містом договору про передання виключних майнових прав на ОПІВ є істотні та факультативні умови. Істотною умовою такого договору є обов'язок власника виключних майнових прав на ОПІВ передати належні йому виключні майнові права, а правонаступника - прийняти зазначені права та сплатити обумовлену договором винагороду (у разі якщо договір відплатний).

Факультативними умовами, які визначаються в договорі на розсуд сторін, можуть бути умови щодо:

· визначення сторони договору, на яку покладається обов'язок вчинити необхідні дії щодо подання документів до Державного департаменту інтелектуальної власності для публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» та внесення до відповідних державних реєстрів відомостей про передання виключних майнових прав на ОПІВ;

· конфіденційності;

· порядку розрахунків та нарахування пені у разі прострочення сплати необхідних платежів;

· порядку передання технічної документації (креслення тощо);

· відповідальності за невиконання умов договору;

· порядку вирішення спорів.

Договір вважається дійсним, якщо він складений у письмовій формі та підписаний сторонами договору.

Законодавством встановлено, що у договорі повинні бути зазначені: сторони договору (повне офіційне найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання - для фізичної особи); номер патенту/свідоцтва; назва винаходу (корисної моделі, промислового зразка); предмет договору Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. - К.: Юстиніан, 2005. - С. 273.. Договір підписується його сторонами. Підпис особи, яка підписує договір від імені юридичної особи, складається з повного найменування її посади, особистого підпису, ініціалів, прізвища. Також договір повинен містити дату та місце його укладення. Оскільки відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, бажано, щоб у договорі було зазначено, якими саме документами зазначених осіб уповноважено на підписання договору від імені юридичної особи.

Аналіз правового регулювання передання виключних майнових прав на ОПІВ був би неповним без розгляду процедури державної реєстрації факту передання виключних майнових прав. Частиною 1 ст. 1114 ЦК України встановлено, що договори про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації. У той самий час відповідно до ч. 2 ст. 1114 ЦК України факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягає державній реєстрації для тих ОПІВ, які є чинними після їх державної реєстрації.

Під фактом передання виключних майнових прав розуміють будь-яку не заборонену законом форму передачі виключних майнових прав, серед яких передання виключних майнових прав на ОПІВ: за договором про передання виключних майнових прав; за договором дарування; за засновницьким договором (як вклад до статутного капіталу юридичної особи); на підставі заповіту тощо Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. - К.: Юстиніан, 2005. - С. 273-274..

Зазначені положення ЦК України викликають декілька запитань:

· по-перше, чи не суперечать одне одному положення ЦК України, відповідно до яких договори щодо розпоряджання майновими правами на ОПІВ не підлягають обов'язковій державній реєстрації, а факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягає такій реєстрації?

· по-друге, з якого моменту власник виключних майнових прав на ОПІВ поступається належними йому виключними правами, а правонаступник їх набуває, - з дати підписання договору про передання виключних майнових прав (відповідно до ч. З ст. 639 ЦК України договір є укладеним з моменту його підписання сторонами) чи з дати державної реєстрації факту передання виключних майнових прав?

Відповіді на ці запитання слід шукати у площині природи виключних майнових прав на ОПІВ. Існує думка про те, що категорія виключних майнових прав - це цілком самостійна правова категорія, яка суттєво відрізняється від права власності. Вважаємо, що саме тому ЦК України введено правову конструкцію «факт передання виключних майнових прав», що за своєю природою є правочином (адже відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків). Разом із тим природа та специфіка ОПІВ вимагає спеціально регламентованої законом системи правової охорони та процедури реєстрації цього факту. Зокрема, для такої реєстрації необхідна державна система правової охорони інтелектуальної власності, до складу якої входять центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (Міністерство освіти і науки України), а також сукупність експертних, наукових, освітніх, інформаційних та інших відповідної спеціалізації державних закладів, що входять до сфери її управління, на які покладено функції, зокрема, ведення державних реєстрів прав на ОПІВ. Саме тому реєстрація факту передання виключних майнових прав на ОПІВ виділена в окрему процедуру, яка істотно відрізняється від процедури державної реєстрації правочинів, передбаченої Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671.

З огляду на викладене, цілком обґрунтованою є позиція ЦК України, згідно з якою, договори щодо розпоряджання виключними майновими правами на ОПІВ не підлягають обов'язковій державній реєстрації, але факт передання виключних майнових прав підлягає такій реєстрації. Для цього до уповноваженого органу подається, зокрема, договір про передання виключних майнових прав як підтвердження дії осіб, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (у нашому випадку передання виключних майнових прав). З цього можна зробити припущення, що і виключні майнові права виникають у правонаступника лише після державної реєстрації факту передання виключних майнових прав.

2.5 Інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Глава 75 ЦК України не містить вичерпного переліку договорів, а тому як різновид у ст. 1107 зазначено: «інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності».

Видається помилковою висловлена в літературі точка зору віднести сюди як поіменовані договори -- комерційної концесії, факторингу, застави, так і ті, які раніше використовувалися на практиці -- авторський договір замовлення та авторський договір передачі прав на твір Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. -- 2004. -- № 3. -- С. 68..

Що стосується першої із зазначених групи, то ці договори вже законодавчо врегульовані як самостійні, а тому не можуть бути різновидом договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Оскільки в главі 75 ЦК України встановлені єдині норми для всіх об'єктів права інтелектуальної власності, то відповідно недоречно зазначати в інших Договорах авторські договори. Навіть якщо сторони на практиці скористаються такою назвою (що законодавчо не забороняється), у будь-якому випадку застосовуватимуться норми, виходячи зі змісту правовідносин. Так, щодо авторського договору замовлення будуть застосовуватися положення договору про створення за замовленням використання об'єкта права інтелектуальної власності, а до авторського договору передачі прав на твір -- залежно від суті відповідно ліцензійний договір чи договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Видається, що до інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності належать саме законодавчо не врегульовані правочини, зокрема, договір про передачу ноу-хау, договір про порядок розподілу прав на службові об'єкти інтелектуальної власності, договір щодо управління майновими правами автора або інших суб'єктів авторського права і суміжних прав тощо.

Договір про передачу ноу-хау - це договір, за яким правовласник передає заінтересованим особам право на використання повністю або частково конфіденційних знань, що включають відомості технічного, виробничого, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, яка їх одержала.

Ноу-хау - повністю або частково конфіденційні знання, що включають відомості технічного, виробничого, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, що їх одержала Право інтелектуальної власності: Підруч. для студентів вищих навч. закладів / За ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - С. 596.

Основна відмінність договору про передачу ноу-хау від ліцензійного договору полягає в тому, що для ліцензійного договору достатньо надати дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності, а за договором про передачу ноу-хау необхідно виконати активні дії - розкрити певні знання, що зберігаються в режимі секретності. Тобто розмежування проводиться за об'єктом. Ліцензійний договір укладається стосовно зареєстрованих результатів творчої діяльності (винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин) чи об'єктів авторського права, а договір про передачу ноу-хау - стосовно секретної інформації. Досить часто ці відомості при бажанні могли б бути запатентовані (наприклад, як винахід чи корисна модель), однак в кожній конкретній ситуації правовласник вирішує чи розкрити ці знання суспільству і отримати охоронний документ, чи доцільніше залишити їх в режимі секретності. Досить наглядним є приклад секрету приготування напою кока-коли. Якби ці відомості свого часу були запатентовані як винахід, то зараз вони були б суспільним надбанням і будь-яка заінтересована особа змогла б їх вільно використовувати. У той же час у випадку залишення відомостей в режимі секретності існує постійна загроза їх припинення у зв'язку з можливістю паралельного винахідництва чи розкриттям іншими особами Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - Т. 2. - С. 427..

Оскільки предметом договору про передачу ноу-хау є секретні знання, то у зв'язку з цим однією з обов'язкових його умов є дотримання конфіденційності отриманих знань.

Особливість предмета обумовлює специфіку процесу укладення договору про передачу ноу-хау, оскільки, з одного боку, заінтересована особа має розуміти, стосовно яких відомостей вона набуде прав, щоб вирішити питання, чи потрібні вони їй, а з іншого - існує ймовірність розкриття змісту ноу-хау ще на стадії переговорів. Тому в цьому випадку доречно скористатися конструкцією попереднього договору. На практиці стосовно зазначених відносин він отримав назву опціонного. У ньому передбачається, яка частина інформації буде розкрита для вирішення потенційним контрагентом питання про доцільність укладення договору про передачу ноу-хау і плата за цю частину відомостей. У випадку позитивного рішення і укладення договору про передачу ноу-хау плата за попереднім договором зараховується в рахунок платежів за основним договором.

Договір щодо управління майновими правами автора або інших суб'єктів авторського права і суміжних прав укладається між володільцем майнових авторських чи суміжних прав і організацією колективного управління. Найбільш повно на сьогодні функцію останнього виконує Державне підприємство «Українське агентство з авторських та суміжних прав» Міністерства освіти і науки України.

Організації колективного управління повинні виконувати від імені суб'єктів авторського права чи суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень такі функції: по-перше, погоджувати з особами, які використовують об'єкти авторського права чи суміжних прав, розмір винагороди під час укладання договору; по-друге, укладати договори з заінтересованими особами про використання прав, переданих в управління; по-третє, збирати, розподіляти і виплачувати зібрану винагороду за використання об'єктів авторського права чи суміжних прав суб'єктам авторського права і суміжних прав, правами яких вони управляють; по-четверте, вчиняти інші дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб'єктів авторського права чи суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб'єктів (ст. 49 Закону «Про авторське право і суміжні права») Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - Т. 2. - С. 427-428..

Договір про порядок розподілу прав на службові об'єкти інтелектуальної власності - це цивільно-правовий договір, що укладається між роботодавцем і працівником стосовно узгодження прав на створені у зв'язку з виконанням трудового договору результати творчої діяльності.

У випадку відсутності такого договору застосовується загальне правило, передбачене ч. 2 ст. 429 ЦК України: майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно.

Аналогічне правило застосовується і при розподілі права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням. Як уже зазначалось, сторонам доцільно у договорі більш детально врегулювати свої права на такі об'єкти. Пояснюється це тим, що застосування загального правила про спільні права на службовий об'єкт у майбутньому може ускладнити взаємини з приводу цього об'єкта, якщо в певний момент працівник і роботодавець не зможуть досягти загальної згоди. З погляду права ідеальною є ситуація, коли на об'єкт має права тільки один суб'єкт. Це спрощує процес реалізації прав.

Суб'єкти інтелектуальної власності вправі укладати й інші договори стосовно об'єктів інтелектуальної власності. Головне, щоб їх умови не суперечили нормативним приписам актів цивільного законодавства України.

Якщо звернутися до назви глави 75 ЦК України, то мова йде про розпоряджання, тобто визначення юридичної долі майнових прав. Причому зазначений термін у цьому випадку використовується як стосовно передачі майнових прав, так і щодо видачі дозволу на використання об'єктів права інтелектуальної власності.

Крім проаналізованих, до цієї групи віднесено також договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. За своєю суттю ці відносини близькі до договорів на виконання робіт. Оскільки у цьому випадку йдеться перш за все про створення результату творчої діяльності, то цей договір не зовсім охоплюється поняттям розпоряджання. Хоч якось обґрунтувати таку позицію можна хіба що тим, що за цим договором все ж таки може бути встановлено механізм розподілу прав на створений у майбутньому об'єкт. Ймовірно, що саме на цю обставину було зроблено акцент.

Враховуючи викладене, не є доцільною ні закріплена в ЦК України назва глави 75 «Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності», ні запропонована науковцями назва «Розпоряджання майновими правами на об'єкти права інтелектуальної власності» Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. -- 2004. -- № 3. -- С. 68..

Розділ 3. Відповідальність за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні
3.1 Сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

Захист прав інтелектуальної власності є передбаченою законодавством діяльністю відповідних державних органів з визнання, поновлення прав, а також усунення перешкод, що заважають реалізації прав та законних інтересів суб'єктів права у сфері інтелектуальної власності. Він здійснюється у визначеному законодавством порядку, тобто із застосуванням належної форми, засобів і способів захисту.

Стаття 420 ЦК України дає перелік об'єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

· літературні та художні твори;

· комп'ютерні програми;

· компіляції даних (бази даних);

· виконання;

· фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

· наукові відкриття;

· винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

· компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

· раціоналізаторські пропозиції;

· сорти рослин, породи тварин;

· комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

· географічні зазначення;

· комерційні таємниці.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов'язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦК України, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена.

Уся правова система України має завданням захист суб'єктивних прав своїх громадян, у тому числі авторського права та суміжних прав. Проте основним є Закон України «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до цього Закону (розділ V) порушеннями авторського права і/або суміжних прав, що є підставою для судового захисту, є:

· вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові і майнові права суб'єктів авторського права і/або суміжних прав;

· піратство у сфері авторського права і/або суміжних прав -- опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

· плагіат -- оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

· ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і/або суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

· вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і/або суміжних прав;

· будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і/або суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

· підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і/або суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

· розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і/або суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і/або суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління, зокрема в електронній формі.

Відтворенням будь-якого твору є виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер.

Будь-яке відтворення твору у будь-якій матеріальній формі і в будь-якій кількості примірників, починаючи від одного, без дозволу осіб, які мають авторське право, визнається порушенням авторського права і/або суміжних прав. Мета відтворення також не має значення для оцінки його правомірності чи неправомірності.

Розповсюдження примірників творів, фонограм, відеограм та програм мовлення є також досить поширеним порушенням авторського права і/або суміжних прав. Адже будь-яке відтворення творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення здійснюється для подальшого розповсюдження. Саме по собі відтворення не завжди доцільне. Вилучення будь-якої комерційної вигоди можливе часто лише через розповсюдження Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О. О. Підопригори, О. Д. Святоцького. -- К.: Ін Юре, 2002. - С. 78. .

Розповсюдження творів, фонограм, відеограм та програм мовлення визнається неправомірним, якщо воно здійснюється без дозволу автора чи іншої особи, яка має авторське право, виробника фонограми, відеограми та власника програми мовлення. Розповсюдженням визнається також зберігання неправомірно відтворених творів, фонограм, відеограм або програм мовлення з метою подальшого розповсюдження.

Примірники творів, фонограм, відеограм і програм мовлення, які виготовлені і розповсюджені з порушенням авторського права чи суміжних прав, визнаються контрафактними. Отже, цим питанням охоплюється і розповсюдження без дозволу зазначених осіб.

Будь-яке інше використання без дозволу осіб, які мають авторське право чи суміжні права, творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення також визнається неправомірним, тобто є порушенням зазначених прав. Практика під іншим використанням творів, фонограм, відеограм і програм мовлення розуміє передачу зазначених об'єктів у комерційний прокат, майновий найм чи будь-яке інше використання без дозволу особи, яка має авторське право або суміжні права.

Одним із досить поширених видів порушення авторського права і/або суміжних прав є перекручення, спотворення чи будь-яке інше посягання на зазначені об'єкти, що можуть зашкодити честі та репутації автора чи іншої особи, яка має авторське право чи суміжні права.

Порушенням авторського права і суміжних прав відповідно до чинного законодавства визнається використання об'єктів авторського права і суміжних прав без зазначення імені автора. Оприлюднення твору, фонограми, відеограми чи програми мовлення без дозволу суб'єкта авторського права і/або суміжних прав також визнається порушенням зазначених прав. Порушенням авторського права і суміжних прав може бути ввезення на митну територію України творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення без дозволу осіб, які мають авторське право і/або суміжні права. При цьому не має значення, контрафактні чи не контрафактні об'єкти завозяться. Не має значення і та обставина, охороняються ці об'єкти на території України чи ні, а також у країні, звідки вони ввозяться Охорона промислової власності в Україні: Монографія / За ред. О. Д. Святоцького, В. П. Петрова. -- К.: Ін Юре, 1999. - С. 128. .

Будь-яке порушення авторського права чи суміжних прав дає підставу особі, яка є їх суб'єктом, звертатися до суду з позовом щодо їх захисту. Підставою для позову може бути також недотримання користувачем умов договору, укладеного суб'єктом авторського права і/або суміжних прав. Безперечно, суд зобов'язаний розглянути позов і винести за результатами розгляду своє рішення. У разі доведення позивачем свого позову суд виносить рішення про поновлення порушених прав шляхом внесення відповідних виправлень, публікацій у пресі про допущене порушення або іншим способом.

Відповідний захист отримали й інші об'єкти інтелектуальної власності.

Аналіз чинного законодавства дозволяє встановити наступні види відповідальності за порушення у сфері інтелектуальної власності.

Цивільно-правові способи та господарсько-правові захисту прав - це передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких визнаються або відновлюються порушені права та інтересів авторів об'єктів інтелектуальної власності або власників прав на них, припиняються порушення, а також здійснюється майновий вплив на порушників.

Відмінною рисою цивільно-правової та господарсько-правової відповідальності є те, що основною її метою стає не покарання за недотримання встановленого правопорядку, а відшкодування заподіяної шкоди. Більш того, особливістю господарсько-правової відповідальності є те, що суб'єктами порушених прав є підприємства, установи, організації, а також інші юридичні особи (у тому числі, іноземні), та громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Однак, заподіяна шкода повинна бути доведена у суді. Так, наприклад, у справі №2-23-1/08 Позивач ТОВ «Спеціальна Інформаційна Служба - Україна», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Сідкон» звернулося з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідачі, які працювали на його підприємстві, неправомірно вилучили програмні модулі та використали їх при здійсненні господарської діяльності підприємства ТОВ «Страбіс», в результаті чого було заподіяно матеріальну шкоду.

В судовому засіданні представники позивача позов підтримали та просили суд його задовольнити.

Печерського районного суду м. Києва за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сідкон» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп. у задоволенні позову було відмовлено, оскільки позивачем не доведено жодних фактів, які б доводили наявність перелічених вище обставин.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2007 року, яке вступило в закону силу, сторонами якого були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 встановлено, що програми «ЄДІ-Україна» та «Стратегічна бізнес інформація» є різними програмними продуктами. Таким чином в судовому засіданні достовірно встановлено, що твір «Комп'ютерна програма «Стратегічна бізнес-інформаційна система» («Програма«СТРАБІС») є самостійним, оригінальним твором, відмінним від твору «Комп'ютерна програма «Автоматизована система комп'ютерного аналізу ситуацій «Енциклопедія ділової інформації України» «ЕДІ-Україна».

Встановлений в судовому рішенні факт, спростовує твердження позивача про неправомірне використання вилучених відповідачами програмних модулів у господарській діяльності ТОВ «Страбіс».

29 листопада 2007 року Апеляційним судом м. Києва, вищезазначене рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2007 року залишено без змін http://www.reyestr.court.gov.ua/.

Зазначені справи розглядаються у цивільних та господарських судах, яким чинним законодавством надано повноваження щодо розгляду справ, пов'язаних із порушенням майнових прав інтелектуальної власності.

Згідно ст. 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Господарські суди для захисту порушених майнових прав інтелектуальної власності застосують засоби, які вказані у відповідних законах України про охорону об'єктів інтелектуальної власності. Так наприклад, Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” від 15 грудня 1993 року зазначає, що будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України. Порушенням прав власника свідоцтва вважається також використання без його згоди в доменних іменах знаків та позначень, вказаних у пункті 5 статті 16 цього Закону.

На вимогу власника свідоцтва таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов'язаний відшкодувати власнику свідоцтва заподіяні збитки.

Власник свідоцтва може також вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати.

Вимагати поновлення порушених прав власника свідоцтва може за його згодою також особа, яка придбала ліцензію (ст. 20 Закону).

Згідно ст. 21 вищезазначеного закону України захист прав на знак здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у зв'язку з застосуванням цього Закону.

Так, Товариство звернулося до місцевого господарського суду з позовом до Підприємства та Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі -- Державний департамент інтелектуальної власності) про визнання майнових прав на знаки для товарів і послуг та зобов'язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв.

Рішенням зазначеного суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: за Товариством визнано майнові права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг «О.» (заявка від 28 березня 2003 р. № 2003033147) та майнові права інтелектуальної власності на графічний знак для товарів і послуг (свідоцтво від 29 грудня 1999 р. № 14162). У частині зобов'язання Державного департаменту інтелектуальної власності внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України знаків для товарів і послуг, вказавши власником графічного знака для товарів і послуг (свідоцтво на знак від 29 грудня 1999 р. № 14162) Товариство, позов залишено без розгляду.

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати і в позові відмовити.

У своїй касаційній скарзі Державний департамент інтелектуальної власності зазначає, що провадження у справі підлягало припиненню.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору зі справи стало питання про належність позивачеві прав на знаки для товарів і послуг.

Відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про захист прав на знаки для товарів і послуг» право власності на знак засвідчується свідоцтвом.

Пунктом 7 ст. 16 Закону передбачено, що власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг на підставі договору. Крім того, п. 9 цієї статті передбачено, що договір про передачу права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі та підписані сторонами. Сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на знак або видачу ліцензії на використання знака. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених установою, з одночасним внесенням їх до реєстру. У разі опублікування відомостей про передачу права власності на знак стосовно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг установа видає нове свідоцтво на ім'я особи, якій передане це право, за наявності документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва.

Пунктом 1 ст. 16 Закону також передбачено, що права, які випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.

Згідно з п. 5 ст. 10 Закону заявник може вносити до заявки зміни, пов'язані зі зміною особи заявника, за умови згоди зазначених у заявці інших заявників. Такі зміни може за згодою всіх заявників вносити також особа, яка бажає стати заявником. Ці виправлення та зміни враховуються, якщо вони одержані закладом експертизи не пізніше одержання ним документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва. Порядок внесення таких змін передбачено Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затвердженими наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 р. № 116 (у редакції наказу Держпатенту від 20 серпня 1997 р. № 72).

Судовими інстанціями встановлено, що перехід права власності на знаки для товарів і послуг згідно із свідоцтвом № 14162 та заявкою від 28 березня 2003 р. № 2003033147 відбувся на підставі договору та належно зареєстрований Державним департаментом інтелектуальної власності. Зазначені дії сторін не суперечать чинному законодавству та відповідають приписам статей 422, 427 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів яких можлива передача майнових прав інтелектуальної власності на підставі договору, який передбачає умови такої передачі.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав у суді передбачений також шляхом визнання права. Крім того, ст. 21 Закону передбачено, що суди відповідно до їх компетенції розв'язують спори про встановлення власника свідоцтва. Таким чином, судові інстанції правомірно визнали за позивачем права інтелектуальної власності на відповідні знаки для товарів і послуг.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення зі справи залишив без змін Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Захист прав інтелектуальної власності / Відп. Ред. В.С. Москаленко. - К.: Праксі, 2007. - С. 239-241. .

Слід зазначити, що господарські суди розглядають справи щодо порушення майнових прав у порядку виключної підсудності. Так, згідно ст. 16 Господарського процесуального кодексу Господарський процесуальний кодекс // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 6, ст.56. від 6 листопада 1991 року N 1798-XII справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Кримінально-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової тим, що порушник несе відповідальність перед державою, а не безпосередньо перед автором або власником прав на об'єкт інтелектуальної власності.

Властивості й специфіка об'єктів інтелектуальної власності обумовлюють деякі особливості проведення процедури розв'язання спорів, пов'язаних із правовідносинами, що виникають у процесі створення й використання цих об'єктів.

Захист права інтелектуальної власності передбачається статтями 176, 177, 229 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131. Кримінально-правовий захист авторського права і суміжних прав передбачається ст. 176 КК України. Ця стаття чітко визначає дії, які мають ознаки кримінального порушення. До цих дій Кодекс відносить:

· незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних;

· незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування і розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації;

· або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому або в особливо великому розмірі.

У статтях 176 і 177 Кримінального кодексу України матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, -- якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Розглянемо наведені склади злочинів детальніше.

Незаконне використання творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних. За чинним законодавством будь-яке відтворення твору науки, літератури і мистецтва визнається використанням такого твору. Це виключне право, яке належить суб'єкту авторського права. Стаття 176 КК України встановила відповідальність не тільки за відтворення творів науки, літератури і мистецтва, а й за їх розповсюдження у будь-якій формі і будь-яким способом. Наведена норма поширюється також і на комп'ютерні програми і бази даних, виконання, фонограми і програми мовлення.

Як підкреслювалося, незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм (відеограм) і програм мовлення, а також їх незаконне тиражування і розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах та інших носіях інформації визнається кримінальним правопорушенням. Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 24, ст.183. від 23 березня 2000 р. (в редакції Закону від 10.07.2003 р.) дає чітке визначення наведених понять.

Незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, географічного зазначення походження товару, компонування інтегральної мікросхеми, сорту рослин. Кримінально-правовий захист патентних прав здійснюється на підставі норм, викладених у ст. 177 КК України. Об'єкти промислової власності охороняються патентами або свідоцтвами, і використання такого об'єкта іншими особами можливе лише на підставі договору з патентовласником чи власником свідоцтва. Отже, будь-яке використання об'єкта промислової власності поза договором є порушенням патентних прав, крім випадків, передбачених законом.

Незаконним використанням об'єкта промислової власності вважається виготовлення, пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський оборот продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта промислової власності без дозволу патентовласника (власника свідоцтва). Проте чинне законодавство України про промислову власність також передбачає випадки позадоговірного використання об'єктів цієї власності, які порушенням патентних прав не вважаються Охорона промислової власності в Україні: Монографія / За ред. О. Д. Святоцького, В. П. Петрова. -- К.: Ін Юре, 1999. - С. 225..

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5