Диплом: Осуществление и защита гражданских прав

Диплом: Осуществление и защита гражданских прав

ЗМІСТ

Вступ........................................................................

........................................................

Глава 1. Зміст і здійснення суб’єктивного цивільного

права.................................

§ 1. Поняття суб’єктивного цивільного

права.....................................................

§ 2. Поняття здійснення суб’єктивного цивільного

права.................................

§ 3. Способи здійснення цивільних

прав...............................................................

§ 4. Межі здійснення цивільних

прав....................................................................

§ 5. Представництво і

довіреність..................................................................

....

Глава 2. Виконання цивільних

обов’язків................................................................

§ 1. Поняття і предмет цивільних

обов’язків....................................................

§ 2. Принципи виконання цивільних

обов’язків.................................................

§ 3. Місце, строки та інші умови виконання

обов’язку...................................

§ 4. Суб’єкт виконання

обов’язку....................................................................

...

§ 5. Забезпечення виконання

обов’язку.............................................................

Глава 3. Захист цивільних

прав.........................................................................

.........

§ 1. Поняття і зміст захисту цивільних

прав......................................................

§ 2. Способи захисту цивільних

прав..................................................................

§ 3. Система державних та громадських органів, що здійснюють захист цивільних

прав організацій і

громадян........................................................

§ 4. Право на самозахист

(самооборону)...........................................................

Висновки.....................................................................

..................................................

Перелік використаної

літератури...................................................................

...........

Вступ

Обираючи тему дипломної роботи “Здійснення і захист цивільних прав”, я

виходила з того, що цей інститут цивільного права в умовах реформування

економіки, переходу нашої країни до ринкових відносин, а також з урахуванням

положень, закріплених у новій Конституції України 1996 року, набуває великої

значимості і, разом з тим, потребує подальшого дослідження питань, пов’язаних

з реалізацією громадянами своїх конституційних прав і свобод та гарантії їх

здійснення і захисту з боку держави.

На сучасному етапі розвитку в Україні відбувається вдосконалення правової

бази, якою закріплене правове становище громадян та організацій, встановлені

гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією і

іншими законами України.

Однак, навіть закріплені в Конституції та законодавчих актах права і свободи

громадян не можуть бути реалізовані доти, доки не буде розроблено

відповідного механізму, який би забезпечив можливість їх реалізації.

На жаль, реалії сьогодення свідчать про те, що, не зважаючи на майже трирічну

дію Конституції України, ще не прийняті або довгий час знаходяться на стадії

прийняття закони, в яких би був вироблений і, головне, закріплений

відповідний механізм.

Актуальною є необхідність прийняття Цивільного кодексу України, який створив

би стабільну основу правового регулювання цивільно-правових відносин в усіх

сферах громадського суспільства. Важливе значення нового Цивільного кодексу

України полягає і в тому, що правове регулювання зазначених відносин

спирається на принципи свободи особи, свободи власності, свободи договору та

підприємницької діяльності (підприємництва), що забезпечені у своїй

реалізації механізмами судового захисту.

Невизначеність, а часом, наявність колізій в прийнятих Верховною Радою

нормативних актах, звичайно, не сприяє стабільності цивільно-правових

відносин, а навпаки створює певну збентеженість на шляху реалізації цивільних

прав громадянами.

Бажано, щоб люди, як громадяни правової демократичної держави, здійснюючи

свої цивільні права, вступаючи в цивільно-правові відносини як між собою, так

і з різними юридичними особами і державою, почували себе рівноправними

партнерами цих відносин і були впевнені в абсолютній гарантії захисту своїх

прав і законних інтересів.

В дипломній роботі на цю тему я прагнула більш детально висвітлити питання,

пов’язані із здійсненням цивільних прав громадян, виконанням цивільних

обов’язків та забезпеченням їх виконання, а також розглянути питання захисту

цивільних прав.

Глава 1. Зміст і здійснення суб’єктивного цивільного права.

§ 1. Поняття суб’єктивного цивільного права.

Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною

конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної

держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути

національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.

Юридичний механізм забезпечення прав людини – це система ефективних

юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.

Він складається з таких елементів:

1) Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому

особливого значення набуває визначення і закріплення у національному

законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових

актів.

2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини

здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації

деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної

більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує

встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона

взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини – це

встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи

соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених

суб’єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення

таких дій.

3) Юрідичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише

гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити

людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної

держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини.

4) До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну,

запобіжну функцію.

5) Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення

перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку

держави. З цією метою вона має створити систему відповідних юридичних

засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється порушення прав

людини, усуваються перешкоди в їх реалізіції, відновлюються порушені права.

Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли

відображення в новій Конституції, яка була прийнята у 1996 році.

У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і

гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною

цінністью. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і

спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою

діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним

обов’язком держави1.

Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх

можна кваліфікувати на такі види:

1. Особисті (громодянські) права та свободи, які забезпечують відносно

вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом

встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25–35).

2. Політичні – що забезпечують можливість безпосередього впливу особи на

діяльність держави ( статті 36–40).

3. Економічні – покликані забезпечити ефективний економічний розвиток

українського суспільства ( статті 41–44).

4. Соціальні – що забезпечують мінімальну можливість нормального

фізичного існування людини у суспільстві (статті 46–50).

5. Культурні – покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст.

53–54).

6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення

яких – запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних

органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча і

тісно пов’язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу

і окремої людини, який характерезується можливістю діяти на свій розсуд.

Інша справа – свобода, як суб’єктивна можливість здійснювати або

нездійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично

тотожний терміну “суб’єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що така

юридична лексика склалась історично.

Стан свободи реалізується через суб’єктивні права, які вказують направлення і

форми використання свободи. Ці права невід’ємні і невідчуженні. Вони

зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється.

Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки

умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи

людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона,

підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий

ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

§ 2. Поняття здійснення суб’єктивного цивільного права.

Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій

розуд здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, що всі питання,

пов’язані з виконанням суб’єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх

реалізації, а також відмовою від суб’єктивних прав, передавання їх іншим

особам і ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Іншими

словами, зміст суб’єктивного цивільного права складають можливі дії

уповноваженої особи. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва

сплати належного йому гонорару; особа, майну якої заподіяно шкоду, має право

вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди; власник будинку,

здійснюючи своє право власності, володіє, користується і розпоряджається

своїм будинком; кредитор за договіром займу може не тільки вимагати

повернення боргу, але й зменшити його розмір, уступити право вимоги іншій

особі та інше.

При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних їм прав

не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом.

Наприклад, не можна виключати з акціонерного товариства акціонера, який не

приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства. Навпаки,

спадкоємець, який не скористався без поважних причин своїм правом на

прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття

спадщини, втрачає це право.

При цьому, необхідно враховувати дві обставини. По-перше, деякі суб’єктивні

права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов’язків. Наприклад,

згідно з законом опікун має право не тільки здійснювати від імені

недієздатного цивільно-правові угоди, але й зобов’язаний це робити, якщо

цього вимагають інетереси опікаємого. Тому реалізація деяких суб’єктивних

прав залежить не тільки власного розсуду уповноважених осіб, але й від

вказівок закону.

По-друге, треба підкреслити, що у даному випадку мова йде про конкретні

суб’єктивні права, якими володіють громадяни і юридичні особи. Питання про

розпорядження правами, які можуть виникнути у суб’єкта в майбутньому, повинно

вирішуватися з урахуванням правила про те, що повна або часткова відмова

громадянина від правоздатності або діяєздатності та інші угоди, направлені на

обмеження правоздатності або дієздатності, нікчемні, за виключенням випадків,

коли такі угоди передбачаються законом. Тому, наприклад, буде недійсною

вимога включена до авторського договору, яка обмежує автора у написанні в

майбутньому твору за визначеною темою або у визначеній області.

Найбільш поширеним є розпорядження громадянами і юридичними особами належних

їм прав шляхом їх здійснення. Під здійсненням права передбачається реалізація

тих можливостей, які надаються законом або договором власнику суб’єктивного

права. Іншими словами, здійснювати суб’єктивне цивільне право означає реально

використати ту юридичну свободу, яка гарантується суб’єкту державою.

§ 3. Способи здійснення цивільних прав.

Центральним елементом будь-якого суб’єктивного права є свобода вибору

відповідної поведінки особосто уповноваженої особи. Саме завдяки цьому

суб’єктивні цивільні права здійснюються перш за все шляхом особистих юридично

значущих активних дій уповноважених осіб. Так, наприклад, власник може

особисто використовувати своє майно, може продати, обміняти, подарувати і

інше... У всіх випадках ним реалізується право на свої активні дії, за

допомогою яких задовольняються його інтереси.

Право на позитивну дію тісно пов’язано з іншим, можливо не головним, але

необхідним елементом суб’єктивного права – з правом вимагати відповідної

поведінки у зобов’язаних осіб. Здійснення суб’єктивних прав у цьому випадку

передбачає сплав можливостей здійснення особистих дій уповноваженою особою з

можливістю вимагати виконання або дотримання юридичних обов’язків іншими

особами. Конкретна реалізація цих можливостей і є способами здійснення права

2.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб’єкта, але і

від конкретного змісту суб’єктивного права. Останнє, в свою чергу,

визначається його призначенням, тобто тою метою, для якої воно надається

уповноваженій особі. Так, суб’єктивне право авторства має забезпечити

непублічне визнання того факту, що особа є творцем нового, творчого

самостійного твору. У зв’язку з цим на перше місце постає надана автору твору

можливість вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від будь-яких дій, які

можуть заперечувати або ставити під сумнів цю обставину. Конктретні способи

реалізації цієї можливості, тобто способи здійснення суб’єктивного права

авторства, можуть бути різними, але суть їх буде зводитись до вимоги певної

поведінки зобов’язаних осіб.

Поряд з цим право авторства може здійснюватися суб’єктом і шляхом особистих

активних дій, хоча такий спосіб здійснення права в даному випадку є лише

допоміжним способом його реалізації.

Від характуру суб’єктивного права залежить і той факт, чи буде це право

здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних

дій. Так, наприклад, якщо суб’єктивне право на прийняття спадщини може бути

здійснене тільки одноразово, то право наймача за договором найму жилого

приміщення передбачає здійснення багатьох, повторних дій по використанню

жилого приміщення.

В законодавстві передбачені випадки, коли здійснення суб’єктом свого

цивільного суб’єктивного права можливе лише при умові згоди особи, інтереси

якої можуть бути порушені. Так, якщо власник хоче продати будинок, який є

часткою спільної власності то він зобов’язаний повідомити про це решту

власників будинку. І, тільки, якщо вони відмовляться від здійснення права

привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будинку іншим

особам.

Закон може надати суб’єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише одну

конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так, згідно з

Законом України “Про захист прав споживачів”, якщо покупець виявляє недоліки

чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів), він має право

обрати один з запропонованих законом варіантів, а саме, вимагати:

1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх

виправлення споживачем чи третьою особою;

2) заміни на аналогічний товар належної якості;

3) відповідного зменшення купівельної ціни;

4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням

купівельної ціни;

5) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав3.

Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної

особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник

завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що

належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад,

довіреності).

§ 4. Межі здійснення цивільних прав.

Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів або

внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу

існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї

змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення

розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на

вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і

свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами

особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і відповідно

колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою

інших людей та обгрунтованими вимогами суспільства.

Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження деяких

прав людини і громадянина за наявності певних обставин.

Затверджуючи принцип свободної реалізації належних громадянам та юридичним

особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред’являє певні

вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог

неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних

суб’єктивних прав.

Частина 2 статті 5 Цивільного кодексу України містить загальне правило, яке

встановлює межі здійсненні суб’єктивних прав, а саме, при здійсненні прав і

виконання обов’язків громадяни і організації повинні додержуватися законів,

поважати моральні принципи суспільства.

Так, Законом України “Про власність” передбачено право власника вчиняти щодо

свого майна будь-які дії, що не суперечать закону

4. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не

забороненої законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за

плату у володіння і користування іншим особам.

Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому

середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, які охороняються

законом, юридичних осіб і держави.

Наявність останньої вимоги продиктована тією очевидною обставиною, що права

різних суб’єктів у суспільстві тісно переплетені та взаємопов’язані. При

здійсненні своїх прав суб’єкт повинен рахуватися з тим, що інші особи є

власниками аналогічних або суміжних прав, які так само визнаються і

охороняються законом. Наприклад, наймач (власник) житлового приміщення не

може використовувати його таким чином, щоб його дії перешкоджали здійсненню

аналогічних прав іншим особам, які проживають у цьому будинку. Іншими

словами, цивільні права одного суб’єкта закінчуються там, де починаються

права іншого суб’єкта.

При здійсненні цивільних прав громадяни і юридичні особи повинні

додержуватись моральних засад суспільства. Це, звісно, не означає, що

цивільний закон прирівнює моральні норми до правових. Саме по собі порушення

моральних норм не передбачає для учасників цивільно-правових відносин

несприятливих юридичних наслідків, бо інакше тлумачення закону ігнорувало б

відмінності, які існують між нормами права і моралі. Адже останні не можуть

служити нормативною базою регулювання відносин. Зміст зазначеної вимоги

полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення суб’єктивних прав

основну роль повинні відігравати загальнолюдські цінності. Суб’єктивне

цивільне право не повинно здійснюватися всупереч моральним засадам

суспільства. Так, наприклад, спір про вивільнене ізольоване жиле приміщення у

комунальній квартирі, на яке одночасно претендують декілька наймачів, які

мають формально рівні юридичні права на його приєднання, може бути правильно

вирішений тілки на основі визначення моральної ваги прав претиндентів.

Моральні принципи суспільства відіграють важливу роль при вирішенні цілого

ряду інших цивільно-правових спорів, зокрема, пов’язаних з виселенням із-за

неможливого спільного проживання, розділення майна в натурі, усунення від

наслідування і інше.

Загалом при здійсненні суб’єктивних прав повинен домінувати принцип

“дозволено все, що не заборонено законом”.

В частині 1 статті 5 Цивільного Кодексу України викладене положення, згідно з

яким цивільні права охороняються законом за винятком випадків, коли вони

здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права – це мета, для

досягнення якої це право надано суб’єкту. Призначення суб’єктивних прав або

прямо визначається цивільним законодавством або встановлюється учасниками у їх

договорі, або витікає із суті даного права5

. Так, наприклад, за договором найму жилого приміщення наймачу та членам його

сім’ї надається жиле приміщення для проживання, тобто для задоволення потреби у

житлі. Тому, якщо жиле приміщення самовільно використовується з іншою метою,

наприклад, для організації виробництва або для ведення підприємницької

діяльності, це буде означати, що право здійснюється всупереч з його конкретним

призначенням (ст. 329 ЦК). Цивільні права, які здійснюються всупереч з їх

призначенням, не користуються правовою охороною.

Однак, як зазначають деякі автори, викладена в такому контексті норма (ч. 1 ст.

5 ЦК) не узгоджується з вищезазначеним принципом здійснення суб’єктивних прав.

Адже мета суб’єктивних цивільних прав не може бути покладена в основу критерію

визначення меж їх здійснення6.

І все ж така норма є не тільки у цивільному законодавстві України, але й

передбачена, наприклад, цивільним законодавством Російської Федерації.

Отже, кожне суб’єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої

поведінки суб’єкта. При порушенні встановлених меж настають несприятливі

правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб’єктивного

цивільного права, стягення в доход держави отриманного по угоді та інші

наслідки (ст. 49 ЦК України). Так, постановою Пленуму Верховного Суду України

від 25 грудня 1992 року “Про судову практику в справах про визначення угод

недійсними” зазначено, що дія ст. 49 Цивільного кодексу поширюється на угоди,

які укладені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

До таких угод, зокрема, належать угоди, які спрямовані на використання всупереч

закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою

метою, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на

шкоду інтересам суспільства тощо7.

В проекті Цивільного кодексу України передбачена стаття 13, яка називається

“Межі вільного здійснення цивільних прав”. Норма цієї статті передбачає, що

цивільні права здійснюються в межах, які надані особі законами та договорами.

Недопустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду

іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Передбачено також

положення, що при здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних

засад суспільства.

Поряд з цими вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і деякими

іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежити від

обсягу право- та дієздатності учасників цивільних правовідносин, зокрема, від

характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від встановленого

законом чи договором строку реалізації права, від наявності або відсутності

певних умов та ін.

З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто дій господарюючих

суб’єктів, направлених на недопущення, обмеження або ліквідацію конкуренції,

проектом Цивільного кодексу України передбачено ряд додаткових правил,

визначаючих межі здійснення цивільних прав у сфері підприємницької

діяльності.

Таким чином, межою здійснення суб’єктного права може бути:

1) порушення прав та інтересів інших осіб і держави, які охороняються;

2) заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

3) дотримання моральних засад суспільства;

4) порушення чинного законодавства.

Дії суб’єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках наданих їм

прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі, як зловживання

правом. Хоча використання цього поняття ставиться під сумнів, навіть чинне

цивільне законодавство не містить положення, яке б розкривало його зміст, –

його існування теоритично виправдане8.

Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його

посягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому право,

однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і характер, що це

призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів, які охороняються.

Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії власника суб’єктивного

права, якщо вони здійснюються з однією метою – завдати шкоди іншій особі. Не

викликає сумніву кваліфікація в якості зловживання правом розглянутих раніше

дій підприємців, які направлені на обмеження конкуренції. В обох випадках

права неправомірно здійснюються, тобто в протиріччі з їх призначенням.

Достатньо поширеною формою зловживання правом є реалізація наданих їм

можливостей не дозволеними засобами. Наприклад, якщо автор скористається

правом на псевдонім, який може ввести публіку в оману, то таке використання

права повинно кваліфікуватися як зловживання ним.

Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб’єктом

використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник майна

з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які становлять

смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить за межі

наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.

В якості загальної санкції до цих цивільних правопорушень (зловживань правом)

виступає відмова у захисті суб’єктивного права.

Як зазначалося вище, у Конституції України значна кількість статей містить

положення про правообмеження. Проаналізуємо деякі з них для розкриття

специфіки рис різних меж і способів обмеження прав людини і громадянина.

1. Залежно від сфери юридичної обов’язковості нормативні правообмеження

поділяються на загальні, спеціальні та одиничні, але більше місця відведено

спеціальним. Наприклад, інтереси національної безпеки є підставою для

обмеження права на свободу думки і слова, вільно виражати свої погляди і

переконання (ст. 34), а також право мирно, без зброї, збиратися і проводити

збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Зустрічаються й одиничні правообмеження. Так, судимість є підставою для

обмеження права громадянина бути обраним народним депутатом (ст. 76).

Загальні ж правообмеження передбачені у статті 64 Конституції (підстава умови

воєнного або надзвичайного стану).

2. Залежно від онтологічної сутності явища, яке є фактором обмеження

прав людини і громадянина, межі поділяються на природні та соціальні. До

природних треба віднести, наприклад, такий фактор, як здоров’я населення.

Так, ст. 35 Конституції передбачає, що здійснення права на свободу світогляду

і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах здоров’я населення.

При цьому треба зазначити, що такий обмежувач, як здоров’я населення

стосується як особистих (ст. 35), так і політичних (ст. 36, 37) та

економічних (ст. 36, 44) прав людини і громадянина. Межами використання

одного з економічних прав – права власності, можуть бути згідно зі статтею 41

Конституції екологічна ситуація і природні якості землі.

Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні межі) та у

широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні.

До власне соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. Так, у ст.

34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки і слова, на

вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в

інтересах громадського порядку (статті 35, 36, 39). Однак у статтях 34, 35

громадський порядок виступає обмежувачем особистих прав людини і громадянина,

а в статтях 36 і 39 – політичних.

Економічний добробут суспільства, як соціальне обмеження в контексті ст. 32

Основного Закону застосовується до особистих прав людини і громадянина.

До соціальних меж у широкому розумінні належить і таке політичне явище, як

національна безпека. Як межа здійснення права вона є найбільш широко

застосовуваним конституційним обмеженням прав і свобод людини і громадянина.

При цьому цей обмежувач застосовується до різних видів прав людиии.

Наприклад, у статті 32, 34 Конституції України національна безпека є

обмежувачем особистих, у статті 36 і 39 – політичних, а у статті 44 –

економічних прав людини.

До духовно-ідеологічних факторів обмеження прав людини належить моральність

населення (згідно зі ст. 35 Конституції цей фактор обмежує особисті права).

3. Межі прав людини можна класифікувати за характером зв’язку з волею

суб’єкта на абсолютно-об’єктивні, відносно-об’єктивні, суб’єктивно-об’єктивні

та суб’єктивні.

До абсолютно-об’єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є незалежними

від волі як усього суспільства, так і кожного його члена. Прикладом такого

явища може бути, наприклад, повінь (її виникнення не залежить від волі

суспільства). Внаслідок цього явища людина може втратити можливість реалізувати

право на те житло, яке було зруйноване внаслідок зазначеного стихійного лиха

9.

Відносно-об’єктивні межі – це межі, які не залежать від волі якогось окремого

носія права, хоч і є результатом суспільного волевиявлення. До цього виду меж

належить обмеження щодо реалізації прав, встановлювані Конституцією (статті 36,

39, 41) і законами України, тобто законодавче обмеження. Так, ст. 39

Конституції встановлює, що підставами обмеження права громадян на мирні збори є

інтереси національної безпеки, громадського порядку, запобігання заворушенням і

злочинам, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших людей

10.

Прослідкуємо відповідність закріплених правообмежень у Конституції і,

наприклад, у законах України “Про власність” і “Про друковані засоби масової

інформації (пресу) в Україні”.

Проаналізувавши наведені у роботі приклади здійснення права власності, можна

зробити висновок, що Закон “Про власність” у принципі не суперечить

Конституції.

Що ж до Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”,

то його слід привести у відповідність із Конституцією, оскільки у ній (ст.

34) є більше підстав на обмеження права на свободу думки і слова. Такими

додатковими конституційними підставами є охорона здоров’я населення,

підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Таким чином, у всіх випадках, закріплюючи принципи свободної реалізації

належних громадянам суб’єктивних прав, чинне законодавство повинно

додержуватися принципу, закріпленого статтею 3 Конституції України.

§ 5. Представництво і довіреність.

Однією із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних ім прав і

обов’язків є представництво. Представництвом, згідно статті 62 Цивільного

Кодексу України, звуться такі відносини, при яких угода, укладена однією

особою (представником) від імені другої особи (яку представляють), створює,

змінює або зупиняє права і обов’язки безпосередньо для особи, яку

представляють.

Представництво має місце як за власною волею суб’єкта цивільного права, так і

у зв’язку з відсутностю у нього юридичної здатності чи фізичної можливості.

Тобто потреба у представництві виникає тоді, коли особа (яку представляють) в

силу закону (наприклад, відсутність дієздатності) або конкретних життевих

обставин (наприклад, тривала відсутність за місцем проживання, тяжка хвороба,

відрядження, зайнятість) не може особисто здійснювати свої права і обов’язки.

Але часто до послуг представників звертаються для того, щоб використати

спеціальні знання і досвід представника, зекономити час і кошти і т. ін.

Юридичні особи (підриємства, установи, організації) завдяки представництву

мають можливість захищати свої інтереси у суді, арбітражному суді за

допомогою кваліфікованих юристів. За своїм суб’єктивним складом

представництво це складне правовідношення, адже в ньому беруть участь

представник, особа, яку представляють, і третя особа, з якою представник

укладає угоди або чинить інші юридичні дії.

Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії

представника породжують юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи, яку

представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій представника

права і обов’язка виникають тільки між особою, яку представляють, і третіми

особами. При цьому, у представника ніяких прав і обов’язків з приводу угод,

укладених ним, не виникає.

Через представників можуть здійснюватися різні юридичні дії – отримання

заробітньої плати, пенсії, стипендії, поштового переказу, керування

автомобілем, купіля або продаж дому, виступ у суді та інше.

Однак, не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Це стосується таких

угод, які за своїм характером можуть бути укладені лише особисто, а так само

інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст. 54 ЦК України зазначається, що

заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і обов’язково нотаріально

посвідчений11.

Через представництво не можуть здійснюватися дії, які не мають

безпосереднього юридичного значення (фактичної дії, наприклад, виконання

роботи).

Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у

відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він

одночасно є (за винятком комерційного представництва)

12. Наприклад, представник не може сам купити майно, яке йому доручено

передати.

Представництво має місце між громадянами, між організаціями і громадянами, а

також між самими організаціями.

В ролі особи, яку представляють, може виступати будь-який суб’єкт цивільного

права, – юридична особа або громадянин незалежно від стану дієздатності.

Представником же може бути не кожний суб’єкт цивільного права. Необхідною

умовою правосуб’єктності працівника є його правоздатність і дієздатність (ст.

11 ЦК України). Як виняток, представниками юридичних осіб у сфері торгівлі і

обслуговування можуть виступати громадяни, які досягли трудового повноліття,

тобто 16 років. В ролі представників не можуть виступати особи, які

знаходяться під опікою або піклуванням.

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання

юридичної допомоги з порушенням встановлених правил, а також особи, які

виключені із колегії адвокатів (ст. 116 ЦПК України). Суддям, слідчим і

прокурору також заборонено виконувати обов’язки добровільного представника

окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як представники закону і

представники відповідного суду чи прокуратури, які є стороною у справі.

У судовій практиці дуже поширеним є представництво, яке здійснюють адвокати,

надаючи кваліфіковану юридичну допомогу громадянам і організаціям.

Юридичні особи також можуть приймати на себе функції представників, якщо це не

розходиться з тими задачами і цілями, які вказані в їх статутних документах

(або якщо це прямо передбачено статутом чи положенням про дану юридичну особу,

тобто юридична особа вправі бути представником у межах спеціальної

правоздатності) (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК України, ст. 20 Закону України

“Про об’єднання громадян”, ст. 2 Закону України “Про товарну біржу”)

13.

Третьою особою, з якою особа, яку представляють, за допомогою представника

укладає цивільно-правову угоду або здійснює іншу юридичну дію, може виступати

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6