Диплом: Осуществление и защита гражданских прав

зобов’язань[23]. Мова йде про способи

забезпечення зобов’язань. Це передбачені законом або договором спеціальні

заходи, які повинні додатково стимулювати боржника до виконання юридичного

обов’язку, у випадку ж невиконання обов’язку – задовольнити інтереси кредитора,

навіть без згоди боржника.

До способів забезпечення законодавством віднесено: неустойку (штраф, пеню),

заставу, поруку, завдаток і гарантію. Ці, різні за своїм характером, способи

мають спільні ознаки. По-перше, вони спрямовані на належне і, головне, реальне

виконання зобов’язань. По-друге, вони захищають майнові права кредитора шляхом

створення умов для задоволення його інтересів, які були порушені неналежним

виконанням боржником своїх юридичних обов’язків

[24].

Одним з найпоширеніших засобів забезпечення виконання зобов’язань є

неустойка. Цивільно-правовий зміст неустойки полягає в її призначенні

регулювати цивільні зобов’язальні правовідносини і визначається місцем серед

інших способів забезпечення їх виконання.

Поняття неустойки, легалізоване ст. 179 ЦК України, разом з іншими нормами цього

кодексу визначає її правову природу й істотні умови. Неустойка є передбачена

законом або встановлена договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити

кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема, у

випадку прострочення виконання[25].

Отже, застосування неустойки обумовлене ризиком невиконання або неналежного

виконання сторонами покладених на них зобов’язань. До виникнення цього факту

неустойка не може бути застосована. Цивільний кодекс України визначає

неустойку, наприклад, як один із шляхів захисту цивільних прав.

За своєю суттю вона є санкцією. Тому законодавець відносить її також до

одного з видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань.

Відповідно до ст. 178 ЦК України їх виконання може забезпечуватися, зокрема,

неустойкою. Нею забезпечується будь-яке цивільне зобов’язання в господарських

правовідносинах, незалежно від підстав їх виникнення (ст. 4 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 179 ЦК України неустойкою може забезпечуватися лише дійсна

вимога, а тому її застосування можливе лише за умови подання такої вимоги.

Сучасне розуміння неустойки є більш широким, ніж її визначення Цивільним

кодексом. Це пов’язано з її функціональним призначенням, яке підвищує її роль

у ринкових умовах.

За своїм призначенням неустойка виконує функції різного характеру:

профілактичну, яка дисциплінує суб’єктів зобов’язальних правовідносин,

вимагаючи належного виконання покладених на них прав і обов’язків, і

правозахисну, яка карає в разі їх невиконання або неналежного виконання

[26]. Особлива ж роль неустойки полягає в тому, що її стягнення не звільняє

боржника від виконання в натурі забезпеченого нею зобов’язання (ст. 207 ЦК

України).

Цивільним кодексом України передбачені дві форми неустойки – штраф і пеня.

Статтею 179 ЦК України встановлена грошова форма неустойки. Її вираження в

інших формах матеріального чи морального характеру не передбачене. Розмір

неустойки може обчислюватись у відсотковому відношенні або у твердій ставці.

Так, штраф встановлюється і застосовується у грошовій формі за твердою

ставкою або у відсотковому розмірі від суми зобов’язання і є разовим

стягненням. Натомість пеня застосовується за певний період прострочення (за

кожний день, тиждень, місяць тощо) і за своєю правовою природою є тривалою

санкцією.

Залежно від правових підстав застосування виділяють законну неустойку і

договірну неустойку.

Законна неустойка характеризується тим, що її розмір і випадки її

застосування визначаються законом. Цей вид неустойки застосовується між будь-

якими суб’єктами правовідносин.

Договірна неустойка визначається сторонами при укладенні договору і сплачується

у грошовій сумі у випадку неналежного виконання договору. Цей вид неустойки

широко застосовується у договірних відносинах між громадянами і юридичними

особами[27].

Якщо неустойка визначається у договірному порядку, то згода про неустойку

повинна оформлюватись письмово. При порушенні цієї вимоги угода про неустойку

вважається недійсною.

Право сторін за договором збільшувати чи зменшувати встановлений розмір законної

неустойки в законодавстві відсутнє. Проте судова практика допускає для цих

сторін лише можливість збільшувати розмір такої неустойки. Вважається, що

підстави і порядок стягнення, вид і розмір законної неустойки не можуть бути

змінені угодою сторін. Однак, суму неустойки, нараховану до стягнення, може

зменшити суд, що передбачено ст. 205 ЦК України та ст. 83 АПК України

[28].

Законодавством передбачена можливість поєднання пені зі штрафом. Наприклад,

за перші 30 днів прострочки виконання зобов’язання стягується пеня за кожний

день, а потім – штраф.

Існують декілька різних видів неустойки, які визначаються законом залежно від

її співвідношення зі збитками кредитора, а саме: залікова, штрафна, виключна

та альтернативна.

За альтернативною неустойкою кредитор (уповноважений суб’єкт) має право

вибору стягнути або неустойку, або збитки.

За штрафною неустойкою кредитору надано право стягнути збитки у повному

обсязі, а також неустойку (ст. 253 ЦК України). Цей вид неустойки покладає на

боржника додаткову відповідальність за неналежне виконання зобов’язань.

За виключною неустойкою кредитор може стягнути тільки неустойку, виключаючи

стягнення збитків (ч. 2 ст. 204 ЦК України). Цей вид неустойки широко

застосовується при порушенні зобов’язань транспортними організаціями.

Залікова неустойка – найбільш поширений вид неустойки. Кредитор стягує

неустойку у повному обсязі, а якщо вона не покриває збитків, то винна сторона

відшкодовує їх не у повному обсязі, а лише в частині, яка не покрита

неустойкою (ст.356 ЦК України).

Чинне законодавство не забороняє встановлення передбаченої ним неустойки в

окремій угоді сторін. Деякими правовими актами така можливість прямо

допускається. Зокрема, у постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1993

року “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”

говориться про стягнення пені за умови, якщо більший її розмір не обумовлений

угодою сторін[29]. Тому сторони мають

право забезпечити договірні зобов’язання законною неустойкою, не змінюючи її

істотних умов, підстав і порядку стягнення, виду і розміру.

Отже, неустойка може бути встановлена законом або договором чи законом і

договором одночасно.

Законодавство не містить обов’язкових вимог, які мають бути додержані при

встановлені неустойки. Проте, практика вирішення судами господарських спорів

між між юридичними особами свідчить, що при встановленні як законної, так і

договірної неустойки повинні бути визначені підстави і порядок її стягнення,

розмір і вид. Саме ці вимоги розцінюються як істотні умови неустойки.

Чинним законодавством України частіше передбачаються підстави стягнення і

розмір неустойки. Так, ст. 8 АПК України надає кредитору право на безспірне

стягнення неустойки в разі її визнання боржником у відповіді на претензію.

Закон встановлює обов’язок боржника сплатити неустойку, не передбачаючи при

цьому обов’язку кредитора її стягувати, навіть коли для цього є достатні

правові підстави.

Але, крім кредитора, право на стягнення неустойки належить судові. Зокрема,

арбітражні суди при прийнятті рішення з господарського спору мають право

обертати повністю або частково у доход державного бюджету передбачені

законодавством санкції, якщо позивач не пред’явив вимогу про їх сплату (п. 2

ст. 83 АПК України).

Як зазначалося вище, у тих випадках, коли неустойка передбачена сторонами в

угоді між ними, тоді законодавець вимагає, щоб ця угода за своїм видом була

дво- або багатостороннім договором (ст.ст. 41, 178, 179 ЦК України), а за

формою – письмовою (ст.ст. 44, 180 ЦК України).

В тому випадку, коли має місце позадоговірне зобов’язання, його виконання

може забезпечуватися лише законною неустойкою, стягнення якої не залежить від

наявності чи відсутності договірних відносин між кредитором і боржником.

Можливими є випадки, коли виконання делікатного зобов’язання забезпечується

неустойкою за письмовою угодою сторін. В цьому випадку йдеться про

позадоговірний характер зобов’язання, забезпеченого договірною неустойкою.

Найпоширенішим способом забезпечення виконання зобов’язань є застава. В

умовах економічної кризи, коли відсутня стабільність договірних зв’язків і

немає переконаності у надійності партнера, кредитор зацікавлений в одержанні

додаткових гарантій належного виконання боржником його зобов’язань за

договором.

Сутність застави полягає в тому, що кредитор, укладаючи договір, намагається,

щоб боржник у забезпечення виконання своїх зобов’язань виділив певне майно, з

вартості якого кредитор одержав би задоволення своїх вимог у разі невиконання

умов договору.

Застава виникла давно і протягом її розвитку сформувалися оптимальні моделі

поведінки учасників заставних відносин, які й були закріплені у

законодавстві. Таке законодавство існує в усіх країнах з ринковою економікою.

В Україні спеціальним нормативно-правовим актом, в якому визначені основні

положення про заставу, є прийнятий у жовтні 1992 року Закон України “Про

заставу” (з наступними змінами та доповненнями).

Окремі норми про заставу містяться у деяких інших актах, зокрема, у Типовому

статуті ломбарду.

Згідно Закону України “Про заставу”, застава – це спосіб забезпечення

зобов’язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі

невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання

одержати задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна переважно перед

іншими кредиторами[30]. Таким чином,

наголошується на зобов’язально-правовій стороні застави.

Слід зауважити, що, як у римському приватному праві, так і в цивільному праві

іноземних держав, застава визначається як речове право на чуже майно. У

Цивільному кодексі УРСР 1922 року застава була віднесена до категорії речових

прав. Проте, із запереченням приватної власності і критикою концепції речових

прав вона стала способом забезпечення зобов’язання, що й було закріплено у

законодавстві.

Особливіть застави в порівнянні з іншими способами забезпечення виконання

зобов’язань полягає саме у тому, що вона несе речово-правовий характер.

Застава виникає в силу договору або закону. Закон, в якому передбачено

виникнення застави, повинен мати відповідну вказівку, в силу якого

зобов’язання і яке саме майно визнається, як застава.

Схематично засади виникнення застави виглядають так:

Заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, тобто така, яка не

суперечить чинному законодавству і за якою не минув строк позовної давності.

Найчастіше вона застосовується для забезпечення виконання кредитних

договорів. Можливе забезпечення заставою вимог за договорами купівлі–продажу,

оренди, перевезення вантажів тощо.

Об’єктами застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави є майно, яке у відповідності з законодавством України може

бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст.

4 Закону України “Про заставу”). Так, предметом застави є: будівлі, споруди,

транспортні засоби, житлові будинки, квартири, предмети особистого

користування, цінні папери, а також інше майно виробничого і споживчого

призначення.

Як окремий предмет застави Закон називає майнові права. Насамперед, це право

на користування майном, у тому числі й об’єктами права і інтелектуальної

власності, а також права вимоги, які випливають з різних цивільно-правових

угод.

Не можуть бути її предметом права, які тісно пов’язані з особою і тому не

відчужувані (наприклад, право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю, на

одержання аліментів тощо).

Не може бути предметом застави майно, вилучене з цивільного обігу.

Законодавство не передбачає заставу землі для забезпечення зобов’язань, в

яких кредитором є іноземна фізична або юридична особа, особа без

громадянства, а також іноземна держава.

Не можуть бути предметом застави об’єкти державної власності, приватизація яких

заборонена законодавством, а також майнові комлекси державних підприємств та їх

структурних підрозділів, які знаходяться в процесі корпоратизації

[31].

Заставити майно може його власник або особа, якій той передав такі повноваження.

Майно, яке знаходиться у загальній спільній власності, може бути передане під

заставу тільки за згодою всіх співвласників. Однак, закон не передбачає, у

якій формі повинна бути виражена така згода. Найчастіше вона мається на

увазі.

Проте, для укладення договору застави, який потребує обов’язкового

нотарільного посвідчення, така згода має бути виражена у письмовій формі.

Майно, яке занходиться у загальній частковій власності (частка, пай), може

бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (ч. 2 ст.

6 Закону України “Про заставу”). У даному разі йдеться про можливість

виділити таке майно у випадку звернення стягнення на її предмет.

Сторонами договору (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні,

юридичні особи і держава. Для того, щоб бути стороною у такому договорі.

Громадянин повинен мати дієздатність, а юридична особа – правоздатність.

Держава бере участь у заставних відносинах через уповноважений нею орган.

Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий

поручитель).

Підприємство вправі заставити майно, яке належить йому на праві власності або

повного господарського віддання. Державні підприємства самостійно здійснюють

заставу майна, яке закріплене за ними на праві повного господарського

віддання, за винятком цілісного майнового комплексу, його структурних

підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на

умовах, погоджених з органами, уповноваженими управляти відповідним державним

майном.

Законом “Про заставу” встановлено перелік істотних умов договору застави, за

відсутності яких він є недійсним.

За загальним правилом, у договорі повинно бути вказане найменування

(прізвище, ім’я, по-батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін,

суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання,

опис, оцінка і місцезнаходження заставленого майна (ст. 12 Закону “Про

заставу”). За заявою сторін у ньому можуть бути вказані й інші умови.

Існують і спеціальні вимоги до змісту окремих видів договорів. Так,

наприклад, договір застави товарів у обігу або у переробці повинен визначати

вид товару, його родові ознаки, загальну вартість предмета застави, а також

види товарів, якими він може бути замінений (ст. 41 Закону). У договорі

застави майнових прав повинно бути вказано особу, яка є боржником щодо

законодавця (ч. 2 ст. 49 Закону). Напевно, у цій вимозі йдеться тільки про

заставу прав з різних цивільно-правових угод. Інакше було б неможливо

використати як предмет застави майнові права на інтелектуальну власність,

оскільки такі права звернені до певного кола осіб.

При укладенні договору застави за згодою сторін або на вимогу однієї із

сторін може бути проведена аудиторська перевірка, яка висвітить достовірність

та повноту балансу або фінансового стану учасника договору.

Найчастіше договір застави складається як один документ, який підписують

сторони. Існує також можливість укладення такого договору шляхом обміну

листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх

надсилає. Ломбарди оформлюють заставні відносини шляхом видачі заставного

білета.

На практиці іноді зустрічаються заставні зобов’язання. Вони мають

односторонній характер. Доцільно складати єдиний договір застави, у якому б

чітко визначались права, обов’язки і відповідальність сторін.

У разі, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари у

обігу або у переробці, договір повинен бути нотаріально посвідченим на

підставі відповідних правовстановлюючих документів.

В Російській Федерації, крім вимог щодо додержання нотаріальної форми,

передбачається обов’язкова реєстрація таких договорів у відповідних державних

органах (наприклад, договір іпотеки підлягає нотаріальному посвідченню та

державній реєстрації під загрозою визнання угоди недійсною)

[32].

В Україні, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби,

товари у обігу або у переробці, заставодавці зобов’язані вести книгу запису

застав, у якій повинні реєструватися відомості про такі договори. Із

історичних документів відомо, що подібні книги були ще у Древньому Римі. У

дореволюційній Росії їх повинні були вести під страхом кримінальної

відповідальності всі купці.

Нині Книги записів застав майже не ведуться.

Іще, 31 липня 1998 року мав набрати чинності Державний реєстр застав рухомого

майна. Однак, Верховна Рада України ухвалила законопроект про перенесення

введення в дію вже чинного закону “Про внесення змін до Закону “Про заставу”,

яким передбачалося створення цього реєстру.

Враховуючи важливість цього питання, варто було б передбачити у законодавчому

порядку обов’язковість реєстрації договорів застав, для яких передбачена

обов’язкова нотаріальна форма, у державних нотаріальних конторах за місцем

знаходження заставодавця.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, якщо ж договір

підлягає нотарільному посвідченню – з моменту нотаріального посвідчення

договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен

знаходитись у заставодержателя, то право застави виникає в момент передачі

йому предмета застави. Якщо така передача була здійснена до укладення

договору, то з моменту його укладення.

У разі невиконання заставодавцем забезпеченого заставою зобов’язання

заставодержатель набуває права звернення стягнення на її предмет. У разі

припинення (реорганізації, ліквідації) юридичної особи заставодавця

заставодержатель має право звернути стягнення на заставлене майно незалежно

від настання строку виконання зобов’язання. При частковому виконанні

боржником забезпеченого заставою зобов’язання застава зберігається у

первинному обсязі.

Якщо вимоги заставодержателя в повному обсязі задовольнила третя особа, то до

неї переходить разом з правом вимоги забезпечена нею застава у встановленому

законодавством порядку.

Відповідно до ч. 6 ст. 20 Закону “Про заставу” звернення стягнення на

заставлене майно здійснюється за рішенням суду (обласного, арбітражного,

третейського), якщо інше не передбачене законом, а також у безспірному

порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів у випадках, передбачених

законодавством України. Якщо предметом застави є майнові права, то реалізація

його проводиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що

випливає із заставленого права.

Якщо виручена від продажу предмету застави сума не покриває вимог

заставодержателя, він має право на отримання необхідної суми з іншого майна

боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством. Таке право

заставодержатель реалізує, якщо інший порядок задоволення вимог не

передбачений законом або договором.

Якщо від реалізації предмета застави виручена грошова сума, яка перевищує

розмір забезпечених цією заставою вимог, то різниця повертається

заставодавцю.

У різі непогашення у встановлений строк позики, забезпеченої заставою майна у

ломбарді, останній по закінченні пільгового місячного терміну має право

самостійно звернути стягнення на заставлене майно шляхом передачі його

організаціям для продажу.

Звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису

можливе, якщо договір застави нотаріально посвідчений. Для одержання такого

напису необхідно подати нотаріусу договір застави і документи, які

підтверджують невиконання заставодавцем забезпеченого заставою зобов’язання.

Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, робиться, як

правило, судовим виконавцем шляхом проведення публічних торгів. Якщо останні

оголошені такими, що не відбулися, заставодержатель має право зі згоди

заставодавця залишити заставлене майно за собою за первісною оцінкою.

Сторони договору застави вправі передбачити у договорі інший порядок

реалізації предмета застави (наприклад, вони можуть домовитись, що у разі

звернення стягнення на заставлене майно заставодержатель самостійно реалізує

предмет застави через аукціон, торгівельну біржу, комісійні магазини тощо).

Право застави припиняється у випадках:

§ припинення забезпеченого заставою зобов’язання;

§ загибелі заставленого майна;

§ придбання заставодержателем права власності на заставлене майно;

§ примусового продажу заставленого майна;

§ закінчення терміну дії права, що складає предмет застави.

В залежності від предмету застави закон виділяє такі засоби забезпечення:

1) Іпотека – застава землі, нерухомого майна, при якій земля та/або

майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої

особи. Предметом іпотеки може бути майно, яке пов’язане з землею – будівлі,

споруди, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний

майновий комплекс, а також інше майно, яке віднесене законодавством до

нерухомого.

При іпотеці будівлі або споруди предметом застави разом з нею стає також

право на користування земельною ділянкою, на якій знаходятьс яці об’єкти. При

зверненні стягнення на предмет застави набувач має право на отримання

земельної ділянки згідно з законодавством.

Іпотека майнового комплексу підприємства та його структурного підрозділу,

якщо інше не перебачене законом або договором, стосується всього майна, в

тому числі основних і обігових фондів, а також інших цінностей, які

відображені у самостійному балансі підприємства.

2) Застава товарів в обігу або переробці. Предметом застави можуть бути

сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При

заставі товарів в обігу або переробці реалізовані заставодавцем товари

перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачеві або

транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для

пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі

застави стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності.

3) Заклад – застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет

застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. За згодою

сторін предмет застави може знаходитися у заставодавця під замком і

печаткою заставодержателя (тверда застава).

4) Застава майнових прав – за якою заставодавець може укладати договір

застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по

зобов’язаннях, в яких він є кредитором, так і тих , що можуть виникнути в

майбутньому.

5) Застава цінних паперів. Застава векселя чи іншого цінного паперу, якщо

законом або договором не передбачене інше, який може бути переданий шляхом

вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту

і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного

паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою

заставодержателя і особи, на ім’я якої було видано цінний папір.

Застава цінних паперів на пред’явника регулюється також положеннями про заставу

товарів в обігу або переробці. Згідно з Тимчасовим положенням про реєстри

акціонерів відкритих акціонерних товариств, які створюються на базі

приватизованих підприємств, затвердженого наказом ФДМУ від 4 липня 1995 року №

823, про передачу акцій у заставу обов’язково повідомляється реєстратору акцій

[33].

Треба відокремлювати заставу цінних паперів і заставу майнових прав на

отримання доходу від зазначеного у цінному папері права (відсотків,

дивідендів та ін.).

Застава цінних паперів може здійснюватись шляхом передачі їх заставодержателю

або в депозит нотаріальної контори або банку.

Застава майна може здійснюватись шляхом передачі товаророзпорядчого документу

(коносаменту, складського свідоцтва – варранта і т.ін.) кредитору.

Як зазначалося вище, законодавством визначені об’єкти, які не можуть

використовуватись у заставних операціях. Додатково законодавством України

передбачена пряма заборона на заставу майна і засобів благодійних організацій

(Закон України від 16 вересня 1997 року № 531/97-ВР “Про благодійність та

благодійні організації”)[34],

приватизаційних паперів (Закон України № 2173‑ХІІ “Про приватизаційні

папери” від 6 березня 1992 року)[35].

На товари і продукцію, які знаходяться під заставою, не знижується ціна

(“Положення про порядок зниження ціни та реалізації залежаної продукції

виробничо-технічного призначення”, затверджене наказом Міністерства економіки і

Міністерством фінансів від 10 вересня 1996 року № 120/190)

[36].

30 квітня 1988 року в “Урядовому кур’єрі” був опублікований Указ Президента

України №167/98 “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з

бюджетами і державними цільовими фондами” від 04.03.1998р., який вводить

нове поняття “податкова застава” як спосіб забезпечення погашення платником

податків податкової заборгованості.

Указом, зокрема, встановлено таке:

1) платником податків визнається:

§ юридична особа, її філії, відділення та інші відокремлені

підрозділи, що не мають статусу юридичної особи;

§ фізична особа–суб’єкт підприємницької діяльності;

2) податковою заборгованістю визнаються несплачені в установлені терміни

суми:

§ податків, зборів (обов’язкових платежів);

§ неоподаткованих платежів до бюджетів і державних цільових фондів;

§ пені, штрафів та інших санкцій, передбачених і застосованих згідно з

законодавством у встановленому порядку за несвоєчасну сплату податків і

зборів (обов’язкових платежів), а також неоподаткованих платежів до бюджетів

і державних цільових фондів, що підлягають стягненню у безспірному порядку.

Предметом податкової застави згідно зі ст. 2 Указу є майно і майнові права

платника податків.

Однак, Указ не дає визначення понять “майно” і “майнові права”. Частиною 1

ст. 10 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1997р. зі

змінами і доповненнями визначено, що майно підприємства складають основні

фонди й оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в

самостійному балансі підприємства. У коло майнових прав можна включити

корпоративні права, що належать підприємству, права на об’єкти

інтелектуальної власності, права вимоги за укладеними договорами або у

зв’язку з відшкодуванням заподіяного збитку тощо.

Не можуть бути предметом податкової застави:

§ майно і майнові права, які згідно з законом не можуть бути предметом

застави;

§ основні фонди державного підприємства;

Передана у власність селянського (фермерського) господарства земельна ділянка

може бути об’єктом застави лише за зобов’язанням за участю кредитної установи

(ст. 25 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”)

[37].

Майно і майнові права платника податків з дня виникнення податкової

заборгованості, згідно ст.2 Указу, знаходиться в податковій заставі. У

триденний термін з дня виникнення податкової застави податковий орган

повідомляє у письмовій формі платника податків про те, що нележне йому майно

і майнові права знаходяться у податковій заставі.

Платник податків, який має податкову заборгованість і чиє майно і майнові

права знаходяться у податковій заставі, обмежений у здійсненні права

власності стосовно зазначеного майна.

Стаття 6 Указу визначає приорітет вимог податкового органу стосовно майна і

майнових прав, що знаходяться у податковій заставі, перед будь-якими вимогами

щодо цього майна і майнових прав крім випадків, коли ці права інших осіб

виникли і належним чином оформлені до дня виникнення податкової застави.

Тобто, податкова застава не порушує прав інших осіб як забезпечених, так і не

забезпечених заставою за умови, що до дня виникнення податкової застави вони

виникли або були оформлені в установленому законом порядку.

Так, він зобов’язаний повідомити кожного з наступних заставодержателів про

податкову заставу, у противному разі він повинен відшкодувати збитки, що

виникли в у заставодержателя внаслідок невиконання ним цього зобов’язання

(ст. 4 Указу).

Платник податків володіє і користується забезпеченим майном на свій розсуд,

при цьому забезпечуючи збереження такого майна (ч. 1 ст. 5 Указу).

Він може відчужувати майно і майнові права, що знаходяться у податковій

заставі, тільки з письмової згоди податкового органу. Без такої згоди можуть

реалізуватися товари в обігу, якщо вони реалізуються за цінами не нижче

звичайних (ч. 2 ст. 5 Указу).

У разі заборони податковим органом здійснення угод про продаж товарів в обігу

платник податків може оскаржити таке рішення у вищестоящому податковому

органі або в судовому порядку (ч. 4 ст. 5 Указу).

Якщо зазначені в указі заходи не призвели до погашення податкової

заборгованості за рахунок коштів платника податків і сум, які йому належить

отримати від дебіторів, податковий орган, згідно зі ст. 12 Указу, може

звернути стягнення на майно і майнові права платника податків, що знаходяться

у податковій заставі:

§ звернення стягнення на рухоме майно платника податків, що знаходится

у податковій заставі, і подальша його реалізація відбуваються у порядку, який

був визначений Кабінетом Міністрів України;

§ звернення стягнення на нерухоме майно, цінні папери і майнові права

платника податків, а також майно і майнові права фізичної особи–суб’єкта

підприємницької діяльності здійснюється в судовому порядку за поданням

податкового органу.

У разі повного погашення платником податкової заборгованості у будь-який день

до дня реалізації рухомого майна, що знаходиться у податковй заставі,

податковий орган ухвалює рішення про припинення податкової застави майна і

майнових прав (ч. 4 ст. 12 Указу).

У разі ж погашення платником податкової заборгованості у процесі звернення

стягнення на його майно і майнові права, що знаходяться у заставі, у судовому

порядку ухвалу про припинення податкової застави виносить суд, у провадженні

якого знаходиться справа по відповідному зверненню податкового органу.

З введенням в дію цього Указу виникає потреба у внесенні змін до Закону

України “Про заставу”, оскільки Указ суперечить цьому Закону. Зокрема, Указом

Президента передбачено, що податкова застава не потребує письмового

оформлення, тоді як ст. 13 Закону “Про заставу” передбачає, що договір

застави повинен бути укладений в письмовій формі та нотаріально посвідчений.

Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального

посвідчення, як зазначалось вище, тягне за собою недійсність договору та

наслідки, передбачені законодавством.

Відповідно до Указу з дня виникнення податкової заборгованості все майно та

майнові права платника податку перебувають у податковій заставі, тоді як

статтею 16 Закону передбачено, що право застави виникає з моменту укладання

договору застави.

Згідно Указу, податковий орган в триденний термін з дня виникнення податкової

застави повідомляє платника податків у письмовій формі про податкову заставу

належного йому майна та майнових прав. Однак, при цьому не урегульовано

питання, як будуть вирішуватися непорозуміння, якщо це повідомлення з будь-

яких причин не отримане, а майно вже реалізоване.

Крім того, Указом обмежене право власників щодо визначення першочерговості

реалізації заставленого майна та ін.

Все ж, незважаючи на те, що здійснювані податковим органом заходи щодо

стягнення з платника податкової заборгованості можуть зачіпати майнові

інтереси як самого платника податків, так і третіх осіб, законами України

передбачений комплекс заходів щодо захисту їх інтересів. Зокрема, платник

податків і його дебітори мають право оскаржити в установленому порядку

рішення податкового органу про:

§ знаходження майна і майнових прав платника податків у податковій

заставі;

§ припинення операцій по рахунках;

§ вилучення готівки платника податків;

§ стягнення з дебітора сум, які він повинен сплатити платнику податків;

§ звернення стягнення на рухоме майно платника податків.

Якщо зачеплені права третіх осіб, зокрема, їх права (далеко не завжди

належним чином оформлені) на майно, яке знаходиться у платника податків у

режимі податкової застави і на яке податковим органом звернене стягнення, то

третя особа може звернутися на підставі ст. 144 ЦК України з позовом до суду

(арбітражного суду) про витребування свого майна.

У відносинах між суб’єктами цивільного права широко застосовується такий

спосіб забезпечення як порука. Цивільний кодекс України (ст. 191) визначає

договір поруки як договір, за яким одна сторона – поручитель – зобов’язується

перед кредиторами іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання

в повному обсязі або в частині.

Згідно з цим договором кредитор за будь-яким зобов’язанням отримує

додаткового боржника, з якого він має право стягнути належну йому

заборгованість, якщо основний (головний) боржник з якоїсь причини не погасив

свого боргу (зобов’язання). Таким чином, договір поруки – це один із способів

забезпечення іншого, раніше укладеного між іншими особами, зобов’язання.

Порука – найбільш дійний засіб забезпечення зобов’язання. Це пояснюється тим,

що тут перед кредитором в якості відповідальних виступають не боржник, а нові

особи, майновий стан яких не викликає сумнівів у кредитора, що не характерно

іншим способам забезпечення зобов’язань – неустойці, задатку, заставі (якщо

під заставу не передається майно, яке належить не боржнику, а іншим особам,

що зустрічається рідко).

Порука може забезпечувати не тільки основне зобов’язання (за відсутності

інших погоджень), але й додаткові зобов’язання, які випливають з основного в

силу закону або договору, наприклад, сплату відсотків, відшкодування збитків,

сплату неустойки.

Важливим елементом поруки є чітке визначення волі поручителя прийняти на себе

відповідальність за борги іншої (третьої) особи. Тому, на практиці, порука

оформлюється не тільки шляхом формального укладення договору, а й наявністю

напису поручителя на розписці головного боржника про прийняття ним на себе

відповідальності за належне виконання божником свого зобов’язання, або шляхом

видачі кредитору документу про прийняття поруки (лист, телеграма, факс-

повідомлення і т.ін.). Порука повинна завжди мати чітку вказівку, якого боргу

конкретного боржника вона стосується. Не можна визнати порукою просту

рекомендацію або довідку про платоспроможність божника без точного вираження

наміру виступити в якості поручителя.

Слід зазначити, що порука – це не вступ в чужий борг. Поручитель – сторона з

іншого, окремого зобов’язання, яке не змінює перше, головне зобов’язання, а є

лише доповненням до нього. Його зміст відмінний від змісту головного

зобов’язання.

Згідно ч. 3 ст. 191 ЦК України договір поруки укладається у письмовій формі.

Невиконання цієї вимоги тягне недійсність договору.

Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу, а не вимогу, яка, можливо,

з’явиться в майбутньому. Це означає, що якщо основне (головне) зобов’язання

визнається недійсним, то і договір поруки (який носить додатковий

(акцесорний) характер) вважається недійсним.

При поруці виникає два види зобов’язальних правовідносин: головне між кредитором

і боржником і доповнення до нього – між кредитором та поручителем. Саме тому

зобов’язання поручителя не може бути більшим за обсягом, ніж зобов’язання

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6