Розділ і. Сутність та конституційні засади захисту прав і свобод людини та громадянина при проведенні окремих слідчий дій 6
1.1 Правове визначення особистих прав і свобод людини та громадянина 6
1.2 Юридичні підстави та зміст накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку 21
1.2.1 Юридичні гарантії забезпечення особистих прав людини та громадянина при проведенні окремих слідчих дій 21
1.2.2 Судовий контроль при провадженні слідчих дій 43
1.2.3 Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантія забезпечення прав і свобод людини та громадянина 57
Розділ ІІ. Проблеми захисту прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій 65
2.1 Світовий досвід прослуховування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції 65
2.2 Проблеми вдосконалення вітчизняного законодавства щодо гарантій захисту прав громадян на таємницю телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції 102
Висновки 115
Перелік літератури 121
ВступПрава і свободи людини - одна з найактуальніших і донині тем, досліджуваних філософами, юристами, політологами. Із древніх часів історія знає періоди, коли за особистістю взагалі заперечувалася яка-небудь наявність домагань до суспільства, держави. У поняття прав людини різні народи й зараз вкладають зовсім неоднаковий зміст. Але саме в їхньому визнанні й забезпеченні з боку держави криється одна з найважливіших умов розвитку суспільства й кожної особистості окремо. Актуальність проблеми для сучасного українського суспільства підсилюється ще й тим, що в рамках проведення реформи, що почалася у 1991 році, визнані й конституційно закріплені основні права і свободи людини й громадянина відповідно до міжнародно-правових стандартів. Ця обставина поставила перед вітчизняною правовою наукою ряд конкретних завдань. Серед них обґрунтування змісту обсягу й механізму захисту прав людини. До одного з основних і найбільш актуальних відноситься право на недоторканність приватного життя. В епоху наукового прогресу змінюються аспекти взаємин людини й суспільства. З однієї сторони демократизація суспільних процесів призводить до визнання необхідності розширення свободи особи й посилення її правової охорони, з іншої, розвиток електроніки, створення єдиної багаторівневої системи комп'ютерів, що дозволяє фіксувати різноманітні сторони життя людини, усе більше вторгаючись у сферу його свободи. Ці тенденції повинні знайти адекватне відбиття в сфері діючого права. Також необхідно відзначити й те, що динамічний розвиток телекомунікаційної інфраструктури суспільства й розробка нових технологічних рішень в області обміну інформацією містить і ряд негативних обставин, серед яких, насамперед, необхідно відзначити використання злочинцями засобів зв'язку при координації дій, плануванні, підготовці й реалізації злочинних задумів. Таким чином, підвищена увага саме до даного елементу прав громадян на приватне життя - таємницю листування, телефонного зв'язку, телеграфної й іншої кореспонденції - не випадково, оскільки зазначений правовий інститут, з одного боку, у значній мірі пов'язаний з виконанням правоохоронними органами своїх обов'язків, а з іншого боку - містить у собі безліч нерозв'язаних теорією й практикою питань, пов'язаних із забезпеченням і захистом зазначеного конституційного права. Дана обставина актуалізує проблему детальної законодавчої регламентації повноважень суб'єктів, пов'язаних з обмеженням конституційних прав громадян. У багатьох країнах існують певні обмеження на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень. Законодавець розвинених країн намагається знайти компроміс між здійсненням даного права й державних інтересів, а також відгородити державні органи від розголошення державної й військової таємниці. Для здійснення контролю за діяльністю спецслужб, як правило, створюється особливий судовий орган, що міг би здійснити контроль за діяльністю органів безпеки, бути гарантом захисту прав і свобод громадян і в той же час забезпечувати таємність, захист державних інтересів. Конституція України (ст.31) розглядаючи право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, встановлює лише одну юридичну підставу для його обмеження - судове рішення. Тим самим в Україні проведення оперативно-розшукових заходів також ставиться під судовий контроль. Однак, незважаючи на те, що Конституція України закріпила пріоритет прав людини, помітно розширила спектр свобод особи, ще багато має бути зроблено як у сфері правотворення, так і у сфері правозастосування для того, щоб можна було говорити про Україну як про правову державу. Проблема забезпечення прав людини, установлення чіткого механізму їхньої реалізації знаходила своє відбиття в працях багатьох вчених-юристів. Була вироблена така категорія - як гарантії прав людини. Підходи до її розуміння різноманітні - від повного заперечення подібного елемента в праві до детального вивчення, визначення структури, класифікації, обґрунтування як необхідної ознаки будь-якої правової норми. Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз існуючого законодавства України та інших країн щодо гарантій забезпечення конституційних прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій, визначення існуючих проблем та розробка рекомендацій про внесення змін у чинне законодавство, що регламентує вказані права громадян і можливості їхнього обмеження в оперативно-розшуковій діяльності. Для досягнення зазначеної мети були поставлені наступні завдання: дослідження загальної характеристики й підстав проведення окремих слідчих дій; визначення сутності і конституційних засад захисту прав і свобод людини й громадянина; виявлення проблем захисту прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції при проведенні слідчих дій; аналіз досвіду законодавчого закріплення прослуховування телефонних розмов в інших країнах; Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з обмеженням уповноваженими органами (суб'єктами оперативно-розшукової діяльності) прав громадян на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції при здійсненні оперативно-розшукової діяльності, загальнотеоретичний і законодавчий аспекти такого обмеження. Предметом дослідження є норми чинного законодавства України, що закріплюють основні права й свободи громадян, що регулюють суспільні відносини в сфері забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, а також наукові погляди й пропозиції щодо окремих аспектів забезпечення конституційних прав громадян. Методологічну основу дослідження поряд із загальнонауковими методами пізнання (аналіз, синтез та ін) склали спеціальні методи: історико-правовий, структурно-функціональний, формально-юридичний, порівняльно-правовий. При проведенні дослідження використовувалися Конституція України, кримінальне, кримінально-процесуальне й оперативно-розшукове законодавство України й інших країн. Теоретичну основу дослідження склали роботи О.С. Шейфера, М.М. Михеєнко, В.П. Шибко, М. Біденко, В.М. Тертишника, Є.Г. Коваленка, В.Т. Маляренка, О. Медведько, О.М. Бандурки, Л.Ш. Берекашвілі, В.І. Галаган, Ю.М. Грошевого, І. Є. Марочкіна, Н.Ф. Кузнєцової, І.Л. Петрухіна, В.Ф. Погорілко, Г.Б. Романовського, В.С. Семенова, О.Я. Прагнюк, С.В. Єськова, І.М. Козьякова, В.М. Лопатіна, Т.В. Мойсеєвої, Д.Б. Сергеєвої, І.В. Строкова, Т. Устинової, С.І. Чорнооченка, В.Д. Спасовича. Розділ і. Сутність та конституційні засади захисту прав і свобод людини та громадянина при проведенні окремих слідчий дій1.1 Правове визначення особистих прав і свобод людини та громадянинаІнститут прав і свобод закріплює свободу народу й кожної людини від сваволі державної влади. Це - серцевина конституційного ладу України. Адже, конституційний лад кожної країни пов'язується, як правило, з найважливішими інститутами держави і суспільства, статус яких визначає і закріплює її Конституція. Це глави держав - монархи чи президенти, парламенти чи органи правосуддя, політичні партії і громадські організації; це права і свободи людини і громадянина, вибори і референдуми; це влада і власність, демократія і свобода; це політичні, економічні, соціальні і духовні системи суспільства тощо. Загальновизнаними складовими конституційного ладу є основи державного і суспільного ладу, конституційний статус людини і громадянина, форми прямого народовладдя, організація державної влади і місцевого самоврядування та статус їх органів, територіальний устрій та інші інститути держави і суспільства. Конституційним, офіційним, легітимним вважається той державний лад, який передбачається і закріплюється Конституцією та законами країни, визначає, регулює, закріплює і охороняє переважно основи державного ладу, його основні засади. Основними принципами державного ладу України відповідно до її Конституції є принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності, соборності) держави. Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. У статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відображається її гуманізм, демократизм та інші найістотніші риси. Природно, що конституції більшості країни світу, закріплюючи суспільний і державний лад, прагнуть якнайширше визначити основні права і свободи людини і громадянина, тобто їх статус Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 3.. Це характерно і для Конституції України. Правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина присвячено ІІ розділ, до того ж цей розділ є одним з найбільших. Система конституційних прав і свобод в Конституції України закріплена з максимальним урахуванням міжнародно-правових актів, досягнень світової і національної наукової думки і практики конституційного будівництва, а також ментальності українського народу, рівня розвитку нашого суспільства і держави. Роль особи в суспільстві і державі завжди залежить від характеру суспільних відносин. Особа - не абстрактна категорія, вона формується в певному суспільстві, перебуває в певному зв'язку з ним і державою. Щоб встановити, яке місце посідає особа в суспільстві, необхідно, зокрема, з'ясувати, яке місце посідає вона у виробництві, розподілі благ суспільства, в управлінні суспільними та державними справами. Розглядаючи питання про особу, відзначають, що людина - це розумна суспільна істота, яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником соціальної групи, нації тощо. Відносини між громадянином і державою в своїй основі виходять із відносин між особою та суспільством. Ось чому приналежність людини до суспільства є первинною, а до держави - похідною. Якщо поняття особа охоплює як громадян України, так і іноземців, осіб без громадянства, котрі проживають на території держави, то поняття громадянин - осіб, які мають правовий зв'язок з конкретною державою (наприклад, громадянин України, громадянин США). Ось чому не можна змішувати чи ототожнювати поняття людина, особа і громадянин. Держава наділяє правами і свободами не особу, а громадянина. Громадянином держави особа є не тому, що проживає на її території, а тому, що існує постійний зв'язок між особою і державою, внаслідок якого вона володіє всіма правами і свободами, користується захистом держави і має щодо неї обов'язки, що й становить зміст громадянства. Дія законів поширюється на кожного громадянина України: незалежно від того, де він перебуває - на території України чи за кордоном, він не звільняється від виконання своїх обов'язків, користується захистом і заступництвом держави. "Всі люди народжуються рівними і вільними в своїй гідності та правах", - проголошує ст.1 Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН 10 грудня 1948 р. Право як загальносоціальне явище - це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються, насамперед, рівнем розвитку суспільства. Терміни "права", "свободи" і "обов'язки" вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві. Їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо. Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань - переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людини. Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини, - то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник. - 1993. - К., 1995. - С. 35.. У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації. Одні автори стверджують, що основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості ототожнюються з поняттям "свободи", хоч вживання останнього терміну визнається недоцільним Рабинович П.М. Основи державної теорії права та держави. - К., 1994. - С. 7.. Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гарантовані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо Щетинин Б.В. Проблемы теории советского государственного права. - М., 1994. - С. 207-208. . Треті не розрізняють окремо поняття "права людини" та "права громадянина" і визначають лише останнє, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей Явич Л.С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 64.. Найчастіше у юридичній літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою. Як і права людини, свободи - це соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства. Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнародному праві у вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах та пактах. Головна вимога забезпечення конституційних прав людини - дотримання принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно здійснюються вони державними чи приватними установами або посадовими особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і потреб людини. Отже, права - це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь "нормальності" визначається соціальною обґрунтованістю потреб людини, які самі, виступаючи результатом біологічного та соціального розвитку людини, не є незмінними. По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежить, насамперед, від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини є явищем соціальним, "виростають" із самого суспільства. По-третє, ці можливості за своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими в усіх людей, принаймні, на їхніх початкових позиціях. Лише тоді вони є правовими (від слів правильний, справедливий, праведний тощо). Тому вони не повинні відчужуватись, відбиратись, обмежуватись; їх не можна дарувати. Отже, основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Оскільки такі можливості як за походженням, так і за засобами забезпечення залежать переважно від того, що вироблено, накопичено, досягнуто суспільством, вони є соціально-історичним явищем. Тому, навіть зустрічаючись з виразом "природжені" (природні) права людини, слід мати на увазі, що йдеться саме про соціальну природу цього явища. Становлення і визнання світовим співтовариством основних прав людини мало тривалу передісторію. Спочатку ідеї про наявність у кожної людини природних і невід'ємних прав, про необхідність їх публічного визнання та державного забезпечення знаходили прояв у законодавчих актах окремих держав. Найвиразніше це зафіксували такі акти, як Білль про права (Англія, 1689), Декларація про незалежність (США, 1776), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789). Після другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана більшістю розвинених держав і знайшла відображення у Статуті ООН 1945 р., а пізніше - у Міжнародній хартії прав людини, серцевиною якої є згадана вище Загальна декларація прав людини. Крім цієї декларації, до складу Хартії входять також прийняті ООН 1966 р. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, а також Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Паризька хартія для нової Європи (1990 р) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід'ємні і гарантуються законом. Їх додержання і повне здійснення - основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини. Різні країни прийшли до визнання основних прав людини по-різному: через тривалу, часом дуже гостру боротьбу між різними соціальними силами, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур. У багатьох країнах (зокрема, в СРСР, до складу якого входила Україна) навіть після прийняття Загальної декларації прав людини нерідко порушувались права людини, причому саме з боку держави. Наприклад, ст.62 Кримінального Кодексу УРСР передбачала покарання за "антирадянську агітацію і пропаганду", а стаття 187-1 - за поширення свідомо неправдивих вигадок, що порочать державу та суспільний лад. Ці норми закону суперечили такому праву людини, як свобода слова. Однак вони послужили підставою для кримінального покарання багатьох "дисидентів", які виступали проти тоталітарного командно-адміністративного режиму, що існував протягом кількох десятиліть в Україні. І лише у 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом скасувала дію цих статей, а ще через два роки було прийнято закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який визнав реабілітованими громадян, засуджених за вчинення дій, що кваліфікувалися за наведеними статтями Кримінального Кодексу. У наш час міжнародне визнання й забезпечення основних прав людини стає все інтенсивнішим. Майже на всіх континентах Землі прийнято регіональні міжнародні акти щодо прав людини. Це, наприклад, прийняті Організацією Американських держав Американська декларація прав і обов'язків людини, Організацією Африканської Єдності - Африканська хартія прав людини і народів. Найактивніше цей процес відбувався в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини та прав націй, народів з боку тоталітарних держав. Так, 1950 р. в Римі ряд країн прийняли Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Низку важливих положень щодо забезпечення прав людини було закріплено в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 р., а також у наступних документах, що приймалися пізніше державами-учасницями НБСЄ, зокрема, у Паризькій хартії для Нової Європи (1990). Забезпечення і захист основних прав людини полегшується сьогодні тим, що Пакт про громадянські та політичні права підписали майже 100 держав, у тому числі Україна. У своїй основі право громадянина є завжди правом на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю правом на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру. Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. Найважливіші права і свободи людини і громадянина, їх гарантії та основні обов'язки передбачаються і закріплюються конституціями, у зв'язку з чим ці права і свободи називають конституційними Нова Конституція України. Текст Основного Закону. Огляд і коментарі / Авт. огляду та коментарів Погорілко В.Ф. - К.: Наукова думка, 1996. - С. 82. . Отже, під конституційними правами й свободами слід розуміти найбільш важливі права й свободи людини й громадянина, що розкривають природний стан свободи й одержують вищий юридичний захист. Притаманна конституційним правам, свободам та обов'язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та свободи людини і громадянина - це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст.22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія. Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права й свободи громадян України надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України - це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України. Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Таким чином, однією з головних рис Конституції України є відмова від характерного для соціалістичної теорії принципу пріоритету державних інтересів над інтересами особистості. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці. Положення Конституції України про права і свободи людини та громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів - Загальної Декларації прав людини (1948 р), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966р), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Європейської конвенції з прав людини (1950 р) та інших договорів з прав людини Ради Європи. У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що "особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів" (ст.63). Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст.55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції. У статті 29 Конституції закріплено суб'єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов'язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб. Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя Драгоманов М.П. Турки внутренние и внешние // Вибране. - К., 1991. - С., 237; Драгоманов М.П. Чудацькі думки // Вибране. - К., 1991. - С. 469.. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень не принесли. Виняток становить лише те, що пов'язано з так званим прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте (приватне) життя людини. При відсутності суперечностей у концептуальній побудові прав людини та особи, загальновизнаним є несприйняття державного контролю, який виходить за суворо окреслені межі. Відхиляється також державна опіка над людиною, за якою в умовах тоталітарних режимів пильно стежать, яку підслуховують, дисциплінують, на щось націлюють, попереджають тощо. В зарубіжній літературі та міжнародно-правових актах існують різні підходи щодо класифікації основних прав і свобод людини та громадянина. Одні автори встановлюють групу соціально-економічних прав; політичні права та демократичні свободи; рівні права громадян; особисті права і свободи. Інші диференціювали систему прав та демократичних свобод на соціально-економічні, політичні права та особисті свободи Уманский Я.Н. Советское государственное право. - М., 1970. - С. 159.. Треті всі права та свободи розподіляли на чотири групи: соціально-економічні права і свободи; політичні права і свободи; особисті свободи громадян; рівність прав громадян Мазохина А.Г. Свобода личности и основные права граждан. - М., 1965. - С. 132.. Пропонувався розподіл прав громадянина:1) як трудівника;2) як громадсько-політичного діяча;3) як особи Воеводин Л.Д. Государственное право зарубежных социалистических стран. - М., 1972. - С. 249.. Наближеною до сучасних проблем уявляється класифікація прав людини, зроблена Українським центром прав людини у своєму звіті про стан справ у галузі прав людини в Україні. Діяльність по забезпеченню основних прав і свобод людини в Україні тут охарактеризована за такими напрямками: політичні права і свободи; соціально-економічні права; міжнаціональні відносини; свобода слова; права дитини; політичні партії та громадські організації Права людини в Україні: Щорічник. 1993. - К., 1995. - С. 77-85.. У навчально-методичній літературі залежно від виду суб'єктів цих можливостей запропоновано розрізняти права людини, права нації, права людства. Основні права людини класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їх об'єктом Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. - К., 1992. - С. 5. . З урахуванням міжнародно-правових актів та стандартів, загальнолюдських вимірів та цінностей й побудовано розділ II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", закріплена нова концепція прав людини. Конституція України рішуче відходить від патерналістичного розуміння прав, згідно з якими свої права людина отримує від держави. Як це випливає із змісту Конституції України, основні права та свободи людини і громадянина доцільно класифікувати за такими ознаками: громадянські; політичні; економічні; соціальні; культурні права і свободи. Це основні конституційні права громадянина. Вони конкретизуються, деталізуються у законодавчих актах, якими встановлюються засоби захисту таких прав. Конституційне право громадянина у той же час є інститутом відповідної галузі права і саме в останній воно знаходить розгорнуту конкретизацію, доповнення, необхідні для повної реалізації основного права у житті людини. Зміст конституційних обов'язків складають загальні вимоги суспільства та держави до людини і громадянина у сфері соціальної дійсності. З цього приводу висловлюються різні точки зору. Скажімо Л.Д. Воєводін визначав конституційний обов'язок як закріплену в конституції потребу (необхідність), що приписує кожному громадянину певний вид та міру поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього положення Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. - М., 1968. - С. 35. . Н.І. Матузов розглядав поняття "обов'язки" в межах соціальної відповідальності особи перед суспільством Матузов Н.И. Личность. Право. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. - Саратов, 1972. - С. 275. . Н.В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов'язків пов'язував з їх соціально-правовою природою, у взаємодії моральних і правових факторів Витрук Н.В. Социальное содержание конституционных и иных прав и обязанностей советских граждан: Доклады по вопросам конкретной экономики и права. - Томск, 1963. - С. 35.. В.А. Масленніков розглядає конституційні обов'язки як мінімум вимог суспільства до особи, елементарні домагання потрібної (бажаної) поведінки, виконання яких абсолютно необхідне для нормального функціонування суспільства Масленников В.А. Конституционные обязанности граждан. - М., 1970. - С. 20. . Хоча вимоги певної поведінки людини та громадянина сформульовані переважно у загальній формі, дещо абстрактно, проте їх імперативний характер не викликає сумнівів. Ця особливість конституційних обов'язків громадянина пояснюється тією обставиною, що держава при виборі засобу впливу на поведінку людини і громадянина поряд з правовими заборонами та дозволами використовує і такий, як постановка певної цілі або завдання. Конституція України, ґрунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз'яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України. Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські, або особисті, права. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя. Особисті права громадян України - це встановлені й гарантовані Конституцією і законами України права громадян, які характеризують правове становище особи в суспільстві і безпосередньо пов'язані з особою людини, задоволенням її особистих інтересів. Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; їх закріплено в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать такі права: на життя; на повагу до гідності; свободу і особисту недоторканість; недоторканість житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; захист особистого і сімейного життя; свободу пересування й вільного вибору місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання (статті 27 - 35). Перелічені громадянські права і свободи в науці конституційного права мають певні особливості: по суті вони є невід'ємними, природними правами людини, тобто кожного і не пов'язані безпосередньо з належністю до громадянства країни; вони включають права на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов'язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права та свободи інших; особливо значущими і найвразливішими є права на недоторканість особи, житла, приватного життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Вони належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на пильну увагу. Недоторканість особи як особиста свобода означає, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини, розпоряджатися в рамках закону своїми діями й вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, взятий під варту й утримуватися під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави до арешту регламентовані кримінально-процесуальним й іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту. Важливу частину життя людини складає й сфера її комунікативних зв'язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31). В умовах постійного розвитку засобів зв'язку ця норма поширюється на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію, надіслану факсом, тощо. Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції в профілактичних цілях, в цілях проведення оперативно-розшукових дій є неприпустимим. 1.2 Юридичні підстави та зміст накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку1.2.1 Юридичні гарантії забезпечення особистих прав людини та громадянина при проведенні окремих слідчих дійГарантування прав і свобод людини - це свого роду зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди намагається до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. - К.: МАУП, 2001. С. 85.. Юридичні гарантії - це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою Малеин Н.С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав граждан // Сов. гос. и право. - 1974. - №6. - С. 41-48. . Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивних прав громадянина. Серед науковців та юристів-практиків іноді існує дещо звужений підхід до розуміння і вирішення проблеми юридичних гарантій прав людини. Під такими гарантіями, як правило, розуміються лише правові засоби їх охорони, що надто звужує дані поняття. Їх система включає не тільки засоби, що спрямовані на охорону прав людини, а й засоби, за допомогою яких безпосередньо забезпечується їх реалізація на основі закону. До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі прав та засоби конкретизації, в тому числі шляхом конкретизації свобод та обов'язків громадянина; юридичні факти, з якими пов'язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод. Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України, до них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина. Так, наприклад, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфної та іншої кореспонденції означає, що службові особи не вправі розголошувати відомості, що містяться в поштовій і телеграфній кореспонденціях та в телефонних переговорах осіб. Конституція сприйняла положення статті 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. В ній конкретизовано основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Тобто, усі види поштово-телеграфних відправлень (листи, посилки, бандеролі) є недоторканними. Під визначення “інша кореспонденція” може бути віднесена, наприклад, електронна пошта. Таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини. На сьогодні вказана гарантія передбачена чинним законодавством. Зокрема, частина друга ст.141 Кримінально-процесуального кодексу вказує, що особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. У ч.3 цієї статті конкретизується, що обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відкривати поштову кореспонденцію, знайомитись з особистим листуванням громадян вправі тільки відповідні органи для розкриття злочину або виявлення злочинця. Причому такі дії допускаються тільки за ухвалою суду. Особи, що проводять слідчі дії зобов'язані також зберігати таємницю особистого життя осіб, що беруть участь у слідстві, зокрема, під час обшуку або виїмки, як передбачено у ст.185 того ж кодексу, слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні. З метою запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, ст.20 Кримінально-процесуального кодексу передбачає можливість проведення закритого судового розгляду.
Главная