Стародавні держави і право на території України

Проте і після унії залишалися окремими державний герб, печатка, військо, адміністрація, законодавство, фінанси.

У середині XVI ст. соціальна структура зазнала суттєвих змін. Відбулася загальна реконструкція суспільної моделі попередньої доби. Це супроводжувалося рішучим поворотом України обличчям до Заходу у сфері духовної культури, особливо освіти, порушенням конфесійної рівноваги (наступ католицизму, поява уніатства). Саме тоді козацтво заявило про себе як велику політичну силу. У новій ролі воно дебютувало у повстаннях 1591-1596 рр.

Умовно все населення можна поділити на такі групи.

Панівна верства

У 60-х роках XVI ст. відбувається консолідація вищого прошарку. Це супроводжувалося мобілізацією земельної власності. ІІ Литовським статутом дозволялося вільне відчуження землеволодінь усіх рангів. Розпочалися гарячкова скупівля і продаж маєтків. Ліквідація кордону між Польщею і Литвою, зняття заборон на придбання колишніх литовських земель України мешканцями Польщі відкрили двері польському елементу - через служби на державних посадах, шлюби з представниками місцевих боярських, шляхетських і князівських родів та королівські данини на неосвоєні землі. В середині шляхетського стану відбувається поляризація. З одного боку, існують магнати Острозькі, Вишневецькі, Кисилі, з іншого - дрібні шляхтичі. Відбувається урівнення в правах панів і шляхти. Поступово зникає політично свідома еліта. Українські інтереси репрезентує лише дрібна шляхта. Невдовзі після унії українська шляхта добилася законодавчого підтвердження станових, політичних, майнових та особистих прав.

Шляхта. Шляхетський стан визнавався державою безумовно вищим за міщанина і селянина. Шляхетське слово прирівнювалося до юридичного доказу. За поранення чи вбивство шляхтича покарання було суворіше, ніж за вбивство представника іншого стану. Шляхтич мав право суду над своїми підданими, необмежене володарювання над ними та їх майном. Проте його земля не могла бути передана нікому у користування. Шляхтич підлягав юрисдикції лише станових судів. Він мав герб і печатку. Заняття ремеслом і торгівлею було не сумісним зі шляхетським станом.

У політичній сфері шляхтич мав право брати участь у повітових сеймиках; обирати й обиратися депутатом на вальні сейми чи судові трибунали; обирати чи обиратися на суддівство чи інші земські адміністративні посади у власному повіті.

Шляхтич мав право успадковувати і вільно розпоряджатися землею; звільнявся від військових постоїв, різних повинностей, податків, окрім загальнодержавного грошового побору, сплачуваного його підданими.

Особисті права шляхтича полягали у тому, що він не міг бути ув'язненим чи покараним без суду і слідства, під час слідства не підлягав тортурам, не ніс відповідальності за злочини, скоєні його родичами, мав право вільного в'їзду і виїзду з країни.

Духовенство. До цього стану належали не тільки священики і церковні причетники, але й їх родини. Вони підлягали суду церковному. Мали для утримання землі, данини в натурі від прихожан. Існувало біле і чорне духовенство.

Залежні верства

Міщанство. Займалося переважно ремеслом і торгівлею. У містах жили магнатсько-шляхетська аристократія, яка контролювала міське життя, торгово-реміснича верхівка - багаті купці, ремісники, цехові майстри, лихварі, робітні люди - дрібні торговці і ремісники, підмайстри, партачі, слуги, наймити. У містах також перебували жовніри (військові) і козаки.

Селянство. Селяни були приватновласницькі і державні. Вони сплачували податки, відбували повинності. ІІІ Литовським статутом юридично було оформлено кріпацтво. Тяглові селяни відбували панщину, чиншові сплачували данину грошима або продуктами харчування. Найбільш спроможні селяни залучалися до війська і могли стати шляхтичами.

Козацтво. Особливий стан, нерідко непідвладний державі і урядовцям. Козаки мали рівні права на участь у самоврядуванні, користування господарськими угіддями. Козацька громада - товариство вільних власників і товаровиробників.

З другої половини XIV ст. до середини XV ст. Польща була станово-представницькою монархією на чолі з королем і однопалатним парламентом. З середини XV ст. існувала феодальна республіка на чолі з королем. У 1476 р. у складі Вального сойму (сейму) поряд із Сенатом з'явилася ще одна палата - Посольська ізба (збірня). Король очолював виконавчу владу і мав деякі законодавчі функції. Він головував на засіданнях сойму і сенату. У разі його відсутності на засіданнях рішення парламенту вважалися неправомірними. У 1572 р. при обранні нового короля Генріха Валуа були прийняті “Артикули”, згідно з якими король відмовлявся від принципу успадкування трону (влади), зобов'язувався головні питання внутрішньої і зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату, скликати сойм кожні 2 роки.

У Речі Посполитій король очолював виконавчу владу. Без його затвердження жоден закон не діяв. Королями могли бути обрані особи з родової польської знаті, католики, знайомі з вітчизняним правом. Маєтності короля оголошувалися недоторканими.

Великий вальний сойм - вищий законодавчий орган країни у складі:

короля, який головував на засіданнях;

Сенату, до якого входили вищі урядовці країни, воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. Сенатори в соймі не голосували. Їх кількість становила 140 осіб. Першим сенатором вважався голова польської католицької церкви. Сенат скликався королем одночасно з Посольською ізбою, але засідання двох палат відбувалися окремо. До компетенції сенату належали розгляд нормативних актів, ухвалених Посольською ізбою, обговорення питань зовнішньої політики, участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля;

Посольської ізби - найвпливовішої частина сойму. До її складу входило близько 170 депутатів (послів) від шляхти. Саме вони обговорювали внесені королем проекти законів, ухвалювали рішення з окремих спорів, запроваджували нові податки, визначали основні напрямки зовнішньої політики, приймали іноземних послів. Усі питання ухвалювалися одностайно. Рішення сейму - постанови під назвою конституції.

Центральне управління було подібним до управління Великого князівства Литовського. Вищими урядовцями були маршалок коронний, канцлер, підскарбій коронний, гетьман коронний (з українських магнатів), референдарій (помічник короля у королівському суді).

Місцеве управління. Протягом XV-XVI ст. відбулися зміни в адміністративному поділі українських земель. Руське і Подільське воєводства утворені у 1434 р., Белзьке - 1462 р., Брацлавське - 1565 р., Київське - 1566 р., Чернігівське - 1635 р. Вони поділялися на повіти, а ті, у свою чергу, - на волості. Перші очолювали воєводи, другі - старости (каштеляни), треті - волостителі.

Нижчою ланкою парламентської системи і органами місцевого самоврядування були шляхетські сеймики. Утворилися в Польщі на рубежі ХІV-ХV ст., потім вкоренилися на українських землях.

Друга половина ХVІІ - початок ХVІІІ ст. - період “сеймикових правлінь”, через паралізацію роботи вального сойму сеймики перебирають частково його компетенцію (військові і податкові справи), фактично виконуючи функції органів влади.

Види сеймикових зібрань

Передсеймові, на яких обиралися посли на сойм, давалися їм настанови для обговорення питань.

Післясеймові, на яких посли звітували (подавали реляції) про роботу у соймі, приймали ухвали щодо виконання соймових постанов, обирали виконавців постанов (поборці, ротмістри, комісари).

Депутатські, під час яких обирали депутатів до Коронного трибуналу - вищої апеляційної інстанції для шляхти, слухали звіти поборців, полагоджували приватні конфлікти між окремими шляхтичами.

Елекційні (виборні). На них обирали судових земських урядовців на вакантні земські уряди (4 кандидати) - підкоморія, підсудка і писаря та членів земського суду.

Надзвичайні (з власної ініціативи). Розглядали питання оборони країни, податкові справи.

Конфедераційні. Відбувалися у часи безкоролів'я (остання чверть ХVІ ст.; 1632-1633 рр.). Розглядали питання громадської безпеки, судочинства, оборони, роботи сойму.

Шляхетські з'їзди (воєводські). Зібрання під час судових сесій (шляхта сходилася за власним бажанням), переписів посполитого рушення (військові з'їзди, шляхта прибувала за розпорядженням короля, воєводи, каштеляна).

Порядок скликання сеймиків не був регламентований законодавчо. Їх могли скликати король, воєводи, каштеляни, старости, підкоморії. Відкривав зібрання найстаріший за рангом з присутніх урядовців воєводства (землі). Потім обирали маршалка - голову зібрання. Зібрання проходили у костьолах, у замках, іноді просто неба. Брали участь усі шляхтичі, осілі у воєводстві. Безземельна шляхта перебувала на сеймиках, але активної участі не брала.

У містах адміністративний устрій залежав від статусу міста: королівські привілейовані і непривілейовані, приватновласницькі, церковні. У містах, що користувалися Магдебурзьким правом, органами управління були ратуші або магістрати (рада, лава).

Антиподом станової Речі Посполитої було утворення українського козацтва - Запорізька Січ. Їй притаманні були демократизм і самоврядування. Існував поділ територіальний (на паланки) і військовий (на курені). Вищий орган - Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Скликалася 1 січня, 1 жовтня і на Пасху. Розглядалися найважливіші питання життя Січі, обирався уряд - військова старшина (кошовий отаман, військові суддя, писар, осавул та інші). Нижчою ланкою управління були військові чиновники (булавничий, хорунжий, пушкар, гармаш, канцеляристи). Похідні начальники - полковник, писар, осавул, сотник, курінний отаман. Повний штат січової адміністрації коливався в межах 49-149 осіб.

У 1572 р. за рішенням короля утворилося реєстрове козацтво - частина коронного війська. Існувало 6 полків - Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський кількістю до 8 тис. (1630 р.).

На українських землях у складі Речі Посполитої діяли такі суди:

Королівський трибунал, на якому король особисто розглядав справи і виносив вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, або будь-які справи, які король брав до свого провадження. У 1578 р. на вальному соймі у Варшаві компетенція короля була звужена, апеляційні функції перейшли до Коронного трибуналу. Одночасно на вимогу української шляхти для України був створений трибунал у Луцьку - вищий судовий орган для України. Проте у 1590 р. на вимогу польської шляхти він був скасований. За королівським привілеєм від 19 квітня 1579 р. у Батурині було створено ще один трибунал - Український - вищий орган гетьманського правління в Україні. Він поширював свою діяльність на Чернігово-Сіверщину.

Суд державного сойму. Проводився під час засідання сойму під головуванням короля. Розглядав справи про державні, посадові злочини, образу короля.

Суд королівських асесорів. Розглядав справи щодо королівських міст.

Суд референдаріїв. Вирішував спори між збирачами податків з королівських вотчин і селянами, які жили в них.

Суд великого маршалка. Розглядав справи щодо порушення правопорядку у столиці країни.

Комісарський суд. Суд уповноважених королем осіб, призначених для розгляду певних справ.

Судами першої інстанції були:

Земські суди. На відміну від Великого князівства Литовського діяли у кожному воєводстві. Склад суду обирався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. Розглядав цивільні і кримінальні справи (в яких однією стороною виступав шляхтич), здійснюючи виїзні засідання у повітах воєводства. Суд був колегіальним.

Підкоморські суди. Були подібними до такого роду судів у Великому князівстві Литовському.

Старостинські суди. Нагадували гродські суди у Великому князівстві Литовському. Це суди представників королівської адміністрації (старости, підстарости). Розглядали справи шляхти і всього вільного населення, не підсудного земським і підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 р. розглядали виключно справи про зґвалтування, підпал, пограбування та розбійний напад (“наїзд”).

Магістратський суд. Діяв у містах, що користувалися Магдебурзьким правом. Судові повноваження за цивільними справами здійснювала рада на чолі з бургомістром, за кримінальними справами - лава на чолі з війтом. У містах діяли цехові суди.

У зв'язку з поширенням доменіальних (вотчинних судів) копні суди припинили своє існування.

Крім світських, існували і церковні суди - доменіальні і духовні. Перша інстанція для них - суд єпископа, друга - суд архієпископа, третя і вища - суд Папи Римського.

Судовий процес мав позовний характер. Він розпочинався з позовної заяви лише повнолітніх осіб. У разі неявки до суду відповідача у нього конфісковували 1-2 волів. Якщо таке траплялося вдруге і втретє, то відповідач програвав справу. Наступний етап процесу - розгляд доказів, наданих обома сторонами. Доказами були особисте зізнання, свідчення очевидців, приватні документи, королівські привілеї (документи), присяга. Після заслуховування обох сторін та оцінки доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу, вносила на користь судді певну плату, інша сторона - сплачувала штраф. Справи про вбивство розглядалися за іншою процедурою. На початку розгляду справи заявник повинен був вказати ім'я підозрюваного і лише після цього суддя призначав судового чиновника, який проводив розслідування злочину.

На українських землях, що входили до складу Польщі з 1387 р., діяли такі джерела права:

Звичаєве право.

“Руська Правда”. Була чинною до першої половини

ХV ст.

Збірники Магдебурзького права. У середині ХІV ст. у Кракові був заснований Вищий суд німецького права.

Вислицький статут 1347 р. Це перша кодифікована збірка звичаєвого права Польщі.

Вартський статут 1420-1423 рр. Ним регулювалися шлюбно-сімейні стосунки, питання успадкування й опікунства.

Королівські закони.

Загальні й особисті привілеї.

Законодавство сеймиків.

Акти Великого вального сойму.

Судовий прецедент.

До Люблінської унії у Великому князівстві Литовському правова система була більш розвинутою, ніж у Польському королівстві. Тому основою правової системи Речі Посполитої став спочатку Литовський статут 1566 р., а потім - 1588 р.

Джерела права Речі Посполитої:

Литовські статути.

“Статті Магдебурзького права” 1556 р. і пізніших видань.

Церковне право - номоканон (грецьке церковне право), церковні статути Володимира і Ярослава.

Звичаєве козацьке право. Мало офіційний статус на Січі. Ним закріплювався власний військово-адміністративний устрій, регламентувався порядок землекористування, укладання договорів, визначалися види злочинів і покарань.

Галузі права

Цивільне право. Шляхта користувалася повною дієздатністю, залежне населення перебувало у безправному становищі. Правом земельної власності користувалися король, який надавав землі у довічне або тимчасове володіння, магнати і католицька церква. З часом з'явилися майорати - маєтки, що вилучалися із загальної юрисдикції, правові відносини в них регулювалися окремими статутами. Після смерті батька майно неподільно успадковував старший син. Право володіння супроводжувалось обов'язком для власника відбувати військову службу.

Розвинутим було зобов'язальне право. Поширеними були договори купівлі-продажу, позики, підряду. Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах. Для забезпечення виконання зобов'язань використовували заставу та поручительство. Термін викупу застави нерухомого майна становив 15 років, а за рішенням суду - до 30 років, строк позовної давності - 5 або 10 років. Усі угоди укладалися у присутності свідків з виконанням певних символічних дій (перебивання рукостискання, “могорич” (частування). Іноді договір скріплявся присягою.

Шлюбно-сімейне право. Укладання шлюбу регламентувалося нормами католицького права. Шлюбні стосунки розпочиналися після обряду вінчання. Головні умови для укладання шлюбу - відповідний шлюбний вік і згода батьків. Підстава для припинення шлюбу - смерть одного з подружжя. Розлучення допускалося як виняток і здійснювалося для католиків лише духовним судом, для православних такі справи могли розглядатися і світським судом. Наречена отримувала від батьків чи братів придане і приносила з собою в сім'ю особисті речі, одяг, коштовності. Наречений мав зробити дружині шлюбний подарунок, який, як правило, дорівнював вартості приданого. Діти перебували під опікою батьків до виділення повнолітніх синів з відповідною часткою майна, доньки - до одруження.

Кримінальне право. З середини XV ст. римське право стало домінуючим на українських землях у складі Польщі. Злочини поділялися на публічні і приватні.

Види злочинів:

Образа королівського маєстату (особи короля).

Злочини проти держави - повстання, підбурювання до повстання, видача ворогу державної таємниці, оголення меча у залі суду, вхід до приміщення суду без дозволу судді, відмова від виконання судового вироку. Покарання - штраф у розмірі 3-14 гривень.

Злочини проти релігії - чаклунство, перехід до нехристиянської віри.

Злочини проти громадського порядку та спокою - розбійний напад.

Злочини проти особи - вбивство, тілесні ушкодження, образа честі, статеві злочини. Покарання залежали від статусу постраждалого. Передбачався штраф від 5 до 60 гривень.

Образа честі шляхтича. Покарання - штраф у розмірі 60 гривень.

Майнові злочини - крадіжка (проста і кваліфікована (викрадення майна із застосуванням зброї)).

Види покарань:

Смертна кара. Була кваліфікованою - спалення, четвертування, колесування, переломлювання рук і ніг, простою - відрубання голови, повішення, втоплення, розстріл.

Штраф.

Конфіскація майна.

Позбавлення волі.

Позбавлення честі (інфамія) й опала (банація).

Тілесні покарання (“покарання на шкірі”) - таврування, відрізання вуха.

Покарання біля ганебного стовпа.

Правова система Речі Посполитої ґрунтувалася на західній правовій культурі, усвідомленні громадянами своїх прав та обов'язків перед законом.

Держава і право на початку Української революції ХVІІ ст. (1648-1654 рр.)

1 Декілька століть українські землі перебували у складі різних країн - Великого князівства Литовського, Польського королівства, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, Московського царства. Осередком державотворчих процесів була Запорозька Січ. Вона мала деякі ознаки державності, проте в сучасному розумінні її не можна вважати державою. Скоріше це була проміжна ланка між професійною групою і державою. Спочатку козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, згодом московського царя. Не було повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей, міст, проте Запорозька Січ за весь час свого існування зберігала автономний устрій. За формою правління її можна віднести до типу демократичної республіки. Органом прямої дії виступала козацька рада. Їй належала законодавча та адміністративна влади. Виконавча влада належала кошу, тобто обраним на раді посадовцям. Керівником коша і головнокомандувачем збройними силами був кошовий отаман. Йому допомагали військові начальники: суддя, писар, осавул, курінні отамани та військові чиновники (довбуш, пушкар, тлумач та ін.). Існувала ще похідна і паланкова старшина. Повний штат січової адміністрації становив від 49 до 149 осіб.

Судоустрій на Січі складався з паланкового суду, курінного суду, суду військового (генерального) судді, суду кошового отамана, суду козацької ради. Судова система базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності. За звичаєвим козацьким правом виділялися злочини проти життя, проти здоров'я, військові злочини, майнові злочини. Серед покарань поширеними були смертна кара, приковування злодіїв до ганебного стовпа, побиття киями, конфіскація майна, переламування руки чи ноги, обмеження певних прав, наприклад, заборона обіймати виборні посади.

З початком Національної революції ХVІІ ст. (1648-1654) на визволених українських землях утворилася Українська держава, де політична влада опинилася в руках нової еліти - козацької старшини. На вершині владної піраміди стояв гетьман, який здійснював керівництво військом, очолював адміністрацію, визначав напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Отже, перша ознака - політична влада. Вона, фактично, дублювала модель управління Запорозької Січі.

Ознака друга - територія. Б.Хмельницький визначав її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км?.

Ознака третя - політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного поділу було покладено структуру козацького війська. Замість воєводств і повітів створено полки і сотні, які одночасно були військовими і територіальними одиницями. Виникло нове правління - Військова Рада, Рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні і городові отамани.

Ознака четверта - суд, фінансова система і податки. Була запроваджена струнка судова система (генеральні, полкові і сотенні судді). Є свідчення, що за часів Б.Хмельницького карбувалася власна монета (на одній стороні зображено меч, на іншій - викарбували ім'я Б.Хмельницького). Була запроваджена посада генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів, збір грошових і натуральних податків. Діяла скарбова канцелярія.

Ознака п'ята - військо. Збройні сили були самостійні, тобто незалежні від урядів інших країн, часто добровільні. Мали загальностановий характер, тобто складалися з представників різних верств населення. Б.Хмельницький прагнув також створити мобільну, регулярну, найману армію.

Ознака шоста - соціальна структура населення. Вона зазнала значних змін. Зокрема, козацтво набуло привілейованого стану. Спостерігався перехід населення з одного стану до іншого, наприклад, селяни переходили до міщанства і козацтва.

Ознака сьома - міжнародна (зовнішня) політика. Вже на початку революції Українська держава здобула широке міжнародне визнання. Б.Хмельницький налагодив відносини з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією, Трансільванією, Польщею. Пізніше уряд Б.Хмельницького визнали Венеція, Швеція, Валахія та інші країни. Україну розглядали як суверенну, незалежну державу.

Треба зазначити, що традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва у процесі створення українських органів влади не були механічно перенесені на новий ґрунт. Гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад. Ускладнилася судова система, що використовувала не тільки норми звичаєвого козацького права, але й акти Речі Посполитої, Магдебурзьке право.

Внаслідок національно-визвольної та антикріпосницької боротьби у 1648-1654 рр. відбулися значні зміни у соціальній структурі, правовому становищі окремих соціальних груп.

Вони були пов'язані з тим, що на українських землях було ліквідовано магнатське землеволодіння (українське та польське), вигнано польську шляхту, католицьких священиків. Ці землі переходили у загальновійськову власність, передавалися козацькій старшині на умовах служби, українській родовій шляхті, монастирям, окремим особам за заслуги перед повстанцями.

У цілому ж населення України умовно можна поділити на такі групи:

Панівна верхівка

Козацтво. Саме у роки революції (війни) зміцнилося його становище як окремого стану. Козаки становили близько половини всього населення України.

Козацтво - це привілейований стан, який мав власну адміністрацію і суд, користувався певними привілеями, що були юридично закріплені Зборівським 1649 р. і Білоцерківським 1651 р. договорами, королівськими грамотами, царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами.

Козацтво не було однорідним. До нього належали як заможні, так і рядові козаки. Заможними були колишні реєстрові козаки, драгуни.

Козацька старшина. Одна її частина воювала на боці короля, інша - на боці гетьмана. Склад старшини поповнювався представниками української шляхти і реєстрового козацтва. Козацька старшина збагатилася за рахунок воєнної здобичі, гетьманських пожалувань землі за службу, яку вона намагалася перетворити на спадкову. Представники цієї привілейованої верстви населення звільнялися від сплати податків і зборів, користувалися пільгами при укладанні орендних договорів на промисли: дігтярство, виготовлення борошна, селітри тощо.

Отже, козацька старшина, крім політичної влади, володіла ще й основними матеріальними благами.

Українська шляхта (переважно дрібна і середня). Її правове становище визначалося як актами попереднього періоду (Речі Посполитої), так і гетьманськими універсалами. Шляхта не тільки зберегла власні землі, а й розширила своє землеволодіння за рахунок гетьманських пожалувань за допомогу повсталим. Інтереси козацької старшини й української шляхти збігалися.

Верхівка православного духовенства. У ході війни права православної церкви були відновлені. Гетьман своїми універсалами підтвердив привілеї і права церкви. Вона не сплачувала податків, отримувала нові землі (за рахунок колишніх католицьких монастирів), її представники підлягали становому (церковному) суду. Майнові й особисті інтереси, життя і честь духовенства захищалися так, як і шляхти. Статус церковних і монастирських селян суттєво не змінився. Вони, як і раніше, виконували натуральні повинності, сплачували податки і не могли переходити до козацького стану.

Залежні верстви

Рядові козаки - особисто вільні люди, які обслуговували реєстрове козацтво, мали право переходити в інші стани, змінити місце проживання, користуватися землею, звільнялися від загальних податків і повинностей. Головний обов'язок - служба у війську, за що отримували землю, привілеї на торгівлю, могли виробляти горілку, але для власного споживання.

Селяни. Поділялися на 2 категорії:

Державні - селяни, які жили на колишніх магнатських і польсько-шляхетських землях. Вони визнавалися вільними. Могли переселятися з місця на місце. Виконували певні повинності і виплати на користь війська Запорозького (забезпечення провізією, транспортом, надання постою). Прирівнювалися у правах з міщанами.

Панські - селяни, які проживали на землях української шляхти і церкви. Виконували більше повинностей, ніж державні селяни. Вони також мали право переходити до козацького стану. Спочатку панщина фактично була ліквідована, але згодом селян залучали до панщини 1-2 дні на тиждень.

Селяни могли продавати і купувати землю, дарувати її, передавати у спадщину. Серед них були як багаті, що використовували найманих робітників, так і бідні.

Міщани. Усі мешканці міст визнавалися вільними, мали право переходу до козацтва, займатися ремеслами, промислами, торгівлею.

Населення міст було неоднорідним. Тут жили козаки, що користувалися привілеями, купці, які перебували у привілейованому становищі, ремісники і дрібні торговці, об'єднані у цехи, міська біднота, міщани, що займалися сільським господарством. Міщани виконували різні повинності, платили податок, мостові і ярмаркові збори, забезпечували військові постої, утримували міську адміністрацію.

Міста, які отримували Магдебурзьке право гетьманським універсалом, називалися ратушними. Проте козацька (полкова) старшина намагалася втручатися у справи міста.

За Зборівським договором влада гетьмана поширювалася на Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, Білоцерківським - лише на Київське воєводство. У 1649 р. запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Територія поділялася на полки (їх кількість коливалася від 16 до 20) та сотні (до 300), які включали усе населення, що проживало в їх межах. На момент укладання Переяславської угоди (1654 р.) територія звільненої України охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (без Волині і Східної Галичини) і значну частину Півдня.

Військова рада - вищий орган влади, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські, судові функції. До його компетенції належали найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, обрання гетьмана і генерального уряду, здійснення правосуддя, встановлення дипломатичних відносин. У раді могли брати участь усі козаки. Проте поступово роль Військової ради знижується, і, навпаки, зростає роль Ради генеральної старшини.

Центральним органом управління був Генеральний уряд - постійно діючий орган влади, що обирався Військовою радою і виконував функції вищого розпорядчого, виконавчого і судового органу. Очолював уряд гетьман, який обирався на довічний термін. Генеральні старшини виконували функції міністрів.

Рада генеральної старшини. До її складу входили:

гетьман - глава держави, керівник уряду, законодавець, верховний головнокомандувач; суддя;

генеральна старшина: генеральний писар, що керував канцелярією і займався зовнішньою політикою; генеральні обозний, осавул, хорунжий відали військовими справами; генеральний суддя - вища судова й апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів; генеральний підскарбій займався фінансовими справами; генеральний бунчужний охороняв військові і державні клейноди, виконував доручення гетьмана.

Місцевими органами влади були:

полковий уряд у складі полковника і полкової ради (полкові обозний, писар, суддя, осавул, хорунжий). Він здійснював управління полком. Полковнику і полковій старшині належала вся військова, судова й адміністративна влада на території полку;

сотенний уряд у складі сотника і сотенної ради (осавул, писар, суддя, хорунжий). Компетенція цього органу влади була подібною до компетенції полкового уряду, проте лише на території сотні. Помічниками сотника були городовий, сотенний і курінний отамани.

У великих містах управління здійснювали магістрати, у невеликих, що користувалися Магдебурзьким правом, - ратуші, звичайних містах - городові отамани, селах - сільські отамани (війти).

Військо мало струнку організацію. Полки, що нараховували від 5 до 20 тис. козаків, поділялися на сотні по 200-250 козаків у кожній, а ті, у свою чергу, складалися із десятків або куренів по 10-30 козаків у кожному.

Наявність власної правової системи можна також розглядати як ознаку держави.

Внаслідок національно-визвольної боротьби 1648-

1654 рр. відбулися зміни у правовій системі.

Одні джерела права припинили свою дію (“Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорозького” 1638 р., королівські та сеймові конституції), інші - залишалися чинними.

Джерела права

Звичаєве козацьке право. Це неписані “права і звичаї” Війська Запорізького, якими регулювалися порядок устрою війська, формування військово-адміністративної влади, судовий процес, визначалося правове положення окремих станів.

Магдебурзьке право діяло у великих містах, які користувалися ним здавна. Універсалами гетьмана таке право надавалося іншим містам.

Литовський статут 1588 р., окрім розділів і артикулів щодо створення шляхетських судів.

Гетьманські універсали. Ними регулювалися питання про розподіл землеволодінь; підтвердження права власності на маєтки і встановлення податків і повинностей; призначення на посади.

Міжнародні угоди. Вони укладалися гетьманом з главами сусідніх держав. Так, Зборівським договором 1649 р. визначалися територія поширення влади гетьмана, кількість війська, привілеї і вольності козацтва, статус православної церкви. Такі ж питання регулювалися Білоцерківським договором 1651 р. Московський договір 1654 р. між Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б.Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем складався з Березневих статей (23 пункти) Б.Хмельницького, що мали конституційний характер, і 3 жалуваних грамот царя (про прийом України до складу Московської держави, збереження прав за гетьманом Б.Хмельницьким і Військом Запорозьким та передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву).

Ці договори є свідченням того, що Україна була суб'єктом міжнародного права.

Галузі права

У цивільному праві з'явилися норми, які регулювали нові форми земельної власності - рангові землі і рангові маєтності, що надавалися козацькій старшині за службу. Гетьманські укази визначали правовий статус цих земель.

У кримінальному праві припиняли дію норми, що стосувалися злочинів проти короля, польської шляхти, католицької церкви. Впроваджувалися нові норми, наприклад, покарання за зраду українського народу, ненадання допомоги у битві, невиконання вимог військової адміністрації, нанесення шкоди козацькій старшині і православному духовенству. Злочин - це порушення козацького права. Спостерігався поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою.

В цілому, у 1648-1654 рр. правова система суттєвих змін не зазнала.

У 1648-1654 рр. була здійснена спроба розмежувати судові й адміністративні органи. Проте повного розподілу не відбулося. Були створені генеральний, полковий, сотенний суди.

Генеральний суд, до складу якого входило 2 генеральних судді, був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів.

Вища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення Генерального і полкових судів у важливих справах, особливо вироки щодо смертної кари. Для перевірки скарг на дії суддів гетьман надсилав на місця представників старшини. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада.

Полкові і сотенні суди поширювали свою юрисдикцію на все населення, що проживало на території полку чи сотні. Вони виконували функції колишніх гродських судів.

Існували і шляхетські суди, що діяли згідно з пунктами Зборівської угоди. Проте поступово їх повноваження переходили до полкових і сотенних судів.

У містах з Магдебурзьким правом діяли виборні міщанами суди, проте в їх діяльність втручалися полкові і сотенні суди. У ратушних містах судочинство здійснювали виборні отамани та міські старшини. У селах суддями виступали війти і сільські отамани.

Б.Хмельницький запровадив суди для іноземців. Так, греки м.Ніжина отримали право мати власний суд.

Православна церква мала власні суди, проте вони розглядали лише внутрішні справи духовенства.

Продовжували діяти цехові і ярмаркові суди.

Судовий процес у судах різного рівня ґрунтувався на нормах звичаєвого права. Судові рішення можна було оскаржити у вищих інстанціях. За докази в суді правили визнання сторін, показання свідків, різноманітні письмові документи тощо. Допускалося оскарження рішень і вироків до вищих судових інстанцій. Проте якщо злочин вчинено під час воєнних дій, то винесений вирок оскарженню не підлягав.

Отже, період 1648-1654 рр. - це початок третього етапу формування української державності. Основою української державності стала республіканська форма правління. Значні зміни відбулися у суспільному ладі України. Український народ здобув національну й особисту волю. Була створена своєрідна правова система, що ґрунтувалася переважно на звичаєвому козацькому праві та гетьманських універсалах. Сформувалась і власна судова система. Цей період завершився входженням України під протекторат Московської держави. Був укладений договір, в якому Україна фігурувала як самостійна держава.

Суспільно-політичний лад козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ - ХVІІІ cт.)

У середині ХVІІ ст. утворилася самостійна козацько-гетьманська держава, яка 1654 р. уклала з Московською державою договір про приєднання України до Москви на правах автономії (протекторату чи військового союзу). Не торкаючись оцінки цього договору, зазначимо, що Москва, укладаючи договір 1654 р, визнавала Україну самостійною державою.

Україна у складі Московської держави отримала особливий юридичний статус, який з деякими змінами зберігався близько 150 років. Проте на противагу періоду 1648-1654 рр., коли еволюція державності йшла по висхідній лінії, у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. національна держава існувала, проте її розвиток мав скоріше регресивний характер. Саме тоді розпочалося поступове обмеження, а потім і ліквідація автономії України.

Державотворчий досвід ХVІІ-ХVІІІ ст. сприяв формуванню ідеї державної незалежності України.

У цей період більшість українських земель стали складовою частиною Росії:

Лівобережна Україна остаточно була визнана територією Росії за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним миром 1686 р. з Річчю Посполитою та Константинопольським договором 1710 р. з Туреччиною.

Більша частина Південної України увійшла до складу Росії за Кючюк-Кайнарджійським договором 1774 р. (землі між Бугом і Дніпром, фортеці Азов, Керч, Єнікале, Кінбурн), а Кримське ханство стало васалом Російської імперії. 1783 р. російська імператриця Катерина ІІ проголосила Крим територією Росії. За Ясським договором 1791 р. були приєднані землі між Бугом і Дністром.

Правобережна Україна опинилася у складі Російської імперії внаслідок поділів Польщі. 1793 р. були приєднані Київщина, Поділля, Брацлавщина, Східна Волинь, 1795 р. - Західна Волинь.

Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина перебували у складі Австрійської імперії.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6