Полным признается такое общество, все участники которого занимаются совместной предпринимательской деятельностью и несут солидарную ответственность по обязательствам общества всем своим имуществом.

Учредительный договор о полном обществе, кроме условий, предусмотренных статьями 4 и 66 настоящего Закона, должен определять размер доли каждого из участников, размер, состав и порядок внесения вкладов, форму их участия в делах общества. Ведение дел полного общества осуществляется с общего согласия всех участников.

Ведение дел общества может осуществляться или всеми участниками, или одним либо несколькими из них, выступающими от имени общества. В последнем случае объем полномочий участников определяется поручением, которое должно быть подписано остальными участниками общества.

Если в учредительном договоре определяются несколько участников, наделяемых полномочиями на ведение дел общества, то предусматривается, что каждый из них может действовать от имени общества самостоятельно. В учредительном договоре может быть отмечено, что такие участники имеют право предпринимать соответствующие действия лишь сообща.

Участники, которым было поручено ведение дел полного общества обязаны предоставлять остальным участникам по их требованию полную информацию о действиях, выполняемых от имени и в интересах общества.

Коммандитным обществом признается общество, в котором вместе с одним или более участников, осуществляющих от имени общества предпринимательскую деятельность и несущих ответственность по обязательствам общества всем своим имуществом, есть один или более участников, ответственность которых ограничивается вкладом в имуществе общества (вкладчиков).

Если в коммандитном обществе участвуют два или более участников с полной ответственностью, они несут солидарную ответственность по долгам общества.

В учредительном договоре относительно вкладчиков указываются только совокупный размер их долей в имуществе общества, а также размер, состав и порядок внесения ими вкладов.

При выбытии всех вкладчиков участники с полной ответственностью вправе вместо ликвидации общества преобразовать его в полное общество. В этом случае, как и в случае ликвидации общества, необходимо внести соответствующие изменения в учредительный договор и государственный реестр.

Имеющиеся у коммандитного общества денежные средства, включая и выручку от продажи его имущества при ликвидации, после расчетов по оплате труда наемных работников общества и исполнения обязанностей перед банками, бюджетом, другими кредиторами в первую очередь распределяются между вкладчиками для возвращения им их вкладов, а затем между участниками с полной ответственностью в порядке и на условиях, предусмотренных настоящим Законом и учредительным договором.

40. Формы собственности в Украине

Согласно ст. 2 Закона Украины "О собственности" собственность в Украине выступает в таких формах: частная, коллективная, государственная. При этом в законе установлениный, что все формы собственности являются равноправными

Иначе регулируются отношения собственности в Конституции Украины. Во-первых, в Конституции (статьи 41, 116, 142 и 143) относительно собственности употребляются определения "частная", "государственная" и "коммунальная" и ничего не говорится о коллективной собственности. При этом коммунальная собственность (собственность территориальных общин сел, поселков, мост) рассматривается отделено от государственной. Во-вторых, в отличие от Закона Украины "О собственности" в Конституции речь идет не о равноправии форм собственности, а о равенстве перед законом всех субъектов права собственности (ч. 4 ст. 13). Указанные новеллы предопределяют необходимость внесения соответствующих изменений в Закон "О собственности".

Экономические отношения собственности получают юридическое закрепление в праве собственности, которое возникает вследствие правового регулирования указанных экономических отношений. Правовое регулирование отношений собственности есть одним из важнейших направлений нормотворчої деятельности государства.

Совокупность указанных правовых норм, которые регулируют отношения собственности, представляет право собственности в объективном понимании. Субъективное право собственности определяется Законом Украины "О собственности" и Гражданским кодексом как урегулированные законом общественное отношение относительно владения, пользование и распоряжение имуществом. Владение - это закрепление материальных благ за конкретными собственниками - индивидами и коллективами, фактическое удержание вещи в сфере хозяйствования этих лиц. Пользование - это изъятие из вещей их полезных свойств, которые дают возможность удовлетворить соответствующие нужды индивида или коллектива. Распоряжение - это определение владельцем юридической или фактической судьбы вещи. Способы возникновения и прекращение права собственности. Все способы обретения права собственности, указанные в законодательстве, делятся на первоначальные и производные

Первоначальными определяются такие способы, когда право собственности возникает на вещь впервые или независимо от предыдущих собственников. К ним принадлежат, вчастности, создание новой вещи вследствие производственной деятельности, национализация, реквизиция, конфискация, изъятие бесхозяйственно удерживаемого имущества, бесхозное имущество, находка, сокровище, безнадзорный скот.

Основания прекращения права собственности делятся на такие, что зависят от воли владельца (соглашения относительно отчуждения имущества, полное потребление имущества вследствие пользования им), и те, которые от нее не зависят (принудительная продажа или принудительное изъятие имущества согласно закону, гибель имущества вследствие стихийного бедствия и т.п.).

Субъекты права собственности. Субъектами права собственности в Украине признаются народ Украины, граждане, юридические лица и государство. Субъектами права собственности согласно ст. Из Закона Украины "О собственности" могут быть также другие государства, их юридические лица, общие предприятия, международные организации, граждане других государств и лица безгромадянства.

41. Понятие права собственности

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Слід зазначити, що термін "власність" нерідко вживається для позначення приналежності комусь речей. Тобто власність трактується як присвоєння засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми, яка відображає таке ставлення особи до речі, коли вона вважає річ своєю, за умови, що інші вважають цю річ чужою. Отже, власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ -- своя, для невласників відповідно -- чужа. З такого розуміння власності випливає, що власність -- це ставлення людини до речі. Проте оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення -- власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому -- невласники, тобто всі інші особи, які зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це означає, що всі інші особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність -- це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) вони виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність -- це завжди майнове відношення. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність урахування значення такої категорії, як "воля власника", встановлення меж волевиявлення власника. Відносини власності регулюються різними галузями права. Саме право власності в суб'єктивному значенні відображає сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами. Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права: 1) його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном. 2) суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. Причому слід зазначити, що стаття 13 Конституції України передбачає рівність усіх суб'єктів права власності перед законом; 3) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуальновизначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркірування, написи і т. п.); 4) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т. п.

42. Способы возникновения и прекращения права собственности

Право власності належить до таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути лише за наявності певного юридичного факту або їх сукупності. Юридичний факт -- це обставини реального життя, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення права власності. Такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності. Всі юридичні факти прийнято поділяти на дії та події. Дії у свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії поділяються на адміністративні акти, юридичні вчинки та правочини. Як свідчить практика, найчастіше право власності виникає саме з правочинів -- правомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин, спрямованих на виникнення, зміну або припинення відносин власності. Однак право власності може виникати і з будь-яких інших юридичних фактів, що не заборонені законодавством. Усі підстави виникнення права власності традиційно поділяють на першопочаткові та похідні. Критерієм такої класифікації є критерій правонаступництва. Згідно з цим критерієм, до першопочаткових способів виникнення права власності належать такі юридичні факти, що не мають у своїй основі правонаступництва (наприклад, набуття права власності на новостворену річ, привласнення загальнодоступних дарів природи). А до похідних належать такі юридичні факти, що базуються на правонаступництві (спадкування, дарування, купівля-продаж тощо; дивись також коментар до наступних статей ЦК). З загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах. Право власності може набуватися і на незаконних підставах -- таких юридичних фактах, що суперечать закону (наприклад, право власності на майно, набуте незаконним добросовісним набувачем). Суд також за наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення недійсного правочину).

Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації. Підставами припинення права власності, так само, як і підставами виникнення права власності, є юридичні факти, тобто такі обставини реального життя, які закон виділяє як підстави припинення права власності. Більш того, одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності в однієї особи і підставами виникнення права власності в іншої особи. Наприклад, договір дарування є підставою припинення права власності у дарувальника і підставою виникнення права власності в особи, якій зроблено подарунок. У ЦКУ дається загальний перелік підстав припинення права власності. Усі ці підстави можна розділити на три групи: 1) добровільне припинення права власності на майно; 2) втрата права власності за об'єктивних обставин; 3) примусове вилучення у власника його майна.

1.Правовой режим имущества субъектов хозяйствования

2.Понятие приватизации и её основные цели

3.Объекты приватизации, субъекты

4.Процесс приватизации

5.Право собственности как основной режим имущества в сфере хозяйствования

6.Особенности права хозяйственного ведения, оперативного управления и использования

7.Банкротство как правовой механизм хозяйственной деятельности

43.Правовий режим майна суб'єктів господарювання

Під правовим режимом майна суб'єктів господарювання розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками: право господарського відання, право оперативного управління і право оперативного використання майна. Зміст кожного з цих прав розкривають статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав до яких відносяться, зокрема, право володіння та право користування.

Правоволодіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб'єктів господарювання. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених у частині 1 статті 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна. Так, ГК передбачає можливість визначення інших прав, які відносяться не до речових, а до зобов'язальних прав. Одним з них є право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб'єкта господарювання з власником майна про здійснення цим суб'єктом на його (майна) основі самостійного господарювання.

Згідно з Конституцією України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Це положення отримало розвиток і у ГК, згідно з яким держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова - чи то про право власності, чи про інші речові права.

44. Поняття та головні цілі приватизації

Поняття приватизації вживається в економічному і формально-юридичному розумінні.

В економічному аспекті приватизація означає перетворення (трансформацію) державних засобів виробництва та іншого майна на недержавні, тобто на приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає у зміні економічних відносин державної власності на відносини приватної чи колективної власності на засоби виробництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні цього поняття дає Закон України "Про приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 р. (в редакції від 19 лютого 1997 р.). Згідно з зазначеним Законом приватизація - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України .

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обставин, що складаються у країні. Внаслідок своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації. Так, основною метою приватизації у 2000-2002 роках є створення умов для сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій та створення конкурентного середовища, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України.

Відповідно до цієї мети головними пріоритетами і завданнями приватизації є:

-приватизація підприємств виключно за кошти з урахуванням їх індивідуальних особливостей;

-забезпечення інформаційної відкритості процесу приватизації;

-формування попиту на об'єкти приватизації вітчизняних та іноземних інвесторів;

-максимальне використання інститутів інфраструктури ринку цінних паперів;

-залучення коштів для розвитку та структурної перебудови економіки;

-створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;

-створення умов для подальшого розвитку фондового ринку;

-підвищення заінтересованості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках.

45. Об'єкти приватизації, суб'єкти

Об'єктами приватизації можуть бути лише певні категорії державного майна, а саме: майно державних підприємств, а також їх структурних підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо у разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань; будівлі (споруди, приміщення), щодо яких немає прямої заборони відповідно Фонду державного майна України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим (за бажанням покупців будівлі, споруди, приміщення приватизуються разом з об'єктами приватизації). Однак з метою захисту суспільних інтересів встановлено обмеження (заборона) щодо приватизації окремих категорій об'єктів. Так, за загальним правилом об'єкти, що мають загальнодержавне значення, не підлягають приватизації (до них, зокрема, відносяться майнові комплекси підприємств, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення). Закон України “Про приватизацію державного майна” (ч. 2 ст. 5) визначає чотири категорії об'єктів, що мають загальнодержавне значення:

1) об'єкти, що забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність Держави, її економічну незалежність, та об'єкти Права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України;

2) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;

3) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян внаслідок неконтрольованого виготовлення, використання чи реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв;

4} об'єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

Вичерпний перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України у формі відповідного закону. Щодо об'єктів, які мають загальнодержавне значення, але водночас потребують технічного переозброєння, відновлення виробництва та поліпшення фінансово-економічного стану (наприклад, підприємства Збройних Сил України) або об'єктів, діяльність яких вимагає контролю з боку держави з метою захисту суспільних інтересів протягом певного періоду, передбачена особлива процедура: можливість корпоратизації таких підприємств (тобто перетворення у відкриті акціонерні товариства) з наступним відчуженням фізичним та юридичним особам, що можуть бути покупцями у процесі приватизації, не всіх, а частини акцій. У власності держави зберігається або контрольний пакет акцій (51 відсоток акцій або 50 відсотків і одна акція), чи 25 відсотків плюс одна акція, що забезпечує контроль (вирішальний чи значний) з боку держави за діяльністю таких акціонерних товариств.

Суб'єкти приватизації -це учасники приватизації, що мають відповідний для цього обсяг право- та дієздатності (правосуб 'єктності).До суб'єктів приватизації належать: державні органи приватизації, покупці (їх представники), посередники.Єдину систему державних органів приватизації становлять Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах та органи приватизації в АР К..Державні органи приватизації здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації. Продаж майна, що є комунальною власністю, здійснюють органи, які створюються місцевими радами.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути:1) фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства) за винятком працівників державних органів приватизації (крім випадків використання ними приватизаційних паперів); для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу підприємства, що приватизується;2) юридичні особи, зареєстровані на території України, крім: а) юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків; б) органів державної влади; в) органів місцевого самоврядування; г) юридичних осіб, майно яких перебуває у комунальній власності; на покупців - юридичних осіб покладається обов'язок подати державному органу приватизації документ про розподіл статутного фонду серед учасників;3) юридичні особи інших держав.

Посередники - це такі учасники приватизаційного процесу, які обслуговують покупців у процесі приватизації державного майна або виконують окремі функції чи завдання державних органів приватизації щодо продажу, експертної оцінки державного майна тощо.

46. Процес приватизації. Процеси приватизації в Україні контролює держава

Головним виконавчим органом, під керівництвом якого розробляють і виконують програми приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України. У сучасних умовах ФДМ України є головним органом, який формує і провадить політику держави у сфері приватизації, є орендодавцем і продавцем державного майна. ФДМ України підпорядкований Кабінету Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України.

Відповідно до головних завдань сформована структура ФДМ України і система управління процесами приватизації в цілому.

У процесі приватизації застосовують такі способи:

- викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що ЇХ створили працівники цих об'єктів;

- викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;

- викуп державного майна, зданого в оренду;

- викуп державного майна, зданого в оренду з викупом;

- продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом;

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

- продаж з відтермінуванням платежу.

Викуп об'єктів малої приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Приватизація об'єктів малої приватизації, до яких належать невеликі підприємства переробної і місцевої промисловості, легкої і харчової, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування населення, окремих видів транспорту, може відбуватися також шляхом продажу на аукціоні і за конкурсом. Продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найліпші умови подальшої експлуатації об'єкта або за однакових умов - найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який за фіксованих початкових умов запропонував найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об'єкт з відтермінуванням платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану, запропонованого комісією з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб приватизації, за яким власниками акцій перетворених у відкриті акціонерні товариства державних підприємств на конкурсних засадах стають покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Акціонування, як процес перетворення державних підприємств в акціонерні компанії з розміщенням акцій в інвестиційних банках, провадять шляхом випуску в обіг цінних паперів. Головними видами цінних паперів є облігації та акції. Особливим видом державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду, є приватизаційні папери. Вони можуть бути лише іменними.

Для оплати придбаних об'єктів приватизації поряд з грошовими коштами на спеціальних приватизаційних рахунках громадян України застосовують приватизаційні майнові сертифікати. До випуску приватизаційних майнових сертифікатів зазначені платежі ведуть з приватизаційних депозитних рахунків громадян. Ці рахунки відкривають на суму номінальної вартості приватизаційного майнового сертифiката.

47. Право власності як основний режим майна у сфері господування

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Власність, в економічному розумінні, - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому Сім) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:

- одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;

- особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати без посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;

- здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших законів;

- приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, передбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).

Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.

Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності

48. Особливості права господарського відання, оперативного управління та використання

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встановлених Господарським кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Як і в разі права господарського відання, власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Новим для правового інституту майнової основи господарювання є встановлення титулу стосовно майна відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій суб'єктами господарювання (ст. 55) і встановив особливості їх правового статусу (ст. 132), необхідно було визначити і правовий титул, на якому господарська організація надає майно такому суб'єкту.

Таким титулом є оперативне використання майна. Оперативне використання майна може бути похідним титулом від права власності, права господарського відання або права оперативного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно належить (закріплене) суб'єкту господарювання -- господарській організації.

Особливість реалізації права оперативного використання майна обумовлена тим, що відокремлений підрозділ здійснює господарську діяльність у складі господарської організації і від її імені, оскільки не має статусу юридичної особи.

Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання (тобто володіння, користування і розпорядження майном) у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.

Як зазначено в частині 1 статті 132 ГК, відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій визнаються суб'єктами господарювання, що здійснюють свою діяльність від імені цих господарських організацій без статусу юридичної особи.

49. Банкрутство як правовий механізм господарської діяльності

Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв'язку з ринковою орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку) і несуть самостійну відповідальність за власними зобов'язаннями.

Ознаки банкрутства:

1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства -- неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);

4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попри здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.

Отже, банкрутство - це встановлений господарським судом факт неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов'язання не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.

Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менш як триста мінімальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.

Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про банкрутство з комплектом передбачених законом документів. Участь у справі про банкрутство беруть:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11