Але майже 30-річний потік технологій, який дозволив Японії зайняти

позицію серед світових лідерів, з подання Пентагону, був суттєво перекритий

адміністрацією Рейгана. Тому японський уряд, спільно із найвпливовішими

корпораціями, висунув нову концепцію : односторонній потік технологій

замінити на спільні дослідження на основі взаємності, чим забезпечити

постійне надходження до країни нових перспективних розробок[25].

Цей підхід забезпечив здійснення нового витка економічного розвитку

країни, та небезпека з боку “молодих тигрів” Південно-Східної Азії

примусила шукати нові шляхи стимулювання науково-технічного прогресу. У

результаті було висунуто шестицільову програму досягнення абсолютного

технічного лідерства на основі використання минулого досвіду та потужності

промислового потенціалу[25]. Програма включає наступні стратегічні напрями

:

Паралельна реалізація науково-технічних програм.

Стратегічні міжнародні союзи.

Проект “Технополіс”.

Створення телекомунікаційних мереж.

Підтримка венчурного капіталу і венчурних фірм.

Селективне заохочування імпорту.

На відміну від практики минулих років, ці напрями зв`язані не з

величезними бюджетними витратами, а, скоріше, вони грунтуються на

максимальному використанні переваг, які витікають із основних змін у

японському суспільстві.

Гаслом цієї програми могла б стати фраза, надрукована у журналі

“Джапан індастрел джорнел” в 1985 році, під час роботи ЕКСПО-85 :

“Зворотний відлік почався. Залишилось лише 15 років до ХХІ сторіччя. Ви

готові? Ми — так !”[26].

Ситуація в нашій економіці мало відрізняється від повоєнної Японії чи

Німеччини. То чи варто шукати свій власний шлях на початку виходу з кризи,

чи не оптимальніше адаптувати чужий досвід до умов сучасної України?

Розпорядженням Президента України від 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання

створення технопарків та інноваційних структур інших типів” обласним,

Київській та Севастопольській держадміністраціям доручено сприяти створенню

інноваційних структур, що мають за мету розв`язання першочергових проблем

економічного розвитку регіону на базі нових технологій та виробництва

конкурентоспроможної продукції[8].

Але за простотою формулювання проблеми прихована велика і розтягнута в

часі робота, яка не може бути виконана простим створенням нової

адміністративної структури. Таке розуміння інноваційного процесу є дуже

спрощеним і може серйозно зашкодити в майбутньому.

Вирішення цього завдання потребує комплексного підходу і є достатньо

довгостроковим.

По-перше, необхідно визначитись із стратегічними та тактичними

аспектами організації інноваційної діяльності. Стратегічний напрям

передбачає забезпечення корінної структурної перебудови економіки. Його

реалізація включає матеріально-технічне забезпечення довгострокових програм

розвитку науково-технічної інфраструктури (лабораторій, наукових центрів),

створення механізмів фінансування нововведень з підвищеним ризиком,

здійснення великомасштабних науково-технічних програм, що потребують

міжгалузевої кооперації або спільного, науки з промисловістю, задоволення

стратегічних та соціальних суспільних потреб.

Заходи тактичного порядку паправляються, в першу чергу, на укріплення

інноваційного потенціаду компаній, підвищення якості продукції та

ефективності виробництва.

Полтавська область — одна із складових великої соціоекономічної

системи, якою є Україна. Тому процеси, які проходять в Україні, не обійшли

стороною науково-промисловий потенціал області, як і потенціали інших

регіонів України. Саме тому програма відродження національної економіки

повинна виходити з програм реанімації економік кожного, окремо взятого

регіону.

Кожна область повинна мати свою програму, свої пріоритетні напрями у

відповідності до стану власної науково-промислової бази, виходячи із

потенційних виробничих можливостей регіону, орієнтуючись на наявні ресурси

та ринкові потреби. Але є безперечним те, що без науково-технічного

прогресу, використовуючи екстенсивні та жорсткі командні методи, вивести

державу із стану соціально-економічного колапсу на межі ХХІ сторіччя

неможливо.

Запропонована концепція управління інноваційною діяльністю в

Полтавській області не претендує на всеохопленість, але напрями, які вона

містить, здаються найбільш актуальними при сьогоднішньому стані економіки

та науки.

2. КОНЦЕПЦІЯ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНОЮ

ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

2.1. Цілі інноваційної діяльності.

Основною метою інноваційної діяльності є створення системи взаємодії всіх

учасників циклу, що забезпечують науково-технічний прогрес : наукового,

технічного та виробничого потенціалів.

Організаційно-управлінські цілі.

Довгострокові організаційно-управлінські цілі:

1) побудова саморегульованої цілісної регіональної інноваційної

системи;

2) вироблення системи управління інноваційними процесами, яка

максимально пристосована до конкретних умов та завдань;

3) формування принципово нової системи управління економікою

регіону;

4) створення якісно нової територіальної організації виробництва.

Середньо- та короткотермінові організаційно-управлінські цілі:

1) створення єдиного інформаційного середовища;

2) вироблення системи оцінки ефективності діяльності інноваційної

системи та її структурних підсистем;

3) розробка системи контролю та зворотнього зв`язку;

4) розробка механізмів модифікації структури діяльності;

5) розробка ринкових механізмів взаємодії суб`єктів діяльності між

собою та із зовнішніми системами;

6) якісна перебудова зв`язків у ланцюгу освіта-наука-виробництво.

Соціально-економічні цілі.

Довгострокові соціально-економічні цілі:

1) завоювання стабільних позицій у відповідних сегментах світової

ринкової системи;

2) корінне оновлення основних фондів;

3) переорієнтація економіки на виробництво наукомісткої

високотехнологічної продукції;

4) вирівнювання балансу “імпорт-експорт”;

5) накопичення критичного технологічно-фінансового та

інформаційного потенціалу для здійснення “технологічного

прориву”.

Середньо- та короткотермінові соціально-економічні цілі.

1) формування позитивного соціально-економічного іміджу регіону;

2) створення привабливого інвестиційного клімату;

3) оптимізація ресурсоспоживання;

4) формування здорового конкурентного середовища у сфері НДЕКР.

Соціальні та культурні цілі.

Довгострокові соціальні та культурні цілі:

1) підвищення життєвого рівня населення;

2) побудова “відкритого суспільства”;

3) переорієнтація суспільства на загальнолюдські цінності;

4) корінна перебудова системи освіти на всіх рівнях;

5) закріплення демократичних засад у всіх сферах життя;

6) інтеграція у європейське співтовариство.

Середньо- та короткотермінові соціальні та культурні цілі.

1) підвищення кваліфікаційного рівня трудових ресурсів;

2) підвищення ринкової грамотності населення;

3) підняття рівня ділової активності в регіоні;

4) скорочення безробіття.

2.2. Принципи діяльності .

Організаційно-управлінські принципи:

1) модульна структура діяльності (принцип макро- та мінірівнів);

2) забезпечення постійних безперервних інформаційних потоків;

3) управління за цілями;

4) інтеграція у існуючу схему управління регіоном;

5) максимально можливе залучення існуючих органів державного

управління та існуючої інфраструктури;

6) органічне єдинство науково-технічного прогресу з економічним,

соціальним, та духовним розвитком суспільства;

7) органічне єдинство науково-технічного прогресу з економічним,

соціальним, та духовним розвитком суспільства;

8) демократизація та децентралізація управління, розвиток

самоуправління в сфері науки та техніки;

9) першочергова державна підтримка науково-дослідних розробок

світового рівня, а також розробок, що забезпечують вирішення

найважливіших проблем держави, шляхом вибору науково-технічних

пріоритетів та концентрації на їх виконанні;

10) збалансований розвиток фудаментальних, прикладних досліджень та

розробок за рахунок прямої державної підтримки, економічного

стимулювання інноваційної діяльності підприємств;

11) підтримка конкуренції та підприємництва у науково-технічній

сфері, здійснення антимонопольних заходів;

12) сприяння розвитку ринку науково-технічної продукції,

збалансованому розвитку наукового, освітнього та промислового

потенціалів;

13) різноманітність та рівноправність всіх форм організації науково-

технічної діяльності, об`єднання колективної та індивідуальної

науково- технічної творчості;

максимальне використання можливостей світової науки та техніки для

забезпечення науково-технічного прогресу.

Фінансово-економічні принципи.

1) економічний характер взаємодії всіх суб`єктів інноваційної

діяльності;

2) прийняття запитів ринку та ринкової кон`юнктури як першочергових

критеріїв при оцінюванні стратегічних та тактичних заходів;

3) функціонування в межах наявних ресурсів;

Етичні принципи.

1) повна самореалізація людської особистості;

2) рівність можливостей;

3) домінування загальнолюдських цінностей.

Принципи контролю.

1) стратегічний характер;

2) контроль тільки основних критеріїв діяльності;

3) своєчасність;

4) гнучкість;

5) реальність вимог та стандартів;

6) вільний доступ до результатів.

2.3.Завдання діяльності.

Організаційно-управлінські завдання:

1) координація упралінських концепцій всіх учасників інноваційної

діяльності;

2) створення та удосконалення механізмів реалізації державної

інноваційної політики;

3) встановлення, коректування і координація цілей державної

інноваційної політики;

4) забезпечення необхідною та достовірною інформацією всіх

учасників інноваційної діяльності;

5) забезпечення контролю за проходженням інноваційних процесів;

6) стратегічне прогнозування.

Завдання, пов`язані з формуванням нової

системи цінностей:

1) учбово-демонстраційна діяльність;

2) просвітницька діяльність;

3) рекламно-пропагандистська діяльність;

4) координація внутрішньої культури регіону та його іміджу.

3.СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ У ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

У світовій практиці існують два основних підходи до створення

інноваційних структур і пов`язаного з ним розвитку інноваційної

діяльності[26]:

євроамериканський, який базується на формуванні окремих (локальних)

інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків, наукових парків,

технополісів, тощо;

японський, оснований на включенні до проеку цілого регіону.

У японському варіанті регіон виступає як єдиний технологічний простір

із своїми ресурсами і кількома базовими точковими інноваційними

структурами, об`єднаними між собою єдиною комплексною інноваційно

спрямованою інфраструктурою.

Для реалізації запропонованої концепції пропонується використати

обидва підходи до формування інноваційної діяльності.

Виконання завдань та досягнення встановлених цілей регіональної

інноваційної діяльності може бути забезпечене тільки при умові іх тісного

взаємозв`язку і послідовного втілення у життя. Формування регіональної

інноваційної системи умовно розбито на два періоди:

1. Становлення регіональних центрів інноваційної діяльності — ядер

майбутньої мегаструктури, тобто євроамериканський варіант.

2. Створення власне регіонального інноваційного мегакомплексу як

цілісного науково-промислового організму.

Для чіткої узгодженості і координації зусиль по реалізації

стратегічних та тактичних завдань концепції сформовано сім довгострокових

напрямів-програм :

“Техноімпорт”— забезпечує найшвидше оновлення основних фондів існуючих

підприємств за рахунок закупки та впровадження новітніх іноземних

технологій.

“Експорт” — здійснення зовнішньоекономічної діяльності, макромаркетингу.

“Інформація” — створення потужних баз даних та інформаційних мереж, які б

зв`язали всіх учасників інноваційних процесів між собою та із світовим

інформаційним простором, виставочно-демонстраційна діяльність, тощо.

“Інвестор” — забезпечення найпривабливішого інвестиційного клімату у

регіоні для залучення достатнього притоку зовнішнього та внутрішнього,

державного та недержавного капіталу для реалізації інноваційних проектів.

”Освіта-наука ” — переорієнтація академічної науки та освіти на практичну

направленість з метою виявлення найбільш талановитих розробників

проектів, менеджерів, здатних їх реалізувати, “ретрансляторів” знань —

педагогів, тощо тобто трьох найважливіших, з точки зору технологічних

інновацій, талантів.

“Венчурне підприємництво” — державна та корпоративна підтримка малих форм

бізнесу у сфері розробки ти виробництва високотехнологічної продукції,

створення бізнес-інноваційних структур різних типів.

Створення багатофункціональної структури регіонального рівня, для

забезпечення діяльності всієї інноваційної системи, паралельної реалізації

всіх стратегічних напрямів.

3.1.Програма “Техноімпорт”.

За час існування адміністративно-командної мілітаризованої радянської

економіки у промисловості було накопичено ряд істотних перекосів та

недоліків, які особливо негативно проявляються на сучасному етапі — етапі

переходу до ринкової некомандної економіки. Найбільш суттєвими факторами,

що гальмують процеси інтеграції більшості промислових підприємств регіону у

ринкові процеси ми вважаємо наступні :

сильний нахил у бік виробництва прдукції групи А і недостатні потужності

для виробництва високотехнологічних товарів народного споживання[24];

висока фізична та моральна зношеність основних фондів, особливо

технологічного обладнання[23,75];

високе енергоспоживання підприємств, і, як результат — висока

енергомісткість їх продукції[23,82];

більшість підприємств являють собою серйозну небезпеку для навколишнього

середовища, так як технологічні процеси, як правило, не відповідають діючим

стандартам у області екології[23,94];

низька підприємницька активність керівництва більшості промислових та

сільськогосподарських підприємств, небажання та невміння працювати при

нових економічних умовах.

Ці фактори, на наш погляд, визначають в багатьох випадках структуру

імпортно-експортної діяльності області. За даними обласного управління

статистики [23,331-336] у 1995 році 71,92% у загальному обсязі імпорту

займали мінеральне паливо, нафта та продукти її переробки, при частці в

експорті лише 9,38%. Значна частка імпорту — 10,24%, припадає на паливну

апаратуру різних типів, при частці в експорті лише 4,03%.

Основний об`єм обласного експорту складають залізна руда та засоби

наземного транспорту, відповідно 29,46% та 23,31%, тобто сировина та

матеріаломістка продукція[23].

Фактично відсутні експортні операції з сільськогосподарською

продукцією та продукцією переробної промисловості, ца винятком цукру та

виробів з нього (8,72% експорту)[23]. Практично відсутні імпортно-експортні

операції з продукцією високотехнологічних сучасних галузей (близько 4%

імпорту, включаючи засоби обчислювальної техніки).

Загальне співвідношення експорту до імпорту склало 67,17% при сальдо

-$221315,8 тис.[23,333].

Виходячи з приведених даних, можна зробити висновок про те, що

державне регулювання імпортно-експортних потоків практично не працює, воно

здійснюється безсистемно, на основі конкретних ситуацій, без перспективного

планування.

Хоч саме сьогодні одним з найважливіших факторів здійснення державного

впливу на економічне життя регіону повинне стати державне регулювання

зовнішньоекономічної діяльності, особливо в області імпортних операцій .

Сьогодні політика держави щодо імпорту, в більшості випадків зводиться

до дилеми — допускати чи не допускати конкретного іноземного виробника на

внутрішній ринок, а підтримка вітчизняного виробника — до питаня

необхідності імпорту якоїсь конкретної продукції.

Питання бути чи не бути імпорту взагалі не може бути поставлене.

Імпорт бути повинен, але імпорт розумний, далекоглядний, направлений на

перспективу. В організації політики щодо імпорту може бути дуже корисним

досвід Японії.

Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-

технічного розвитку економіки передбачає два підходи :

освоєння іноземного досвіду на основі закупки ліцензій;

розвиток власної дослідницької бази.

В першому випадку забезпечується швидке просування вперед і отримання

відчутних результатів за порівняно короткий проміжок часу, у другому — не

виключені серйозні труднощі, так як ініціативні науково-технічні розробки

пов`язані з ризиком та невдачами.

На протязі 50-60 років основним способом відбудови зруйнованої війною

економіки Японії був імпорт технологій. Збезсилена країна була змушена

платити “данину” іноземним фірмам, закуповуючи “ноу-хау”, так як у

катастрофічній ситуації, що склалася, це було, мабуть, найрозумнішим

виходом, так як дозволило за відносно короткий період досягти рівня своїх

колишніх противників у останній війні. Вартими уваги є два стратегічні

підходи з боку держави щодо регулювання процесу імпорту технологій[25] :

жорсткий контроль за валютними операціями для орієнтації компаній на

закупку ліцензій за кордоном;

примушування іноземних компаній до продажу ліцензій на новітні технології,

як плати за доступ на внутрішній ринок.

Взявши до уваги іноземний досвід та сучасні українські реалії, ми

пропонуємо такі концептуальні напрями державної інноваційної політики у

сфері імпортних операцій:

10. Аналіз технологій, що використовуються сьогодні. Наоснові результатів

аналізу повинна складатись карта-характеристика промислових та

сільськогосподарських підприємств усіх форм власності на відповідність

існуючих технологій вимогам енергозбереження, екологічної безпеки,

відповідності світовому рівню технологічної культури та інноваційної

перспективності самого підприємства, його значення в експортному

потенціалі регіону та в виробництві конкурентноздатної імпортозамінюючої

продукції.

11. Визначення сприйнятливості підприємств до технологічних та

управлінських нововведень та переоснащення виробництва, для визначення

доцільності державної підтримки інноваційного процесу на конкретному

підприємстві.

12. Робота з іноземними компаніями, які мають бажання прийти на український

ринок та можуть запропонувати перспективні технологічні розробки, заходи з

їх заохочення до співпраці.

13. Проведення експертних робіт щодо запропонованих іноземних розробок на

предмет їх відповідності потребам регіону та доцільності державного

сприяння у втіленні даного проекту.

14. Надання консалтингових послуг з юридичних, організаційних, технічних,

фінансових та інших питань.

15. Підтримка здорової конкуренції у сфері імпорту високих технологій

шляхом сприяння організації різного роду тендерів, конкурсів, аукціонів з

питання інноваційних проектів та надання певних пільг їх переможцям при

реалізації проекту.

16. Регулювання валютних операцій для повнішого направлення валютних коштів

підприємств на здійснення проектів у рамках програми “Техноімпорт”.

17. Створення та підтримка привабливого інвестиційного клімату з метою

зацікавлення внутрішніх та зовнішніх потенційних інвесторів у заходах в

рамках програми шляхом системи пільг, гарантій, часткового фінансування

проектів державою, тощо.

Протистояння іноземній експансії та захист внутрішнього ринку та власного

розробника і виробника — один з найважливіших аспектів активної регулюючої

ролі держави у здійсненні імпорту у сфері обладнання та технологій. Для

ефективного виконання цієї ролі, необхідно провести чітку грань, яка б

грунтувалась на реальній інформації про стан вітчизняних науково-

дослідницьких та конструкторських робіт, про їх направленість та ступінь

готовності. Виходячи з цієї інформації, і повинні прийматись рішення про

необхідність державної підтримки того чи іншого проекту, про організацію

тендеру з участю вітчизняних компаній і т.д., тобто повинна здійснюватись

політика м`якого ринкового протекціонізму відносно власних

конкурентноздатних і перспективних розробок. Так як, при реалізації

програми може виникнути небезпека технологічної експансії з боку

високорозвинених країн, що може призвести до витіснення з ринку власних

технологій, науково-технічних програм та розробок.Такий підхід повинен

забезпечити підтримку власного науково-промислового потенціалу, та економію

валютних коштів, підвищення конкурентоздатності українських фірм, створення

їм умов для закріплення на внутрішньому ринку.

В рамках програми “Техноімпорт”повино бути передбачено ряд підтриманих

державою компексно-цільових програм у пріоритетних для регіону галузях, з

огляду на запити потенціальних ринків збуту.

Таблиця3.1.

Питома вага Полтавської області у

народному господарстві України в 1994-95 рр.

|Вид продукції |Частка в н\г |

| |України,% |

| |1994 |1995 |

Страницы: 1, 2, 3