вена - майна, що виділялося дружині чоловіком. Як правило, вено становило подвійну вартість посагу, але не більше третини майна чоловіка. Контроль за його недоторканістю покладався на дружину та її родичів. Вено ділилося порівну між дітьми, незалежно від статі, якщо не було особливих розпоряджень матері.

Українське право ХVІІІ ст. знало інститут усиновлення.

Кримінальне право. У козацько-гетьманській державі кримінальні діяння поділялися на злочини, провини і проступки. Злочин - протиправна дія, якою завдано шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, але й державі.

Суб'єкти злочину - особи у віці 16 і більше років.

Злочини поділялися на умисні, необережні і випадкові.

Причинами чи обставинами, що звільняли або пом'якшували покарання, були душевна хвороба, божевілля, безпам'ятство під час вчинення злочину, неповноліття (хлопці у віці до 18 років, дівчата - до 13 років) і похилий вік (після 70 років) злочинця, вчинення протиправних дій з необережності, обставини, які не залежали від волі особи і змусили його порушити закон (наприклад, голод).

Види злочинів:

Державні - зрада, перехід на бік ворога, посягання на життя царя чи гетьмана. За такі злочини передбачалася кваліфікована смертна кара з позбавленням честі та конфіскацією майна.

Проти православної церкви - богохульство, глум над іконами, перехід в іншу віру, чаклунство. За скоєння таких злочинів передбачалася смертна кара або тілесні покарання у поєднанні з конфіскацією майна і вигнанням за межі держави.

Військові - неявка на службу, мародерство, дезертирство. Покаранням за скоєння таких злочинів була смертна кара або калічення.

Проти порядку управління і суду - фальшування монет, підробка печаток, лжеприсяга, зволікання розгляду справи у суді.

Проти особи - вбивство, тілесні пошкодження.

Майнові - крадіжка, пограбування, розбійний напад. Покарання передбачало лише грошові штрафи.

Проти моралі - подружня зрада, звідництво, зґвалтування, двоєженство, кровозмішення (інцест), вбивство матір'ю дитини, викрадення чужої дитини. Покарання - смертна кара. Відповідальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши у шлюб із потерпілою.

Проти честі - образа словом, наклеп у письмовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень рукою, батогом, палицею. Покараннями за такі злочини були штрафи та ув'язнення до 6 тижнів.

Види покарань:

Смертна кара. Поділялася на просту - розстріл, повішення, відтинання голови, утоплення, та кваліфіковану - четвертування, колесування, повішення за ребро, закопування живцем, заливання в горло розпеченого заліза. Не застосовувалася щодо вагітних жінок, дівчат до 13 років, хлопців до 18 років, людей похилого віку (понад 70 років). Кару виконували публічно для лякання.

Тілесні покарання - побиття киями, батогом; калічення - відрізання вуха, носа, язика, кінцівок.

Вигнання за межі держави або заслання у віддалені куточки держави.

Позбавлення волі - арешт (перебування у камері, сараї) або ув'язнення (в земляній ямі). Термін - від 4 тижнів до 1 року або “до покарання”.

Позбавлення честі. Засуджений позбавлявся права обіймати державні та виборні посади, бути свідком. Найгірший варіант - “повна політична смерть”, коли людина фактично перебувала поза законом.

Україна у складі Російської імперії у ХІХ - на початку ХХ ст.

У ХІХ - на початку ХХ ст. відбулися суттєві зміни в соціально-економічному і політичному житті України.

Перша половина ХІХ ст. характеризувалася пануванням феодально-кріпосницької системи. В середині ХІХ ст. вона опинилася у глибокій кризі, що спонукало царський уряд піти на скасування кріпацтва і проведення низки реформ - селянської, земської, міської, судової, фінансової, військової, поліцейської, шкільної та інших.

Зазначені реформи відкрили шлях для розвитку капіталістичних відносин. Україна стала потужним регіоном товарного виробництва хліба, тютюну, цукрового буряка, конопель та інших культур.

Розвиток капіталізму на селі призвів до перерозподілу землі. Поміщики поступово втрачали земельну власність, натомість вона зростала у селян, купців, міщан. У селянському середовищі спостерігається розшарування, зміцнюється заможне селянство і збільшується кількість малоземельних і безземельних селян.

Значного розвитку набуло сільське господарство України внаслідок проведення Столипінської реформи на початку ХХ ст. Збільшилися посівні площі, врожайність, зріс експорт хліба. Незважаючи на позитивні результати реформи, вона призвела до ще більшого розшарування селян. Одна їх частина змушена була переселитися на Далекий Схід і до Сибіру, інша знайшла собі роботу у місті, де спостерігалася велика потреба у робочій силі.

У ХІХ - на початку ХХ ст. відбувається підйом промислового виробництва. Виділяються певні промислові регіони: на Правобережжі і північній частині Лівобережжя розвивається цукрова і харчова промисловість, у трикутнику Харків-Катеринослав-Донбас - важка промисловість, на Півдні Україні - суднобудівна і харчова промисловість.

Продовжується активне формування робітничого класу. Якщо наприкінці ХVIII ст. було лише 10 тис. найманих робітників, то у 1917 р. у промисловості працювало вже 900 тис. чоловік.

В цей період формується і масовий національно-визвольний рух. Утворюються спочатку таємні політичні організації, а потім - політичні партії. Особливо цей процес поширюється в роки революції 1905-1907 рр. Завершується зазначений період початком лютневої революції 1917 р.

Після ліквідації автономії суспільний устрій України був приведений у відповідність до російської системи.

Населення України в цей період поділялося на такі стани:

Дворянство. Найпривілейованіша верства суспільства. Дворянин - це поміщик, тобто власник землі і кріпосних, головна опора царизму. Головний обов'язок - служба. За часів Петра І вона була пожиттєвою, Анни Іоановни - від 20 до 45 років (одному члену дворянської сім'ї дозволялося не служити). У 1762 р. Петро ІІІ звільнив дворян від обов'язкової служби, а 1775 р. Катерина ІІ підтвердила це Жалуваною грамотою дворянству.

До стану дворянства можна було долучитися за цивільну, військову, придворну службу за чином (відповідно до Табелі про ранги) й орденом.

Дворяни були потомствені, коли дворянство надавалося дружині, дітям і наступним потомкам за чоловічою лінією (доньки при одруженні набували становий статус чоловіка) та особисті. Останні не мали права володіти кріпаками. Особисте дворянство поширювалося лише на дружину, діти отримували статус “обер-офіцерських дітей”. У разі 20-літньої служби їхніх батьків і дідів вони мали право порушувати клопотання про надання їм потомственого дворянства. У 1858 р. в Росії було близько 1 млн дворян, у тому числі 612 тис. потомствених.

За маніфестом 1832 р. був запроваджений новий стан почесних громадян (потомствених і особистих). Це проміжна тимчасова група між дворянами і деякими іншими верствами. До цього стану могли потрапити купці 1 гільдії за 10 (20) років перебування у гільдії, художники, випускники університетів і деяких інших вищих навчальних закладів, особи з науковим ступенем, діти церковнослужителів й особистих дворян.

Дворяни могли мати родові титули. Це так зване титуловане дворянство:

Князі. До XVIII ст. в Росії цей дворянський титул був спадковим. Князем міг бути лише той дворянин, чиї предки колись мали право на княжіння. За Петра І російські дворяни могли отримувати титули західних країн. Наприклад, князями Священної Римської імперії були Головіни, Меньшикови, Головкіни, Орлови, Потьомкіни, Безбородьки. Деякі графи (Кочубеї, Васильчикови) ставали князями. У ХІХ ст. в Російській імперії нараховувалося близько 250 князівських родів, у тому числі 40 з них вели свій родовід від Рюрика і Гедиміна. Більшу частину князів складали грузини. Наприклад, на Сумщині земельні маєтності мав князь Кавкасідзев. Великими землевласниками у нашому регіоні були князі Барятинські, Волконські, Одоєвські, Голіцини, Юсупови, Голєніщеви-Кутузови та інші.

Графи. Строганови, Капністи, Толсті, Шеремєтєви, Мусіни-Пушкіни.

Барони. Предводителем дворянства Охтирського повіту був барон Раден.

Низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянства взагалі, так і спеціальними законами, що адресувалися українським вищим верствам, уряд урівняв козацьку старшину й українську шляхту з російським дворянством.

Це зміцнило їхнє становище як монопольних власників землі. Дворянам належало приблизно 70% українських земель. Законом 1827 р. їм надавалося право створювати фабрики, заводи не тільки в селах, але і в містах. Невдовзі почали створюватися цукроварні, винокурні.

За реформою 1861 р. дворяни не тільки зберегли усі свої права і привілеї, але й отримали нові. Спеціально створений Дворянський банк кредитував їхні господарства. Дворяни втратили лише владу над особою селянина. Вони мали дворянські навчальні заклади, створювали свої політичні партії: Конституційні демократи (Партія народної свободи), “Союз 17 жовтня”, “Союз русского народа”, “Союз Михаила Архангела”. Представники цього стану займали панівне становище у державному апараті. Вони переважали у земських і міських органах, судах, Державній думі.

Духовенство. Представники цього стану звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, до них не застосовували тілесні покарання. Вони фактично перебували на державній службі, мали власну систему рангів (санів), титулів. Духовенство поділялося на чорне і біле. І те, й інше мало 5 санів. Чорне - митрополит, архієпископ, єпископ, ігумен, архімандрит, біле - протопресвітер, протоієрей, ієрей (священик), протодиякон, диякон.

У першій половині ХІХ ст. до духовенства дозволялося вступати вихідцям з інших станів, а також виходити з духовенства. При цьому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.

В цей період відбувається наступ на уніатську і католицьку церкви на Правобережжі, що призводить до збільшення кількості привернутих до православ'я віруючих. Посилюється русифікаторська політика щодо української церкви. Забороняються проповіді і богослужіння українською мовою, будівництво церков і малювання ікон в українському стилі, запроваджується призначення священиків замість обрання їх селянами.

Міщани. У ХІХ ст. спостерігається збільшення кількості міст і міського населення у 2,5 раза. Склад міського населення був строкатим:

Власне міщани - 70% від усіх мешканців міст. Вони сплачували більшу частину податків, виконували рекрутську та інші повинності. Проте поступово обмеження для міщан послаблюються. Частина міщан звільняється від сплати подушного податку та виконання окремих повинностей. А у 1832 р. вони отримали право набувати землю у містах для торгівлі і переходити до купецтва.

Купецтво. Купці мали гільдійські посвідчення. В залежності від кількості майна чи прибутків вони належали до 1-ї, 2-ї або 3-ї гільдії. З часом могли отримати статус почесних громадян. Мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські посади.

Цехові люди - ремісники.

Робітні люди - вільнонаймані робітники, які не мали власного житла і постійного місця проживання та жили за рахунок своєї фізичної сили.

Селяни. Найчисленніша група населення. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершилося закріпачення селян. Кріпаки (поміщицькі селяни) в Україні становили понад 5 млн осіб (приблизно 50% українських селян). Основний обов'язок кріпаків - відбувати панщину. Часто вона сягала 6 днів на тиждень.

Другу групу складали державні селяни. В середині

ХІХ ст. їх налічувалося 5,2 млн. осіб. Вони були феодально залежними від держави. Сплачували державні податки і виконували грошові або натуральні повинності. Їх становище було кращим за колишніх кріпаків. Вони були особисто вільними людьми. У 1817 р. частину державних селян перетворили на військових поселенців (селяни одночасно були й військовими).

Третю нечисленну групу складали удільні селяни. Це ті селяни, які належали царській сім'ї, а не державі.

За Селянською реформою 1861 р. селяни-кріпаки ставали особисто вільними. Вони мали право купувати нерухомість, займатися торгівлею, підприємництвом, вступати на службу, виступати в суді окремою стороною, одружуватися без дозволу поміщика, самостійно вирішувати сімейні і майнові проблеми.

Але право власності на землю залишалося за поміщиками. Селяни отримували лише садибу і польовий наділ, за які вони мали внести викуп. Причому 20-25% викупу селяни сплачували готівкою, а решту коштів поміщики отримували від держави, яка протягом 49 років повертала з селян ці гроші та ще й з відсотками.

До переходу на викуп селяни залишалися тимчасово зобов'язаними і виконували повинності - оброк або панщину - на користь поміщика. З 1883 р. усі селяни переходили на викуп. Двірські селяни отримали особисту свободу, але без землі і викупних платежів. Через 2 роки після реформи вони отримали статус “сільських обивателів”.

За законом 1863 р. удільні селяни переводилися до розряду селян-власників.

За законом 1866 р. державні селяни виходили з підпорядкування Міністерства державного майна і підлягали загальним губернським, повітовим і селянським органам.

За Столипінською аграрною реформою усі селяни мали право вільного виходу із громади, заснування хуторів та переселення до Далекого Сходу і Сибіру.

Характерною рисою цього періоду була поява нових класів і груп. Буржуазія формувалася з дворян, селян, міщан, купців, які займалися підприємництвом. За національним складом серед буржуа були українці, росіяни, поляки, євреї, іноземці. Розрізняють велику (банкіри, власники великих підприємств), середню (власники невеликих підприємств, торговельних установ) та дрібну буржуазію. Буржуа об'єднувалися у політичні партії (конституційні демократи, октябристи), мали (особливо під час війни) представницькі організації - Комітети, з'їзди, спілки. Ознаками робітничого класу були відсутність постійного місця проживання, наймана праця - основне джерело існування. Джерелами формування пролетаріату були збіднілі селяни, ремісники, кустарі, міщани. З 1905 р. вони мали право засновувати профспілки.

Ці два класи, які формувалися одночасно, перебували в стані ворожнечі один до одного. Обидва вийшли на політичну арену зі значним запізненням і тривалий час мали невисокий рівень політичної організації.

Територія України, що входила до складу Російської імперії, поділялася на 9 губерній, що об'єднувалися у три генерал-губернаторства: на Лівобережжі - Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. Харківська), Чернігівська (Малоросійське генерал-губернаторство); на Правобережжі - Волинська, Київська, Подільська (Київське генерал-губернаторство); на Півдні - Катеринославська, Таврійська, Херсонська (Новоросійське генерал-губернаторство). Губернії поділялися на повіти (85 на Україні), а ті, у свою чергу, - на волості.

У ХІХ ст. за формою правління Росія залишалася абсолютною монархією. На чолі держави стояв імператор. Його влада була самодержавною і необмеженою. Він мав виключні права у законодавстві, управлінні, суді. У 1797 р. була відновлена система спадкування престолу від батька до сина, скасована Петром І.

У 1802 р. був створений Комітет міністрів, який розглядав питання, що відносилися до компетенції кількох міністерств, здійснював центральне галузеве управління. Комітет міністрів очолював імператор. Після проведення селянської реформи 1861 р. Комітет міністрів був реорганізований у Раду міністрів на чолі з імператором. Цей орган влади розглядав найважливіші загальнодержавні питання.

У 1810 р. була створена Державна рада - вищий законодавчий орган при імператорі із дорадчими функціями. На початку ХХ ст. до його складу входили уродженці Сумщини - Редькін Петро Григорович (з 1882 р.) та колишній голова Лебединської земської управи Яків Володимирович Кучеров (з 1906 р.). Члени Державної ради призначалися царем або ставали за посадою (міністри). Їх кількість коливалася від 40 до 60 осіб. На засіданнях головував імператор. Державна рада проіснувала до 1917 р.

З 1826 р. діяла Власна його імператорської величності канцелярія, яка складалася із 6 відділів. Вона готувала законопроекти для імператора.

Сенат - вища судова установа в країні.

Під час революції 1905-1907 рр. Росія перетворюється на обмежену монархію. Створюється Державна дума - законодавчий орган влади, що обмежував владу монарха. Вона стає другою парламентською палатою. 6 серпня 1905 р. було проголошено маніфест “Про встановлення Державної думи” та прийнято “Положення про вибори до Державної думи”. Згідно з ними Державна дума - представницький орган, який обирався на 5 років на основі цензового, нерівного та непрямого виборчого права. Дума займалася попередньою підготовкою й обґрунтуванням законопроектів, обговоренням бюджету, мала право законодавчої ініціативи.

19 жовтня 1905 р. цар оголосив маніфест “Про перетворення Ради міністрів”, згідно з яким цей орган з дорадчого перетворювався на орган державного правління. 11 грудня 1905 р. був затверджений виборчий закон, за яким створювалася ще і 4-та курія - робітнича. Врешті-решт 23 квітня 1906 р. імператор затвердив нову редакцію Основних державних законів Російської імперії як частини Зводу законів. В ній були підтверджені створення Державної думи і уряду (Ради міністрів), реорганізація Державної ради.

До 1917 р. діяли чотири Державні думи: перша (27 квітня - 8 липня 1906 р.), друга (20 лютого - 2 червня 1907 р.), третя (1 листопада 1907 р. - 9 липня 1912 р.), четверта (15 листопада 1912 р. - 19 жовтня 1917 р.). В кожній з них було понад 100 гласних (депутатів) з України. У перших двох думах існувала Українська думська громада (понад 40 депутатів).

Система державного управління відповідала соціально-економічній політиці царського уряду щодо національних окраїн. Вона передбачала нівелювання національних особливостей регіону і жорстку централізацію управління.

Місцеві органи управління

Вищою ланкою на місцях були генерал-губернатори, безпосередньо підпорядковані цареві. Мали широкі і недостатньо чітко визначені повноваження. В умовах недемократичного, бюрократизованого і нерідко корумпованого державного апарату це було позитивним чинником щодо реалізації задумів законодавця. Часто ефективність діяльності генерал-губернатора залежала від суб'єктивного фактора, від його особистої позиції. В окремі періоди (після польського повстання 1863 р. на Правобережжі) вони отримували додаткові повноваження (київський генерал-губернатор І.Васильчиков). Вели активну нормотворчу діяльність, видавали обов'язкові постанови, ініціювали прийняття спеціального законодавства для регіону.

Серед постійно діючих місцевих органів управління основну відповідальність несли губернатори та губернська адміністрація. Компетенція губернатора визначалася такими актами, як “Загальний наказ цивільним губернаторам” 1837 р., “Тимчасові правила по перетворенню губернських правлінь” 1865 р., закони 1866, 1879, 1881 рр. та указ імператора 1876 р.

Правове становище губернатора мало подвійний характер. З одного боку, він призначався особисто імператором і підкорявся безпосередньо йому, з іншого боку, губернатор знаходився майже у повному підпорядкуванні міністра внутрішніх справ. Губернатори (як і генерал-губернатори) мали право на законодавчу ініціативу.

Після проведення селянської, земської, судової і міської реформ губернаторів звільнили від багатьох адміністративних обов'язків. Поступово губернатор перетворюється на орган адміністративного нагляду.

Після вбивства Олександра ІІ у 1881 р. губернатори набувають широких повноважень у боротьбі з революційним і ліберальним рухом. Вони могли оголошувати стан посиленої охорони, надзвичайної охорони і проміжний стан між нормальним і надзвичайним.

Середній термін перебування на посадах губернаторів досягав приблизно 3 років. Ротація губернаторів посилювалася у кризові періоди. Спочатку на такі посади призначали військових, з 80-х років ХІХ ст. - і цивільних осіб. Середній вік досягав 56-57 років. Більшість з них були спадковими дворянами, у тому числі й титулованими (харківські губернатори - князі Трубецькой, Оболенський, полтавські - князі Куракін, Лобанов-Ростовський, Репнін, Долгоруков, граф Строганов). Майже усі були православними, одного разу харківським губернатором був лютеранин Сіверс.

До губернського правління входили віце-губернатор (в окремі періоди були губернатори військові і цивільні), прокурор, 2 радники і канцелярія.

Їм допомагали галузеві установи:

Казенна палата. Підпорядковувалася Сенату і Міністерству фінансів. Губернатор щодо неї мав контрольні права і не міг безпосередньо втручатися у справи цієї установи.

Палата державного майна. Губернатор мав право давати їй безпосередні розпорядження щодо благоустрою державних селян, збору податків, виконання повинностей.

Акцизне управління підпорядковувалося Міністерству фінансів, раніше займалося системою відкупів. Вплив на нього губернатора був незначний.

Контрольні палати підлягали державному контролеру. Деякий час губернатори мали право ревізувати діяльність установ, а згодом самі палати отримали право ревізувати роботу губернатора.

Рекрутські присутствія.

Присутствія поліції (поліцмейстер, пристави, жандармські полковник і офіцер, гарнізон).

Місцеві органи народної освіти.

При запровадженні земської і міської реформ на губернаторів покладався контроль за органами самоврядування (низка постанов земських зібрань обов'язково затверджувалася губернатором, він мав право призупиняти виконання будь-якої постанови, скасовувати рішення зборів, ревізувати діяльність управ).

У підпорядкуванні губернського апарату перебували повітові правління - земські суди на чолі з капітаном-справником, який обирався дворянами повіту на 3 роки, а з 1862 р. призначався губернатором. Вони здійснювали керівництво місцевою поліцією, контролювали виконання законів.

У повіті також діяли галузеві установи - повітове казначейство, контрольні палати, акцизні установи, поліцейські управи.

У результаті реформ 60-70-х років ХІХ ст. запроваджуються органи самоврядування:

Земства існували на рівні губернії і повіту (на Правобережжі засновані у 1911 р.). Це були всестанові органи самоврядування. Виборні земські установи - земські збори (розпорядчий орган) і земська управа (виконавчий орган), обрана земськими зборами. Земські гласні (депутати) обиралися на 3 роки від 3 курій (землевласників, міських і сільських громад). Сфера діяльності: управління місцевим господарством, освітою й охороною здоров'я, будівництво і ремонт доріг, страхування, упорядкування місцевої торгівлі, кредитування сільських виробників, утримання в'язниць, збір місцевих податків тощо.

У містах діяли міські виборчі збори (скликалися тільки під час проведення виборів гласних до міської думи), міська дума (розпорядчий орган), яка обирала міську управу (виконавчий орган) і міського голову. Гласні міських дум обиралися від 3 курій залежно від кількості нерухомого майна чи прибутків. Сфера діяльності міських дум була подібною до земств, тільки в межах міста. Міська управа обиралася на 4 роки.

Волосний схід, волосний старшина (староста), волосний суд. Компетенція сходу - вибори посадових осіб, суддів волосного суду, призначення опікунів і попечителів до сиріт та майна померлих, контроль за діяльністю посадових осіб, нагляд за училищами, торгівлею, ведення звітності з обліку запасних чинів та воїнів ополчення, відомості про військову повинність, виконання доручень урядовців. У сході брали участь волосний старшина, сільські старости, збирачі податків, по одному представнику від 10 дворів у селах. Скликати і розпускати волосний схід мав волосний старшина. Він обирався на 3 роки, оголошував закони і розпорядження уряду, стежив за правопорядком, докладав поліції про злочини, затримував злочинців, наглядав за станом доріг, мостів. Але фактично майже усі справи вирішувалися писарем. Писар для селян був адвокатом, економістом, порадником, юрисконсультом. Волосний суд на чолі з писарем розглядав дрібні майнові справи (до 100 рублів) на підставі місцевого звичаю, а часто на свій розсуд. Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками.

Сільський схід, який обирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв землі і податки. Скликав і розпускав сільський схід сільський староста. Він виконував рішення сільського сходу і волосних правлінь, наглядав за станом шляхів, мостів тощо.

Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи - мирові посередники, повітові з'їзди мирових посередників, губернське присутствіє у справах селян. З 1889 р. важливе місце у місцевому апараті відводилося земським дільничним начальникам. Їх призначали губернатори за погодженням із предводителями дворянства та затверджував міністр внутрішніх справ. Цю посаду могли обійняти лише потомствені дворяни. Земські начальники мали широкі повноваження - нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування, ревізія їх діяльності, усунення з посад неблагонадійних волосних і сільських писарів, затвердження суддів волосного суду тощо.

Отже, протягом ХІХ - початку ХХ ст. система державного управління в країні взагалі і в Україні зокрема трансформувалася відповідно до змін, що відбулися в результаті запровадження реформ 60-70-х років ХІХ ст. Абсолютна монархія перетворилася на обмежену. Важливі зміни у системі органів влади відбулися в роки революції 1905-1907 рр.

Суд і правова система України у складі Російської імперії у ХІХ - на початку ХХ ст.

Протягом ХІХ - початку ХХ ст. судова система в Україні зазнала суттєвих змін. У першій третині ХІХ ст. ще існували певні особливості цієї системи по регіонах.

На Півдні і Слобідській Україні діяла загальноросійська судова система. Судами І інстанції були станові суди:

земські суди (для дворян і вільних селян) у складі земського справника і 2-4 засідателів від дворян. Вони розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство, виконували рішення і вироки;

магістрати (для міського населення, яке користувалося магдебурзьким правом) і ратуші (для міст, що не користувалися правом на самоврядування).

Судами ІІ інстанції були:

губернські суди, що складалися з палат кримінального і цивільного суду. До складу обох палат входили виборні засідателі від дворян, міщан і державних селян, а їхніх голів призначали. Губернські суди були також судами І інстанції у справах про посадові злочини, підпали, про нерухомість, що зберігалася у різних губерніях, спори про власність у містах, оформлення угод про продаж, обмін “кріпосними” на території губернії.

У губерніях діяли і позастанові суди:

совісні суди, які розглядали справи про злочини божевільних і неповнолітніх, майнові суперечки між родичами. Розраховували на примирення сторін;

надвірні суди, які розглядали цивільні і кримінальні справи щодо осіб, станову приналежність яких було важко визначити, та чиновників і військових, які тимчасово перебували у місті по службових справах. Такі суди не були обов'язковою ланкою судової системи.

У 1808 р. в Одесі був створений комерційний суд у складі голови, 4 членів і юрисконсульта. Він розглядав позови міських та іногородніх купців, купецькі договори, справи осіб інших станів, пов'язаних з комерцією. Остаточним було рішення суду у справах, сума позову яких не перевищувала 500 крб. На початку 30-х років ХІХ ст. такі суди з'явилися майже в усіх містах Причорномор'я.

На Правобережній Україні продовжувала діяти стара судова система.

Судами І інстанції були станові суди:

повітові у складі голови, 2 підсудків, писаря і возних;

підкоморські у складі підкоморія, кількох коморників і копачів;

магістратські (2 бурмистри і 4 ратмани) і ратушні.

Апеляційною інстанцією для них був головний суд у складі двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була подібною до губернських судів.

На колишній території Гетьманщини (Полтавська і Чернігівська губернії) діяли повітові, підкоморські і магістратські суди. Судом ІІ інстанції для них був Генеральний суд (спочатку у Глухові, потім - Чернігові), що складався з департаментів кримінальних і цивільних справ (генеральний суддя, 2 ратники (призначалися урядом) і 5 засідателів (обиралися з дворян). Підпорядковувався Сенату.

Усі суди в Україні були підконтрольні губернаторам, а вищою інстанцією для них був Сенат.

У 1831-1834 рр. зазначені особливості судової системи в Україні були скасовані, підкоморські і повітові суди ліквідовані. Генеральний і головний суди перетворилися на губернські. На всій території України скасовувалася дія місцевих законів, а у судах запроваджувалася російська мова.

Судова система першої половини ХІХ ст. мала певні суперечності. Суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалась в його справи; він мав становий характер; панувало хабарництво, тяганина, сваволя. Слідство здійснювала поліція.

Недоліки судової системи викликали невдоволення різних верств суспільства. Виникла потреба реформувати систему. 20 листопада 1864 р. цар видав 4 судові статути, за якими і здійснювалася судова реформа:

про заснування судових установлень;

статут кримінального судочинства;

статут цивільного судочинства;

статут про покарання, що накладалися мировими суддями.

Новими принципами судоустрою і судочинства були: відокремленість суду від адміністрації, а це забезпечувалося незмінюваністю суддів і судових слідчих; всестановий характер суду; рівність усіх перед судом; запровадження суду присяжних і адвокатури; відкритий, справедливий, незалежний від адміністрації суд; розмежування досудового слідства і судового; виборність мирових суддів; запровадження прокурорського нагляду за законністю судочинства; змагальність сторін, гласність, публічність судів, апеляція і касація, презумпція невинуватості.

Незважаючи на ці позитивні моменти, певний час зберігалися станові суди для військових, духовних, інородців, а також комерційні суди.

За реформою 1864 р. запроваджувалися суди двох типів.

Місцеві (мирові) суди:

Дільничні (платна посада) і почесні (посада безоплатна) мирові судді. Обиралися повітовими земствами і міськими думами на 3 роки з осіб, які мали середню і вищу освіту та високий майновий ценз. Вони розглядали дрібні кримінальні справи і проступки, за які передбачалися покарання у вигляді зауваження, попередження, штрафу до 300 крб., арешту до 6 місяців або ув'язнення до 1 року. З категорії цивільних розглядали справи із сумою позову не більше 500 крб. Підставами для розгляду справи у мировому суді були скарги приватних осіб, повідомлення поліцейських та інших адміністративних органів. Апеляції подавалися до з'їзду мирових суддів повіту, касації - до Сенату.

Загальні суди:

Окружні суди. Судовий округ створювався на декілька повітів. Наприклад, у Харківській губернії окружні суди були у Харкові і Сумах. До їх складу входили голова і члени суду, яких призначав імператор за поданням міністра юстиції. Кандидати на ці посади повинні були мати відповідний майновий і освітній ценз та стаж роботи. Засідання відбувалися колегіально. При окружних судах перебували судові слідчі, прокурори, присяжні і приватні повірені (адвокати), судові пристави (виконавці).

В цих судах розглядалася основна маса цивільних і кримінальних справ. Кримінальні справи, за якими підсудним загрожувало позбавлення або обмеження громадянських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Вердикт в окремій кімнаті виносили засідателі, а оголошував вирок суддя. Касаційні жалоби подавалися до Сенату. Присяжні засідателі призначалися губернатором з кандидатур, рекомендованих предводителями дворянства і суддями. Іноді присяжними могли бути і селяни - волосні або сільські старости.

Судові палати - суди ІІ інстанції зі справ, які розглядав окружний суд без участі присяжних засідателів, а також суди І інстанції з державних, посадових, релігійних та інших злочинів. На Україні судові палати діяли у Харкові, Одесі та Києві. Вони складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Голів і членів палат призначав імператор за поданням міністра юстиції. При судових палатах перебували слідчі, прокурори і адвокати.

Вищою судовою інстанцією залишався Сенат у складі департаментів з цивільних, кримінальних й адміністративних справ. Він був також касаційною інстанцією для всіх судових органів та судом І інстанції з особливо важливих справ. З 1871 р. діяло особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ. Існував і Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільних посадовців, придворної аристократії та генералів.

Водночас з новою системою судоустрою продовжували діяти станові суди для духовенства, військових і селян.

Під час революції 1905-1907 рр. запроваджувалися (з 1906 р.) військово-польові суди. Такі ж суди діяли і в роки Першої світової війни у районах військових дій або в місцях, де оголошувався військовий стан.

Судовою реформою виписувалися права прокуратури - нагляд за діяльністю судів, слідством, місцями позбавлення волі, підтримка обвинувачення у суді.

Створювалася адвокатура, яка виконувала функції захисту звинувачуваних у суді з кримінальних справ або представляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися присяжними або приватними повіреними.

Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося відкривати у губернських і повітових центрах. Вони засвідчували документи й оформляли угоди.

У 1862 р. відбулася поліцейська реформа, за якою створювалися:

загальна поліція, що займалася охороною правопорядку, боротьбою зі злочинністю. В її штаті перебували поліцмейстер, дільничний пристав, околоточний наглядач, городовий міської поліції, рядові поліцейські;

сискна поліція, яка займалася розшуковою роботою, попередженням, призупиненням і розкриттям злочинів. Вперше у вигляді експерименту була запроваджена у Києві у 1873 р., а з 80-х років ХІХ ст. - по всій імперії. У 1908 р. був прийнятий закон “Про організацію сискної частини”, за яким по імперії створювалося 89 таких частин у містах і повітах. Методи роботи: зовнішнє спостереження штатних і негласних агентів, використання чуток, доносів. Вперше впроваджувалася система реєстрації злочинів на основі дактилоскопії;

зовнішня поліція;

політична поліція.

До 40-х років ХІХ ст. в Україні зберігало чинність місцеве право - Литовський статут 1588 р., збірники Магдебурзького права, звичаєве право. З метою приведення місцевого законодавства у відповідність до загальноросійського здійснювалися кодифікаційні роботи.

На початку ХІХ ст. була створена кодифікаційна комісія у складі 3 експедицій, що займалися кодифікацією права Російської імперії (голова - М.Сперанський), права окремих місцевостей та редагуванням розроблених проектів кодексів. У складі другої експедиції працювало 2 групи.

Перша розробляла право Правобережної України. Очолював групу А.Повстанський. Вона підготувала збірник “Свод местных законов губерний и областей, присоединённых от Польши”.

Друга розробляла право Лівобережної України. Очолював групу Ф.Давидович. Нею був підготовлений збірник “Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии” (“Зібрання малоросійських прав” 1807 р.).

У 1811 р. була підготовлена нова редакція Литовського статуту.

Проте у 1830 р. розпочався випуск 45-томного “Повного зібрання законів Російської імперії”, 1832 р. - 15-томного “Зводу законів Російської імперії”. У 1832 р. вийшов перший документ загальноросійського законодавства - “Звід установ та статутів про тих, хто утримувався під вартою, та про засланих”. 1836 р. з'явився “Сільський судовий статут”, 1849 р. вийшло “Уложення про покарання кримінальні та виправні”.

У 1840-1842 рр. на Україну поширилося загальноросійське законодавство.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. зумовили еволюцію права буржуазним шляхом. Періодично видавалися “Зібрання узаконень і розпоряджень Уряду”. Сенат тлумачив закони.

Під час і після революції 1905-1907 рр. основним джерелом права стає закон. Закони поділялися на розпорядчі і доповнювальні; загальні, місцеві, особливі і спеціальні. Систему джерел права поповнювали постанови Ради міністрів, “мнєнія” Державної ради. Хоча вони і мали підзаконний характер, проте були обов'язковими до виконання усіма виконавчими органами. Крім того, видавалися положення (щодо структури та функцій органів влади й управління), укази (щодо реалізації конкретних правових дій), установлення, тимчасові правила. Продовжувалися і кодифікаційні роботи. Їх координатором виступав Сенат, а згодом і юридична нарада.

Набули розвитку усі галузі права.

Цивільне право. Основними джерелами були 10-й том “Зводу Законів Російської імперії”, “Сільський судовий статут” 1839 р. Ними регламентувалися норми сімейного, спадкового, зобов'язального права.

Вперше визначалися право власності - це право володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно та передавати його у спадок; види власності, суб'єкти й об'єкти власності, обмеження права власності.

Після селянської реформи 1861 р. селяни стали учасниками цивільних правовідносин. У законодавстві перелічувалися їхні особисті і майнові права. Проте до Столипінської аграрної реформи вони не могли вільно розпоряджатися своїми наділами, а лише з дозволу громади. Основними завданнями цивільного права були охорона дворянської і буржуазної власності, спрощення умов отримання кредиту і продажу землі дворянами, розширення прав буржуазії у галузі підприємництва.

Зобов'язальне право базувалося на принципі договірної свободи. Проте уряд намагався обмежувати сваволю підприємців щодо застосування штрафів (1882 р.), експлуатації праці дітей і підлітків (1885 р.), тривалості робочого дня (11,5 години з 1897 р.). Способами забезпечення виконання договорів були поручництво, неустойка, завдаток, застава майна. Найбільш поширеними були договори обміну, оренди, запродажу, позики, товариства, постачання і підряду.

Успадкування здійснювалося за законом і за заповітом. За законом могли спадкувати як сини, так і доньки, проте перевага надавалася першим. Доньки при живих братах успадковували чотирнадцяту частину нерухомого майна та восьму частину рухомого. Материнська спадщина, як правило, ділилася порівну.

“Зводом законів Російської імперії” регулювалися шлюбно-сімейні відносини. Шлюб - це постійний союз, який припинявся зі смертю одного з подружжя. Шлюбний вік для чоловіка становив 18 років, жінки - 16 років. Не дозволявся шлюб між християнином і представником іншого віросповідання, четвертий шлюб, а також новий шлюб без розірвання попереднього. Законним вважався церковний шлюб. Розлучення для православних було можливе лише з дозволу церкви на прохання одного з подружжя за умови доведеного перелюбства, нездатності до шлюбного життя, безвісної відсутності одного з подружжя, в разі замаху на життя супруга або жорстоке поводження, коли одному з подружжя винесено вирок про позбавлення усіх прав (каторга, заслання). Для католиків розлучення взагалі заборонялося. Діти поділялися на закононароджених і народжених поза шлюбом. Другі не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Кримінальне право. Джерелами кримінального права до 1840 р. були ІІІ Литовський статут, збірники Магдебурзького права, з 1840 р. - “Кримінальне уложення” (15-й том “Зводу законів Російської імперії”), “Уложення про покарання кримінальне і виправні” 1846 р. з редакціями 1866 і 1885 рр., “Сільський судовий статут” та “Кримінальне уложення” 1903 р.

Якщо “Уложення” 1846 р. визначало поняття злочину як діяння, заборонене законом під загрозою покарання, то в нових редакціях запроваджувався принцип, що немає злочину, якщо про це відсутня вказівка у законі. Відповідальність встановлювалася за наявності умислу або необережності. Визначалися такі види злочинів:

злочини проти віри (богохульство, єресь, перехід до іншої віри тощо);

злочини проти держави (замах на владу царя, насильницькі дії проти членів царської родини, поширення різноманітної літератури з метою підняти бунт тощо);

злочини проти порядку управління (організований виступ робітників проти власника чи управителя підприємства, повстання кріпаків проти поміщиків тощо);

злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа честі, погрози тощо);

майнові злочини (розбійний напад, крадіжка тощо).

Досить складною була система покарань. Покарання поділялися на кримінальні (позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою чи каторгою або засланням) і виправні (догана, штраф, арешт, ув'язнення, служба у виправних арестанських ротах); основні (страта, каторга, заслання, вислання, ув'язнення, тілесні покарання (лише для окремих станів) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд).

Самостійними галузями стають кримінально-процесуальне і цивільно-процесуальне право. Вперше детально регламентувався порядок розгляду справ у судах, проголошувалися принципи усності, гласності, невинуватості, безпосередності, змагальності, право звинувачуваного на захист. Стадіями розгляду справи у слідчих і судових органах були:

попередній розгляд (зізнання або попереднє слідство);

вирішення питання про достатність даних для розгляду справи у суді;

підготовчі дії до суду;

судове слідство (під час судового засідання);

винесення вироку.

Передбачалася можливість перегляду вироку.

Докладно регламентувався процес розгляду справ окружними судами за участю присяжних. Вироку передував вердикт присяжних.

Справи у мировому суді розглядалися за спрощеною схемою, у загальних судах - за більш складною. Передбачалися подача позову, ознайомлення відповідача зі змістом позову, висловлення відповідачем заперечень. Позивач також мав право на спростування і заперечення. Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному порядку.

Адміністративне законодавство. Ця галузь права виділяється у другій половині ХІХ ст. Основні джерела: “Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою” (1881), “Тимчасові правила про пресу” (1905), “Тимчасові правила про товариства і спілки” (1906), “Тимчасові правила про зібрання” (1906).

Запроваджувалися такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешти, ув'язнення. Адміністративне законодавство обмежувало права особи. Проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 р. громадянські свободи з часом були обмежені “Тимчасовими правилами”. У пресі заборонялися публікації, що загрожували безпеці держави, закликали до страйків. Заборонялися товариства, діяльність яких суперечила громадській моралі. З 1906 р. зібрання не відбувалися, якщо не було дозволу і присутності поліції.

Правове становище українських земель у складі Австрійської імперії (1772-1918 рр.)

Внаслідок І і ІІІ поділів Польщі у 1772 і 1795 рр. Східна Галичина була приєднана до Австрійської монархії. Ця територія отримала назву Королівство Галичини і Лодомерії. До його складу входила Східна (українська) і Західна (польська) Галичина. У 1815 р. за міжнародним договором Східна Галичина була остаточно визнана територією Австрії. Внаслідок австрійсько-турецьких війн і укладання відповідних договорів наприкінці ХVІІІ ст. Закарпаття у складі Угорщини (Трансільванії) було приєднано до Австрії.

У 1774 р. Північну Буковину окупували австрійські війська, а наступного року, за Константинопольською конвенцією між Австрією і Туреччиною, цей край був визнаний австрійською територією. У 1786 р. на правах окремого округу вона була приєднана до Королівства Галичини і Лодомерії, а 1861 р. набула статусу коронного краю Австрії.

У 1867 р. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну державу - Австро-Угорську монархію, що складалася з двох частин. До Угорщини належали Закарпаття, Трансільванія, Хорватія і Словенія, до Австрії - Північна Буковина, Галичина, Чехія, Моравія, Далмація та інші землі.

У 1914 р. Східна Галичина була окупована російськими військами. Функціонувало окреме Галицьке генерал-губернаторство у складі Львівської, Чернівецької, Тернопільської, Перемишлянської губерній.

У першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях до панівного класу належали:

Поміщики (шляхта і магнати). За національним складом серед них у Галичині переважали поляки, були й українці, на Закарпатті - угорці й австрійці (німці), Буковині - австрійці та румуни. Прикметно, що місцеві поміщики могли не нести військової служби, проте сплачували за це гроші.

Духовенство. Серед духовних осіб певні привілеї мали католики та уніати, проте 1781 р. цісарським патентом католицька, уніатська і протестантська церкви були урівнені в правах.

До залежних класів належали селянство і значна частина міщан. Хоча особисте кріпацтво формально було скасовано (поміщик не міг позбавити селянина його наділу), але селянин залишався в економічній залежності від поміщика. 1782 р. панщина на селі була обмежена 3 днями на тиждень. Селяни відбували натуральні і грошові повинності: працювали на панщині; віддавали певну частку врожаю поміщику; використовувалися на різних роботах; виконували державні повинності. Проте вони не могли продати свій наділ.

У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зміни в соціально-економічному житті західноукраїнських земель. Реформою 1848 р. скасовувалися феодальні повинності селян, а це відкрило шлях для розвитку капіталізму. Попри це поміщики Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття залишалися панівним класом. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилися найродючіші землі, їм нарізали частину селянських угідь. 44% землі Галичини, 54% - Буковини, 70% - Закарпаття перейшло до рук поміщиків.

Розвиток капіталізму призвів до формування нових класів: буржуазії (промислової, сільської, банківської) і робітничого класу, який формувався із малоземельних і безземельних селян та ремісників.

Соціальне становище міського населення у ХІХ ст. мало чим відрізнялося від того, яким воно було у попередню добу. Більшість заможних городян складали іноземці, а робітники майже всі були українцями. У промисловості переважав іноземний капітал. У зв'язку з малоземеллям і безземеллям та неможливістю знайти роботу у місті чимало людей мігрувало до інших регіонів імперії, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. зросла кількість емігрантів до Америки.

Напередодні і в роки Першої світової війни збільшилася кількість незаможних селян. Їх питома вага серед усіх селян досягала 75%. При цьому вони сплачували більше десятка різноманітних податків.

Наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Австрія була монархією. Після входження західноукраїнських земель до її складу на них було поширено австрійську адміністративно-територіальну систему.

У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні заснували Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером.

Главою адміністрації у краї був губернатор, який призначався з австрійців імператором. Йому підпорядковувалося губернське присутствіє.

У 1775 р. в Галичині сформувався крайовий становий сейм з представників трьох станів: магнатів, духовенства, населення королівських міст.

Цей представницький орган мав виконавчий комітет у складі 7 осіб, які обиралися сеймом на 6 років. Їх кандидатури затверджував імператор. Компетенція сейму була обмеженою. Головне його призначення - це подання прохань центральній владі. Головував у сеймі губернатор.

Спочатку Галичина поділялася на 6 циркулів (округів) і 59 дистриктів, а з 1777 р. - на 18 округів. У 1786 р. 19-м округом стала Буковина. Очолювали їх старости, до компетенції яких належали всі адміністративні і поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю тощо.

Адміністративним центром краю був Львів. У 1846 р. було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Галичина поділялася на 74 повіти, які очолювали старости.

Нижчою ланкою державного апарату були: у селах - війти, у містах - бурмистри.

Крайові міста - Львів на Галичині і Чернівці на Буковині - керувалися власними статутами. Всього в імперії статутами керувалися 33 міста.

Після революції 1848-1849 рр. відбулися зміни в системі управління.

В Галичині замість губернського встановлювалося правління намісника, на Буковині, що відокремилася від Галичини, - президентське правління на чолі з президентом.

На відміну від губернського правління, що мало деякі риси колегіальності, намісник або президент ставали одноособовими главами краю і підлягали безпосередньо міністру внутрішніх справ.

Намісникам підпорядковувалися начальники повітів або старости, яких призначав міністр внутрішніх справ без зазначення повіту, в який вони направлялися. Це визначав сам намісник.

У 1861 р. австрійський імператор створив Галицький і Буковинський крайові сейми, до складу яких обиралися представники панівних класів - магнати, єпископи, ректори університетів. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет у складі маршала і 6 членів. Діяльність сеймів була підпорядкована центральній владі. Імператор затверджував рішення сеймів, мав право скликати або закривати засідання сеймів, розпускати їх. Сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами.

Поряд з органами державної адміністрації у другій половині ХІХ ст. виникли й органи місцевого самоврядування. У 1862 р. було видано державний закон про місцеве самоврядування, а у 1866 р. на його основі прийняли галичанський крайовий закон про громадян. Згідно з ним вищою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До її складу входили представники від поміщиків, промисловців і купців, що сплачували податки більше 400 крон, міських і сільських громад. Повітова рада обиралася на 5 років. Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, що складався із голови (ним був, як правило, повітовий староста), його заступника і 5 членів та їх заступників. Вони були підконтрольні державі, оскільки старосту призначав міністр внутрішніх справ.

У містах і селах обирались міські і сільські ради. Їх виконавчими органами були управи, а у великих містах - магістрати, на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад належали господарські питання. Намісник мав право розпуску повітових, міських і сільських рад.

На Закарпатті, яке було виділено в окремий край, адміністративно-територіальними одиницями були жупи (всього 4). Очолювали їх піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати, до складу яких входили начальники комітатів, секретарі, землеміри, збирачі податків та інші. У селах виконавчими органами були сільські управління на чолі із старостою.

У Закарпатті, крім адміністративно-територіального поділу, існував і територіально-економічний - на домінії, що об'єднували землі з містами та селами, які належали державі, церкві, феодалам. До них входила система фільварків або кличів (кілька фільварків).

Після створення у 1867 р. Австро-Угорської імперії кожна з двох держав мала свій двопалатний парламент. Єдиною в країні була особа імператора, який одночасно носив титул угорського короля. Він підписував ухвалені парламентами закони, представляв країну на міжнародній арені, призначав і відправляв уряди у відставку, був головнокомандувачем збройних сил імперії. Ради міністрів в обох частинах імперії були виконавчими органами влади. Їм підпорядковувалася крайова влада.

Наприкінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях зберігалася попередня станова судова система: духовні суди (єпископські), суди у містах, які користувалися магдебурзьким правом, доменіальні (вотчинні) суди (суд поміщика над селянами і сільськими громадами), земські, гродські і підкоморські суди. Вищою апеляційною інстанцією був королівський трибунал.

Після революції 1848 р. у судовій системі відбулися певні зміни. Судова система відокремлювалася від законодавчої та оголошувалася незалежною. У 1849 р. створювалися всестанові суди:

повітові суди - один суддя. Суд І інстанції. Розглядали цивільні справи і справи про проступки;

повітові колегіальні суди - троє суддів. Розглядали деякі цивільні справи і злочини, які не належали до судів присяжних. Суд І інстанції;

окружні суди - як суд І інстанції розглядав важливі цивільні справи. Як суд ІІ інстанції щодо справ, вирішених повітовим і повітовим колегіальним судами;

вищий крайовий суд у Львові - друга інстанція для окружних судів і третя та остання інстанція для повітових судів, але лише у цивільних справах;

найвищі судові інстанції - Верховний суд і касаційний трибунал у Відні.

Існували і спеціальні суди: військові, промислові, комерційні. Дрібні цивільні справи розглядали мирові судді і суди присяжних. Справи про злочини, за які передбачалися покарання більше 5 років, розглядалися у крайових судах.

У 1781 р. у Галичині і Буковині була заснована адвокатура, але положення про неї вийшло лише у 1868 р., а 1872 р. затверджено статут адвокатів, 1890 р. - визначено розмір гонорарів. Адвокатом могла бути людина, яка закінчила юридичний факультет, склала адвокатський екзамен, мала ступінь доктора права і 7 років юридичної практики.

У 1850 р. була запроваджена прокуратура. Суд підпорядковувався прокуратурі. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів. Згодом у повітових судах вводилися посади заступників державних прокурорів, окружних судах - державних прокурорів, крайовому суді - старших прокурорів, Верховному суді та Касаційному трибуналі - генеральних прокурорів.

Приєднання західноукраїнських земель до Австрії сбіглося з кодифікацією її законодавства. Саме в цьому регіоні країни пройшли апробацію окремі кодекси. Так, у 1797 р. спочатку у Західній Галичині, а у 1798 р. у Східній Галичині було введено Цивільний кодекс. У 1812 р. його дію поширили на всю імперію, а у 1816 р. - на Буковину. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на 3 частини. У Вступі викладалися загальні міркування про цивільний закон (ст.1-14), І частина присвячувалася особистим правам (ст.15-284), ІІ частина - майновим правам (ст.285-1341), ІІІ частина - спільним постановам стосовно особистих і майнових прав (ст.1342-1502). Кодекс містив норми як феодального, так і буржуазного права. Зокрема, він закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянських земельних наділів.

У 1775 р. на Галичину і Буковину поширився Кодекс вексельного права 1763 р., яким регулювалися фінансово-кредитні відносини.

Розвиток капіталізму спричинив до введення у дію в 1863 р. Торговельного кодексу.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. На західноукраїнських землях діяли також окремі норми місцевого звичаєвого права. Так, кожний з подружжя у випадку смерті іншого зберігав право користуватися усім майном.

На більшості австрійських земель діяв Цивільно-процесуальний кодекс 1786 р. З 1807 р. його поширили і на Східну Галичину. Судочинство характеризувалося повільністю ведення справ і дорожнечею. Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., а введено в дію у 1898 р. Він проголошував усність, публічність, змагальність судочинства, прискорював розгляд судових справ. У 1896 р. вийшло доповнення до кодексу, що стосувалося екзекуцій. Ним регулювалися порядок виконання судових рішень, правила примусового стягнення штрафів і судових витрат.

Кодифікація кримінального права в Австрійській імперії розпочалася у 1768 р., коли був затверджений Кримінальний кодекс. У 1787 р. вийшов новий кримінальний кодекс, який в порядку апробації (досвіду) 1797 р. запровадили у Східній Галичині. А з 1803 р. він став чинним в усій імперії. Цей кодекс поділявся на дві частини - злочини і тяжкі поліційні проступки. Кожна з них мала два розділи. Перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий - норм процесуального права.

З розвитком капіталізму у 1853 р. кодекс було переглянуто і видано нову редакцію. Запроваджувався поділ на злочини (ст.1-232) і проступки (ст.233-532). За злочини передбачалася смертна кара (повішання) або ув'язнення на різні терміни, за проступки - грошові покарання, ув'язнення до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані 1867 р.) і заборона проживати у даній місцевості.

Кримінально-процесуальні дії у першій половині ХІХ ст. визначалися кримінальним кодексом 1803 р. А 1853 р. був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність процесу, але не допускав участі громадськості у ньому. Проте 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р. затвердили новий Кримінально-процесуальний кодекс, яким запроваджувалися усність і гласність процесу, суд присяжних, пропагувалася ідея вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів.

У 1912 р. був введений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс.

На Закарпатті у першій половині ХІХ ст. застосовувався австрійській кримінальний кодекс 1803 р. зі змінами 1852 р. У 1879 р. був затверджений Угорський кримінальний кодекс, у тому числі й Закарпаття.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6