Диплом: Осуществление и защита гражданских прав

шкоди – п’ять мінімальних розмірів заробітної плати. Максимальний же розмір

даною правовою нормою не обмежується, адже це питання у кожному конкретному

випадку повинно вирішуватися з урахуванням фізичних страждань, рівня

порушення душевного спокою, ділової репутації та інших критеріїв.

Водночас деякі законодавчі та інші акти встановлюють можливість застосування

іншого мінімального розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Так,

згідно зі ст. 13 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої

громадянинові діями органів попереднього слідства, прокуратури і суду” та п. 17

Положення про його застосування відшкодовування моральної шкоди за час

перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи не менше як з одного

мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством

чи судом. Якщо враховувати, що слідство або суд можуть бути проведені менш ніж

за п’ять місяців, то виявиться, що мінімальний розмір відшкодування може бути

меншим, ніж це передбачено ЦК України[56]

.

Неузгодженість норм, які регулюють однорідні правовідношення створює колізії

чинного законодавства, це відноситься і про питання про розмір відшкодування

моральної шкоди. Так, 3 жовтня 1997 р. Постановю Кабінету Міністрів України №

1100 внесено зміни та доповнення до Правил відшкодування власником

підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди,

заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’заним з виконанням ним

трудових обов’язків, які змінили основу розрахунків моральної (немайнової)

шкоди, передбачену ст. 440’ ЦК України. Якщо ст. 440’ пов’язує мінімальний

розмір відшкодування з мінімальною заробітною платою, то постанова Кабінету

Міністрів України, встановлюючи максимальний розмір відшкодування моральної

шкоди, виходить з неоподаткованого мінімуму доходів громадян

[57].

Всупереч мінімальному розміру відшкодування моральної шкоди є положення п.9

постанови Пленуму Верховного Суду України, який зобов’язує суд визначити

розмір такого відшкодування в межах заявлених вимог. А якщо вимоги менше

встановленого чинним законодавством мінімального розміру?

Безумовно, моральну шкоду неможливо відшкодувати у повному обсязі, оскільки

немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю,

спокою, гідності особи. Будь-яка компенсація цієї шкоди не може бути

адекватною справжнім стражданням, а тому будь-який її розмір може мати лише

чисто умовний вираз. Тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної

особи.

Існують певні критерії при визначенні виплат по відшкодуванню моральної

(немайнової) шкоди. Головне в них – це глибина, тривалість психологічних

страждань (для людини), втарати немайнового характеру (для юридичної особи),

які виникли в результаті протиправного діяння, і можливість якмога швидшого

відновлення цих втарат, досягення психологічної рівноваги.

Важливим чинником визначення розміру відшкодування моральної шкоди є

наявність і вид (намір або необережність) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Однак існують обставини, при наявності яких законодавство звільняє винну

особу від відповідальності. До них, наприклад, відносяться: поширення

відомостей, що не відповідають дійсності, які містяться в офіційних

повідомленнях, були одержані від інформаційних агентств або прес-служб

державних органів і органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням

матеріалів, опублікованих іншими засобами масової інформації (з посиланням на

джерело, тобто на друковане видання або телерадіоорганізацію (канал)),

наводились в офіційних виступах посадових осіб державних органів, народних

депутатів або в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього

запису.

При визначенні розміру та форми відшкодування моральної шкоди треба також

враховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування (сатисфакція,

компенсаційна функція)[58].

Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір

відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально

адекватним заподіяній шкоді.

Доведення наявності моральної шкоди, глибини останньої є важливим фактором

вирішення питання про її відшкодування.

Доведення наявності цієї шкоди здійснюється у відповідних юрисдикційних

органах. Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких у

визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність

обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що

мають значення для правильного вирішення справи (ст. 27 ЦПК України).

Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів, письмовими

доказами (наприклад, медичними довідками, висновками).

Відповідно до ст. 83 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення

особистих немайнових прав, як правило, позовна давність не поширюється.

Винятком з цього правила є правовідносини, пов’язані з відшкодуванням

моральної (немайнової) шкоди:

1) заподіяної поширенням відмостей, що не відповідають дійсності та

ганьблять честь, гідність чи ділову репутацію – згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК

України строк позовної давності становить один рік;

2) заподіяної працівникові у випадках, передбачених контрактом, укладеним

між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним

органом та працівником, або заподіяної працівникові внаслідок небезпечних чи

шкідливих умов праці – згідно з ч. 1 ст. 223 Кодексу законів про працю (КЗпП)

строк позовної давності становить три місяці.

Важливе значення при вирішенні питання про застосування позовної давності має

початок перебігу її строку. За правилами ст. 76 ЦК України цей перебіг

починається з дня вининкнення права на позов, тобто з дня, коли особа

дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. У тих

випадках, коли строк позовної давності застосовується для відшкодування

моральної шкоди, днем, з якого починається його перебіг, може бути,

наприклад, день публікації в друкованому засобі масової інформації матеріалу,

який не відповідає дійсності. ганьбить честь, гідність, ділову репутацію, або

день виходу такої інформації в телерадіоефірі.

При вирішенні питання про застосування строку позовної давності необхідно

також врахувати й інші правила, встановлені для позовної давності, зокрема,

випадки зупинення або переривання перебігу цього строку, можливість його

поновлення тощо.

У будь-яких випадках вимоги про захист порушеного права відповідно до ст. 74

ЦК України повинні прийматися судом, арбітражним або третейським судами

незалежно від закінчення позовної давності.

Розглянутий перелік способів захисту прав і охоронюваних законом інтересів

громадян і організацій не є вичерпним (неповнй). Це прямо витікає з ст. 6 ЦК

України. яка зазначає, що цивільне право може бути захищене і іншими

способами, які передбачені законом. Зокрема, Цивільний кодекс містить цілий

ряд статей, які визначають підстави та наслідки визнання угоди

недійсною.Наприклад, передбачені такі підстави для визнання угоди недійсною:

1. Порушення вимог закону про укладання угоди у простій письмовій формі

у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод,

наприклад, угода про неустойку (штраф, пеню) (ст. 180 ЦК України) і договір

поруки (ст. 191 ЦК України).

2. Недодержання нотаріальної форми, для тих угод, які відповідно до

чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню,

зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, міни або

дарування жилого будинку.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга

сторона ухиляється від її нотаріального офрмлення, суд на підставі ч. 2 ст.

47 ЦК України за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або

прокурора вправі визнати угоду дійсною.

Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто

згоди і істотних умов угоди або для укладання її були в наявності передбачені

законом обмеження.

3. Невідповідність угоди не тільки законові, а й іншим актам, виданим

органами державної влади і управління в межах наданої їм компенсації.(ст. 48

ЦК України). Дана стаття застосовується при порушенні встановленого порядку

вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну

чи припинення цивільних прав і обов’язків, при ущемлені угодою особистих чи

майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках її

невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені

особливі права визнання угод недійсними (проста письмова форма угод;

нотаріальне посвідчення угод; удавані угоди (ст. 58 ЦК України); укладання

угод з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК

України).

4. Укладання угод юридичними особами, які суперечать її цілям. Оскільки

юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених

статутом (положенням) цілям її діяльності, угода, укладена нею всупереч цим

цілям, є недійсною (ст. 50 ЦК України), незалежно від наявності і форми вини

її учасників.

Якщо така угода була укладена з метою, яка завідомо суперечить інтерсам

держави і суспільства, до сторони. яка діяла умисно, застосовуються наслідки

передбачені в ст. 49 ЦК України, а саме, все, одержане нею за угодою, повинно

бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на

відшкодування виконаного, стягується в доход держави.

При відсутності наміру застосовуються наслідки, передбачені ст. 48 ЦК

України, а саме. кожна з сторін зобов’язана повернути другій стороні все

одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі –

відшкодувати його вартість у грошах (це правило діє, коли стороною в угоді є

громадянин).

Цивільний кодекс визначає і інші підстави на наслідки визнання угоди

недійсною. У всіх цих випадках способом захисту є оголошення угоди недійсною

і анулювання правових наслідків, які вона спричинила суб’єктам цивільних

правовідносин.

Визнання угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності, а також

застосування наслідків недійсності удаваної угоди – це окремі випадки

реалізації такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало до

порушення права, так як збігаються з ним за правовою сутністю, навіть тоді,

коли згідно з законом до однієї з сторін недійсної угоди застосовуються

конфіскаційні заходи у вигляді стягення з неї отриманого або належного за

угодою в доход держави, права і законні інтереси іншої сторони захищаються

шляхом відновлення для неї положення, яке існувало до порушення права.

Способ захисту права власності та інших речових прав згідно з ст. 87 Закону

України “Про власність” є визначення недійсним акту органу державної влади,

якщо ними порушені ці права. Це означає, що громадянин або юридична особа,

цивільні права або охоронювані законом інтереси яких порушені виданням

адміністративного акту, який не відповідає закону або іншим правовим актам, а

також, в передбачених законом випадках, нормативного акту, має право на

оскарження в суді.

Встановивши, що певний акт є, по-перше, протиправним в силу розбіжності з

законом або іншими правовими актами (наприклад, якщо він прийнятий не

уповноваженим на це органом), і по-друге, порушує суб’єктивні цивільні праваі

охоронювані законом інтереси громадян або юридичної особи, суд приймає

рішення про визнання його недійсним повністю або частково. Якоїсь додаткової

відміни акту зі сторони органа, який його видав, непотрібно.

За загальним правилом, незаконні акти визнаються недійсними з моменту їх

видання, якщо тільки вони не стали такими з моменту прийняття нового закону

або іншого правового акту.

Вимога про визнання незаконного акта недійсним може висуватися разом з іншими

способами захисту, наприклад, вимога про відшкодування збитків, або носити

самостійний характер.

Можна привести ще декілька прикладів способів захисту: право кредитора

виконати роботу за рахунок боржника; право заставодержателя звернення

стягнення на майно боржника; право на отримання комісіонером належних йому

за договором комісії сум з усіх сум, що надійшли до нього за рахунок

комітента та інші.

§ 3. Система державних та громадських органів, що здійснюють захист

цивільних прав організацій і громадян.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним

або третейським судом, товариськими судами, профспілковими та іншими

громадськими організаціями, а у випадках, зокрема, передбачених законом,

захист цивільних прав здійснюється в аміністративному порядку. (ст. 6 ЦК

України).

Відповідно під захистом цивільних прав передбачається правоприємницька

діяльність цих органів. Порядок захисту – це регламентована законом процедура

їх діяльності по здійсненню захисту суб’єктивних прав, вона відбувається у

формі розгляду спорів, які виникають між сторонами і винесенню відповідного

рішення, обов’язкового для сторін.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні

здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі

правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам

підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Суди та арбітражні суди – це основні органи, які здійснюють захист цивільних

прав. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів регламентується

двома кодексами – Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України та

Арбітражним процесуальним кодексом (АПК) України.

Відповідно до ст. 24 ЦПК України суди розглядають:

1) справи про спори, які виникають із цивільних, сімейних, трудових,

кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є

громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких справ віднесено

законом до компетенції інших органів;

2) справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, які

передбачені у ст. 236 ЦПК України (деякі порушення закону про вибори, скарги

на дії посадових осіб та ін.);

3) справи, визначені у ст. 254 ЦПК України (усиновлення дітей,

встановлення фактів, які мають юридичне значення, визначення громадянина

безвісно відсутнім або померлим та ін.).

На арбітражний суд покладено вирішення усіх господарських спорів, які

виникають між юридиними особами, державними та іншими органами, громадянами,

які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в

установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, про

визнання недійсними актів ненормативного характеру, а також спорів, які

виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських

договорів і з інших підстав.

Третейські суди можуть вирішувати ряд цивільно-правових спорів, які віднесені до

їх компетенції, крім спорів по трудовим та сімейним відносинам (ст. 1 Положення

про третейський суд)[59].

Детальний аналіз арбітражного та третейського судів представлений далі у

розділі.

Громадськими організаціями розглядаються спори за участю громадян, коли

розгляд цих справ віднесено до статутної діяльності цих організацій

(наприклад, профспілок), або коли ці спори можуть бути вирішені спеціально

створеними громадськими органами (товариськими судами). Так, на розгляд

товариських судів покладено деякі справи громадян по трудовим правовідносинам

(порушення трудової дисципліни), сімейним правовідносинам (невиконання

батьками, піклувальниками та опікунами обов’язків по вихованню дітей, поділ

майна подружжя), житловим правовідносинам (використання допоміжних приміщень)

цивільним і іншим правовідносинам (ст. 7 Положення про товариські суди).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудовим спорам, а також

районними (місцевими) судами (ст. 221 КЗпП України)

[60]. При цьому комісії по трудовим спорам є первинними органами розгляду

трудових спорів, які виникають на підприємстві (організації, установі), крім

незначних випадків.

Захист прав, які виникають із сімейних відносин, здійснюються судом, органами

опіки і піклування, органами записів актів громадського стану, а також

товариським судами, трудовими колективами, профспілками і іншими громадськими

організаціями у випадках і порядку встановленому законодавством (ст. 62 КпШС

України)[61].

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських (селищних), міських рад,

створеною ними погоджувальною комісією, судом, арбітражним або третейським

судами у порядку, встановленому Земельним кодексом України і іншими

законодавчими актами України (ст. 103 Земельного кодексу України, ст. 33 Закону

України “Про місцеве самоврядування в Україні”)

[62].

Специфічним є адміністративний порялок захисту цивільних прав, згідно з яким

спір, який виникає між учасниками цивільного правовідношення вирішує

організація – одна із сторін цього правовідношення – або її вищий орган. Як

вже зазначалося, адміністративний порядок захисту прав застосовується лише у

випадках, спеціально визначених законом.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст. 213 Кодексу про

адміністративні правопорушення)[63]:

адміністративними комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами сільських,

селищних рад; районними (місцевими) судами (суддями); органами внутрішніх

справ, органами державних інспекцій і іншими органами (посадовими особами),

уповноваженими на це законодавством України.

За захистом своїх порушених або оспорюваних прав і інтересів, що охороняються

законом, до арбітражного суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських

справ мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні

особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку

діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули

статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. 1

Арбітражного процесуального кодексу (АПК) України до арбітражного суду у

випадках, передбачених законодавством, мають право також звертатися державні та

інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Це,

зокрема, стосується звернень фермерів про виділення додаткових земельних

ділянок, громадян в якості кредиторів у справах про банкрутство

[64].

Процесуальним законодавством для більшості категорій справ встановлено

особливий порядок звернення до арбітражного суду. Це пов’язано з додержанням

господарюючими суб’єктами процедури доарбітражного врегулювання господарських

спорів.

Однак, незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітражного врегулювання

спорів, арбітражні справи порушуються за заявою прокурора чи його заступника,

Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень. Вимоги

про доарбітражне врегулювання господарських спорів не поширюються також на

спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів

державних та інших органів, підприємств та організацій, що не відповідають

законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств

та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими

векселями, спори про звернення стягнення на заставлене майно.

Господарюючі суб’єкти з метою врегулювання спору звертаються до порушника

прав і законних інтересів з письмовою претензією. Зміст та порядок

пред’явлення претензії врегульовано статтею 6 АПК України.

Частиною 1 статті 7 АПК України встановлено загальний місячний строк,

впродовж якого претензія повинна бути розглянута. Строк обчислюється з дня

отримання претензії і не включає в себе час поштової доставки відповіді

стороні, яка цю претензію надіслала.

Поряд із загальним строком існують інші скорочені і подовжені строки. Так,

відповідно до ст. 11 АПК України, якою регулюється порядок доарбітражного

врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні господарських

договорів, встановлено двадцятиденний строк розгляду пропозицій щодо зміни

умов чи розірвання договору. Претензії, пов’язані з якістю та комплектністю

продукції (товарів) у випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами

або договором передбачене право перепровірки забракованої продукції (товарів)

підприємством–виготовлювачем, розглядаються впродовж двох місяців.

В разі порушення строку розгляду претензії чи залишення її без відповіді

арбітражний суд при вирішенні спору має право стягти з порушника в доход

державного бюджету штраф (штраф не підлягає застосуванню в разі заявлення

вимог немайнового характеру) (ст. 9 АПК України).

Однак доарбітражне врегулювання спору передбачає не тільки пред’явлення

претензії та відповідь на неї. Згідно з ч. 4 ст. 7 АПК України при розгляді

претензії підприємства чи організації в разі необхідності повинні звірити

розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії, спрямовані на

врегулювання спору.

За умови додержання сторонами встановленого порядку доарбітражного

врегулювання господарський спір може бути переданий для розгляду та вирішення

до арбітражного суду.

Відповідно до ст. 41 АПК України арбітражні суди вирішують господарські спори

у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. При розгляді

справ про банкрутство враховуються особливості, встановлені Законом України

“Про банкрутство”. Так, зокрема, арбітражний суд порушує справи про

банкрутство за письмовою заявою будь-якого з кредиторів, боржника, органів

державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Арбітражний суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України,

Закону України “Про арбітражний суд”, АПК України, інших законодавчих актів

України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України.

Проаналізувавши положення Арбітражного процесуального кодексу та інших

законодавчих актів України, можна зробити висновок, що законодавством України

встановлено необхідні гарантії господарюючим суб’єктам для захисту своїх прав

та охоронюваних законом інтересів.

Третейський суд (суд третьої особи) є стародавнім інститутом. За багато років

існування він не тільки не втратив свого значення в якості органу, на який

покладено вирішення спорів, захист порушених прав і охоронюваних законом

інтересів, але й дістав значний розвиток.

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори,

які виникли між ними, за винятком справ з трудових і сімейних відношень (ст.

1 Положенняя про третейський суд).

Що стосується суб’єктів підприємницької діяльності, то ст. 12 АПК України

визначає, що підвідомчий арбітражним судам спір може бути переданий на

вирішення третейського суду (арбітража), крім спорів про визнання недійсними

актів, а також спорів, які виникають при укладенні, зміні, розірванні і

виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних

потреб.

Крім того, багато нормативних актів містять прямі вказівки про можливість

вирішення спорів і поновлення порушених прав третейськими судами. Для

прикладу можна привести перелік таких законів:

1) Закон України “Про власність”:

ст. 48, п. 3 – захист права власності;

ст. 49 – володіння майном є правомірним, якщо інше не встановлене третейським

судом;

ст. 52 – захист права власності у випадку вилучення земельної ділянки, на

якій знаходиться належне йому майно;

2) Закон України “Про селянське (фермерське) господарство”:

ст. 3 – спори про відшкодування збитків, які виникли внаслідок незаконного

втручання в діяльність селянського (фермерського) господарства;

3) Закон України “Про заставу”:

ст. 20 – звернення стягнення на заставлене майно;

ст. 38 – спори відносно оцінки предмета іпотеки;

4) Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні”:

ст. 23 – редактор (головний редактор) може представляти редакцію у

третейському суді, і т.ін.

Однак це не означає, що спори є виключною компетенцією третейських судів. Наряду

з ними спори можуть вирішуватися судами, арбітражними судами, а в деяких

випадках і спеціальними органами[65].

Третейський суд організовується всякий раз за окремою угодою всіх учасників

спору. Учасники спірних правовідносин мають можливість самостійно обирати

суддів. Кожна із сторін–учасниць може зі своєї сторони висунути кандидатуру у

склад третейського суду. Договір про передачу спору на розгляд третейського

суду повинен мати письмову форму.

Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між

об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами передбачає, що

третейський суд обирається у складі одного або будь-якого непарного числа

суддів. У випадку, коли третейський суд нараховує трьох або більше членів,

останні обирають голову.

Як відомо, багато господарських спорів торкаються технічних, економічних та

інших питань, з’ясування яких потребує спеціальних знань або значного

досвіду. Тому не виключена можливість залучення в якості одного із

третейських судів фахівця, що буде сприяти більш об’єктивному вирішенню

спору.

Таким чином, на розгляд третейського суду спір може бути переданий за

наявності певних умов, а саме:

1) якщо це узгоджується з діючим законодавством;

2) є згода обох учасників на передачу спору третейському суду.

Безумовно, згода сторін є важливим моментом при вирішенні питання про

передачу спору на розгляд третейського суду. На відміну від державних

арбітражних судів, де організація не може відмовитися від розгляду спору

арбітражним судом, у даному випадку кожній стороні надано право вільно

вирішувати питання про передачу спору на розгляд третейського суду.

Рішення третейського суду, що не виконане добровільно, може бути виконане

примусово на підставі виконавчого листа, що видається районним (міським)

судом, в районі якого відбувся третейський суд. Районний (міський) суд може

відмовити і видачі виконавчого листа щодо рішення третейського суду, яке

суперечить закону (ст. 17 Положення про третейський суд).

Сьогодні проводиться робота по закріпленню правового статусу “внутрішніх”

третейських судів на рівні закону. Групою народних депутатів розроблений

проект Закону України “Про третейський суд”. Прийняття цього Закону дозволить

ліквідувати існуючі протиріччя у законодавстві про третейські суди.

Невизначеність статусу третейських судів є однією з причин неефективного

використання процедури третейського розгляду, захисту порушених прав і

охоронюваних законом інтересів підприємців. У судах розглядається незначна

кількість господарських спорів. Однією з причин є недостатня поінформованість

господарських керівників про таку форму захисту прав та інтересів суб’єктів

підприємництва. Між тим, захист прав та інтересів цих суб’єктів може бути

забезпечений не менш ефективно, ніж державними арбітражними судами.

Відповідно до Закону “Про звернення громадян” громадяни мають право звернутися

до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян,

установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, засобів масової

інформації, посадових осіб зі скаргою про порушення своїх прав та інтересів

[66]. При цьому скарга трактується як вимога про поновлення прав і захист

законних інтересів, що порушені цими організаціями та посадовими особами.

Якщо буде встановлено, що факти, викладені у скарзі, мали місце, приймається

рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечується його виконання.

Виходячи з положень ст. 55 Конституції правила ч. 1 ст. 16 Закону “Про звернення

громадян” щодо подачі скарги на дії чи рішення органу державної влади чи

місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання

громадян, іншої юридичної особи або їх посадових чи службових осіб вищим у

порядку підлеглості органу або посадовій особі не позбавляють громадянина права

звернутися безпосередньо до суду[67].

Предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні так і одноособові

рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів оскарження, а також акти як

нормативного так і індивідуального характеру, у зв’язку з якими громадянин

вважає, що

1) порушено або порушуються його права і свободи;

2) створено або створюються перепони для реалізації ним своїх

конституційних прав чи свобод (або вжиті заходи щодо їх реалізації є

недостатніми);

3) на нього покладено обов’язки, не передбачені законодавством, або

передбачені, але без урахування конкретних обставин, за яких ці обов’язки

повинні покладатися, або вони покладені неуповноваженими на це особою чи

органами;

4) його притягнуто до відповідальності, не передбаченої законом, або до

нього застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав чи

неправомочною службою (органом).

Наприклад, у суді можуть бути оскаржені: рішення місцевих органів державної

виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про введення не

передбачених законами податків та зборів; про встановлення обежень на вивіз

товарів за межі адміністративно-територальної одиниці; відмова в реєстрації

акту громадянського стану; відмова в оформленні паспорту для виїзду за кордон

чи в подовженні терміну його дії або тимчасова затримка паспорту чи його

вилучення і т.ін.

Встановивши при розгляді справи обгрунтованість доводів скарги, суд своїм

рішенням визнає оскарженні рішення, дії чи бездіяльність неправомірними й

одночасно визначає, яким шляхом мають бути поновлені права чи свободи. При

цьому зазначається, які конкретно дії повинні бути вчинені. Наприклад, при

необгрунтованій відмові в реєстрації акту громадянського стану – зобов’язує

посадову особу органу РАГС провести відповідну реєстрацію і т.ін.

До органів, що здійснюють захист прав громадян, проектом Цивільного кодексу

віднесено нотаріусів.

Згідно ст. 87 Закону України “Про нотаріат” для стягнення грошових сум або

витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що

встановлюють заборгованість, виконавчі написи

[68].

Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо документи підтверджують безспірність

заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом провадиться так само, як і виконання судових

рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом,

прирівнюється до рішення суду.

Межі юрисдикції Конституційного Суду України врегульовані у статтях 150 і 151

Конституції України і у статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд

України”.

Основне завдання Конституційного Суду – гарантування верховенства Конституції як

Основного Закону на всій території України. Тобто, “титульною” функцією

Коституційного Суду можна вважати розв’язання питань про відповідність

Конституції (конституційності) законів та інших правових актів, коло яких

визначене[69].

Як правило, різні справи, які розглядає суд, потребують для свого вирішення

відповідних процедур. Проте, загальним для них є те, що пов’язано, зокрема, з

вирішенням питань щодо прийняття конституційних подань та звернень до

розгляду в Конституційному Суді (відкриття чи відмова у відкритті

конституційного провадження).

Конституційний Суд розглядає конституційні подання та конституційні звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання про визнання правового акту чи

окремих його положень конституційними або про необхідність офіційного

тлумачення Конституції України та законів України. Право на подання мають

Президент України, Верховний Суд України, не менш як 45 народних депутатів

України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної

Республіки Крим.

Конституційне звернення – письмове звернення про необхідність офіційного

тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення

реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а

також прав юридичної особи. Право на таке звернення мають громадяни України,

іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону “Про

Конституційний Суд України”)[70].

У п. 1 ст. 150 Конституції вказані суб’єкти безпосереднього звернення до

Конституційного Суду з питань конституційності законів України та актів

Президента України, Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної

Ради Автономної Республіки Крим.

Громадянам право на таке звернення не надано. Крім того, громадяни не можуть

звертатися до Конституційного Суду із скаргами на будь-яке рішення виконавчих

органів або судів загальної юрисдикції.

Відповідно до Закону “Про Конституційний Суд України” він не розглядає

конкретних цивільних справ.

Як свідчить практика діяльності Конституційного Суду, невідповідність

конституційного звернення (подання) вимогам, передбаченим Конституцією, Законом

“Про Конституційний Суд України”, а також непідвідомчість Конституційному

Судові питань, порушених у конституційному поданні чи зверненні (п.п. 2, 3 ст.

45 Закону “Про Конституційний Суд України”), найбільш поширені підстави для

відмови у відкритті конституційних проваджень

[71]. Ось характерний приклад: громадянин М.Л.Кошель звернувся з проханням

перевірити правильність (законність) рішень Глухівського міського суду,

Сумського обласного та Верховного Суду України у справі про збільшення

земельної ділянки за рахунок земель суміжних землекористувачів. Оскільки до

повноважень Конституційного Суду не належить перевірка правильності рішень

судів загальної юрисдикції, авторові цього звернення у відкритті

конституційного провадження відмовлено.

Черговою підставою для відмови у відкритті конституційного провадження є

відсутність встановленого Конституцією України, Законом “Про Конституційний Суд

України” права на конституційне подання (звернення) (п. 1 ст. 45 Закону).

Ухвалою Конституційного Суду від 15 січня 1998 року відмовлено у відкритті

конституційного провадження у справі за конституційним поданням народних

депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)

частини 1 ст. 11 Закону України “Про зв’язок” та ст. 4 Закону “Про

підприємництво”, оскільки конституційне подання підтримали лише сорок два

народні депутати України з числа тих сорока п’яти, що підписали подання, а тому

вони згідно з ч. 2 ст. 150 Конституції та ст. 40 Закону “Про Конституційний Суд

України” не є суб’єктами права на конституційне подання

[72].

Неохідно зазначити, що громадяни України мають право як ініціювати розгляд

окремих питань у Конституційному Суді, так і бути безпосередніми учасниками

судового провадження при розгляді цих питань.

Мова йде про офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Це

найбільш широкі повноваження, оскільки важко визначитися з їх межами та

відокремити не за формою, а за змістом конституційне подання щодо

конституційності законів від конституційного звернення з питань дачі

висновків щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Вказані повноваження стосуються всього масиву діючих і відповідних

Конституції законів. Тобто, важко передбачити кількість звернень до

Конституційного Суду за умови, що, відповідно до ст. 43 Закону про

Конституційний Суд, коло суб’єктів, які мають право на таке звернення, майже

не обмежене. Це і громадяни України, й іноземці, особи без громадянства та

юридичні особи (вітчизняні і з-за кордону), що мають будь-який інтерес з

приводу застосування законів України і потребують роз’яснення щодо нюансів їх

застосування до відповідних правовідносин.

Тобто, фактично маємо ситуацію, коли неузгодженість між нормами права або

неоднозначне їх застосування потребує втручання Конституційного Суду і це

втручання справді обгрунтовано потребами суспільства і людини, яка до нього

звернулась. Саме це і є реальний захист прав громадянина, а не спотворене

уявлення (або точка зору), що держава зобов’язана задовольнити будь-яку точку

зору користувача права.

Статтею 94 Закону про Конституційний Суд визначено, що підставою для

конституційного звернення щодо офіційної інтерпретації положень Конституції

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6