Стародавні держави і право на території України

За формально-юридичною ознакою населення поділялося на 5 станів, в середині яких існувало соціальне розшарування. Одні групи мали різноманітні права і привілеї, інші їх не мали.

Правове становище станів визначалося Березневими статтями Б.Хмельницького, царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, декретами і рішеннями Ради генеральної старшини.

Існували такі соціальні групи:

Козацька старшина. Вона поділялася на такі категорії:

Знатне військове товариство, до якого належала генеральна старшина (обозний, осавули, судді, писар, хорунжий, бунчужний, підскарбій) і бунчукові товариші (частина козацької старшини, яка не обіймала військово-адміністративні посади і перебувала у резерві. За субординацією вони йшли першими після полковників, підпорядковувалися гетьману і перебували під головним знаком бунчуковим).

Значкове товариство. До його складу належали полкова і сотенна старшина та значкові товариші, які під час походів перебували під малим полковим прапором і підпорядковувалися полковникам. Значкові товариші були проміжною ланкою між старшиною і заможними козаками.

Військове товариство. Це були ті, хто не потрапив до перших двох категорій. Вони перебували у підпорядкуванні Генеральної військової канцелярії.

Козацька старшина привласнила собі привілеї колишньої польської шляхти. Вона звільнялася від сплати податків, мита, виконання повинностей, мала виключне право займатися промислами, оптовою торгівлею, за нею закріплювалася земля. Старшина виступала за урівнення в правах з російським дворянством.

Українська шляхта. Дрібна шляхта (Виговські, Тетері, Кричевські та інші), яка брала участь у революції, не тільки зберегла свої права, але й домоглася нових привілеїв. З часом вона була урівнена в правах з російським дворянством. На цьому тлі відбувалася консолідація української шляхти і козацької старшини. Належність до шляхти і старшини стала спадковою.

До верхівки суспільства належало російське дворянство, яке у ХVІІІ ст. отримувало від царя землі на Лівобережній, Слобідській, а з часом і Південній Україні. Великі земельні маєтності мали князі Меншикови, Голіцини, Шаховські, Барятинські, Кантеміри, граф Румянцев та інші.

Духовенство. За Московським договором 1654 р. цар підтвердив права та привілеї православної церкви. Як і раніше, існував поділ на біле і чорне духовенство. У правах духовенство прирівнювалося до знатного військового товариства. Митрополит і єпископи обиралися на козацьких радах, рядове духовенство - на сільських сходах. Їх обрання затверджував гетьман.

Спочатку Москва майже не втручалася у справи української церкви. 1686 р. за згодою Константинопольського патріарха Київська митрополія була підпорядкована Московській патріархії зі збереженням її привілеїв. З часом втручання у справи української церкви посилилося.

Козацтво. У ХVІІІ ст. продовжується процес розшарування козацтва. В ньому можна виділити такі групи:

Заможні козаки (з 1735 р. називалися “виборними козаками”) мали власну землю, вели господарство, виконували військову службу. Проте все частішими були випадки заміни (найму) у війську на збіднілих козаків або наймитів. Вікові межі служби козаків - 20-60 років.

Підпомічники - це збіднілі козаки. Вони постачали виборним козакам провіант, зброю, коней, одяг, навіть обробляли їхню землю, були погоничами в козацькому обозі. Підпомічники виконували такі ж повинності, як і селяни, але їх розмір був удвічі меншим.

Підсусідки. Козаки, які не мали власного майна і наймалися на роботу до заможних козаків. Часто останні їх одягали і годували.

Міщани. Вони не мали таких прав, як козаки. За правовим становищем були близькими до державних селян. Сплачували податки до гетьманської скарбниці і виконували певні повинності (охорона міста, надання військового постою, будівництво мостів тощо).

Міщани магістратських міст перебували у кращому становищі. Вони мали пільги щодо занять ремеслом, промислами, торгівлею, підлягали міському суду, звільнялися від сплати багатьох податків і виконання повинностей. Сплачували податки на ремонт доріг, утримання міської адміністрації, на користь церкві.

Процес розшарування торкнувся і міщан. У кращому становищі були купці (будь-який громадянин, який мав капітал у 500 крб. і більше). Вони об'єднувалися у гільдії. Звільнялися від податку, рекрутської повинності, тілесних покарань. Значну частину міщан складали ремісники - майстри, робітники. Вони об'єднувалися у цехи (з 21 року за наявності майна). Правове становище більшості міщан було нелегким.

У містах також мешкали представники шляхти, знатного товариства, духовенства, рядових козаків.

Селяни. У 1654 р. правове становище рядових козаків і селян мало чим відрізнялося. Козаки служили державі військовою службою, селяни - працею. Можливий був перехід до інших станів. У другій половині ХVІІ ст. становище селян змінилося. З роздачею земель козацькій старшині вони повинні були сплачувати натуральний або грошовий податок власнику землі або відробляти дводенну (на тиждень) панщину. Крім того, селяни сплачували державний податок на утримання війська - “стацію”.

Поступово зростає залежність селян від панів, збільшуються державні податки і повинності. Окремими царськими указами дозволялося віддавати селян у рекрути, відправляти на каторгу. 1783 р. Катерина ІІ заборонила селянам переходити до іншого пана, що означало повне закріпачення, позбавлення особистої свободи і громадянських прав.

Після 1654 р. державний устрій України визначався Березневими статтями Б.Хмельницького. У цілому в країні залишався той військово-адміністративний устрій, який склався під час Національної революції. Але з часом система органів влади зазнала суттєвих змін.

Центральні органи влади:

Московської держави в Україні

Посольський приказ (до 1663 р.), у складі якого існувала Канцелярія малоросійських справ.

Малоросійський приказ (з 1663 р.) у складі Посольського приказу (4 дяки і до 40 піддячих), який забезпечував зв'язки з гетьманом, призначав воєвод в українські міста, затверджував претендентів на гетьманство, здійснював контроль за православною церквою у Гетьманщині, відав розміщенням військ, спорудженням фортець в Україні тощо. Його представники майже завжди перебували при гетьмані у столиці.

Малоросійська Колегія (Глухів, 1722-1727) у складі президента (Вельямінов-Зернов), прокурора і 6 російських офіцерів. Підлягала Сенату і головнокомандуючому російськими військами в Україні, здійснювала контроль за діяльністю гетьмана, Генеральної військової канцелярії, займалася роздачею земель російським офіцерам і козацькій старшині, збором податків, розквартируванням російських військ, виступала апеляційною інстанцією для українських судів.

Правління Гетьманського уряду (Глухів, 1734-1750) у складі 6 осіб: 3 росіян (царський резидент О.Шаховський (з

1734 р. - голова), князь А.Барятинський, полковник В.Гур'єв (з 1737 р. - голова) та 3 українців (генеральні обозний Я.Лизогуб, підскарбій А.Маркович, осавул Ф.Лисенко). При ньому діяла канцелярія.

Друга Малоросійська колегія (Глухів, 1764-1786) у складі голови (П.Румянцев, він же генерал-губернатор Малоросії), 8 осіб (4 українці і 4 росіянина), прокурора (російський офіцер), 2 секретарів (українець і росіянин) та канцеляристів. Головне завдання - ліквідація автономії України, перепис населення, ревізія маєтностей, заборона переходу селян до іншого власника, скасування відмінностей у правовому і адміністративному устрої українських земель. Формально створювалася задля захисту місцевих людей від свавілля місцевої адміністрації. Після ліквідації української державності гетьманські клейноди були відправлені до Петербурга. 1775 р. Запорізьку Січ було зруйновано, а її землі приєднані до Новоросійської губернії.

Гетьманщини (Козацько-гетьманської держави)

Гетьман - голова держави, який обирався Військовою радою, інколи Радою генеральної старшини. Вибори гетьмана контролювалися російською владою, кандидатур старшина попередньо узгоджувала з Москвою. Гетьман давав присягу на вірність царю і Московській державі. Резиденції - Батурин, Чигирин, Гадяч, Глухів, Ніжин. Обсяг повноважень визначався гетьманськими договірними статтями.

Повноваження: глава держави; вища законодавча, виконавча, адміністративна, військова, фінансова влади; скликання Військової ради; вища судова інстанція; призначення на невиборні посади в апарат військового управління, а згодом і на виборні посади (полковника, сотника), проте за Коломацькими статтями не мав права звільняти з посад старшину; ведення (таємно чи відкрито) зовнішньополітичної діяльності; розпорядження земельним фондом; затвердження на вищі духовні посади; встановлення податків. Гетьман приймав універсали - нормативні акти, що мали силу закону. Вони могли бути як загальнообов'язковими (для всього населення), так і спеціальними (для окремих категорій людей).

Атрибути влади (регалії, клейноди): корогва, бунчук, булава, пірнач, печатка гербова, литаври, духові труби.

Наказний гетьман - тимчасово виконуючий обов'язки гетьмана у випадках, коли гетьман хворів, був відсутнім у резиденції, посада гетьмана була вакантною, під час проведення військових операцій. Зазвичай це був однодумець гетьмана.

Військова (генеральна) рада. Аналогів у світі не було. Формально - це найвищий орган влади в країні (1648-1750). Повноваження: обрання гетьмана і генеральної старшини (позбавлення посад), вирішення важливих політичних, військових, судових справ, обговорення зовнішньополітичних справ, ухвалення законів. Скликалася універсалами гетьмана. Брали участь усі козаки, іноді делегації від міщан (селян). Наприкінці ХVІІ ст. її функції переходять до Ради Генеральної старшини. У 1750 р. відбулася остання Рада у Глухові, коли було обрано гетьманом К.Розумовського.

Рада Генеральної старшини - центральний виконавчо-розпорядчий та судовий апарат генерального уряду, один з вищих органів державної влади. У другій половині ХVІІ ст. мала майже рівні права з гетьманом. Рада вирішувала переважно поточні адміністративно-господарські справи, здійснювала управління і контроль за діяльністю полкових та сотенних урядів. Існувало 4 її види: Рада гетьмана з колегією генеральної старшини, збори генеральної старшини (щодня), збори генеральної старшини з участю полковників, з'їзди старшин за участю козаків (крім рядових). У ХVІІІ ст. формувалася система двопалатного парламенту (рада генеральної старшини і збори усіх старшин), проте справжнього парламенту так і не було створено. Рада вирішувала найважливіші політичні, адміністративні, військові справи, здійснювала дипломатичні переговори, відала фінансами і збором податків, ухвалювала постанови, що мали силу законів, розглядала судові справи, висувала кандидатів на гетьмана і генеральну старшину. На початку 80-х років ХVІІІ ст. була ліквідована.

Система управління:

Генеральний уряд - виконавчий орган, що обирався разом з новим гетьманом. Члени уряду складали присягу. Обіймали посаду довічно. Звільнялися за власним бажанням або за декретом. При уряді діяла канцелярія. До його складу входили:

Генеральний обозний - перша особа після гетьмана. Завідував артилерією, забезпеченням війська. Часто обозний одержував повноваження наказного гетьмана, виконував дипломатичні, військові, судові та спеціальні доручення гетьмана.

Генеральний писар вів справи гетьманського уряду, очолював Генеральну військову канцелярію, приймав іноземних послів, очолював козацькі посольства, готував тексти міжнародних договорів, зберігав державну печатку, проводив попереднє слідство, здійснював судочинство.

Генеральні осавули (2 особи) виконували військові функції, проводили попереднє слідство і дізнання, здійснювали судочинство, відповідали за скликання Військової (генеральної) ради та забезпечували правопорядок під час її проведення. Вони були найближчими помічниками гетьмана, часто виконували обов'язки наказного гетьмана.

Генеральні судді (2-3 чоловіки) за дорученням гетьмана розглядали будь-які цивільні і кримінальні справи та апеляції на рішення нижчих судів. Наглядали за виконанням наказів, універсалів. Очолювали колегію генерального суду. Могли також виконувати обов'язки наказного гетьмана, очолювати козацькі посольства, командувати військом.

Генеральний хорунжий відповідав за охорону гетьманського прапора - корогви, очолював почесний ескорт (близько 100 осіб) й охорону гетьмана, виконував дипломатичні доручення гетьмана. Іноді командував військом і проводив попереднє слідство і судочинство.

Генеральний бунчужний - охоронець гетьманського клейноду - бунчука, керував відділами війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

Генеральний підскарбій відав державною скарбницею, очолював (1723-1781) генеральну скарбову канцелярію (у Глухові), що займалася збором податків, розподілом видатків.

Генеральна військова канцелярія - виконавчо-розпорядча установа генерального уряду, що підпорядковувалася гетьману. Очолював її генеральний писар. До її складу входила вся генеральна старшина, крім генеральних суддів, та старші і молодші канцеляристи (близько 20 осіб). Зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове, фінансове управління державою. До її відання належав розгляд цивільних позовів та апеляцій на рішення нижчих судів, ведення діловодства та оприлюднення універсалів гетьмана, нотаріальні функції. Через неї гетьман здійснював зносини з іноземними державами.

Існували також інші канцелярії: генерального суду, генеральна артилерійська, фінансова.

Місцеві орган влади і управління

Замість воєводств були створені полки і сотні. У XVIII ст. на Гетьманщині існувало 10 полків: Стародубський, Полтавський, Лубенський, Київський, Чернігівський, Миргородський, Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький, Переяславський. Органи влади на місцях - полковник і полковий уряд, сотник та сотенний уряд.

На території полку і сотні функціонували відповідно полкові і сотенні ради. Військово-адміністративне управління і судові функції здійснювала полкова (полковник, осавул, суддя, писар, хорунжий, обозний) і сотенна (сотник, осавул, хорунжий, писар) старшина.

Полковників обирала полкова козацька рада за участю представників гетьмана. Іноді це робила рада полкової старшини. Проте широко практикувалося призначення полковників гетьманом.

Сотників обирала сотенна козацька рада. Ініціатором вибору могли бути генеральний, полковий і сотенний уряди. Вибори сотника затверджував гетьман або полковник. Загалом виборність сотників збереглась більшою мірою, ніж виборність полковників. Проте поряд з обранням практикувалося і призначення на сотенний уряд гетьманом чи полковником.

Виконавчо-розпорядчі органи, що відали військовими, адміністративно-господарськими, фінансовими і судовими справами, здійснювали нотаріальні функції, зосереджували діловодство полку чи сотні, були полкова і сотенна канцелярії. До складу полкової канцелярії входили регент (реєнт) - заступник писаря і канцеляристи, сотенної канцелярії - сотенний писар і канцеляристи. Поділу на відділи не було.

Важливу роль на території сотні відігравав городовий отаман. Він мав широкі адміністративні, судові і військові повноваження, зокрема, здійснював нагляд за додержанням порядку на території міста, забезпечував його охорону, проводив попереднє слідство і дізнання, разом із сотником підписував акти сотенного уряду. Проте його функції мали більше цивільний, ніж військовий характер. Городові отамани полкових міст посідали становище, вище за сотників. Вони входили до складу полкового уряду.

У військовому відношенні сотні ділилися на курені, в адміністративно-територіальному - на села. Їх очолювали відповідно курінний і сільський отамани. Особовий склад куреня в середньому дорівнював 20-30 козакам, в окремих випадках - до 70. До сотні входило від 10 до 20 куренів. У складі полку налічувалося від 7 до 20 сотень.

1781 р. було скасовано полково-сотенний устрій і створено Київське і Чернігівське намісництва.

На Слобожанщині полково-сотенний устрій сформувався впродовж 50-60-х рр. ХVІІ ст. зі створенням Ізюмського, Острогозького, Охтирського, Сумського й Харківського полків. Вони проіснували до 1765 р., коли Катерина ІІ ліквідувала слобідське козацтво, перетворивши козацькі полки на регулярні гусарські.

Міста, що користувалися Магдебурзьким правом до Національної революції, називалися магістратськими (Київ, Козелець, Мглин, Ніжин, Новгород-Сіверський, Остер, Переяслав, Погар, Полтава, Почеп, Стародуб, Чернігів). Вони зберігали всі права на самоврядування. Існували також панські міста, що отримали право на обмежений магдебурзький устрій від землевласника. Міста, які не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління.

Функції управління у магістратських містах здійснювали бургомістри, райці, лавники на чолі з війтом, в інших містах - бургомістр, війт, городовий отаман. Зі зміцненням генеральної, полкової і сотенної старшини функції органів міського управління обмежуються.

Право Козацько-гетьманської держави

(друга половина ХVІІ - ХVІІІ ст.)

1 Вже за “Березневими статтями” Б.Хмельницького і жалуваними грамотами царя 1654 р. та пізніше укладеними гетьманськими статтями український народ зберіг право користуватися традиційними юридичними нормами.

У другій половині ХVII - XVIII ст. в Україні були чинними деякі акти Речі Посполитої, акти, прийняті під час Національної революції, та нові.

Джерела права:

Звичаєве право. Держава санкціонувала норми такого права і визнавала його за офіційне джерело права. Ним встановлювалася система органів місцевого самоврядування; регулювалися питання правового становища, структури і діяльності військово-адміністративних і судових установ; частково вирішувалися земельні суперечки селян і козацтва, особисті й майнові відносини у сім'ї, дрібні кримінальні і цивільні справи; регламентувався судовий процес у сільських і козацьких судах.

Існувало і церковне звичаєве право, що регулювало поведінку мирян у церкві під час богослужіння, “послушництво” підданих у монастирях тощо.

Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Це кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Вони детально регламентували порядок судочинства; проголошували єдність й обов'язковість права для всіх громадян; декларували обмеження влади монарха законом; фіксували відокремлення суду від адміністрації.

Окремі норми статутів на Гетьманщині не діяли, зокрема щодо шляхетських станових судів. Статути на українських землях у складі Російської імперії були чинними до 1842 р.

Збірники Магдебурзького права. На українських землях були відомі “Зерцало саксонів” (1536), “Порядок прав цивільних магдебурзьких” (1559), “Право цивільне хелмське” (1584), “Артикули права магдебурзького” (1557). У 1831-

1835 рр. указом царя вони припинили чинність на Гетьманщині.

Російське законодавство. Окремі його акти почали поширюватися після поразки військ І.Мазепи у війні з Росією та звуженням у зв'язку з цим української автономії. Це були грамоти, укази, маніфести, регламенти, положення, статути, установи. Всього близько 100. Так, в Україні дістають поширення укази царів “Табель про ранги” (1722), “Про форму суду” (1723), “Про втікачів” (1754), “Маніфест про скасування гетьманства” (1764), “Про заміну смертної кари довічною каторгою”, “Жалувана грамота дворянству” (1775), Указ 1783 р. про закріпачення українських селян.

У другій третині ХVІІІ ст. на території колишньої Гетьманщини поширюється в повній мірі російське законодавство.

Акти міждержавного рівня (гетьманські договірні статті). Ухвалювалися українськими гетьманами з російськими царями чи польськими королями. Першоосновою для них були “Березневі статті” Б.Хмельницького.

Гетьманські статті визначали правове становище Гетьманщини у складі Московської держави, права і привілеї гетьмана, окремих станів і соціальних груп, джерела права, судову організацію, фінансові відносини між двома державами тощо. Вони ухвалювалися під час обрання нового гетьмана і називалися по місту, де проходила козацька рада або підписувалася угода: Переяславські статті 1659 р. Ю.Хмельницького, Батуринські 1663 р., Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Переяславські 1674 р., Коломацькі 1687 р., Решетилівські 1709 р., Рішучі пункти

1728 р. Відомі також статті, підписані гетьманами з польськими королями, зокрема Гадяцький 1658 р. і Слободищенський

1660 р. трактати.

Вищим проявом національної правової думки є Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорозького, ухвалені 5 квітня 1710 р. у Бендерах (нині - місто у Молдові) під час обрання гетьманом Пилипа Орлика. Це був договір між гетьманом і запорозьким військом про державний устрій в Україні після визволення з-під влади Москви. Складався з преамбули і 16 параграфів. У ньому йшлося про протекторат Швеції над Україною, статус української православної церкви, необхідність поширення освіти, цілісність і недоторканість кордонів країни, обмеження влади гетьмана парламентом, виборність усіх посад тощо. Документ був скріплений підписом Карла ХІІ і був чинним на частині Правобережної України до 1714 р.

Гетьманське законодавство - основний вид поточного законодавства. Це були універсали, ордери, листи, декрети, грамоти, інструкції, якими регулювалися адміністративні (інструкція судам Д.Апостола 1730 р.), цивільні (універсал К.Розумовського 1760 р. про заборону переходу селян в інші місця проживання без дозволу їх власника), земельні (універсали про надання земель старшині “за службу” або церквам і монастирям “на молитви”) відносини, підтверджувалися права власності на землю (куплену чи успадковану). Ордери, інструкції, декрети встановлювали порядок розквартирування й утримання війська, проведення ревізій у полках, розгляду апеляційних справ у Генеральному суді (інструкція судам П.Полуботка (1722), Д.Апостола (1730), К.Розумовського (1760-1763)).

Універсали й укази Генеральної військової канцелярії були підзаконними актами, що конкретизували гетьманське законодавство.

Церковне право. Це - номоканон, рішення вселенських соборів, книги святого письма, корчмі книги, церковні устави Володимира і Ярослава Мудрого, укази російського імператора і Синода щодо церкви, Духовний регламент 1786 р., правила, прийняті соборами Російської православної церкви, постанови російського патріарха.

Велика кількість і різноманітність джерел права, їх суперечливість, суттєві зміни у суспільному житті викликали необхідність уніфікації та упорядкування права. В цьому були зацікавлені як козацька старшина, яка намагалася зберегти свої права, так і царський уряд, який розраховував на те, що кодифікація сприятиме зближенню українських і російських правових норм.

У другій половині XVIII ст. з ініціативи старшинсько-шляхетської верхівки та підтримки царського уряду розпочалася кодифікація права України. У цьому процесі можна виділити декілька етапів.

1. Вперше думку про кодифікацію права висловив І.Скоропадський. У 1721 р. він наказав перекласти українською мовою Литовський статут 1588 р., “Зерцало саксонське”, “Порядок прав цивільних магдебурзьких” та інші джерела права.

2. Д.Апостол звернувся до царського уряду з пропозицією затвердження прав і вольностей українських. У відповідь 22 серпня 1728 р. було видано указ “Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу”, за яким створювалася кодифікаційна комісія у складі представників козацької старшини, духовенства, міщан. Вона мала статус державного органу.

У 1734 р. була створена друга комісія у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею Іваном Борозним, пізніше - генеральним обозним Яковом Лизогубом.

8 липня 1743 р. на пленумі, скликаному Генеральною військовою канцелярією, члени комісії підписали проект кодексу під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Його подали Сенату на розгляд генерал-губернатору Бібікову (1744). Відповідь надійшла 1756 р. Пропонувалося доопрацювати кодекс. До 1767 р. він кілька разів повертався Сенату, але так і не був прийнятий. Причинами цього було те, що в ньому обґрунтовувалося право України на власну правову систему, а отже, і автономію, фіксувалася певна відмінність від російського права, відсутні були посилання на російські джерела.

Вперше кодекс знайшов в архівах і видав у 1879 р. О.Кістяківський. Найбільш повний текст збірника у 1970 р. знайшов й опублікував литовський історик Рауделюнас. Нині відомо 10 списків кодексу. Систематизований звід українського права складався з передмови і 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він містив норми адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, торгового права. В ньому визначалися види злочинів, мета і види покарань, вводилися нові поняття (замах на злочин, головний злочинець і співучасник), розрізнялося право власності на рухоме, спадкове і набуте майно, регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позички майна, поруки, зберігання, характеризувалася судова система тощо.

3. У 1734 р. при гетьманській резиденції було видано “Процес короткий наказний” - посібник для працівників судових і адміністративних установ. За змістом він був близьким до збірника “Права, за якими судиться малоросійський народ” і складався із вступу, 13 розділів, короткого додатка і характеристики порядку винесення вироків.

4. В середині ХVІІІ ст. були здійснені приватні кодифікації українського права. За дорученням гетьмана К.Розумовського Федір Чуйкевич підготував збірник “Суд і розправа в правах малоросійських”, в якому подавалася характеристика судової системи і судового процесу, обґрунтовувалася ідея поновлення шляхетських станових судів. Він складався спочатку з 6 розділів, потім було додано ще 3. Його положення були враховані під час судової реформи 1760-1763 рр.

У 1764 р. В.Кондратьєв підготував збірник “Книга Статут та інші права малоросійські”. Він містив витяги з різних законодавчих актів, копії указів, грамот, привілеїв і коментарі до них. Це був довідник для суддів.

5. “Екстракт Малоросійських прав”, підготовлений у 1767 р. О.Безбородьком, визначав основні риси державного, адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, фінансового права, правове становище окремих державних установ та їх чиновників, подавав перелік усіх чинів із зазначенням звання, посади, обов'язків, прав, матеріального забезпечення. Через централізаторську політику російського уряду він не був затверджений і тому його передали до архіву Сенату.

6. З ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник - “Екстракт із указів, інструкцій і установ” (1786), за основу якого було взято “Екстракт...” О.Безбородька, “Учреждение об управлении губерниями” (1775) та інші акти. Він містив норми українського і російського законодавств. Збірник був затверджений Сенатом і розісланий в установи України для практичного застосування.

3 В історії судової системи можна виділити декілька етапів: формування власної судової системи (1648-1722), зміни в судочинстві під впливом імператорського центру (1722-1760), судова реформа К.Розумовського, зміни у судовій системі внаслідок ліквідації автономії України (1764 р. - кінець XVIII ст.).

Протягом другої половини XVII - XVIII ст. на території Гетьманщини діяли такі судові інституції:

Вищі суди

Суд гетьмана - найвищий суд держави. Мав необмежену компетенцію. Міг розглядати будь-яку справу нижчих судів. Вирок оскарженню не підлягав.

Генеральний військовий суд - суд І інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. За судовою реформою 1760-1763 рр. складався з 2 генеральних суддів і 10 обраних від полків депутатів. Розглядав земельні справи, які вирішувалися призначеними зі складу суду комісарами з виїздом на місце спору. У 1767 р. депутати були замінені постійними членами суду.

Генеральна військова канцелярія - з XVIII cт. апеляційна інстанція для вироків Генерального військового суду у політичних і кримінальних справах. У складі суду були гетьман і призначені ним члени суду з генеральної старшини.

Канцелярія Правління гетьманського уряду - вища апеляційна інстанція для нижчих судів у 1734-1750 рр.

І Малоросійська колегія - вища апеляційна інстанція для нижчих судів у 1722-1727 рр.

Місцеві суди

Полкові суди - суди І інстанції для козацької, сотенної і полкової старшини. У засіданнях брали участь полковник (голова), полковий суддя, представники полкової старшини і значкові товариші. Розглядали кримінальні справи, за якими передбачалася смертна кара.

Сотенні суди - колегіальні суди у сотенних містах. Розглядали цивільні і тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із сторін виступали представники сільської старшини.

Суди сільських отаманів - суди І інстанції. Діяли колегіально на чолі з сільським отаманом. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи місцевих жителів та осіб, які скоїли злочини на території села.

Суди магістратські - суди у містах, що користувалися магдебурзьким правом. Діяли колегіально у складі бурмістра, лавників, райців і присяжних. Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд.

Суди ратушні - суди у містах, що не користувалися магдебурзьким правом. Апеляційною інстанцією для них був полковий суд.

Сільський суд (суд війта). Розглядав дрібні цивільні і кримінальні справи. Діяв колегіально у складі війта, виборних представників селян, іноді священика та управляючого власника села.

Доменіальні суди - суди землевласника або його управляючого над залежними селянами. Відбувалися колегіально за участю представників громади. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи.

Церковні суди - суди з обмеженою компетенцію. Розглядали справи про шлюб і сім'ю та щодо внутрішнього церковного життя.

Крім цього, діяли ще цехові, ярмаркові, митні і третейські суди.

У 1760 р. було розпочато судову реформу. Територію Гетьманщини було поділено на 20 судових повітів. У кожному з них створювалися земський суд для розгляду цивільних справ, гродський суд - кримінальних справ, підкоморський суд - земельних справ. Перші існували до 1831 р., другі - до 1782 р., треті - до 1840 р. Вищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд. Судовою реформою запроваджувалися суди, які існували в Україні до 1648 р. і діяли на основі Литовського статуту.

Судовий процес базувався на демократичних засадах змагальності, виборності суддів, гласного і відкритого судового розгляду, колегіального вирішення справ та доступності судових засобів.

Завжди брали участь дві сторони: позивач (обвинувачення) і відповідач (захист). Під впливом російського законодавства відбуваються зміни. Змагальний процес витісняється розшуковим (слідчим, інквізиційним). Функції розслідування кримінальних справ остаточно переходять до судових органів. Позивачі мали право мати представника у суді - прокурора. З початку ХVІІІ ст. він називався адвокатом або повіреним. Під час судової реформи 1760-1763 рр. у складі Генерального військового суду було 4 адвокати, а з 1767 р. вони вводяться до складу гродських і земських судів.

Починалася справа з подання позову. У цивільних і дрібних кримінальних справах попереднє слідство здійснював позивач, тяжкі злочини розслідували судові органи.

Судочинство було усним (українською мовою), але фіксувалося у протоколах, що підписувалися усіма членами суду.

Доказами у суді вважалися:

Власне зізнання однієї із сторін.

Зізнання під час тортур. Тортури застосовувалися у справах про тяжкі злочини. Звільнялися від них (биття батогом, припікання розпеченим залізом та інші) вагітні жінки, малолітні, священики, літні люди (понад 70 років).

Показання державних (возний) і приватних свідків. Свідком могла бути особа у віці 14-70 років у цивільних і 20-70 років у кримінальних справах. Жінки та нехристияни могли бути свідками лише у разі відсутності інших свідків.

Письмові документи.

Огляд місця злочину і речові докази.

Висновки експертів. Експерти (фахівці з різних галузей суспільного життя) давали обґрунтовані відповіді на запити суду. Судово-медична експертиза як окремий інститут запроваджена у 70-х роках ХVIII ст.

Присяга. Дозволялася у разі відсутності інших доказів за справою. Могла складатися у церкві на Євангелії або на суді у присутності священика.

По закінченні розгляду справи ухвалювалася постанова (декрет), потім вона отримала назву “мнение” (вирок з кримінальних справ), “решение” (вирок з цивільних справ).

Судовими виконавцями були возні. Вони обиралися населенням і складали присягу.

Цивільне право. Головний інститут цієї галузі права - право власності. Воно визначалося як право мати у володінні, використовувати, передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно за власною волею і потребою.

Право власності містило у собі такі правомочності:

право володіння - власник міг фактично володіти річчю, тобто річ повинна була перебувати у нього в господарстві;

право користування - власник міг користуватися якостями речі й одержувати від цього прибуток;

право розпорядження - власник міг вирішувати долю речі всіма дозволеними способами: продавати, заповідати, відписувати тощо.

В українському праві ХVІІ-ХVІІІ ст. існувало два різновиди власності на землю:

Вотчина, тобто повне володіння, повна власність. Її частка у загальному приватному землеволодінні постійно зростала.

Рангові маєтності - тимчасова власність. Надавалися старшині, війтам, бурмістрам, російським військовим на час виконання ними певних обов'язків. З часом перетворилася на вотчину власність.

Земельна власність виступала у таких формах:

Загальнодержавна (загальновійськова). Це землі, які стояли на обліку у Генеральній військовій канцелярії. Суб'єктами власності були гетьман, полковники, сотники.

Індивідуальна (приватна). Суб'єкти власності - ті, хто володів правоздатністю і дієздатністю.

Общинна (колективна). Суб'єкти власності - сільські і міські громади, церкви, монастирі, навчальні заклади, державні установи, Запорізька Січ.

Зобов'язальне право - підгалузь цивільного права, визначало поведінку зацікавлених осіб, регулювало майнові відносини у сфері виробництва, обміну. Зобов'язання - цивільні права і обов'язки кожного суб'єкта правовідносин. Вони виникали як з договорів, так і з правопорушень (деліктів). Норми цивільного права зобов'язували відшкодовувати матеріальні збитки за завдану шкоду. Найбільш поширеними були договори купівлі-продажу (операції з нерухомим майном укладалися при свідках, фіксувалися у спеціальних книгах, підтверджувалися універсалом гетьмана або указом царя), позики, оренди, дарування (на суму до 100 крб. укладався в усній формі, більше 100 крб. - у письмовій формі із занесенням до реєстру в актових книгах), особистого найму.

Зобов'язання були:

Односторонні, якщо права і обов'язки виникали і припинялися з волі однієї сторони. Кредитор мав право тільки вимагати повернення грошей і не мав обов'язків. Боржник мав лише обов'язок повернути гроші, а прав не мав (купівля, продаж, оренда майна).

Двосторонні, коли кожна із сторін мала права і обов'язки.

Засобами забезпечення зобов'язань були:

Завдаток - гроші або цінна річ, яку боржник давав кредитору під час укладання договору.

Застава - нерухоме майно, яке боржник для забезпечення договору позички віддавав кредитору у володіння.

Порука - зобов'язання певної особи (поручитель - третя особа) поручатися за борги іншої особи (боржника).

Спадкове право - підгалузь цивільного права, що містила норми успадкування за заповітом і за законом.

Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без примусу. Існували дві форми заповіту:

Звичайна, коли заповіт складався письмово у присутності місцевих урядовців та 2-3 свідків. Він скріплювався підписами (або печаткою) заповідача і свідків.

Надзвичайна застосовувалася у надзвичайних ситуаціях - перебування заповідача за кордоном, під час військового походу або його хвороби у дорозі. За таких обставин заповіт укладався в усній формі.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. В першу чергу спадкували сини, в другу - онуки, якщо таких не було - доньки. Батьківську хату успадковував молодший син. Він вважався власником цього будинку, зобов'язувався забезпечити сестер виправою - спадковою частиною доньок у маєтності батька, що складала чверть отчизни і порівну поділялася між доньками. Вона передавалася донькам з моменту виходу заміж. Материзна - спадок дітей по матері, що поділявся між усіма дітьми порівну, незалежно від статі.

Шлюбно-сімейне право. Сім'я починалася із шлюбу. Шлюбний вік для нареченої становив 13 років, нареченого - 18 років. Шлюбу передував весільний зговір між батьками. Згода дітей була обов'язковою, мовчання - також згода. При зговорі можна було робити “передвесільні подарунки” (заклади чи заруки грошима), які служили для забезпечення шлюбного договору. Якщо з різних причин весілля не відбулося, тоді подарунки поверталися. Заборонявся шлюб між близькими родичами. Формою укладання шлюбу було весілля або вінчання, тобто укладання шлюбу у церкві з участю священика. Шлюбні відносини припинялися внаслідок розлучення або смерті одного з подружжя. Новий шлюб можна було укласти через 6 місяців після смерті чоловіка чи дружини.

Під час шлюбного договору встановлювався розмір:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6