Правове регулювання ринків фінансових послуг

Ліцензійні умови для лізингових компаній як фінансових установ також не виписані Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Тому це питання регулюватиметься відповідно до загальних умов, встановлених ст.34-38 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Лізингова компанія з метою розпочати господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема з фінансового лізингу, повинна буде звернутись до Держфінпослуг з заявою про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні, відповідно до ст. 35 Закону міститися відомості про заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). У разі наявності філій або інших відокремлених підрозділів, які надаватимуть фінансові послуги на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію лізингової компанії чи копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів Держфінпослуг.

В ст. 35 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” також зазначається, що законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можуть встановлюватись додаткові вимоги щодо переліку та змісту документів, необхідних для отримання ліцензії це, звичайно, будуть копії установчих документів заявника, інформація про керівників заявника, інформація про формування статутного фонду заявника, окрема інша інформація.

Підстави відмови у видачі ліцензії (на основі ст. 36 Закону) є подібними до підстав, за яких Держфінпослуг відмовляє іншим фінансовим установам у видачі ліцензії. Подібним також є і механізм прийняття рішення про видачу ліцензії.

Отже, основною особливістю легітимації лізингових компаній в Україні є відсутність спеціального законодавства, що регулює це питання та необхідність застосування аналогії закону при створенні та ліцензуванні діяльності лізингової компанії, якщо вона створюватиметься на сьогодні. Єдиним шляхом розв'язання цієї проблеми є створення правового підґрунтя для легітимації лізингових компаній.

Одним із видів фінансових установ в Україні є ломбарди. Здавна відомо, що найменшу суму грошей в найкоротші терміни можна позичити саме у ломбарді. Проте який договір при цьому укладається, який режим майна, що передається ломбарду в якості забезпечення зобов'язання щодо повернення отриманих коштів - всі ці, а також інші питання, що допомогли б дещо розкрити правовий статус ломбардів в Україні залишаються для більшості громадян нез'ясованими. Законодавство України постійно змінювало підходи до визначення статусу ломбардів: то вважалось, що функції ломбардів полягають у схові майна, то - у видачі позичок під заставу цього майна, то обидві ці абсолютно різні за значенням функції, які мали б опосередковуватись різними за правовою природою договорами об'єднувались в одній нормі одного і того ж самого нормативно-правового акту. Станом на сьогодні ситуація з невизначеністю статусу ломбардів у якості фінансових установ залишилась майже без вагомих змін, незважаючи на більш детальну регламентацію діяльності ломбардів, посиленням ролі державних органів в процесі легітимації ломбардів та контролю за їх діяльністю. Протягом досить тривалого часу юридична наука взагалі не розглядала ломбарди в якості достатньо серйозного явища правової дійсності, а окремі норми законодавства України, які регулювали діяльність ломбардів, не розкривали їх суті, а лише говорили про ознаки цієї установи. Так, аж до 2001 року визначення ломбарду та процес його легітимації регулювались постановою Ради Міністрів УРСР від 19.06.1979 № 315 „Про затвердження Типового статуту ломбарду”. 12.07.2001 Верховною Радою України прийнято Закон „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, однак Закон містив лише вказівку на те, що ломбард є фінансовою установою без будь-якої конкретизації особливостей правового статусу цієї фінансової установи.

У 2005 році Кабінетом Міністрів України прийнято за затверджено програму власної діяльності „Назустріч людям” Програма діяльності Кабінету Міністрів „Назустріч людям”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2005 № 115 та схвалена постановою Верховної Ради України від 04.02.2005 № 2426-IV, в якій, зокрема, зазначено, що Уряд України сприятиме розбудові надійних та прозорих ринків фінансових послуг, забезпеченню створення вільного та конкурентноспроможного становища фінансових установ як учасників ринків фінансових послуг та забезпеченню законодавчого врегулювання діяльності ломбардів. Певні кроки в цьому напрямі вже зроблено: на розгляд Верховної Ради України подано законопроекти „Про ломбарди в Україні” „Про ломбарди і ломбардну діяльність”).

Однак на сьогодні все ще немає єдності у розумінні сутності ломбардів. Ломбарди визначаються як фінансові установи, виключним видом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав, на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб'єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів і ломбардами„ від 20.11.2003 № 1800. З іншого боку, в законодавстві залишилось і розуміння ломбардів як фінансових установ, які відповідно до законодавства приймають від населення на зберігання ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та надає позички під заставу таких виробів Постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.1998 № 802 „Про Правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб'єктам підприємницької діяльності на праві власності” (з доповненнями)..

Порядок створення та державної реєстрації ломбардів в Україні регулюється Законами України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” та Положенням про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями), порядок ліцензування діяльності ломбардів встановлюється Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” та Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981. Окремі Ліцензійні умови з надання послуг ломбарду відсутні.

Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” встановлює загальні, спільні і для ломбардів, і для інвестиційних фондів, і для інших фінансових установ умови та вимоги для проведення легітимації їх діяльності, що акумулюються у розділах ІІІ та VI Закону.

Деталі створення та державної реєстрації ломбарду містять Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, норми якого регулюють останню стадію проходження процедури державної реєстрації ломбардами, інвестиційними фондами, а також іншими фінансовими установами та Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями).

Розділ ІІ Положення встановлює вимоги до ломбарду для набуття статусу фінансової установи, а саме:

1) ломбард повинен створюватись у відповідній організаційно-правовій формі згідно з вимогами законодавства (на сьогодні це - повні товариства, також залишаються діючими ломбарди з державною формою власності). Проект закону України „Про ломбарди в Україні” пропонує створення ломбардів у формі державних підприємств (що, безперечно, викличе наукову дискусію навколо неможливості рівняння понять „державне підприємство” та „фінансова установа” через їх категоричну відмінність), повного та командитного товариств та товариства з додатковою відповідальністю. Проект закону України „Про ломбарди і ломбардну діяльність” передбачає існування ломбардів у формах державного підприємства та повного товариства;

2) ломбард повинен мати внутрішні правила та положення, що регламентують надання ломбардом фінансових послуг, затверджені у встановленому порядку. У документі, що фактично має детально регламентувати кожну вимогу до створення ломбарду для набуття ним статусу фінансової установи міститься подібна абсолютно неконкретна норма, яка, до речі, не регулюється жодним іншим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Тобто, на етапі створення, очевидно, що вказані внутрішні правила та положення затверджуються засновниками та можуть існувати в безлічі варіантів (оскільки Державна комісія не вбачає потреби погоджувати такі документі) та містити або передбачати незаконні для ломбарду види діяльності. Це є першою проблемою у сучасній процедурі легітимації діяльності ломбарду усунення якої можливе або за більш детального формулювання вказаної норми в межах Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, або за прийняття відповідного закону України, що детально розписав би вимоги до статуту ломбарду, в якому передбачаються види фінансових послуг, що надають ломбарди в Україні;

3) ломбард має забезпечити наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи, необхідних для надання фінансових послуг та забезпечення належного та своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп'ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо). Неточність цього положення полягає у тому, що майно в Україні оцінює не обладнання, а оцінюють спеціалісти, діяльність, яких врегульована відповідними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Тому для здійснення оцінки майна, під заставу якого надається фінансовий кредит, ломбард, насамперед, повинен мати оцінювача-спеціаліста з оцінки майна;

4) мати власне або орендоване приміщення, призначене для надання фінансових послуг, у тому числі окреме приміщення для зберігання заставленого майна, яке повинно бути обладнане необхідними засобами безпеки, зокрема, охоронною сигналізацією та/або відповідною охороною. З нашого погляду, ця норма має бути більш жорсткою і вимагати для ломбарду наявності як охоронної сигналізації, так і відповідної охорони, оскільки в заставі ломбарду можуть бути наявні не тільки цінні побутові речі, але і вироби з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння;

5) в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік фінансових послуг, які надає ломбард. На нашу думку, сьогодні, коли з законодавства неможливо з'ясувати суть ломбарду, вказана вимога не може обмежуватись лише визначенням видів фінансових послуг, що надає кожен конкретний ломбард, оскільки основний вид діяльності ломбардів в Україні - надання фінансових кредитів - нерозривно пов'язаний з тією „послугою”, яка передує наданню фінансового кредиту: схов (за Цивільним кодексом УРСР, який зберігається донині у підзаконних нормативно-правових актах), зберігання речей (ст. 967 Цивільного кодексу України), приймання майна у заставу (ст. 48 Закону України „Про заставу”). А фінансова послуга з надання фінансових кредитів теж має декілька формулювань у чинному законодавстві і в літературних джерелах: ломбард надає позички, позики, кредити, і всі ці поняття мають різний відтінок. Розв'язання цієї проблеми можливе лише за умови прийняття закону, що чітко і правильно визначав би сутність ломбарду: ломбард - це фінансова установа, основним видом діяльності якої є надання фінансових кредитів фізичним особам готівкою або у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна. При розробці визначення сутності та регулюванні правового статусу ломбарду необхідно конкретно визначити види майна, що слугуватиме забезпеченням повернення наданого фінансового кредиту (заставою). Доцільним вважаємо обмеження суми фінансового кредиту, який вправі надавати ломбард, щоб не втрачалось історично складене розуміння ломбарду як установи, що надає порівняно невеликі суми кредитів під заставу виключно рухомих речей, але не всіх видів (наприклад, побутового призначення, ювелірних речей, невеликих пакетів цінних паперів);

6) в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік видів фінансових послуг, які надає ломбард. Формулювання, викладене у п.п. 8.5. пункту 8 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, слід поновити в частині приведення у відповідність згідно норм новітнього законодавства, згідно з якими установчі документи набули назви засновницьких. Основною проблемою цього положення є те, що чинне законодавство не надає вичерпного переліку фінансових послуг, що вправі надавати ломбард. Такий перелік можна сформувати, базуючись на сучасних визначеннях поняття ломбард, які, як видно зі сказаного вище не є досконалими. Тому, виходячи з проектів законів „Про ломбарди в Україні” та „Про ломбарди і ломбардну діяльність” слід вказати на те, що ломбарди в Україні можуть надавати фінансові послуги ломбардів та супутні ломбардні послуги. Фінансова послуга у ломбардів одна - надання фінансових кредитів, а до супутніх ломбардних послуг належать прийом під заставу та на зберігання майна чи майнових прав, склад якого, на нашу думку, повинен бути визначений та обмежений для ломбарду в законодавчому порядку; продаж на комісійних умовах майна чи майнових прав, що перебували в заставі і не були викуплені в установлений строк після закінчення дії кредитного договору або договору відповідального зберігання; скупка у населення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.

Законопроект „Про ломбарди в Україні” пропонує надати право ломбардам надавати будь-які фінансові послуги, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, і це положення є надто узагальненим та таким, що спотворює суть ломбарду та може призвести до порушень та зловживань на ринку фінансових послуг, оскільки під залученням фінансових активів від фізичних осіб перш за все можна зрозуміти залучення депозитів, що дозволено лише для банків; ломбардам пропонується надати право довірчого управління фінансовими активами юридичних та фізичних осіб, що є основною та незаперечною діяльністю довірчих товариств в Україні. Законопроект „Про ломбарди і ломбардну діяльність” відносить до супутніх ломбардних послуг оцінку майна чи майнових прав, які ломбард бере в заставу або на відповідальне зберігання. З нашого погляду, це майно або майнові права, що передаються до ломбарду, мають бути оціненими за допомогою інституту оцінювачів, що існує в Україні, а після цього здаватися в ломбард в якості застави або на відповідальне зберігання. З цих причин останні положення не повинні враховуватись законодавцем. Класифікацію послуг ломбарду на фінансові та супутні станом на сьогодні проводить Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981.

Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ висуває вимоги до сформування статутного капіталу ломбарду вже на дату подання документів для його реєстрації, а також до професійної придатності та ділової репутації його керівників, які встановлюються Професійними вимогами до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13.07.2004 № 1590.

Для здійснення державної реєстрації ломбарду (а фактично - для розгляду та державної реєстрації документів з метою подальшої реєстрації самого ломбарду) необхідно подати такі документи:

- заяву про внесення відповідної інформації до Державного реєстру фінансових установ;

- реєстраційну картку встановленого зразка з загальною інформацією про юридичну особу;

- засвідчені у встановленому законодавством порядку копії установчих (засновницьких) документів;

- засвідчені у встановленому законодавством порядку копії документів, що підтверджують право власності або оренди приміщення за місцезнаходженням ломбарду;

- інформацію про наявність у ломбарді приміщення для зберігання заставленого майна та необхідних засобів безпеки, зокрема, охоронної сигналізації та /або відповідної охорони, завірену підписом керівника та печаткою ломбарду;

- інформацію про сформований статутний капітал, яка повинна містити: загальну суму заявленого статутного капіталу, частку кожного із засновників, форму внесків, внесену частку та граничний термін сплати невнесеної частки статутного капіталу кожним засновником, завірену підписом керівника, головного бухгалтера та печаткою ломбарду;

- інформацію про наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп'ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо) які використовуються в ломбарді, завірену підписом керівника та печаткою ломбарду.

Щодо вказаних положень виникає питання: який керівник (головний бухгалтер) та печатка може бути у ломбарду на стадії його державної реєстрації в якості фінансової установи? Це питання не має відповіді, тим більше, що наступним підпунктом 9.8. пункту 9 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ вимагається подача копії дипломів про освіту та витяг з трудових книжок керівника та головного бухгалтера ломбарду (у разі сумісництва - копії наказів про призначення та звільнення з відповідної посади), а також відомості про відсутність непогашеної судимості в керівника та головного бухгалтера ломбарду, завірені підписом керівника та печаткою ломбарду. Ці документи і подаються саме з метою визначення можливості керівника та головного бухгалтера ломбарду займати ці посади за умов їх відповідності Професійним вимогам до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13.07.2004 № 1590. Аналогічне питання викликає і необхідність подання на цьому етапі засвідченої у встановленому законодавством порядку копії свідоцтва про державну реєстрацію ломбарду. Неприведення вказаних положень до елементарної логіки пояснюється відсутністю в останній час практики створення нових ломбардів: існуючі ломбарди набули статусу фінансових установ шляхом перереєстрації та внесення інформації про це до Державного реєстру фінансових установ, а нові пройшли процедуру реєстрації до набуття чинності Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170. Зі вказаного випливають висновки, що вимоги, про які йшлося вище, стосуються лише процедури внесення інформації про ломбард до Державного реєстру фінансових установ і що ця процедура не має нічого спільного з державною реєстрацією ломбарду, а нормативно-правовий акт, що регулював би останню процедуру відсутній. В такому разі питання викликатимуть інші пункти Положення, а саме: формування статутного капіталу, перевірка професійної придатності керівників ломбарду, перевірка наявності приміщення для забезпечення діяльності, тощо. Розв'язати ці проблеми допоможе лише прийняття відповідного закону, що регламентував би створення та діяльність ломбардів в Україні.

Документи, подані ломбардом, з метою його внесення до Державного реєстру фінансових установ, повинні бути викладені державною мовою, містити достовірну інформацію на дату складання заяви та надаватися у папках з внутрішнім описом.

Внесення ломбарду як юридичної особи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (державна реєстрація як юридичної особи) відбувається аналогічно описаній у розділі ІІ дисертаційного дослідження процедурі відповідно до вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Наступним елементом легітимації ломбарду є ліцензування. Оскільки базового закону, який регулював би діяльність ломбардів в Україні, ще не існує, то дослідити основи ліцензування діяльності ломбардів можна, виходячи з норм розділу VI „Ліцензування діяльності фінансових установ” Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, що встановлює загальні вимоги до ліцензування діяльності фінансових установ, та норм Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981.

Згідно зі ст. 34 Закону Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України видає ліцензії, зокрема, для надання фінансовими установами фінансових кредитів за рахунок залучених коштів. Надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів є, як видно з описаного вище, є основним видом діяльності ломбардів, а тому здійснення цієї діяльності ломбардом можливе лише за умови отримання відповідної ліцензії. Ліцензія, яка надається певному ломбарду для здійснення діяльності з надання фінансових кредитів, за загальним правилом, не може передаватися третім особам.

Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами класифікує фінансові послуги ломбарду на такі:

- надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів;

- надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів.

Саме надання фінансових кредитів ломбардами підлягає ліцензуванню.

Інші послуги, що надаються сучасними ломбардами (оцінка заставленого майна, надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі договору страхування на підставі агентського договору зі страховою компанією, реалізація заставленого майна) відносяться до супутніх послуг ломбарду.

Для того, щоб отримати право на надання фінансових послуг ломбард, згідно з Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами має відповідати вимогам, які, в цілому, є ідентичними до вимог, що висуваються Держфінпослуг до інших видів фінансових установ.

Сучасне законодавство з питань легітимації ломбардів породжує проблему необхідності придбання ломбардами торгових патентів. Патентування діяльності також може бути включене у поняття легітимації суб'єкта господарювання у контексті визначення легітимації, що було надане у розділі І дисертації. Суть проблеми полягає в тому, що погляд Державної податкової адміністрації України Вісник податкової служби України, жовтень 2002, № 37, с. 31 на обов'язок придбання патентів ломбардами відрізняється від поглядів на цей елемент легітимації ломбарду Держпідприємництва України та Держфінпослуг України. Якщо ДПА наполягає на необхідності придбання ломбардами торгових патентів, то Держпідприємництва та Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг заперечують таку необхідність. лист Держпідприємництва від 20.01.2003 № 2-222/330

лист Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України „Щодо патентування фінансових послуг ломбарду” від 26.02.2004 № 2004 № 170 Коментуючи цю проблему, слід виходити насамперед з того, що з моменту набрання чинності Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” ломбард визнається фінансовою установою, що докорінно змінює його функції. Діяльність сучасного ломбарду по-перше, однозначно не є торговою, по-друге, суть цієї діяльності не зводиться до надання побутових послуг у їх, так би мовити, “чистому розумінні”, а по-третє, фінансові послуги ломбарду підлягають ліцензуванню постільки, оскільки ломбард є фінансовою установою - суб'єктом сучасних ринків фінансових послуг, тому наявність у ломбардів торгових патентів, з нашого погляду, не є обов'язковою. За цієї причини немає необхідності включати патентування елементом легітимації діяльності ломбарду.

Підводячи підсумок, слід наголосити, що, незважаючи на наше твердження про те, що фінансові кредити, які надаються ломбардами є найбільш доступними для населення, необхідно на державному рівні сприяти розвитку ломбардного кредитування, а саме дещо спростити процедуру легітимації ломбардів (в частині, про що згадується вище), і особливо в частині ліцензування. Оскільки ломбардом здійснюється і оціночна діяльність, і окремі операції з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням, які приймаються в заставу, а ці види діяльності потребують проведення окремої процедури ліцензування іншими органами (Фондом державного майна, Міністерством фінансів України), пропонуємо, якщо не скасування процедури отримання вказаних видів ліцензій, то пришвидшення процесу ліцензування цих видів діяльності ломбардів.

3.2 Особливості створення та ліцензування операцій страхових компаній

Фінансові установи, що здійснюють страхову діяльність в Україні мають загальну назву страховиків. Слово „страховик” є синонімом „страховій компанії” та „страховій організації”. Ці слова та словосполучення дозволяється використовувати лише тим юридичним особам, що мають ліцензію на здійснення страхової діяльності (ст. 2 Закону України „Про страхування”). Страховики в Україні створюються у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Особливістю Закону України „Про страхування”, що регулює діяльність страховиків в України, є те, що цей Закон взагалі не регламентує питань створення та державної реєстрації страховиків. Закон України „Про страхування” містить лише окремі норми, які визначають особливості формування страховиками статутного капіталу та обмеження у здійсненні страхової діяльності, а з питань створення страховиків відсилає до Закону України „Про господарські товариства” (ч.1. ст.2 Закону України „Про страхування”). Процес створення господарських товариств в Україні регулюється не тільки Законом України „Про господарські товариства” як актом спеціальним, але і нормативними актами загального регулювання - Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України. Таке регулювання створює передумови для дещо різного визначення видів господарських товариств, складу документів, які готуються в процесі створення господарського товариства, а потім подаються для проведення його державної реєстрації. Однак вказані факти загалом не викликають проблем у створенні господарських товариств і, зокрема, страховиків в Україні, крім того, що процедуру легітимації страховиків слід вивчати саме за принципом розгляду кожної з дозволеної для них законодавством організаційно-правової форми.

Страхову компанію, створювану у формі акціонерного товариства необхідно визначати як фінансову установу-господарське товариство, що має статутний (складений) капітал, розділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості та несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства в межах вартості акцій, які їм належать (ст.80 Господарського кодексу України, ст. 152 Цивільного кодексу України, ст. 24 Закону України „Про господарські товариства”). У зв'язку зі змінами, що набрали чинності відповідно до Закону України „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України” від 27.04.2007 пропонуємо у ст. 80 Господарського кодексу України слова „статутний фонд” замінити словами „статутний (складений) капітал”

Страхова компанія у формі акціонерного товариства може бути створена юридичними та (або) фізичними особами. Хоч законодавство України допускає створення окремих видів господарських товариств (зокрема, акціонерного) однією особою (ч.4 ст. 153 Цивільного кодексу України), однак ст. 2 Закону України „Про страхування” містить норму, що учасників страховика повинно бути не менше трьох.

Засновники, які мають намір створити страхову компанію у формі акціонерного товариства (відкритого чи закритого типу), повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства (ст. 81 Господарського кодексу України, ст. 26 Закону України „Про господарські товариства”). Оскільки страхові компанії в Україні створюються декількома особами, то згідно зі статтями 153 Цивільного кодексу України, 81 Господарського кодексу України та ст. 26 Закону України „Про господарські товариства” в цьому випадку між засновниками страхової компанії укладається договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства (ст. 153 ЦК), або (як трактують ст. 81 ГК та ст. 26 Закону „Про господарські товариства”) який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку, якщо такий договір укладається фізичними особами, він підлягає нотаріальному посвідченню ( ч. 2 ст. 153 ЦК та ч. 6 ст. 81 ГК).

Установчим документом акціонерного товариства є його статут (ст. 154 ЦК, 82 ГК та ст. 4 Закону „Про господарські товариства”). Статут акціонерного товариства повинен бути оформлений та містити відомості, згідно зі статтями 4 та 37 Закону України „Про господарські товариства” з урахуванням статей 82 Господарського кодексу України, 87, 88 та 154 Цивільного кодексу України. Всі вказані норми не є обмежувальними, тому статут страховика має містити інформацію про порядок формування, зменшення та збільшення статутного капіталу страховика, умови та порядок формування інших фондів та резервів, види страхової діяльності, іншу інформацію, що не суперечить Закону України „Про страхування” та згідно з нормативними актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.

Особливостями відрізняється формування статутного фонду страховика, вони, до речі, стосуються всіх організаційно-правових форм страховиків, не лише акціонерних товариств. Згідно зі ст. 2 Закону України „Про страхування” при створенні страховика статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. (У ст. 2 Закону „Про страхування” також необхідно використовувати слова „статутний (складений) капітал” у відповідності зі згаданими вище змінами). Дозволяється формування статутного капіталу страховика цінними паперами Розпорядження Держфінпослуг від 13.11.2003 № 124 „Про порядок формування статутного фонду страховика цінними паперами”, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного капіталу. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи. Іншим питанням, що має бути включене у статут страховика, є предмет його діяльності. Предметом безпосередньої діяльності страховика відповідно до Закону України „Про страхування” може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика. Страховики, які планують здійснювати страхування життя, матимуть право надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат встановлюються Держфінпослуг за погодженням з Національним банком України.

Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до установчих документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання положень статті 2 Закону України „Про страхування”. Питання організації управління страховиком-акціонерним товариством, формування органів управління та органів контролю та здійснення ними своїх повноважень, порядок збільшення статутного фонду та формування інших фондів страхової компанії акціонерного товариства можуть бути відображені у статуті страховика згідно зі статтями 38-49 Закону України „Про господарські товариства”.

Розглянемо повне товариство як одну з організаційно-правових форм, в якій створюються страховики в Україні. Страховик у формі повного товариства визначатиметься як фінансова установа-господарське товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить. Це визначення надається відповідно до ст. 119 Цивільного кодексу України, яке на сьогодні, з нашого погляду, найчіткіше виражає суть повного товариства. Визначення, яке надається повному товариству статтею 66 Закону України „Про господарські товариства” є загальним і звучить наступним чином: повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а частина 5 ст. 80 Господарського кодексу України, наприклад, дещо викривляє сутність цивільної відповідальності, визнаючи наявність додаткової солідарної відповідальності, а тому дещо спотворюється і визначення повного товариства в цілому, яке визнається як господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на основі засновницького договору, який є його установчим документом (ст. 120 ЦК, ст. 82 ГК та ст. 4 Закону України „Про господарські товариства”). Оскільки по суті засновницький договір не відрізняється від інших цивільних договорів, то в ньому можна відтворити будь-які законні аспекти діяльності страхової компанії, починаючи від питань її створення та формування статутного (складеного за Цивільним кодексом) капіталу, питань організації управління страховою компанією, порядку внесення вкладів її учасників, розподілу прибутку та збитків, відповідальності учасників страхової компанії за її зобов'язаннями і закінчуючи питаннями ліквідації страхової компанії. Тобто в засновницькому договорі можна відтворити не лише питання, які мають бути врегульовані засновниками страхової компанії на момент її державної реєстрації, але і будь-які інші питання діяльності майбутнього страховика в межах закону.

Страхова компанія, створювана в організаційно-правовій формі командитного товариства, - це фінансова установа-господарське товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства. Страхова компанія-командитне товариство діє, як і повне товариство, на підставі засновницького договору. Взагалі, на командитні товариства поширюються ті ж норми законодавства, що регулюють діяльність повних товариств (ч.3 ст. 133 Цивільного кодексу, ст. 77 Закону України „Про господарські товариства”), за винятком окремих особливостей, більшість з яких запропонована Цивільним кодексом України, і полягають вони в наступному:

1. Учасники командитного товариства мають розмежування за назвою: учасники з повною відповідальністю та вкладники (в контексті ч.2 ст.75 Закону України „Про господарські товариства”. Але більш коректну їх назву дає Цивільний кодекс України з огляду на відсутність в цивільному законодавстві поняття „повної відповідальності”: повні учасники та вкладники командитного товариства.

2. В командитному товаристві лише повні учасники наділені правом на управління його справами. У командитному товаристві, де є тільки один повний учасник, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не вправі перешкоджати діям повних учасників по управлінню справами командитного товариства.

3. Засновницький договір командитного товариства підписується лише повними учасниками.

4. Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова „командитне товариство” або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів „і компанія”, а також слова „командитне товариство”. Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8