Правове регулювання ринків фінансових послуг

Але все, що було проаналізовано вище, здебільшого відноситься до теоретичних наук: теорії держави і права, теорії управління та політології.

У сферу господарського обігу, галузі господарського, підприємницького права, а, згодом, і в законодавство термін „легітимація” увійшов у 1994 році, коли був вперше запропонований В.С. Мартем`яновим для визначення підтвердження законності входження суб'єктів у сферу господарювання [20].

Майже відтоді російська правова наука стала вживати поняття легітимації доволі широко. Вказане поняття увійшло і у російське законодавство.

Чинне законодавство України не визначає поняття легітимації, проте оперує ним. З контекстів нормативно-правових актів України, в яких вживається слово „легітимація”, можливо зробити висновок про сенс, що вкладається в нього саме законодавством.

Так, стаття 17 Закону України „Про захист економічної конкуренції” має назву: „Заборона схилення до порушень законодавства про захист економічної конкуренції та їх легітимації”. Логічна структура норми, що міститься у даній статті дозволяє розбити цю норму на декілька окремих, одна з яких полягатиме у тому, що забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які полягають у легітимації порушень законодавства про захист економічної конкуренції. На наш погляд, у даному контексті сам термін „легітимація” може означати як активну дію (схвалення, узаконення, прийняття нормативно-правових актів, які, наприклад, скасовують відповідальність за певні види зловживань монопольним становищем на ринку), так і бездіяльність (невжиття органами державного управління заходів впливу за порушення конкретними суб'єктами вимог антимонопольного законодавства. Тобто незаконні дії суб'єктів господарювання набувають, повертаючись до визначення В.Є. Чиркіна, ознак легітимності, законності, а оскільки таке становище є, у правовому баченні, нелогічним, то воно забороняється у законодавчому порядку. Майже в аналогічних контекстах (контекстах, з яких випливають ідентичні висновки) використовується поняття легітимації і в інших нормативно-правових актах, зокрема в Угоді між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян від 07.10.96, Правилах розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 № 5.

У нормах проекту Закону України „Кодекс здоров'я України” (ст.130) йдеться про легітимацію документів про здобуття вищої і (чи) середньої професійної освіти за кордоном відповідно до законодавства України. У цьому випадку, на наш погляд, відбувається змішування понять легітимації та легалізації. Легалізацією, за звичай вважають надання юридичної сили документам, що видані на території іншої держави шляхом здійснення певної послідовності дій, в результаті яких відбувається визнання цих документів відповідними законам країни перебування консула Юридическая энциклопедия . Под общ. ред. акад. Б.Н.Топорина. - М.: „Юристъ”, 2001, с.478.; Українська радянська енциклопедія. / Головна редакція Української радянської енциклопедії. - К.: 1962. - Т.8.- С. - 47. Тому це поняття набуло розповсюдження у міжнародному праві і за своєю суттю не може розглядатися нами як синонім легітимації.

Єдиним визначенням, яке міститься в нормативному акті, є визначення, що було запропоноване у листі Національного банку України від 25.02.93 № 22001/85 „Про порядок проведення банками операцій з векселями”, згідно з яким, легітимацією є обов'язок векселедержателя довести, що він є правильним векселедержателем, а правильним векселедержателем є той, хто володіє векселем на підставі вексельного права і хто доведе своє право вимоги за векселем з самого векселя. Вказаний лист Національного банку вже втратив чинність, однак визначення, надане ним, як зазначалося нами, є єдиним, що дає визначення поняття легітимації в законодавстві України і має певну теоретичну цінність для даної роботи.

Проаналізуємо визначення, що міститься у згаданому листі як дефінітивну норму права, з якої випливає висновок, що легітимація - обов'язок векселедержателя довести, що він є правомірним векселедержателем. Згадуючи про те, що слова “правильний”, “правовий”, “право” мають єдину суть, то, замінивши ці слова синонімами, можна перефразувати вказану норму у таку: легітимація - обов'язок векселедержателя довести, що він є законним векселедержателем, векселедержателем, що має законні повноваження щодо відповідного векселя. З іншого боку, цю норму можна витлумачити і наступним чином: „У випадку, якщо векселедержатель здійснить легітимацію, тобто доведе або підтвердить законність своїх повноважень стосовно відповідного векселя, він є легітимним, законним або правомірним”. Тобто у будь-якому разі поняття легітимації зводиться до надання об'єкту чи суб'єкту ознак легітимності, законності.

Проаналізувавши визначення поняття легітимації, можна запропонувати класифікацію легітимації в залежності від об'єкту: легітимація осіб (юридичних або фізичних); легітимація майна (цінних паперів, нерухомого майна); легітимація фактів (узаконення народження дитини). Легітимація юридичних осіб включатиме в себе легітимацію тієї частини діяльності юридичних осіб, що підлягає ліцензуванню.

Темою нашого дослідження є легітимація фінансових установ, тому зупинимось детальніше на такому виді легітимації як легітимація юридичних осіб.

О.А. Беляневич називає термін „легітимація” вдалим Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання. - Навчальний посібник. - К.: „Наукова думка”, 2002. - С.21. і розкриває його сутність для сфери господарського обігу, а саме: „В деяких випадках державна реєстрація суб'єктів господарювання доповнюються державним ліцензуванням певного виду такої діяльності, без якого неможлива правомірна участь суб'єктів господарювання в економічному обороті. В силу цього державна реєстрація і ліцензування (у встановлених законом випадках) є елементами легітимації Там само. С. - 22. Ж.А. Іонова зосереджує увагу на тому, що внутрішній взаємозв'язок державної реєстрації і ліцензування полягає у виникненні загальної (при державній реєстрації) та спеціальної (при отриманні ліцензії) господарської правоздатності. Одночасно автор називає державну реєстрацію формою легітимації підприємництва Ионова Ж.А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства. - Государство и право. - 1997, № 5. - С. 46. .

Тобто, спираючись на думки вказаних авторів державну реєстрацію та ліцензування можна назвати елементами єдиного акту легітимації.

Л. Соловйова вважає легітимацію умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні відносини, державним підтвердженням його (підприємства) у сферу підприємництва. Державна реєстрація в силу прямої вказівки закону, на думку автора, є обов'язковою юридичною дією при створенні підприємства. Державна реєстрація свідчить про виникнення правоздатності підприємств Соловйова Л. Виникнення правосуб”єктності підприємств: деякі питання. - „Право України” - 2002, № 7 - С. 36. . Н.О. Саніахметова розглядає легітимацію суб'єктів підприємницької діяльності як підтвердження державою законності входження суб'єктів у відносини у сфері підприємництва. Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні, з погляду науковця, може включати один елемент - державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентування); два елементи - державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування); три елементи: - державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування). Автор робить висновок, що для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених в законодавстві, видів діяльності - також ліцензування і патентування Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Суб'єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама: Навч. посібник - К.: А.С.К., 2001. - С. 114 (704.с.).

Таким чином, з нашого погляду, Н.О.Саніахметова найбільш детально аналізує поняття легітимації, прив'язуючи його саме до суб'єктів підприємницької діяльності, якими можна назвати і фінансові установи, та об'єднує під єдиним терміном „легітимація” дії відповідних органів держави з реєстрації суб'єктів господарювання в Україні, ліцензування або (та) патентування їх діяльності.

В науковій літературі реєстрація і ліцензування у їх єдності розглядались як засоби державного управління банківською системою: В.Л.Кротюк вважає допуск юридичних осіб до діяльності на ринку банківських послуг шляхом реєстрації та ліцензування напрямами державного впливу на банківську систему. Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 2. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. - розділ І глава 3 параграф 3 С. 52. А оскільки управлінський вплив - це неодмінний і обов'язковий (завжди наявний) компонент управління, Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник: - 2-ге вид., допов. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С.7 то, підсумовуючи сказане вище, вважаємо цілком справедливим розглядати державну реєстрацію та ліцензування діяльності юридичних осіб як єдиний акт легітимації, а, зокрема, і легітимацію фінансових установ, в якості однієї з форм державного управління.

В адміністративному праві виділяють п'ять ознак державного управління: 1) виконавчо-розпорядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність і універсальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організуючий характер Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С.16.

Враховуючи ці ознаки, а також думку В.К. Колпакова, який розкриває суть кожної з цих ознак Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 17-18, можна вказати, що легітимація фінансових установ як форма державного управління відповідатиме певним ознакам, що притаманні державному управлінню:

легітимація фінансових установ завжди здійснюється державним органом, наділеним владними повноваженнями;

здійснюючи процедуру легітимації фінансових установ, державні органи реалізують приписи законів, які регламентують вказану процедуру. Ця риса характеризує ознаку підзаконності діяльності державних органів з легітимації фінансових установ;

процедура легітимації фінансових установ здійснюється за схемою, визначеною законодавством залежно від виду фінансової установи, а значить ця процедура є універсальною для кожного виду фінансових установ. Процедуру державної реєстрації та ліцензування операцій зобов'язані проходити всі без винятку фінансові установи, тому легітимація фінансових установ є масштабною;

фінансова установа, що проходить процедуру легітимації, завжди знаходиться у, так би мовити, відносинах вертикального підпорядкування до державного органу, який цю процедуру здійснює. В цьому втілюється ознака ієрархічності;

безпосередньо організуючий характер легітимації фінансових установ проявляється в тому, що під час здійснення цієї процедури відбувається організація спільної діяльності посадових осіб державних органів, інших людей, які беруть участь у цій процедурі.

Реєстрація і ліцензування в адміністративному праві також розглядаються в рамках реєстраційного та дозвільного проваджень, Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. - С.500-509 що дає нам підстави говорити про легітимацію юридичних осіб як про одне з проваджень адміністративного процесу в його широкому розумінні в сучасній науці адміністративного права. Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. - С.477-478

Здійснивши аналіз визначень та значень поняття легітимації можна стверджувати, що, легітимація фінансових установ виступає з одного боку як форма державного управління, а з іншого - як одне з проваджень адміністративного процесу. Легітимація фінансової установи як провадження адміністративного процесу визначатиметься як процедура надання фінансовій установі органом, наділеним владними повноваженнями, (уповноваженим органом) властивостей легітимності або, так би мовити, легітимного статусу.

З метою обґрунтування можливості та доцільності використання поняття „легітимація” в галузі адміністративного та фінансового права, необхідно визначити поняття легітимності, окреслити коло властивостей легітимності, зрозуміти ознаки легітимності.

Загальні питання легітимності юридичних осіб (або як вони, здебільшого, називаються у правових системах країн з розвиненою ринковою економікою - компаній) вивчав французький науковець Жан-П'єр Бодуан. Він допускає проведення паралелі між легітимністю державної влади та легітимністю компанії, а звідси вбачає, що легітимність компанії полягає у її діях в інтересах учасників (акціонерів), співробітників та клієнтів Бодуан Жан-Пьер. Управление имиджем компании. Паблик рилейшнз: предмет. - М.: „Инфра-М”, 2001. - с.-61.

Легітимність - це, як вже було зазначено, законність, правомірність. В сучасному мовленні слово „легітимний” вживається як синонім слова „законний”, хоч тлумачення даного поняття можуть мати дещо різне значення. З одного боку, легітимність - це законність або підтвердження законності повноваження, права діяльності юридичних або фізичних осіб Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера. - Під ред. Р.Дякіна - К.: Міжнародна економічна фундація, 2000, - с.324, з іншого - це обов'язкова ознака законності влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені Юридична енциклопедія. В 4-х томах К.: „Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 2001. Т.3.- С.467.. Однак нас цікавить саме етимологія слова „легітимний”, а не значення, якого воно набуває по відношенню до явища, котрого стосується. Тому можна зробити висновок, що ознака або властивість легітимності автоматично є ознакою або властивістю законності, тобто правомірного існування у суспільстві, в країні будь-якого об'єкта, суб'єкта чи явища. Спираючись на даний висновок, можна підсумувати, що юридичні особи в Україні, в тому числі і фінансові установи, набувають властивостей легітимності, коли правомірно створюються і здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства країни (законну діяльність). Процедура ж легітимації в цьому випадку, будучи юридичним оформленням (підтвердженням) певних повноважень (правомочностей) суб'єкта, виступатиме як узаконення існування фінансових установ, надання їм прав та повноважень на здійснення фінансових операцій. Проте важливо наголосити, що легітимацію фінансових установ може здійснювати лише державний орган, який спеціально наділений відповідними повноваженнями, в компетенцію якого входить ця функція.

Легітимація фінансових установ здійснюється шляхом підтвердження легітимності (законності) їх існування відповідними документами, а саме: свідоцтвами про державну реєстрацію, а у випадку їх відсутності - іншими письмовими свідченнями (наприклад, листами компетентних державних органів) про факт проведення державної реєстрації та внесення фінансової установи до певного державного реєстру; дозволами (ліцензіями) на здійснення конкретного виду (видів) діяльності. При цьому перший елемент легітимації (державна реєстрація) узаконює факт існування суб'єкта в якості юридичної особи і, одночасно, фінансової установи, а другий елемент (ліцензування) забезпечує виконання вимоги законності щодо діяльності фінансової установи. Правильність таких висновків підтверджує робота Р.Хуторецького Хуторецкий Р. Лицензирование в гражданском праве. - „Право и жизнь”, 2000, № 29, див. на сайті http:// www.alekseev.ru, який обґрунтовує думку про тісний взаємозв'язок реєстрації суб'єктів господарювання та ліцензування їх діяльності і визначає, що юридичне призначення ліцензування полягає не у конкретизації меж правоздатності, яку має особа, а у її легітимації. В результаті ліцензування, - вважає автор, - легітимується правоздатність суб'єктів правовідносин у галузі дії локальної заборони при загальному дозволі (наприклад, ліцензування лізингової діяльності); або ж суб'єкти правовідносин наділяються спеціальною правоздатністю на здійснення видів діяльності, що ліцензуються у сфері дії загальної заборони (зовнішньоторговельна діяльність у галузі військово-технічного співробітництва).

Оскільки тенденції розвитку сучасного цивільного права України підкреслили необхідність відмовитися від конструкції спеціальної правоздатності юридичної особи Цивільне право України: Підручник у 2-х кн./ О.В.Дзера (керівник авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. С.112. , то легітимацію, на нашу думку, можна розглянути в дещо іншому ракурсі.

З нашого погляду, очевидно, що і реєстрація, і ліцензування юридичних осіб, а, зокрема, і фінансових установ, полягають у наданні властивостей легітимності (законності) різним сторонам правосуб'єктності останніх. Тобто, з одного боку, ліцензування як процес полягає у наданні фінансовій установі певних суб'єктивних прав (виникнення правоздатності), але, з іншого боку, наявність цих прав без можливості їх реалізації спотворюють мету створення фінансової установи - надання фінансових послуг. Будь-яка ліцензія є не лише правом на певний вид діяльності. Наявність такої ліцензії є беззмістовною без наміру здійснювати вказану у ній діяльність, а отже, набувати нових прав та обов'язків. Отже, наявність у фінансової установи ліцензії є не лише підтвердженням правоздатності цієї фінансової установи, але і впливає на її дієздатність. Наведемо ряд аргументів на користь цієї позиції.

В цивільному праві України склалось правило про те, що правоздатність та дієздатність юридичної особи співпадають у моменті виникнення. Цивілісти висловлюють і обґрунтовують думку про те, що юридична особа стає правосуб'єктною з моменту створення, тобто у момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною, і має можливість набувати цивільні права та обов'язки, здійснюючи їх через свої органи Цивільне право України. Підручник у 2-х т./ Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2004 - Т.1 (480 с.) С.129-130..

Статті 91-92 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) розглядають поняття цивільної правоздатності та цивільної дієздатності окремо, надаючи їм чіткі визначення. Так, виходячи з норми ч.1 ст. 91 ЦКУ, цивільну правоздатність юридичної особи загалом можна визначити як здатність юридичної особи мати цивільні права та обов'язки. При цьому ці права та обов'язки є такими ж, що має у складі своєї правоздатністю, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Цивільною дієздатністю, за статтею 92 ЦКУ є здатність юридичної особи набувати цивільних прав та обов'язків та здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Стаття 91 ЦКУ містить норму (частина 3 вказаної статті) про те, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Проте суть правоздатності за ЦКУ полягає у здатності мати права, а здатність реалізувати або здійснювати ці права є дієздатністю. Цивільна правоздатність фінансової установи, як і цивільна правоздатність інших юридичних осіб, виникає з моменту її створення (ч.4 ст. 91 ЦКУ), а виникнення дієздатності, особливо, коли мова йде про ліцензування певної діяльності фінансових установ, може суттєво розбігатися у часі з виникненням правоздатності. Наявність права на здійснення фінансових операцій без його реалізації для фінансової установи може мати негативні наслідки. У зв'язку з цим доречно навести такий приклад: Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію у банка, що протягом року з дня одержання банківської ліцензії не здійснив жодної банківської операції. Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії є підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банка (ст.20 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Тепер за аналогією закону застосуємо згадані норми до процедури виникнення та діяльності фінансових установ. З моменту державної реєстрації дієздатність фінансової установи є обмеженою. Маючи предметом своєї діяльності здійснення фінансових операцій, одразу після створення та реєстрації жодна з фінансових установ не набуватиме цивільних прав та обов'язків, пов'язаних безпосередньо з предметом та метою діяльності, а фактично - з цілями створення фінансової установи. Крім того, зважаючи, що фінансовим установам законодавчо заборонено займатися окремими видами діяльності (матеріальне виробництво, торгівля; страхування - для банків), то, будучи внесеною до єдиного державного реєстру, фінансова установа може набути цивільних прав та обов'язків лише, наприклад, за договорами купівлі-продажу майна для здійснення майбутньої діяльності, міни, оренди та деяких інших. Реалізувати права та набувати обов'язків, пов'язаних з основною діяльністю, через свої органи фінансова установа може лише після отримання відповідного дозволу (ліцензії).

Таким чином, реєстрацію фінансової установи можна назвати узаконенням, визнанням державою в особі уповноважених державних органів самого факту створення та існування конкретної юридичної особи в якості фінансової установи. В цьому виявляється непряме юридичне підтвердження можливості цієї юридичної особи мати права і обов'язки фінансової установи.

Інший бік легітимації фінансової установи полягатиме у наданні державою юридичній особі, зареєстрованій у якості фінансової установи, права на вчинення дій, що становлять предмет діяльності фінансової установи (здійснення фінансових операцій), шляхом видачі ліцензій та (або) дозволів.

Таким чином, розглянувши теоретико-правові засади створення фінансових установ в Україні, дослідивши процедуру державної реєстрації фінансових установ та ліцензування їх операцій окремо та в їх єдності, пропонуємо застосувати поняття легітимації фінансових установ, яке, нашого погляду, допоможе усунути розбіжності у використанні та неоднозначність розуміння ключових понять у сфері ліцензування на ринках фінансових послуг.

З метою вирішення зазначених проблемних аспектів, наведемо визначення легітимації фінансових установ, що пропонується для застосування в науці адміністративного та фінансового права.

Легітимація фінансових установ - це процедура надання державою в особі відповідних державних органів властивостей законного існування юридичної особи в якості фінансової установи та надання їй права на провадження діяльності зі здійснення визначених законом операцій.

Наведемо також і вузьке поняття легітимації фінансових установ.

Легітимація фінансових установ може також бути визначена як система впорядкованих законодавством дій державних органів зі здійснення процедури державної реєстрації фінансових установ та видачі їм ліцензій на здійснення фінансових операцій.

1.3 Система органів, що здійснюють державне регулювання створення фінансових установ, та їх повноваження у цій сфері

В адміністративному праві існує поняття адміністративно-правового регулювання, під яким розуміють систему адміністративно-правових засобів, що опосередковують регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу реалізації виконавчої влади. Акопов Л.В., Смоленский М.Б. Административное право: Учебник. - М.: Издательско-торговая корпорация “Дашков и К”; Ростов-н /Д: “Наука-Пресс”, 2007. - (352 с.) С. - 26 Відносини з приводу реалізації виконавчої влади виникають у різних сферах суспільного буття, вони є різними за змістом і характером, але при виникненні таких відносин обов'язково є необхідність їх адміністративно-правового або державного регулювання.

Подібного роду відносини виникають при створенні фінансових установ, коли є необхідність проведення їх державної реєстрації та ліцензування їх операцій.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” державним регулюванням ринків фінансових послуг є здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам. Однією з форм державного регулювання ринків фінансових послуг згідно зі ст. 20 Закону виступають ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг. Проте зважаючи на проведене нами дослідження понять державної реєстрації та ліцензування на ринках фінансових послуг, вважаємо за доцільне пункт 1 частини 1 ст. 20 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” викласти в наступній редакції: “Державне регулювання діяльності на ринках фінансових послуг здійснюється шляхом:

1) державної реєстрації фінансових установ та ліцензування їх операцій;”

У банківському праві існує поняття регулювання банківської діяльності Розділ IV Закону України “Про банки і банківську діяльність” або банківського регулювання, що відповідно до ст. 1 Закону України “Про Національний банк України” полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальності за порушення банківського законодавства. Однак регулювання банківської діяльності або банківське регулювання не було б помилкою назвати державним регулюванням банківської діяльності. В цьому разі воно охоплювало б, з нашого погляду, не лише порядок проведення банківського нагляду, а і сам банківський нагляд. Тому відповідну норму ст. 1 Закону України “Про Національний банк України” пропонуємо викласти у наступній редакції: “Державне регулювання банківської діяльності - здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування відносин на ринку банківських послуг, контролю та нагляду за учасниками ринку банківських послуг та профілактики зловживань і порушень у цій сфері”.

Регулювання банківської діяльності втілюється у формах адміністративного та індикативного регулювання. Державна реєстрація банків та ліцензування їх операції відносяться до адміністративного регулювання (ст. 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

В дисертаційній роботі розглядається питання, пов'язані з інвестиційними фондами і компаніями, що є учасниками ринку цінних паперів, тому доцільно проаналізувати поняття державного регулювання ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів - здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”). Формою державного регулювання ринку цінних паперів, відповідно до ст.3 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів”, зокрема, є видача ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Як вбачається з проаналізованого, державне регулювання, зокрема державна реєстрація фінансових установ та ліцензування їх діяльності як форми державного регулювання здійснюється державою в особі державних органів, наділених владними повноваженнями.

З органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, у ст. 21 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” складено систему. Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг - Державною комісією з регулювання фінансових послуг (Держфінпослуг).

Державних реєстраторів, які являють собою, так би мовити, завершальну ланку з державної реєстрації юридичних осіб, в тому числі банків та інших фінансових установ, також необхідно зазначити у цьому списку, однак державні реєстратори є посадовими особами, які відповідно до ст. 6 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, підпорядковуються міському голові міста обласного значення, або голові районної, районної в м місті Києві та Севастополі державної адміністрації.

Проте слід особливо наголосити, що вказана вище послідовність випливає суто із законодавства України, а на практиці вона має особливості щодо кожного з видів фінансових установ в Україні, про що йтиметься у кожному спеціальному розділі даного дисертаційного дослідження.

Повноваження Національного банку України з державної реєстрації банків регулюються Законом України „Про Національний банк України” та окремими нормативно-правовими актами Національного банку, базовим з яких є Положення про порядок створення та державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375 (далі - „Положення № 375”). При цьому Закон України „Про Національний банк України” лише декларує право Національного банку здійснювати реєстрацію банків, а суть його повноважень з проведення реєстрації банків розкривається Законом України „Про банки і банківську діяльність” та Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375.

Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” Національний банк України здійснює державну реєстрацію банку, після проходження якої, згідно із ст. 2 Закону банк мав би набути статусу юридичної особи, а Національний банк України видав би банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою НБУ формою (ст. 17 Закону). Незважаючи на те, що ці норми збереглись у Законі України „Про банки і банківську діяльність”, на сьогоднішній день всі фінансові установи України, включаючи банки набувають статусу юридичних осіб тільки після реєстрації відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. У Законі, проте, вказано (ч. 2 ст. 3), що спеціальними законами можуть бути встановлені особливості державної реєстрації, зокрема, банків, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок). Однак, на нашу думку, ці особливості стосуються лише порядку проведення державної реєстрації установчих документів у відповідних структурах - Національному банку України, Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України - та порядку перевірки в межах цієї процедури комплектності та правильності оформлення інших документів, що необхідно перевірити з метою подальшої державної реєстрації фінансових установ в якості юридичних осіб. Тобто якщо розглядати державну реєстрацію фінансових установ як кінцевий етап їх створення, після проведення якого фінансова установа набуває статусу юридичної особи, то Національний банк України та Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України виконують у схемі державної реєстрації банків та інших фінансових установ роль органів, що перевіряють комплектність та зміст документів, які подаються для державної реєстрації банку (фінансової установи), а також реєструють не саму фінансову установу як юридичну особу, а лише погоджують її установчі документи у відповідності до ч. 4 ст. 8 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Зважаючи на це, в подальшому, при використанні поняття „державна реєстрація банку” у застосуванні до функції Національного банку України, а „державна реєстрація фінансової установи” у застосуванні до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, буде матися на увазі „державна реєстрація установчих документів банку та іншої фінансової установи” відповідно, що виглядатиме більш коректно з точки зору чинного нині законодавства.

З метою здійснення державної реєстрації банку, Національний банк України має такі повноваження:

1) установлювати плату за проведення реєстрації банків та видачу ліцензій;

2) приймати за заявою засновників банку та розглядати документи, необхідні для здійснення державної реєстрації банку згідно з переліком, встановленим ст. 17 Закону України „Про банки і банківську діяльність” та п. 3.1. Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375;

3) відкривати тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників банку та інших учасників банку; З частини 3 статті 17 Закону України “Про банки і банківську діяльність” пропонуємо виключити слова “та інших учасників банку”, оскільки ми вважаємо, що на етапі заснування банку його учасники одночасно є засновниками.

4) встановлювати вимоги до розмірів та порядку формування статутного капіталу майбутнього банку;

5) відмовляти банку у використанні запропонованого ним найменування за умов, наведених у ст. 15 Закону України „Про банки і банківську діяльність”;

6) приймати рішення про державну реєстрацію банку;

7) видавати банку свідоцтво про державну реєстрацію за встановленою Національним банком України формою;

8) вести Державний реєстр банків.

Передумови для виникнення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з'явились у 2001 році відповідно до Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, в якому вона не мала конкретної назви, а називалась умовно - уповноважений орган. Створено Комісію наприкінці 2002 року Указом Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” в якості центрального орану виконавчої влади зі спеціальним статусом. З цього часу Комісія стає уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг України.

Правовий статус Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України поки що не врегульований законодавчо, а регулюється Положенням про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженим Указом Президента України від 04.04.2003 № 292/2003. Одним з основних завдань Комісії, визначеним Указом, є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері. Однак, державну реєстрацію фінансових установ не визначено формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до ст. 20 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” формами державного регулювання ринків фінансових послуг названо ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг, а пункт 4 Указу Президента України від 04.04.2003 № 292/2003 дещо уточнює вказане повноваження, формулюючи його як повноваження здійснювати реєстрацію фінансових установ та вести Державний реєстр фінансових установ. При аналізі вказаних контекстів виходить, що здійснення, так би мовити, первинної реєстрації фінансових установ (зважаючи, що остаточна реєстрація здійснюється системою державних реєстраторів) логічно продовжує ведення Державного реєстру фінансових установ і, ці два повноваження у синтезі, є формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Зважаючи на це, а також враховуючи пункт 3 вказаного Указу Президента України, перелік фінансових установ, реєстрація яких здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, включає наступні фінансові установи: страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, довірчі товариства, кредитні спілки, лізингові та факторингові компанії, кредитно-гарантійні установи, ломбарди, інші учасники ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових, міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів).

Особливості та деталі повноважень Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з реєстрації кожного з видів фінансових установ буде розглянуто у главі ІІІ дисертаційного дослідження, а узагальнюючи їх, можна вказати, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України має, зокрема, наступні повноваження у сфері реєстрації фінансових установ:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8