Адміністративне право України

Необхідно зазначити, що правовий статус органів місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначається окремими законами. Так, спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті визначаються законом "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.

Особливістю правового статусу органів місцевого самоврядування є те, що вони відділені від держави, не входять у систему державної влади, взаємодіють з органами виконавчої влади на підставі норм чинного законодавства.

7. Інші юридичні і фізичні особи як суб'єкти АП

До кола суб'єктів АП, крім вищеназваних, відносяться й інші юридичні та фізичні особи, які відповідно до чинного законодавства наділені певним обсягом прав і обов'язків у сфері виконавчої влади, можуть брати участь (безпосередньо або через своїх представників) в адміністративно-правових відносинах і реалізувати свої права та законні інтереси, а також нести обов'язки у сфері управління.

Найчисельнішими серед інших суб'єктів АП є різні державні і недержавні організації, зокрема, підприємства і установи різних форм власності. В адміністративно-правових відносинах вони виступають як юридичні особи.

В адміністратвно-правових відносинах інтереси підприємств і установ, як правило, представляє їх адміністрація (насамперед -керівник).

Адміністрація державних підприємств та установ, як уже зазначалось, є органом безпосереднього оперативного управління діяльністю трудових колективів вказаних об'єктів, не має зовнішніх юридично-владних повноважень, а здійснювані нею в межах наданої компетенції виконавчо-розпорядчі функції носять переважно внутрішньо-організаційний характер. Адміністрація на чолі з керівником нерозривно поєднана з відповідним підприємством, організацією чи установою, які вона представляє, у сукупності є юридичною особою і виступає суб'єктом адміністративного права, проте не відноситься до системи органів виконавчої влади. До складу адміністрації крім керівника входять його заступники (перші заступники), головні спеціалісти, керівники управлінь, відділів, лінійних та функціональних служб, а також інших структурних підрозділів.

Тема 5. Державна служба в Україні

1. Сутність та соціальне призначення державної служби.

2. Загальна характеристика правового інституту державної служби.

3. Поняття і види державних службовців

4. Адміністративно-правовий статусу державних службовців

5. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби

1. Сутність та соціальне призначення державної служби

Саме слово “служба” вживається в різноманітних значеннях. Під службою розуміється і вид діяльності людей, і відомчий підрозділ (державна служба охорони МВС), і самостійне відомство (Державна митна служба).

Державна служба може бути розглянута в наступних аспектах:

соціальному - це професійне здійснення за дорученням держави суспільно корисної діяльності особами, що займають посади в державних організаціях:

політичному - як діяльність спрямовану на реалізацію державної політики, досягнення вироблених всіма політичними силами державно-політичної мети і завдань в суспільстві та державі;

соціологічному - це практична реалізація функцій держави, компетенції державних органів;

правовому - юридичне встановлення державно-службових відносин, при реалізації яких і досягається практичне виконання посадових обов'язків, повноважень службовців та компетенції державних органів.

Державна реформа, що включає в себе й адміністративну реформу, що проводиться сьогодні в Україні спрямована, насамперед, на створення державного механізму, спроможного ефективно вирішувати задача і функції, що стоять перед сучасною демократичною правовою державою. Ключове місце в процесі реформування системи державного управління належить інституту державної служби, що продовжує і завершує організаційне оформлення державного механізму, а головне - робить цей механізм спроможним практично вирішувати будь-які питання сфери державного управління.

Ще недавно в законодавстві було відсутнє поняття “державна служба”. Широкого розповсюдження набула точка зору, що під державною службою малося на увазі виконання службовцями державних організацій (органів, підприємств, установ) трудової діяльності, передбаченої займаними посадами, спрямованої на здійснення завдань і функцій держави і оплачуваної нею. При цьому державними службовцями вважались усі службовці в будь-якій державній організації. Головною ознакою, що дозволяв віднести людину до категорії державного службовця було джерело його доходів: державна служба в усіх її проявах фінансувалася з державного бюджету.

У вузькому сенсі державною службою слід вважати не будь-яке виконання адміністративних (організаторських, управлінських) функцій в тій чи іншій державній організації, а тільки діяльність людей, які працюють у державних органах.

Таким чином, з урахуванням легалізованого на сьогоднішній день визначення державної служби необхідно розрізняти службовців, що працюють у державних органах, (державні службовці) і службовців державних підприємств, установ, організацій.

З прийняттям Закону України “Про державну службу” була створена національна система державної служби. У законі легалізовані ключові поняття, що належать до інституту державної служби, такі як “державна служба”, “посада”, визначені основні принципи, на яких будується державна служба в Україні. На підставі Конституції України і ЗУ “Про державну службу” прийнята велика кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері державної служби. На сьогоднішній день стоїть завдання щодо подальшого підвищення ефективності функціонування державного апарата, забезпечення професіоналізму державних службовців. Безсумнівно, що подальший розвиток інституту державної служби повинен ґрунтуватися на накопиченому за останні роки досвіді правового регулювання і функціонування державної служби, теоретичного його осмислення, вирішення ряду проблемних питань, що виникли.

Державна служба - досить складний комплексний інститут і його діяльність регламентується нормами декількох галузей права (конституційного, адміністративного, трудового, фінансового, податкового та ін).

Розглядаючи державну служба як один із видів платної суспільно-корисної діяльності законодавець, у ст. 1 Закону України “Про державну службу”, дає її визначення як професійна діяльності осіб, які обіймають посади в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба - це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави.(Концепція адм реформи).

Термін державна служба означає “бути на службі у держави”, що ж це означає:

державна служба є професійною діяльністю (але професійною діяльністю є і діяльність викладача, інженера);

державна служба знаходить своє зовнішнє відображення у зайнятті державної посади (але не завжди особа, яка займає державну посаду є державним службовцем, наприклад, ректор ВУЗу, керівник державного підприємства);

державна служба знаходить своє відображення у заміщенні особливої категорії державних посад - ці посади визначені законом, і їх особливість полягає у забезпеченні виконання повноважень державних органів. (це вже суттєво відрізняє державну службу від служби в державних установах, підприємствах);

державна служба виражається у відповідальній діяльності щодо реалізації службових обов'язків, що визначаються характером даної державної посади державної служби (це найбільш суттєва ознака);

державна служба передбачає виконання особою, що займає державну посаду, таких обов'язків які забезпечують реалізацію повноважень, якими наділений даний державний орган;

державна служба передбачає грошове утримання за рахунок державного буджету.

Ознаки державної служби:

1) передусім, це різновид суспільно-корисної, державної діяльності;

2) така діяльність здійснюється на професійній основі певною категорією осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті (насамперед, в органах державної влади). Державна служба нерозривно пов'язана із заняттям посади в апараті державних органів. Тобто, посада є невід'ємним елементом державної служби: поза посадою така служба неможлива. Професійна основа такої діяльності крім іншого передбачає необхідність володіння комплексом спеціальних (професійних) знань і навичок, а також неможливість поєднання її з іншими видами подібної діяльності, зокрема, з приватнопідприємницькою діяльністю;

3) вона спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави (тобто, ця діяльність нерозривно і органічно пов'язана з функціонуванням держави, з реальним втіленням в життя її завдань і функцій);

4) особи, які здійснюють таку діяльність, одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (насамперед, з державного бюджету).

Під функціями державної служби слід мати на увазі основні напрямки практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі і державно-правового призначення.

Основні напрямки державної політики у сфері державної служби:

* визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби;

* забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.

Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою діє Головне управління державної служби України, яке має свої територіальні підрозділи, яке є органом управління державною службою в державних органах та їх апараті.

Ч. 1 ст. 9 Закону України “Про державну службу” визначає сферу державної служби. Однак правовий статус Президента України, Голови ВРУ і його заступників, голів постійних комісій ВРУ і їхніх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, Голови і членів Конституційного Суду України, Голови і судів Верховного Суду України, Голови й арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України і його заступників регулюється Конституцією і спеціальними законами України. Таким чином, політичні посади в державних органах не входять у державну службу, до якої належать адміністративні і патронатні посади.

Крім того слід зазначити, що регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

З урахуванням різноманітних функцій, що стоять перед сучасною демократичною соціальною правовою державою (ст. 1 Конституції України) і виконуваних різноманітними органами держави, державну службу можна підрозділити за певними ознаками. Кожний вид державної служби, визначається специфікою завдань і функцій, що стоять перед відповідним державним органом і має своє правове оформлення, що характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом, установленим відповідними нормативними актами.

Відповідно до конституційного принципу поділу державної влади державну службу підрозділяють на службу в органах

законодавчої;

виконавчої;

судової влади.

На підставі аналізу норм чинного законодавства (комплексний критерій) можна виділити:

- цивільну;

- мілітаризовану службу.

При цьому цивільна служба поділяється на:

загальну ( слід мати на увазі здійснення загальних, традиційних, “стандартних” для всякої сфери діяльності державно-службових функцій, що не відрізняється галузевою специфікою (діяльність службовців у міністерствах, державних комітетах, місцевих державних адміністраціях).

спеціальну державну службу (це реалізація особливих встановлених у нормативних актах повноважень службовців, що займають посади в державних органах, що мають яскраво виражену галузеву компетенцію, що накладає відбиток на практичну діяльність службовців (в судах, дипломатичній службі). Спеціальна служба потребує додаткової регламентації законами України.

Мілітаризована служба має ряд особливостей, що можна виділити при аналізі нормативно-правових актів, що встановлюють правове положення цих видів державної служби і відповідних державних службовців. На думку Д. Н. Бахраха, для мілітаризованої служби характерні такі, особливі від цивільної служби, ознаки:

фаховим обов'язком службовців цей категорії є захист життя і здоров'я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, прав людини і громадянина, громадських інтересів, матеріальних цінностей, охорона суспільного порядку і правопорядку - навіть за умови ризику для життя, у багатьох випадках із зброєю в руках;

надходження на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які як правило, досягли вісімнадцяти років;

наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців;

ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації і припинення державної служби, для них установлюється спеціальна форма одягу і знаки розрізнення;

наявність встановлених у спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов'язки, відповідальність, спеціальні пільги і т.д.);

встановлений ряд обмежень, що складаються в забороні користуватися деякими конституційними правами громадян; дається ряд пільг, обов'язкове державне страхування;

особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності.

Аналізуючи принципи державної служби слід звернути увагу на те, що у світлі Конституції України і подальшого реформування системи державної служби в країні Концепція адміністративної реформи дещо по іншому визначає базові принципи державної служби ніж вони визначені у ЗУ “Про державну службу”.

2. Загальна характеристика правового інституту державної служби

Правовий інститут державної служби являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини, що складаються в процесі організації системи державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедури їх реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правовому регулюванню підлягають три групи суспільних відносин:

а) формування системи державної служби;

б) створення статусу державного службовця та гарантій його реалізації;

в) механізм проходження державної служби.

Інститут державної служби складається з правових норм, що встановлюють різноманітні за характером і значимістю державно-службові відносини. Він об'єднує як матеріальні, так і процесуальні норми. Матеріальні норми визначають статус державної служби в цілому як інституту, її принципові риси. До матеріальних норм належать: поняття державної служби, поняття посади і класифікація посад, правовий статус державного службовця (права, обов'язки, обмеження, пільги, гарантії і компенсації, відповідальність), способи заміщення посади, випробовувальний строк, атестація, принципи добору і розстановки державних службовців, підстави припинення державної служби, управління державною службою. Процесуальні норми регулюють відносини по реальному виконанню положень, що містяться в матеріально-правових нормах.

Правовий інститут державної служби носить публічний і комплексний характер. Комплексність інституту виявляється в тому, що він складається з норм різноманітних галузей публічного права: конституційного права, кримінального правом, але особливо тісно пов'язаний із трудовим правом. Проте в основному даний інститут складається з норм адміністративного права.

У правових нормах, що регулюють державну службу, виявляються особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, що, у свою чергу, обумовлені специфікою державно-управлінської діяльності і предметом адміністративного права. Функціонування державної служби здійснюється при використанні традиційних адміністративно-правових методів правового регулювання, які полягають у:

зобов'язанні до виконання визначеного порядку дії

уповноваженні на виконання певних дій у відповідних умовах і належним чином, які передбачені різноманітними правовими нормами (у більшій мірі адміністративно-правовими) тобто наданні суб'єкту державно-службових відносин (держ службовцю) можливості вибору одного з установлених варіантів посадової поведінки, що передбачена правовими нормами, у даному випадку державний службовець може вибрати за своїм розсудом, але у точній відповідності до закону один із декількох методів і форм діяльності;

наданні можливості діяти (або не діяти) за своїм розсудом, тобто чинити або не чинити встановлені адміністративно-правовою нормою дії.;

забороні виконання визначених дій.

При недотриманні цих приписів державними службовцями законодавець встановлює можливість застосування до них заходів державного примусу: дисциплінарного, адміністративного, кримінального.

Згодом, очевидно, правовий інститут державної служби може сформуватися в підгалузь АП зі своєю загальною частиною, що регулює основні питання організації і проходження державної служби й особливої - регулюючі окремі види державної служби (у митних органах, у судах, у міліції і т.д.).

3. Поняття і види державних службовців

В юридичній літературі не раз робилися спроби визначити поняття “державного службовця”. У результаті більшість авторів дійшли висновку, що це термін слід трактувати як в широкому так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні державний службовець - це професійний працівник будь-якої державної організації: органу, установи, підприємства, а у вузькому - це професійний працівник органів державної влади.

На законодавчому рівні визначення державного службовця дається через визначення самої державної служби. Тобто державний службовець - це особа, яка здійснює професійну діяльність, обіймаючи посаду в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Таким чином законодавець закріпив поняття державного службовця у вузькому розумінні.

Належність особи до державної служби визначається через факт зайняття нею певної державної посади.

Посада - це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу і його апарата, на яку покладено нормативними актами коло службових повноважень (ч. 1 ст. 2 ЗУ “Про державну службу”).

Посада:

є первинним, неподільним компонентом управлінської структури, деякою мірою відособленим;

її можна розглядати як мінімальну межу диференціації управлінських функцій і як засіб стабілізації, формалізації діяльності службовця.

найпростіша клітина апарату, призначена для одного робітника, що визначає його місце і роль в управлінському ансамблі;

це стабільний комплекс прав і обов'язків, орієнтований на одну людину;

утвориться в розпорядницькому порядку. Правовими актами компетентного органу визначається її назва, місце в службовій ієрархії (тобто визначення тим, кому підпорядкована, хто їй підпорядкований), порядок заміщення;

вона включається в штатний розклад і єдину номенклатуру посад;

є юридичний опис соціальної позиції особи, що займає її;

за допомогою посад забезпечується персоналізація державних функцій і повноважень, чіткий поділ праці в апараті органу держави, індивідуалізація відповідальності державних службовців.

Класифікація державних службовців:

в залежності від принципу розподілу державної влади:

державні службовці органів законодавчої, виконавчої та судової влади;

в залежності від особливостей державної служби:

цивільні та мілітаризовані державні службовці;

в залежності від обсягу повноважень:

- посадові особи (керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативне-дорадчих функцій.)

- особи, що не є посадовими;

Розглянемо цю класифікацію більш детально. Слід зазначити, що таке визначення є досить неконкретним і нечітким. Визначальними критеріями є організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції. Організаційно-розпорядчі функції - це повноваження щодо безпосереднього управління людьми, ділянками роботи, виробничими або технологічними процесами. Ці повноваження проявляються у правах і обов'язках щодо підбору і розстановки кадрів, прийому і звільнення з роботи, в плануванні діяльності підприємства, установи, організації і керівництва ними (Постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах про хабарництво” від 7 жовтня 1994).

Нормативне визначення консультативно-дорадчих функцій - відсутнє. Але лексично це може означати наступне: “консультант” - спеціаліст, що дає поради, “радник” - той, хто дає настанови.

Стосовно визначення консультативно-дорадчих функцій в сенсі ЗУ “Про державну службу”, то нам пропонують розуміти ці функції як повноваження щодо розробки проектів нормативно-правових актів і рішень, що видаються посадовими особами, які здійснюють організаційно-розпорядчі функції. Однак такі функції виконують помічники, радники, секретарі Президента, Голови ВРУ, членів уряду.

в залежності від категорії посади:

1-7 категорія;

в залежності від рангу:

1-15 ранг

в залежності від характеру та обсягу повноважень, що визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні державно-владних повноважень:

* керівники;

* спеціалісти;

* технічні працівники.

Керівник - це державний службовець, який займає державну посаду, пов'язану з безпосереднім здійсненням завдань та функцій державних органів. До цієї категорії державних службовців можна віднести: керівників державних органів та їх заступників; керівників структурних підрозділів та їх заступників; осіб, які наділені повноваженнями приймати рішення і давати вказівки підлеглим їм службовцям.

Слід мати на увазі, що кожний керівник несе персональну відповідальність за:

виконання завдань і функцій державного органу, підрозділу і організацію діяльності підлеглих державних службовців;

дотримання державної та службової дисципліни;

дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина у сфері діяльності державного органу;

якість і ефективність державної діяльності у дорученій сфері.

Хто в кожному випадку є керівником. Можна визначити тільки згідно з структурою державного органу.

Розрізняють:

- безпосереднього керівника - керівник відділу є безпосереднім керівником своїх підлеглих (спеціалістів);

- керівника вищого рівня - керівник управління безпосереднім керівником своїх підлеглих (керівників відділів) і керівником вищого рівня їх підлеглих (спеціалістів);

- керівника вищого рангу - голова ДМСУ.

Спеціаліст - це державний службовець, який має необхідну професійну освіту і сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної посади. До цієї категорії належать державні службовці, наділені повноваженнями здійснювати державні владні функції, але не мають права здійснювати службові юридично-владні дії як засоби управління людьми. Їх повноваження пов'язані з підготовкою проектів рішень, юридичних актів, плануванням, обліком, контролем, опрацюванням питань, які вимагають спеціальних знань.

Технічні виконавці - службовці, службова діяльність яких не пов'язана з діями, що тягнуть юридичні наслідки або впливають на зміст рішень державного органу. Їх правомочність визначається завданнями забезпечення службової діяльності керівників і спеціалістів шляхом створення матеріальних, інформаційних, дорадчих та інших умов, необхідних для виконання останніми службових функцій. До них можна віднести: секретаря-референта, інженера, діловода, бухгалтера.

Представники влади - це ті державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не зв'язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їхньому підпорядкуванні, - тобто щодо так званих третіх осіб (це працівники міліції та різних державних інспекцій, судово-прокурорські працівники, працівники державної податкової адміністрації тощо).

Надзвичайно важливим і складним є питання розмежування понять “державний службовець” і “державний політичний діяч”. Визначення поняття і сутності державного службовця ми тільки що з'ясували. Що ж стосується визначення поняття “державний політичний діяч”, то чинне законодавство про державну службу відповіді на нього не дає. В адм науці з цього приводу висловлюються різні міркування. Їх узагальнення дає підстави стверджувати, що до цієї категорії слід віднести посади Президента України, народних депутатів України, Прем'єр-міністра, членів КМУ, перших заступників міністрів, Голови та членів КСУ, Голови та суддів ВСУ, Голови та арбітрів ВГСУ, Генерального прокурора України, Голови та перших заступники НБУ, АКУ, ФДМУ, Держ комітету телебачення і радіомовлення України, голів та перших заступників обласних державних адміністрацій.

Слід пам'ятати, що політичний характер зазначених посад не зводиться до факту обов'язкової належності вищезазначених осіб до певної партії. Специфіка статусу державних політичних діячів виявляється в наступному:

особливий порядок призначення чи обрання на посади державних політичних діячів, який регламентується насамперед Конституцією України;

специфічний порядок звільнення з посад зазначених осіб і припинення їх повноважень;

особливий вид відповідальності - політичної, яка носить відкритий публічний характер (усунення з посади, оголошення резолюції недовіри, відставка, не обрання повторно як опосередковане “притягнення до відповідальності”, процедура імпічменту).

Державний політичний діяч - це особа, яка набула цього статусу в результаті обрання народом України або призначення всенародно обраними носіями влади за особливими процедурами на певний термін, приймає у межах своїх повноважень нормативні рішення, ґрунтується на власних політичних пріоритетах і несе політичну відповідальність за свою діяльність.

4. Адміністративно-правовий статусу державних службовців

Державний службовець, як і будь-який суб'єкт права - громадянин, має права, свободи та обов'язки людини і громадянина, встановлені Конституцією та іншими нормативними актами. Разом з тим з моменту заміщення державної посади він стає суб'єктом державно-службових відносин: наділяється особливими правами та обов'язками, на нього покладається відповідальність за виконання обов'язків. При цьому необхідно розрізняти, по-перше, посадові права та обов'язки, які визначають повноваження конкретної посади, і по-друге, загальні права та обов'язки, встановлені для державних службовців незалежно від які державні посад вони займають.

Адміністративно-правовий статус державного службовця складається з наступних елементів: права, обов'язки, обмеження, гарантії, заохочення, матеріальне забезпечення, пенсійне забезпечення та відповідальність.

1. Загальні права та обов'язки державних службовців встановлені Законом “Про державну службу”. Характерною особливістю цих прав є те, що вони відображають не повноваження з займаної посади, а загальні правила поведінки та дій службовців, умови та заходи організаційного характеру, якими забезпечується виконання ними повноважень з займаних ними посад. Такі права та обов'язки досить різноманітні. (Ст. 10. Основні обов'язки державних службовців, ст. 11. Основні права державних службовців).

Посадові права та обов'язки є похідними від завдань та функцій державного органу і відображають його повноваження. Реєстр державних посад державної служби місить перелік уніфікованих найменувань цих посад, а конкретні права і обов'язки визначаються на підставі основних типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах їх компетенції та у відповідності до закону.

Наприклад, для посади керівника характерні наступні повноваження:

керівництво діяльністю підлеглих йому структурних підрозділів та окремих службовців та персональна відповідальність за виконання покладених на них завдань;

розподіл обов'язків між підлеглими та встановлення розміру іх вини за невиконання ними своїх обов'язків;

затвердження положень та посадових інструкцій, що визначають об'єм посадових повноважень підлеглих структурних підрозділів та посад осіб;

спеціальні права з відання нормативних актів з питань, що входять до компетенції керівника, організація та координація роботи підлеглих;

повноваження пов'язані з розпорядження власністю, укладенням трудових договорів, призначенням на посаду та звільненням з посади робітників, їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності;

права по взаємодії з іншими організаціями, застосуванню специфічних форм та методів роботи.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконання - повідомити вищу за посадою особу.

2. Крім прав та обов'язків, державний службовець, вступаючи на державну службу. Добровільно приймає ряд встановлених законом обмежень та заборон. Вони мають за мету забезпечити високий моральний рівень державного службовця та свободу його дій в межах посадових повноважень. Такі обмеження повинні запобігати можливим зловживанням, проявам корупції. Існує два вида обмежень:

А). Обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

* визнані у встановленому порядку недієздатними;

* мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

* у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

* в інших випадках, встановлених законодавством України.

Б). Обмеження, пов'язані з проходженням державної служби.

Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 ЗУ “Про боротьбу з корупцією”

* займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників

* сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг;

* самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємств, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

* приймати подарунки чи послуги від фізичних і юридичних осіб у зв'язку зі своєю службовою діяльністю.

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Інші обмеження, пов'язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця, подає за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно. Порядок подання, зберігання і використання цих відомостей встановлюється КМУ.

3. Важливу роль в забезпеченні ефективної роботи державного апарату відіграють різноманітні та суттєві гарантії, встановлені законодавством. Державним службовцям гарантуються: умови роботи, що забезпечують виконання ними посадових обов'язків; грошове утримання та інші виплати, передбаченні чинним законодавством (посадовий оклад, надбавки до нього за кваліфікаційний розряд, ранг, особливі умови праці та за вислугу років, премії), щорічна оплачувана відпустка; медичне обслуговування службовців та членів їх сімей; перепідготовка та підвищення кваліфікації; пенсійне забезпечення за вислугу років; обов'язкове державне соціальне страхування; одержання обов'язкової згоди при переведенні на іншу посаду; захист службовців та членів їх сімей від насильства та погроз та інших неправомірних дій.

4. Законодавством передбачена система заходів заохочення державних службовців за успішне та ретельне виконання посадових обов'язків, безперервну та сумлінну роботу. До таких заходів слід віднести: оголошення подяки, видача премії та інших грошових винагород, дострокове присвоєння спец звання, класного чину, підвищення у посаді, нагородження цінним подарунком, присвоєння почесного звання, державної нагороди.

5. Оплата праці службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

6. Пенсія державним службовцям виплачується за рахунок держави. На її одержання мають право особи, що досягли пенсійного віку при наявності загального трудового стажу для чоловіків - не менше 25 р., для жінок - не менше 20 р., у тому числі стажу державної служби - не менше 10 р. Зазначені особи отримують пенсію у розмірі 80% від суми посадового окладу з урахуванням усіх надбавок.

7. Поряд з заохоченнями законодавство передбачає, коли це необхідно, юридичну відповідальність державних службовців, а саме: дисциплінарну, матеріальну, адміністративну та кримінальну. Відповідальність виражається в застосуванні до державних службовців тих чи інших мір покарання, стягнення, передбачених законодавством, за винне вчинення ними правопорушень, т.о. за такі провини і дії, які юридично визнані як протиправні.

А) Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. ДВ виражається в тому, що орган або керівник, які мають право призначати державного службовця на посаду, застосовують до винної особи свою дисциплінарну владу, т.о. приймають рішення про накладення на нього дисциплінарного стягнення.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України (догана або звільнення), можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:

попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

За невиконання своїх службових обов'язків державний службовець може бути усунений від виконання посадових повноважень із збереженням заробітної плати. Це особлива міра дисциплінарних заходів і застосовується лине у випадках, коли невиконання служб обов'язків призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної шкоди державі, ФО або ЮО. Тривалість такого усунення не може перевищувати термін службового розслідування, тобто - 2 місяці.

Б) Матеріальна відповідальність державних службовця настає за службову провину, в результаті якої спричинено матеріальну шкоду державі, підприємству, установі, організації або громадянину. Відповідальність виражається у відшкодуванні державним службовцем заподіяної ним шкоди. До МВ державних службовець може бути притягнутий паралельно з ДВ.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7