Диплом: Осуществление и защита гражданских прав

головного боржника, однак, воно може бути меншим, стосуючись лише частини

боргу. Навіть, якщо поручитель в силу будь-яких причин поручився в обсязі,

більшому за основний борг, він буде відповідати перед кредитором головного

боржника тільки у розмірі основного боргу. Наряду з цим, поручитель має право

на всі заперечення проти вимог кредитора, які випливають із самого зобов’язання

головного боржника[38].

Згідно ст. 192 ЦК України у випадку невиконання або неналежного виконання

зобов’язання головний боржник та поручитель відповідають перед кредитором як

солідарні боржники, якщо інше не передбачене договором поруки.

Поручитель повинен відповідати перед кредитором головного боржника лише тоді,

коли кредитор не може стягнути суму боргу безпосередньо з боржника, або ж не

може стягнути її в повному обсязі. У тих випадках, коли поручитель несе з

боржником відповідальність солідарно, кредитор має право стягнути всю суму

боргу безпосередньо з поручителя без попереднього стягнення з боржника.

Поручителю, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора за цим

зобов’язанням, він має право регресу (зворотньої вимоги) до боржника в

розмірі виплаченої ним суми.

Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов’язання. Порука

також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання

строку зобов’язання не пред’явить позову до поручителя (при несплаті боргу

боржником). Якщо строк виконання основного зобов’язання не зазначений або

визначений моментом вимоги кредитором боргу, то за відсутності іншої

домовленості відповідальність поручителя при несплаті боргу боржником

припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки

(ст. 194 ЦК України).

Строки, передбачені ст. 194 ЦК України, погашають саме право на стягнення

боргу і не можуть подовжуватися судом.

Поручитель, якщо він заперечує проти висунутого до нього позову, має право

посилатися на обставини, які вплинули на виконання боржником зобов’язань, що

виникли вже після прийняття ним поруки. Він має право також висунути проти

позову ті ж заперечення, які міг би пред’явити боржник, включаючи і ті, від

яких боржник відмовився.

Боржник, який знає від поручителя про висунутий до нього позов кредитора,

повинен приймати участь у справі на стороні поручителя-відповідача.

Якщо боржник від цього зобов’язання ухиляється, то він не має права висунути

проти наступного регресного позову до нього поручителя (який став кредитором)

ті заперечення, які він мав проти первісного кредитора.

Якщо боржник, виконав основне зобов’язання, але не повідомив про це

поручителя (що він повинен зробити), а той, в свою чергу, також виконав це

зобов’язання перед кредитором, то поручитель має право вимагати від боржника

повернення виконаного ним (поручителем) зобов’язання. Якщо поручитель такої

вимоги не висунув, боржник може відповідно до ст. 469 ЦК України вимагати від

кредитора необгрунтовано придбану ним суму боргу з наступним поверненням її

поручителю.

За одного й того ж боржника може поручитися декілька осіб, уклавши один

договір з кредитором, або декілька автономних договорів. Їх відповідальність

згідно договору може носити незалежний один від одного характер і кожен з них

буде відповідати перед кредитором самостійно. Другий і наступні поручителі

при цьому можуть бути звільнені від відповідальності. Якщо ж порука декількох

осіб була нероздільною, то вони повинні відповідати перед кредитором

солідарно (ст. 192 ЦК України).

При передачі боргу, тобто при появі у головному зобов’язання нового боржника,

за якого поручитель не поручався, договір поруки може бути в односторонньому

порядку за ініціативою поручителя розірваний без обов’язкового звернення до

суду, якщо порука за нового боржника не буде ним прийнята.

Після сплати поручителем боргу, кредитор зобов’язаний надати йому всі

документи, які підтверджують вимоги до боржника, передати право застави, якщо

нею було забезпечене зобов’язання, та інші права.

Поряд з договором поруки у законодавстві деяких держав знаходить відображення

так звана банківська гарантія. Вона полягає в зобов’язанні банку нести

майнову відповідальність за несприятливі наслідки, які можуть настати для

клієнта внаслідок якоїсь дії або події.

Банківську гарантію, яку діюче законодавство України не знає, але яка достатньо

повно регламентується, наприклад, у новому ЦК Росії (статті 368–379), треба

відокремлювати від страхування поруки в звичайній страховій компанії України,

яка одержала відповіду ліцензію. Така можливість передбачена Інструкцією про

порядок видачі . ліцензій на здійснення страхової діяльності ., затвердженої

наказом №18/78 Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України та

Укрстрахнадзору від 15 червня 1996 року[39]

.

Згідно з Уніфікованими міжнародними правилами по договірним гарантіям (в

редакції 1978р.), затверджених Міжнародною торговою палатою, банки можуть

видавати гарантії (а під гарантією у Правилах мається на увазі гарантія,

порука і т.ін.) таких видів:

§ гарантія (порука) виконання – зобов’язання, яке видає банк на

прохання постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити при невиконанні

контрагентом умов котракту суму, яка передбачена у гарантії (поруці);

§ гарантія (порука) повернення платежів – зобов’язання, яке видає банк

на прохання постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити покупцеві,

замовнику суми, авансовані виконавцю та повернуті ним у зв’язку з

невиконанням умов котракту;

§ тендерна гарантія (порука) – виплата улаштовувачу торгів сум, які не

отримані ним від учасників торгів і т.ін.

[40]

Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується у відносинах між

юридичними особами. В той же час, в ст. 196 ЦК України міститься вказівка, що

на гарантію поширюються правила статей, які стосуються поруки.

Чинне цивільне законодавство України не містить визначення гарантії. Сутність

забезпечувальної дії гарантії полягає у тому, що при невиконанні боржником

забезпеченого гарантією зобов’язання, кредитор має право стягнути суму

непогашеної заборгованості з гаранта.

При цьому слід зауважити, що договір гарантії не передбачає наявність іншого,

основного зобов’язання, він має самостійний, а не додатковий характер.

Гарантом може виступати лише юридична особа або держава. Зокрема, прийнята

Постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 1995 року “Про порядок

відшкодування збитків державного бюджету, що виникли внаслідок настання

гарантійних випадків за іноземними кредиторами, одержаними юридичними особами

під гарантію уряду України” встановлює порядок компенсації затрат за позиками,

стосовно яких гарантом була держава[41].

Як правило, гарантія застосовується для забезпечення належного виконання

обов’язків в кредитних договорах. Практично договір гарантії оформлюється

видачею установі банку гарантом листа. Факт видачі свідчить про те, що

договір здійснено у письмовій формі.

Гарант, на відміну від поручителя, несе субсідіарну відповідальність. Настає

вона в разі, якщо боржник не має відповідних коштів для повернення кредитору.

Гарантія як правовий засіб, який становить забезпечувальну функцію, зараз

набула особливого значення. Межі використання цієї форми значно розширились,

особливо тепер, у період масових неплатежів за договірними зобов’язаннями.

Великі фірми, асоціації, корпорації, спілки, які об’єднують декілька

підприємств, або інші об’єднання вправі виступати гарантом організації–члена

об’єднання при укладенні кредитного договору з банком, наприклад, з

постачальницькою, заготівельною та іншими організаціями. Гарант разом з

основним боржником відповідає перед кредитором, що посилює впевненість у

належному виконання договірного зобов’язання і створює належну правову основу

у взаємовідносинах між кредитором і боржником разом з гарантом.

Завдаток як вид забезпечення застосовується у відносинах між громадянами. Під

завдатком розуміють грошову суму, що видається однією з договорних сторін в

рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження

укладення договору і в забезпечення його виконання. Основною формою завдатка

є грошова сума.

Сутність зобов’язальної дії завдатку полягає у тому, що певна частина

належних контрагенту платежів сплачується наперед і є для кредитора

забезпеченням (запорукою) реального виконання зобов’язання.

Правовий вплив завдатка на невиправну сторону проявляється в тому, що якщо за

невиконання договору відповідальна сторона, яка дала завдаток, він

залишається у другої сторони, а якщо є винною сторона, яка отримала завдаток,

вона зобов’язана сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Суб’єктами у даному правовідношенні виступають задаткодавець, який є

боржником, та задаткоотримувач, який є кредитором.

Моментом виникнення договору про завдаток вважається внесення завдатку на

основі досягнутої згоди.

Якщо сторона, яка дала завдаток, ухиляється від виконання договору, вона

втрачає завдаток. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору,

зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з урахуванням суми завдатку,

якщо в договорі не передбачено інше.

Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс – це певна грошова сума або

цінності, які покупець або замовник передає продавцю або виконавцю робіт в

рахунок майбутніх платежів за передачу майна, виконання роботи або надання

послуг.

Аванс і завдаток мають певну схожість, а саме:

§ вони виконують платіжну функцію, адже грошові суми в обох випадках

передаються кредитору в рахунок належних платежів. Разом з тим, вони цим і

різняться від звичайних платежів по зобов’язанню, оскільки ці суми вносяться

наперед, тобто до виникнення зобов’язання;

§ аванс і завдаток виконують доказову функцію, адже факт їх видачі

доводить встановлення зобов’язання і т.ін.

Але суттєва відмінність авансу від завдатку полягає у тому, що аванс не

забезпечує виконання передбачених сторонами обов’язків. Він виплачується

однією стороною другій стороні не для забезпечення зобов’язання, а в рахунок

належних платежів. Тому незалежно від того, яка сторона несе відповідальність

за невиконання зобов’язань, той, хто отримав аванс, повинен його повернути.

Завдаток, як правило, не використовується у відносинах між юридичними

особами. Але він може бути засобом забезпечення у відносинах між фізичними

особами і організаціями. Якщо у договорі прямо не передбачено, що передана

сума вважається завдатком, то її слід вважати авансом.

Глава 3. Захист цивільних прав.

§ 1. Поняття і зміст захисту цивільних прав.

Однією з умов прийняття України до Ради Європи були ухвалені Парламентською

Асамблеєю 1995 року рекомендації, щодо концепції правової політики у галузі

захисту прав людини.

Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і свобод

громадян та організацій. Конституційні норми, які закріплюють ці права і

інтереси, виступають основою для деталізації їх у галузевому законодавстві,

регулювання усіх аспектів їх дії, і для визначення юридичних гарантій

реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту

суб’єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних) прав, охороняємих

законом інтересів і свобод, у тому числі засобами цивільного процесуального

права.

Так за особою завжди зберігаються певні, так звані, “законні” права.

Прикладом таких прав можуть бути права, встановлені в статтях 55, 56 та 59

Конституції України. В цих статтях йдеться про право на судовий захист; право

на оскарження в суді рішень, дій та бездіяльності органів державної влади і

органів місцевого самоврядування; право на відшкодування за рахунок держави

чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних органів; право на

юридичну допомогу з боку держави тощо.

Діяльність держави виражається в захисті цивільних прав і охоронюваних

законом інтересів різними методами і способами.

§ 2. Способи захисту цивільних прав.

Способи захисту суб’єктивних цивільних прав – це закріплені законом

матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких

здійснюється встановлення, визначення, порушених спірних прав і вплив на

правопорушника[42].

Правовий захист здійснюється різними способами. Стаття 6 ЦК України визначає

такі способи захисту:

1) визначення цивільних прав;

2) відновлення становища, яке існувало до порушення прав, і припинення

дій, що порушують право;

3) присудження до виконання обов’язку в натурі;

4) зміна або припинення правовідношення;

5) компенсація моральної шкоди;

6) стягення з особи, яка порушила право заподіяних нею збитків, а у

випадках, передбачених законом або договором, – неустойки (штрафу, пені).

Даний перелік навряд чи можна назвати довершеним, адже він має суттеві

недоліки, які стосуються структури (зокрема об’єднання окремих самостійних

способів зхисту в один) та змісту визначених способів.

Однак, закріплення у законі способів захисту навіть у такому недовершеному

вигляді має дуже важливе значення, адже потерпілі мають можливість

зоорієнтуватися у виборі способу захисту, що значно полегшує їх вибір.

Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати не

будь-який, а конкретний спосіб захисту свого права. Часто спосіб захисту

порушеного права прямо визнаний спеціальним законом, який регламентує

конкретне цивільне правововідношення. Так, наприклад, власник, який незаконно

позбавлений права володіння майном, згідно за ст. 145 ЦК, має право тільки

витребувати його із чужого незаконного володіння, тобто відновити становище,

яке існувало до порушення права. Однак, частіше, власнику суб’єктивного права

надається можливість самому вибирати спосіб захисту свого порушеного права.

Наприклад, за договором підряду, якщо підрядчик допустив відступи від умов

договору, що погіршили роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник

вправі за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених

недоліків у відповідний строк або відшкодування понесених ним необхідних

витрат по виправленню своїми засобами недоліків роботи (якщо договором

передбачено таке право замовника), або відповідного зменшення винагороди за

роботу (ст. 344 ЦК України).

Визначення у спеціальних нормах тих чи інших способів захисту, так само, як і

вибір способу захисту із перелічених ст. 6 ЦК України (якщо у спеціальних

нормах немає вказівок на конкретні способи захисту), залежать від специфіки

права, яке потребує захисту, та характеру порушення. Так, наприклад, такі

способи захисту, як відшкодування збитків та стягення неустойки

застосовуються у випадках порушень майнових прав. І, навпаки, припинення

дій, що порушують право (або створюють загрозу його порушення),

застосовуються для захисту особистих немайнових прав.

Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру

правовопорушення. Так, якщо внаслідок правопорушення суб’єктивне право

повністю знищується і відновити становище, яке існувало до порушення права,

практично неможливо – виникає потреба у таких способах захисту, які

направлені на відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і

неустойки, виконання обов’язку в натурі та інше.

Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб’єктивне право якої порушено,

може сама вибрати конкретний спосіб його захисту (в межах визначених

законом), сам цей вибір зумовлюється заначеними вище обставинами.

Способи захисту, визначені в ст. 6 ЦК України неоднорідні за своєю юридичною

природою, що також суттєво впливає на можливості їх реалізації. У юридичній

літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і способи

відповідальності, які різняться між собою підставами застосування, соціальним

призначенням, функціями, які вони виконують, принципами реалізації і деякими

іншими моментами[43].

Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну від способів

захисту, застосовуються тільки до винного порушника суб’єктивного права і

виражається у додаткових обмеженнях у вигляді позбавлення правопорушника певних

прав або покладання на нього додаткових обов’язків

[44]. Серед способів захисту цивільних прав ст.6 ЦК України, способами

відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків, стягення

неустойки та компенсація моральної шкоди – всі інші є способами захисту.

Проаналізуємо детальніше способи захисту, визначені статтею 6 ЦК України.

1. Визнання цивільних прав. Необхідність у цьому способі захисту виникає

тоді, коли наявність у особі певного суб’єктивного права невизнається,

заперечується або є реальна загроза такого невизнання у майбутньому, тобто

вимога про визнання права подається для підтвердження його реального

існування.

Часто невизначеність суб’єктивного права призводить до неможливості його

використання або ж перешкоджає такому використанню. Наприклад, якщо власник

жилого будинку не має на нього правоустановчих документів, він не може цей

будинок продати, обміняти та інше. Визнання права є способом усунення

невизначенності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для

його реалізації і запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають

його здійсненню.

Визнання права (або точніше – охоронюваного законом інтересу суб’єкта) як

способу його захисту здійснюється тільки у судовому порядку. Вимога позивача

про визнання права зверенена не до відповідача, а до суду який повинен

офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного права.

Треба зазначити, що у більшості випадків вимога про визначення суб’єктивного

права є необхідною передумовою застосування інших, предбачених ст. 6 ЦК

України, способів захисту. Наприклад, щоб відновити становище, яке існувало

до порушення права або примусити боржника до виконання зобов’язання в натурі,

позивач повинен довести, що він володіє певним правом, захисту якого він

домагається. Однак, бувають випадки, коли вимога про визнання права має

самостійне значення і не поглинається іншими способами захисту. Так, визнання

права, як способу захисту права, застосовується при захисті права власності,

права авторства, права господарського відання та інших прав.

2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний спосіб

захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту,

наприклад, стягенням збитків або неустойки, або мати самостійне значенння. В

останньому випадку інтерес власника суб’єктивного права виражається у тому,

щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його порушення.

Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно використовується (готується

до друку без відома автора, перекручується та ін.) третіми особами, може

вимагати припинення цих дій не висуваючи інших, наприклад, майнових

претензій.

3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як самостійний

спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене суб’єктивне право

внаслідок правопорушення не зупиняє свого існування і може бути реально

поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту

охоплює широке коло конкретних дій, адже протиправна поведінка може викликати

зміни як у майновій так і у особистій сферах життя особи.

Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до

відновлення того стану, який існував до правопорушення.

Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення віндикаційних

та негаторних вимог. Так, наприклад, згідно зі ст. 50 Закону України “Про

власність”, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного

володіння. А п.2 ст. 48 цього Закону визначає право власника вимагати усунення

будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення непов’язані з

позбавленням володіння[45]. Так, власник

може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають

йому використовувати автомобіль (немає можливості виїхати з гаража). Особа, яка

поширила неправдиві, ганебні відомості зобов’язується спростувати їх, що сприяє

здійсненню захисту честі, гідності і ділової репутації громадян (органзацій).

4. Присудження до виконання обов’язку в натурі. Іноді в юридичній літературі

цей спосіб називається ще реальним виконанням. Для цього способу характерним

є те, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які

передбачені зобов’язанням між сторонами. Насамперед мова йде про виконання

обов’язку за договором. За рішенням суду особа присуджується до виконання

також за змістом обов’язку, який вона не виконала добровільно. Ст. 208 ЦК

України передбачається, що у разі невиконання зобов’язання передати

індивідуально визначену річ у власність або у користування кредиторові,

останній вправі вимагати відібрання цієї річі у боржника і передачі її йому.

Виконання обов’язку в натурі протиставляється виплаті грошової компенсації.

Однак очевидно, що інтерес потерпілого не завжди може бути задоволений такою

заміною. Він має право вимагати від контрагента фактичного здійснення тих

дій, які є предметом відповідного зобов’язання, наприклад, реальної передачі

речі, виконання робіт, надання послуг та інше. Тільки у тих випадках, коли

реальне виконання об’єктивно неможливе або небажано для потерпілого, даний

спосіб може бути замінений іншим способом захисту за вибором потерпілого.

Важливим є ще один момент, який характерезує даний спосіб захисту. Оскільки

обов’язок тісно пов’язаний з особою, то він може бути виконаний лише

добровільно. Адже, не можна примусити, наприклад, підрядчика побудувати

певний об’єкт, про що було домовлено у договорі, чи примусити набувача до

реального виконання своїх обов’язків за договором довічного утримання.

5. Зміна або припинення правовідношення. Спосіб зміни правововідношення може

відбуватися шляхом зміни предмета зобов’язання, змісту прав та обов’зків.Так,

покупець, якому передана річ неналежної якості (якщо її недоліки не були

застережені продавцем), має право за своїм вибором вимагати заміни речі,

відповідного зменшення купівельної ціни, безоплатного усунення недоліків речі

та інше. (ст. 234 ЦК України). За вимогою підрядчика суд може змінити термін

виконання роботи, якщо це обумовлено обставинами, за які він не відповідає.

Припинення правовідношення, як спосіб захисту застосовується при розірванні

договорів. Так, відчужувач жилого будинку може відмовитись від договору

довічного утримання, якщо набувач не виконує обов’язків, прийнятих ним за цим

договором. Наймач може вимагати розірвання договору найму, якщо майно в силу

обставин, за які він не відповідає, виявляється в стані, непридатному для

користування (ст. 270 ЦК України).

Як правило такий спосіб захисту реалізується у судовому порядку, але не

виключається і самостійне його застосування потерпілим. Важливо, що

можливість припинення або зміни правовідношення була прямо передбачена

законом або договором.

Характерним для цього способу є те, що він може застосовуватися у зв’язку з

винними і невинними діями контрагента.

6. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Це найбільш

поширений спосіб захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів,

який використовується у сфері як договірних, так і не договірних відносин.

На відміну від виконання обов’язку в натурі, наприклад, обов’язок боржника

видати кредитору речі того ж роду і якості, у даному випадку майновий інтерес

потерпілого задовольняється за рахунок грошової компенсації понесених ним

майнових збитків. При цьому така компенсація може бути прямо пов’язана за

розміром завданої шкоди. Основна форма компенсації завданої потерпілому шкоди

– це відшкодування збитків (ст. 203 ЦК України).

У цивільному законодавстві вживається два терміни – це “відшкодування збитків”

та “відшкодування шкоди”. Розмежовуються вони в залежності від сфери виникнення

негативних наслідків. Якщо вони виникають через невиконання договору, то

вживається слово “збитки”. А, якщо з інших причин – пошкодження чи знищення

майна, смерть, каліцтво, ушкодження здоров’я і інших причин, не повов’язних з

договірними відносинами, то вживається слово “шкода”. Але зміст їх один і той

же[46].

Під збитками розуміють витрати, які особа, право якої порушено, зробила або

мусить зробити для відновлення свого права, знищення або пошкодження майна

(реальні збитки), а також неотримані доходи, які ця особа мала б за звичайних

обставин отримати, якби її право не було порушене (неодержана користь).

7. Стягнення неустойки (штрафи, пені). Неустойку, штраф та пеню об’єднує те,

що вони є певними грошовими сумами, які визначені законом або договором і

сплачуються у разі невиконання договірного обов’язку.

Стаття 204 ЦК України встановлює механізм взаємозв’язку неустойки та збитків.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена

неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, непокритій

неустойкою (штрафом, пенею).

Більш детальний аналіз неустойки даний у розділі про способи забезпечення

виконання зобов’язання.

8. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як цивільно-правовий спосіб

захисту з’явилося в нашій правовій системі порівняно недавно.

На сьогодні цей інститут права вбирає окремі статті спеціальних законів,

зокрема, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 12 Закону України “Про

охорону праці”, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”, ст. 5

Закону України “Про службу безпеки” та інші, які передбачають можливість чи

обов’язок відшкодування моральної шкоди в певних випадках, а також ст. 6

чинного Цивільного кодексу України, яка називає компенсацію моральної шкоди

серед способів захисту прав, ст. 7, яка надає право особі вимагати

відшкодування немайнової шкоди у випадках посягання на честь, гідність чи

ділову репутацію, та ст. 440’, що регулює загальний порядок відшкодування такої

шкоди[47].

Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1195 року

№4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової)

шкоди” під моральною (немайновою) шкодою треба розуміти втрати немайнового

характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ,

заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю

інших осіб[48].

Однак, слід зазначити, що на думку багатьох фахівців таке визначення не є

точним, оскільки в ньому поняття “моральні страждання” відокремлюється від

поняття “фізичні страждання”.

Якщо визначати моральної (немайнової) шкоди для фізичних та юридичних осіб

доцільно було б відійти від визначення моральності в заподіянні шкоди,

замінивши поняття “моральна шкода” поняттям “немайнова шкода”.

Зокрема, останне може мати таке визначення: немайнова шкода – це негативні

наслідки морального або іншого немайнового характеру, які виникли внаслідок

фізичних страждань, порушень немайнових або тісно пов’язаних з майновими прав

чи інших негативних явищ, викликаних неправомірними діяннями.

Пленум Верховоного Суду України роз’яснюючи в постанові порядок застосування

норм чинного законодавства, у п. 2 зазначає, що такі спори розглядаються судами

у випадках, коли право на компенсацію моральної шкоди передбачено спеціальним

законодавством[49]. Що ж до її

відшкодування у сфері трудових відносин Пленум взагалі дав роз’яснення про таку

можливість лише у випадках, коли це було передбачено умовами укладеного

сторонами контракту або коли така шкода є наслідком небезпечних чи шкідливих

умов праці.

Відповідно до такого роз’яснення рішенням Радянського районного суду м.Києва

від 12 січня 1996 р. відновлено у відшкодуванні моральної шкоди гр. І за

позовом до гр. М. За матеріалами справи гр.І був безпідставно (що встановлено

судом і незаконне рішення скасовано) відсторонений від роботи на посаді

президента компанії, чим порушені його особисті права та завдана моральна

шкода, яка на думку позивача полягагла у тому, що принижені його гідність,

ділова репутація, зруйновані налагоджені ним раніше зв’язки з вітчизняними та

закордонними колегами, не відбулася його участь у багатьох переговорах з

представниками іноземних компаній, зірваний виступ з доповіддю на міжнародній

конференції за кордоном, організатором якої він особисто виступав та ін., і

нарешті, в нього загострилися хронічні захворювання і суттєво погіршився стан

здоров’я.

Суд відмовив у позові гр. І, посилаючись на відсутність спеціального закону,

оскільки ст. 173’ Кодексу про працю України передбачає відшкодування

моральної шкоди лише у випадках, коли до неї призвели небезпечні або шкідливі

умови праці.

Однак рішення суду не узгоджується з вимогами закону про повне відшкодування

шкоди, зокрема ст. 6 та ст. 440’ ЦК України, якими передбачена можливість

захисту цивільних прав поряд з іншими способами шляхом відшкодування

моральної шкоди. Таке правило має поширюватися на всі зобов’язання, що

виникають із заподіяння шкоди і передбачених гл. 40 ЦК України.

Більш правильним є роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого

1996 року “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з

відшкодуванням моральної шкоди (далі роз’яснення Вищого арбітражного суду), в

якому, зокрема, зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного

переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно

моральну шкоду[50].

Таким чином, відповідно до ст. 440’ ЦК України фізична або юридична особа має

право вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у разі порушення її

права неправомірними діями в будь-яких правовідносинах.

Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування

моральної (немайнової) шкоди, є:

1) поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей,

що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь,

гідність, ділову репутацію;

2) ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків;

3) неправомірні дії посадових та службових осіб, органів державної влади,

дізнання, слідства, прокуратури, суду;

4) порушення авторських прав;

5) порушення прав споживачів.

Правило ст. 443 ЦК України обмежує дію ст. 440’ ЦК тим, що суди можуть нести

відповідальність за шкоду, заподіяну громадянину, тільки у певних випадках і

в порядку, встановленому законом.

Законом не передбачено розгляд у судовому порядку вимог про відшкодування

шкоди, пов’язаної з розглядом і вирішенням цивільних страв.

Відповідно до цього положення ухвалою суду Кіровоградського обласного суду

від 5 квітня 1994 р. було відмовлено у прийнятті позовної заяви громадянина

Т.

Т. звернувся до суду з позовом до Світловодського міського суду

Кіровоградської обл. і управління юстиції цієї області про відшкодування

моральної шкоди. Свої позовні вимоги Т. обгрунтував тим, що міський суд

тривалий час не розглядає його скарги на дії адміністративних органів, а

управління юстиції не вжило належних заходів до усунення тяганини за його

скаргою, що завдало йому моральної шкоди.

Судова колегія Верховного Суду України погодилась з висновком судді

Кіровоградського обласного суду про відмову у позовній заяві.

Як уже зазначалося, моральна (немайнова) шкода є наслідком будь-якого

правопорушення. Тому деякі автори вважають, що що факт її заподіяння не

потребує доведення: він стає очевидним, як тільки буде доведено протиправну

поведінку. Однак, це твердження не узгоджується з положеннями ст. 30 ЦПК

України. Адже відповідно до цієї статті, кожна сторона повинна довести ті

обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

таким чином, звільнення особи від доведення факту моральної (немайнової)

шкоди не відповідає наведеній правовій нормі.

Моральна (немайнова) шкода проявляється по-різному. По-різному вона сприймається

особою, так само по-різному проявляється вона зовні у особи в залежності від її

внутрішнього сприйняття. Тому, спори, пов’язані з її відшкодуванням, мають свої

особливості. Однак, вони повинні розглядатися на підставі загальних норм і

принципів цивільного судочинства. Так, в п.17 постанови Пленуму Верховного Суду

України зазначено, що суддя повинен залежно від конкретних обставиин справи,

витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і

заподіяну цим моральну шкоду[51].

Предметом доведення повинна бути і глибина моральної (немайнової) шкоди, від

якої фактично в кінцевому підсумку залежить розмір та форми відшкодування

останньої.

Відповідно до ст. 440’ ЦК України моральна шкода відшкодовується на підставі

рішення суду, який також встановлює розмір відшкодування.

Обмеження щодо відшкодування цієї шкоди лише судом входить в суперечність з

іншими правовими нормами. Так, відповідно до ст. 2 ЦК України цим Кодексом

регулюються відносини юридичних осіб між собою. Ст. 6 ЦК України визначає, що

захист цивільних прав здійснюється не тільки судами загальної юрисдикції, а й

арбітражними та третейськими судами, а також встановлює, що одними із шляхів

такого захисту є компенсація моральної шкоди. Тобто, коло органів, які можуть

визначати розмір та форми відшкодування моральної шкоди фактично ширше, ніж

визначено у ст. 440’ ЦК України. Тим більше, що як свідчить практика,

відшкодування цієї шкоди однією юридичною сособою іншій здійснюється на

підставі рішень арбітражних судів. Відповідно до роз’яснення Вищого

арбітражного суду юридична особа має право вимагати відшкодування цієї шкоди

відповідно до ст. 7 і 440 ЦК України, а також інших спеціальних законодавчих

актів[52].

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди однією юридичною особою іншій у

зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов’язань за

рішенням арбітражного суду неможливе. Відповідно до листа Вищого арбітражного

суду України від 27 квітня 1995 р. “Про деякі питання практики застосування

окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів” обов’язком щодо

відшкодування моральної (немайнової) шкоди , передбаченої ст. 440’ ЦК України,

пов’язаний із зобов’язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, а не із

зобов’язання, яке виникає з договору чи з інших підстав (ст. 4 ЦК України)

[53]. Якщо однією з сторін спору щодо відшкодування моральної (немайнової)

шкоди виступає фізична особа, такий спір розглядається лише в суді.

Серед органів, які мають право вирішувати питання про відшкодування моральної

(немайнової) шкоди, крім судів та арбітражних судів, всупереч ст. 440’ ЦК

України деякими нормативними актами передбачені власник підприємства, установи,

організації; профспілковий орган; комісії по розгляду трудових спорів; органи

державного соціального страхування (пп. 11, 33 Правил відшкодування власником

підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди,

заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним

трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23

червня 1993 р. № 472; п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову

практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)

[54].

Разом з тим при вирішенні питання про органи, які можуть вирішувати проблеми

відшкодування моральної (немайнової) шкоди треба виходити з вимог Конституції

України, яка передбачає можливість захисту громадянами своїх прав з будь-яких

правовідносин безпосередньо в судових органах. Тобто звернення до позасудових

органів комісій по розгляду трудових спорів, профкомів тощо) не є обов’язковим.

Підтвердження цього положення знаходиться у ст. 7 постанови Пленуму Верховного

Суду України від 11 листопада 1996 р. “Про застосування Конституції України при

здійсненні правосуддя”[55].

Статтею 440 ЦК України встановлено лише мінімальний розмір відшкодування цієї

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6