Определение и управление валютными рисками предприятием внешнеэкономической деятельности на примере ООО Корпорация Агросинтез (Визначення та керування валютними ризиками підприємством ЗЕД на прикладі ТОВ “Корпорація “Агросинтез”)

курсів, високою валютною собівартістю і відносно низькими цінами на

вироблену продукцію.

Наприклад, на світовому ринку домінують два виробники компресорного

устаткування – Україна і Росія. Продукція здебільшого експортується, а тому

оцінюється в доларах США. Якщо зміни курсу долара до гривні і до

російського карбованця будуть пропорційно однакові, то конкурентноздатність

товаровиробників залишиться відносно стабільною: зі зниженням курсу долара

одночасно і до гривні, і до російського карбованця конкурентноздатність

товарів на світових ринках підвищується, і це буде вигідно обом країнам. У

випадку такого ж підвищення курсу долара (і одночасного зниження курсів

гривні і російського карбованця) конкурентноздатність товарів двох країн

між собою залишиться відносно незмінною, але доходи від продажу, виражені в

доларах США, зменшаться.

Якщо ж курс гривні підвищиться на більший відсоток, ніж курс

російського карбованця, конкурентні цінові переваги будуть на боці

українського експортера; якщо навпаки – то на боці російського. У даному

прикладі підвищення чи зниження цінової конкурентноздатності

товаровиробників буде залежати, крім зміни курсу долара, ще і від зміни

курсового співвідношення між гривнею і російським карбованцем. У випадку

підвищення курсу гривні щодо російського карбованця цінові переваги будуть

на боці російського експортера компресорного устаткування, у випадку

зниження – навпаки.

Визначаючи валютні ризики і розробляючи способи їхнього запобігання,

необхідно чітко представляти можливі наслідки кожного виду валютної

експозиції.

Операційний валютний ризик може скоротити чистий приплив коштів,

прибутку і доходів, а також привести до скорочення ринків збуту.

Нарахування економічного валютного ризику приводить до зниження

конкурентноздатності експортерів на зовнішніх ринках, до зниження рівня

рентабельності продукції і прибутковості підприємств.

Трансляційний ризик може викликати зменшення вартості іноземних

активів (чи збільшення вартості пасивів) в іноземній валюті, що стане

причиною зниження загальної вартості підприємства (статутного капіталу), а

також зниження курсової вартості акцій і їхньої прибутковості.

Основою запобігання трансляційних ризиків є вибір валютного курсу, по

якому здійснюється трансляція, - по поточному (на дату розрахунків) чи

історичному (на дату здійснення операції). З огляду на це можуть бути

використані кілька методів перерахунку балансу:

- усі поточні операції здійснюються за поточним курсом, а довгострокові

– по історичному;

- фінансові операції враховуються за поточним курсом, а товарні – по

історичному;

- усі валютні операції здійснюються за одним курсом.

Перевага тому чи іншому методу перерахунку балансу надається в

залежності від конкретних умов, обсягів операцій і перспектив коливань

валютних курсів.

Основою керування валютним ризиком є чітке визначення його кількісних

характеристик, що дає можливість банкам і корпораціям застосувати

селективне керування, тобто страхувати тільки неприйнятний валютний ризик –

ризик, імовірність настання якого дуже висока. Це пов'язано з тим, що на

практиці валютний ризик існує при будь-якій валютній операції, але не усі

вони приводять до збитків, тим більше в обсягах, що загрожують існуванню

підприємства чи банку. Найчастіше при чіткій організації фінансової роботи

майбутні збитки можна звести до мінімуму чи ж перекрити незначні суми

збитків відповідним прибутком.

Основними елементами оцінки операційного ризику є визначення:

- виду іноземної валюти, по якій відбуваються розрахунки;

- суми валют;

- тривалості періоду валютного ризику;

- виду валютних розрахунків (платежі/виторг).

Вибір валюти для здійснення розрахунків можна розглядати як

своєрідний метод страхування ризику. Оптимальним було б використання

національної грошової одиниці, оскільки при цьому валютний ризик практично

відсутній. Але на практиці ця проблема зважується по-різному. Так,

наприклад, у США 98% експорту і 85% імпорту оцінюються в доларах США. В

Англії у фунтах стерлінгів розрахунки ведуться тільки при 76% експорту і

30% імпорту, а в Японії в йенах оцінюються тільки лише 29% експорту і 3%

імпорту. Останнім часом у країнах – членах ЄС навіть серед дрібних

підприємців і приватних осіб значного поширення придбали розрахунки в ЄВРО.

Загальним правилом вибору валюти розрахунків є орієнтація експортерів

на сильну валюту, тобто таку, купівельна спроможність якої щодо

національної грошової одиниці підвищується, а імпортерів – на слабку

валюту, купівельна спроможність якої має тенденцію до зниження.

Період операційного ризику охоплює проміжок часу між укладенням

договору й оплатою контракту, а тому в числовому вираженні ризик буде тим

менше, ніж коротше цей період і чим менше сума договору.

В економічній практиці окремі види валютного ризику дуже часто

переплітаються між собою, а тому загальну суму ризику можна визначити

тільки лише тоді, коли складається підсумковий баланс, тобто як

бухгалтерський ризик.

Сховані ризики. Існують операційні, трансляційні й економічні ризики,

що на перший погляд не очевидні. Наприклад, постачальник на внутрішньому

ринку може використовувати імпортні ресурси, і компанія, що користується

послугами такого постачальника, побічно піддана операційному ризику, тому

що підвищення вартості витрат постачальника в результаті знецінення

національної валюти змусило б цього постачальника підвищити ціни. Ще одним

прикладом може бути ситуація з імпортером, якому виписується рахунок-

фактура в національній валюті і який виявляє, що ціни змінюються його

закордонним постачальником відповідно до змін обмінного курсу з метою

забезпечення сталості цін у валюті країни постачальника.

Сховані операційні і (чи) трансляційні ризики можуть виникнути й у

тому випадку, якщо закордонна дочірня компанія піддається своїм власним

ризикам. Припустимо, що американська філія британської компанії експортує

продукцію в Австралію. Для американської дочірньої компанії існує ризик

утрат від зміни курсу австралійського долара, і вона може понести збитки в

результаті несприятливих змін курсу австралійського долара стосовно долара

США. Подібні збитки підірвуть прибутковість філії. Виникає непрямий

операційний ризик, оскільки надходження прибутку від дочірньої компанії

скоротяться. Материнська компанія також зіткнеться з трансляційним ризиком,

якщо зменшення прибутку від філії буде відбито в оцінці вартості активів

філії в балансовому звіті материнської компанії.[3]

2.3 Особливості керування валютними ризиками

Керування валютним ризиком передбачає проведення його детального

аналізу, оцінку можливих наслідків і вибір методів страхування. Оцінка

ризику передбачає визначення тривалості періоду ризику, суми коштів, що

знаходяться під ризиком, і обсягу збитків по відповідним зобов'язанням, що

можуть виникнути в майбутньому. Тому попередження валютних ризиків займає

одне з ведучих місць у стратегії планування діяльності підприємства чи

фінансово-кредитної установи і є запорукою підвищення ефективності їхньої

основної діяльності.

Керування валютним ризиком базується на виборі відповідної стратегії

менеджменту ризику, що містить у собі основні елементи:

- використання всіх можливих засобів запобігання ризику, що приводить

до значних збитків;

- контроль ризику і мінімізація сум можливих збитків, якщо немає

можливості уникнути його цілком;

- страхування валютного ризику у випадку неможливості його запобігання.

Відповідно до цієї схеми ми можемо спостерігати різні варіанти вибору

стратегії: від нейтрального відношення до ризику, коли фінансові менеджери

в зв'язку з незначними розмірами можливих збитків не беруть ці ризики до

уваги, до повного контролю і страхування всіх можливих валютних ризиків і

валютних збитків. Тому запобігання валютних ризиків завдяки використанню

певних методів страхування можна вважати головним елементом стратегії

менеджменту валютних ризиків.

У світовій практиці страхування валютних ризиків називають хеджуванням

(hedging). Головна мета використання відповідних методів хеджування полягає

в тому, щоб здійснити валютно-обмінні операції вчасно – ще до того як

відбудеться небажана зміна курсів, чи ж компенсувати збитки від такої зміни

за рахунок рівнобіжних операцій з валютою, курс якої змінюється в

протилежному напрямку.

На сьогоднішній день існує цілий ряд досить ефективних методів

страхування валютних ризиків, що можуть бути використані різними суб'єктами

валютного ринку в залежності від конкретних умов і цілей їхньої діяльності.

Під цими методами розуміють певні фінансові операції, що дозволяють цілком

чи частково уникнути ризику збитків, що виникають через зміну валютного

курсу, чи ж дістати прибуток, джерелом якого є ця зміна. Під кутом зору

проведення відповідних операцій сутність страхування як фінансово-

бухгалтерського методу полягає в тому, щоб уникнути двох видів відкритих

позицій в іноземній валюті, - довгих, тобто володіння довгостроковими

активами в іноземній валюті, і коротких, тобто володіння іноземною валютою

в значно більших обсягах, ніж це необхідно для рішення короткострокових

завдань, пов'язаних з відповідним видом діяльності. За умови запобігання

цих відкритих позицій зміна валютного курсу на приведе до значних змін

вартості власного капіталу.

Співвідношення довгої і короткої валютної позиції має особливе значення

для керування валютними ризиками комерційних банків, і тому з метою

зменшення валютних ризиків національні банки можуть вводити нормативи

валютної позиції банків. Так, згідно з Інструкцією № 10 «Про порядок

регулювання й аналізу діяльності комерційних банків», затвердженої в 1998

р., Національний банк України ввів нормативи відкритої валютної позиції

уповноваженого банку, що розраховуються як відношення відповідного

показника до капіталу банку:

1) норматив загальної відкритої валютної позиції (Н 15 – до 40%);

2) норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у вільно

конвертованій валюті (Н 16 – до 20%);

3) норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції в не

конвертованій валюті (Н 17 – до 10%);

4) норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у всіх

банківських металах (Н 18 – до 10%).

Притримування таких нормативів, безумовно, буде сприяти зниженню

валютних ризиків комерційних банків.

Згідно «Лондонському кодексу поводження», виданим у 1990 р. Банком

Англії (Bank of England) і Асоціацією британських банкірів (BBA), для

банків, що здійснюють операції з валютою, ліміт відкритої валютної позиції

не встановлюється, а розраховується показник загальної суми коштів банку

(достатність капіталу банку для проведення валютних операцій), яку

необхідно зарезервувати для покриття можливих ризиків під час проведення

усіх видів валютних операцій. Цей показник складається з:

1) коштів на покриття можливих збитків від валютних операцій, виходячи

з максимальної суми фактичних збитків за 10-денний період протягом

останніх 5 років;

2) сум, розрахованих за нормативом 8% від вартості:

- відкритої валютної позиції банку;

- всіх опціонів, проданих банком;

- відкритої валютної позиції стосовно банківських металів.

Серед методів страхування валютних ризиків необхідно назвати такі:

1. Структурне збалансування активів, пасивів, кредиторської і

дебіторської заборгованості.

2. Зміна термінів платежів (leads and lags).

3. Форвардні контракти.

4. Операції «своп».

5. Опціонні контракти.

6. Фінансові ф’ючерси.

7. Кредитування й інвестування в іноземній валюті.

8. Реструктуризація валютної заборгованості.

9. Рівнобіжні позики.

10. Лізинг.

11. Дисконтування вимог в іноземній валюті (форфейтинг).

12. Використання валютних коштів.

13. Здійснення платежів за допомогою зростаючої валюти.

14. Самострахування.

В економічній практиці зазначені методи часто переплітаються між

собою, а окремі фінансово-кредитні установи використовують, як правило, не

один, а одночасно кілька методів. При цьому методи 2, 3, 4, 5, 6 і 11

використовуються переважно при короткостроковому страхуванні, а 7, 8, 9,

10, 13 і 14 – при довгостроковому. Методи 1 і 12 можна використовувати в

обох випадках, а методи 9 і 13 можуть застосовуватися тільки

підприємствами, що мають закордонні філії.

Останнім часом у вітчизняній економічній літературі широко

обговорювалася проблема забезпечення державного страхування окремих видів

валютних ризиків, зокрема іноземних кредитів під гарантію Уряду і т.д. Але

практично це питання ще далеке від рішення, хоча широко відомий досвід

інших країн, що ввели державні програми страхування валютних ризиків

експортерів. Як правило, під державне страхування попадають тільки

експортні валютні кредити терміном більш 2 років, тобто в перші два роки

валютні ризики експортерів державою не страхуються. Так приміром, у Японії,

Німеччині, Бельгії і деяких інших країнах страхуються тільки збитки, що

виникають як наслідок коливань валютного курсу більш 3% (у Франції –

2,25%). Якщо експортер зазнає збитків, то частина їхньої суми

відшкодовується державою. Коли ж у результаті коливань валютних курсів

понад установлений відсоток експортер дістає прибуток, то відповідна її

частина перераховується державі.

Через недостатній розвиток фінансово-кредитної і банківської систем,

недосконалості вітчизняного законодавства для українських підприємців і

банкірів спектр методів страхування поки ще обмежений, і головними серед

них є: правильний вибір валюти платежу, регулювання валютної позиції,

валютні застереження, конверсійні й арбітражні операції. Але слід

зазначити, що з часом коло використовуваних методів розширюється. Останнім

часом замічені спроби використання на вітчизняному фінансовому ринку

опціонів, фінансових ф’ючерсів, здобувають популярність лізингові договори

і т.д.

У практичній діяльності вітчизняних підприємств найбільш поширене

використання валютних застережень, своєрідну форму яких ми спостерігаємо

дуже часто у виді визначення, усупереч законодавству, ціни товарів в

умовних одиницях, що практично значить установлення її в доларах США.

Валютне застереження – це умова, відповідно до якого сума платежу

повинна переглядатися в тій же пропорції, що і зміна курсу валюти платежу

щодо валюти застереження. Валютне застереження рівного ризику підвищує межу

коливань валютних курсів, а тому і період розрахунків може бути більш

тривалим. Розрізняють застереження прямі, мультивалютні, усереднені, на

базі СДР чи ЄВРО.

Пряме валютне застереження застосовується в тому випадку, коли валюта

ціни і валюта платежу сходяться, але сума платежу, обговорена в контракті,

залежить від зміни курсу валюти, так називаної валюти застереження.

Усереднене валютне застереження застосовується в тому випадку, коли

ціна товару (контракту) зафіксована в стійкій, найбільш розповсюдженій в

міжнародних розрахунках валюті (долар, марка, фунт, франк), а платіж

здійснюється в іншій валюті, як правило – у національній.

Мультивалютне застереження базуються на корекції суми платежу

пропорційно зміні курсу валюти платежу, але не до однієї валюти, а до

певним чином підібраному «кошику» валют, курс яких розраховується за

визначеною методикою як середньозважена величина: наприклад, на основі

середньоарифметичного відсотка відхилень курсів кожної з валют «кошика» від

базового рівня чи на основі зміни середньоарифметичного курсу визначеного

заздалегідь набору валют. Фактично мультивалютні («кошикові») валютні

застереження були основою формування удосконалених застережень на базі СДР

і ЄВРО, що зараз на практиці використовуються значно частіше.

Посилення валютної нестабільності змушує корпорації, банки, фінансові

установи прибігати до централізації керування валютними ризиками на рівні

корпорації чи банку. Наприклад, французька автомобільна корпорація «Пежо»

ще в 1981 р. утворила спеціалізовану компанію, що здійснює всі платежі і

фінансові операції корпорації. Що стосується кожної з іноземних валют, по

яких ведуться розрахунки, визначається непокрита (чиста) позиція під

ризиком, що страхується тим чи іншим способом. Взаємний залік ризиків по

активах і пасивах, що називають «метчінгом», у цьому випадку стає самим

ефективним методом обліку й оцінки валютних ризиків. Разом з методом

взаємного заліку в межах корпорації використовується і метод «неттинг»,

сутність якого полягає в скороченні кількості валютних угод, їхньому

збільшенні і утвердженням дій усіх підрозділів. Цей метод також можна

розглядати як форму централізації керування валютними ризиками, що дозволяє

зменшити операційні витрати, знизити рівень ризику і відповідальність

дочірніх компаній.

Використання широкого спектра методів самострахування дозволяє

уникнути можливих збитків від валютних спекуляцій і організувати діяльну

систему менеджменту валютного ризику на конкретному підприємстві.

Застосування зовнішніх методів керування валютним ризиком базується

переважно на використанні визначених інструментів банківської діяльності.

Найбільшого поширення у світовій практиці придбали термінові валютні

операції: форвардні, опціонні і ф'ючерсні, котрі широко використовуються на

міжбанківському ринку, валютних, фондових і опціонних біржах. На

українському валютному і фінансовому ринках такі методи страхування

валютного ризику тільки починають упроваджуватися.[2]

Аналіз масштабів ризику не означає простого підрахунку ступеня ризику

в грошовому вираженні. Він повинен включати економічний аналіз перспектив з

оцінкою величини можливої зміни. Крім того, необхідно кількісне визначення

ризику для випадку, якщо хеджування взагалі не застосовується. Знання того,

коли хеджування необхідне, а коли – ні, так само важливо, як знання методів

хеджування.

Рішення про те, здійснювати хеджування чи ні, повинне бути засноване

на порівняльному аналізі величини ризику і розміру капіталу економічної

одиниці (наприклад, фірми), що піддається цьому ризику. Наприклад, якщо

ризик невеликий, а фірма велика, керівництво може вирішити, що хеджування

недоцільно. Якщо рішення про хеджування прийнято, необхідно уточнити, на

якому ринку воно буде здійснюватися. Це може бути зроблене за допомогою

аналізу кореляції зміни ціни інструмента спот, підданого ризику, і

відповідного ф'ючерсного контракту чи інструмента. Придатний рівень

кореляції залежить від обачності конкретного керівника. Наприклад, у тих

випадках, коли мінливість цін (волатильність) інструмента спот висока,

здійснювати хеджування з низькою кореляцією більш вигідніше, ніж не

здійснювати взагалі.[4]

3 КЕРУВАННЯ ВАЛЮТНИМИ РИЗИКАМИ

3.1 Хеджування

Хеджування – це загальний термін, використовуваний для опису дій по

мінімізації фінансових ризиків. Одним з таких ризиків є валютний ризик,

тому будь-які дії, направлені на мінімізацію валютного ризику називаються

хеджуванням.

Хеджер – це особа чи компанія, що усувають ризик шляхом відкриття

тимчасової позиції на одному ринку і протилежної позиції на іншому, але

економічно зв'язаному ринку, такому, як ф'ючерсний чи ринок забалансових

інструментів. Комісія з ф'ючерсної торгівлі (CFTC – Commodity Futures

Trading Commission) США дала офіційне визначення хеджування, у якому

підкреслено, що дійсний хедж із використанням ф'ючерсних контрактів

повинний включати позиції по ф'ючерсних контрактах, що економічно пов'язані

з касовою позицією і призначені для зниження ризиків, що виникають у ході

звичайних комерційних операцій даної компанії.

Товарні ринки виявилися тією областю, що першою стимулювала потребу в

інструментах хеджування, оскільки ціни на товари коливаються в широких

межах і непередбаченим образом. З початку 1970-х років, після багатьох

десятиліть відносної стабільності процентних ставок останні знайшли

тенденцію не тільки до росту, але і до зростаючої нестійкості. Зміни цін

відбуваються швидко і найчастіше різко; вони викликаються дійсними чи

передбачуваними змінами факторів, що визначають ціну, і подібні зміни

звичайно частіше розглядають як ризик краху, ніж сприятливу можливість для

одержання прибутку.

Є два фундаментальних критерії, які необхідно враховувати при

хеджуванні: по-перше, цінова перспектива і, по-друге, економічна

доцільність хеджування. Це можна розглядати як процес керування ризиком, що

включає прийняття рішень про те, коли і як використовувати для хеджування

фінансові ринки (наприклад, ф’ючерсів) і чи використовувати взагалі.

Переваги хеджування залежать від кваліфікації осіб, що приймають ці

рішення.[4]

Іншими словами, хеджування являє собою «дію по конвертації активів,

деномінованих в іноземній валюті, у найбільш прийнятну для даної угоди

валюту».

Валютна експозиція виникає як при короткострокових боргах (імпортер, що

купує товари й оплачує їх у валюті країни-постачальника, буде мати

експозицію до цієї валюти), так і при довгострокових боргах (компанія,

одержуючи позичку в іноземній валюті, буде знаходитися в експозиції до

валюти позички).

Варто підкреслити, що покривати ці ризики необов'язково, якщо тільки

банк не наполягає на тому, щоб клієнт одержав покриття. Фірми, що

займаються експортом чи імпортом, можуть ризикувати або спекулювати в надії

на сприятливу зміну валютних курсів, що забезпечує спекулятивний прибуток.

Однак банк може не дозволити своїм клієнтам спекулювати при наданні яких-

небудь послуг клієнту (наприклад, наданні кредиту) він може наполягати на

чесному покритті частини ризиків шляхом форвардного валютного і/чи

страхового покриття і т.д. Банки добре знають, що ризики, яким піддаються

клієнти при спекулюванні на змінах валютних курсів, можуть обернутися

витратами для банку.

Тому що хеджування (стратегія керування ризиком) є процесом зменшення

можливих втрат, то компанія може приймати рішення хеджувати усі ризики, не

хеджувати нічого або ж хеджувати що-небудь вибірково. Вона також може

спекулювати, будь то усвідомлено чи ні.

Відсутність хеджування може мати дві причин. По-перше, фірма може не

знати про ризики або можливостях зменшення цих ризиків. По-друге, вона може

вважати, що обмінні курси чи процентні ставки будуть залишатися незмінними

чи змінюватися на її користь. У результаті компанія буде спекулювати: якщо

її очікування виявляться правильними, вона виграє, якщо ні – вона понесе

збитки.

Хеджування всіх ризиків – єдиний спосіб їх цілком уникнути. Однак

фінансові директори багатьох компаній віддають перевагу вибірковому

хеджуванню. Якщо вони вважають, що курси валют чи процентні ставки

зміняться несприятливо для них, то вони хеджують ризик, а якщо рух буде на

їх користь – залишають ризик непокритим. Це і є, по суті, спекуляція.

Цікаво помітити, що прогнозисти-професіонали звичайно постійно помиляються

у своїх оцінках, однак співробітники фінансових відділів компаній, що є

«аматорами», продовжують вірити у свій дарунок передбачення, що дозволить

їм зробити точний прогноз.

Одним з недоліків загального хеджуванняя (тобто зменшення всіх ризиків)

є досить істотні сумарні витрати на комісійні брокерам і премії опціонів.

Вибіркове хеджування можна розглядати як один зі способів зниження

загальних витрат. Інший спосіб – страхувати ризики тільки після того, як

курси чи ставки змінилися до визначеного рівня. Можна вважати, що в якомусь

ступені компанія може витримати несприятливі зміни, але коли вони досягнуть

припустимої межі, позицію слід цілком хеджувати для запобігання подальших

збитків. Такий підхід дозволяє уникнути витрат на страхування ризиків у

ситуаціях, коли обмінні курси чи процентні ставки залишаються стабільними

чи змінюються в сприятливу сторону.[5]

Витрати на хеджування можна розділити на дві категорії: першу – витрати

на виконання угод і другу – трансакціонні витрати. Витрати на виконання

угод відбиті в різниці між цінами покупця і продавця на ринку. Крім того, є

потенційні втрати внаслідок несприятливих змін. Трансакціонні витрати

включають комісійні брокерам і альтернативні витрати, пов'язані з

неотриманням відсотків по грошам, внесеним як маржа. Базисний ризик може

бути розрахований потенціалом недосконалої цінової кореляції. Його

необхідно додати до витрат на угоди, вираженим у вигляді відсотка від

основної суми, що підлягає хеджуванню. Якщо хеджування здійснюється з

використанням опціонів, то премія опціону повинна бути включена у витрати

на хеджування.[4]

3.2 Форвардні валютні контракти

Найбільш розповсюдженим способом покриття валютного ризику є купівля чи

продаж іноземної валюти з постачанням у майбутньому. Форвардна купівля

ґрунтується на договорі закупівлі-продажу іноземної валюти за обмінним

курсом, обговореним в момент укладення угоди, у визначений термін у

майбутньому чи протягом деякого майбутнього періоду. Подібним чином

відбувається і форвардна продаж. Цей метод цілком виключає невизначеність

щодо того, наприклад, скільки будуть складати суми майбутніх платежів і

надходжень у національній валюті.

Ринок форвардних валютних контрактів є невід'ємною складовою світового

валютного ринку ще від початку 80-х років. Уперше форвардні угоди почали

використовувати лондонські банки в міжбанківських операціях з євровалютами.

У 1985 році Асоціація британських банкірів (BBA) вже видала правила, щодо

регулювання угод на міжбанківському валютному ринку (FRABBA terms), якими

дотепер керуються банки за укладення форвардних контрактів.

Форвардні валютні контракти дозволяють торговцю, що знає, що в

майбутньому йому буде потрібно купити чи продати іноземну валюту, виконати

покупку або продаж по визначеному обмінному курсу. Торговець буде знати

заздалегідь, скільки місцевої валюти він повинен одержати (якщо він продає

іноземну валюту банку) чи виплатити (якщо він купує валюту в банку). У

такий спосіб він захищає себе від ризику коливань валютних курсів на період

між моментом укладення форвардного контракту і моментом купівлі чи продажу

іноземної валюти якийсь час по тому.

Захист від несприятливих змін валютних курсів – реальна перевага

форвардних валютних контрактів над угодами «спот».

Необхідно вміти давати точне визначення форвардному валютному

контракту.

Форвардний валютний контракт – це:

- негайний, нерозривний і обов'язковий контракт між банком і його

клієнтом

- на купівлю чи продаж визначеної кількості зазначеної іноземної валюти

- за курсом обміну, зафіксованим під час укладення контракту,

- для виконання (тобто доставки валюти і її оплати) у майбутньому часі,

зазначеному в контракті. Цей час являє собою конкретну дату або період

між двома конкретними датами.

У цьому визначенні є кілька важливих моментів, які необхідно чітко

усвідомити:

1) Це нерозривний і обов'язковий контракт. Після його укладення клієнт

не може відмовитися від контракту. Він повинен купити або продати

іноземну валюту, зазначену в контракті.

2) Це контракт на конкретну суму в іноземній валюті. Клієнт не може

вибрати для купівлі чи продажу суму, більшу або меншу зазначеної в

контракті.

3) Контракт повинен бути виконаний у конкретну дату (або ж у випадку

опціонних контрактів – між двома конкретними датами) у майбутньому.

Клієнт не може віддалити або наблизити дату виконання форвардного

контракту.

Варто підкреслити, що після укладення форвардний валютний контракт стає

обов'язковим. Банк повинен наполягати на тому, щоб клієнт дотримувався

його, оскільки якщо цього не відбувається, то банк піддається експозиції до

цієї валюти.

«Якщо банк укладає нерозривну угоду про купівлю чи продаж іноземної

валюти клієнту в майбутньому, то він вступає в угоду не тільки з клієнтом,

але і з зовнішнім валютним ринком. Це означає, що банк повинний

забезпечувати покриття по будь-якій форвардній контрактній угоді, що він

укладає з клієнтом або з декількома клієнтами на валютному ринку шляхом

зрівноважування усіх своїх угод. «Позиція» дилера наприкінці будь-якого

конкретного дня чи періоду повинна завжди бути урівноваженою. Це означає,

що продажі і купівлі балансуються... якщо з якої-небудь причини клієнт не

може (чи не бажає) виконати умови контракту, то банк повинен, не дивлячись

ні на що, виконати умови контракту, що він уклав на ринку. Тому банк

зобов'язаний вимагати у клієнта дотримання умов його угоди...» («Banking

World», лютий 1984 р.).[5]

Навіть якщо у клієнта немає іноземної валюти для продажу банку або ж

він більше не має потреби у валюті, на купівлю якої уклав контракт із

банком, банк повинен наполягати на виконанні цього контракту. Тому умови

форвардного контракту є твердими, і, якщо клієнт не може виконати ці умови,

банк повинен розпорядитися або «закрити», або «продовжити» форвардний

контракт клієнта, він не повинен дозволяти клієнту піти, не виконавши своїх

зобов'язань.

Фіксовані й опціонні контракти.

Форвардний валютний контракт може бути або фіксованим, або опціонним.

Фіксований форвардний валютний контракт – це контракт, що повинен бути

виконаний у конкретну дату в майбутньому.

Опціонний форвардний контракт на вибір клієнта може бути виконаний або:

- у будь-який момент, починаючи від дати укладення контракту до

конкретної дати його виконання;

- протягом періоду між двома конкретними датами.

При укладенні опціонних контрактів клієнт має певну можливість вибору

дати виконання. Форвардний валютний опціонний контракт не надає клієнту

права не виконувати його. (Це відрізняє форвардний валютний опціонний

контракт від чистих валютних опціонів.)

Ступінь форвардного покриття.

Форвардний валютний контракт забезпечує покриття валютних ризиків на

період між датами укладання і виконання контракту. Тому що форвардні

контракти є терміновими контрактами міжбанківського валютного ринку, то

терміни форвардних контрактів стандартизовані і, як правило, не перевищують

12 місяців. Найбільш поширеними є контракти на 1, 2, 3, 6 і 12 місяців. На

практиці ці періоди позначаються: 1М, 2М, 3М и т.д.

Форвардні контракти звичайно укладаються на основі календарного місяця.

Наприклад, від 1-го числа якого-небудь місяця до 1-го числа іншого місяця,

чи від 5-го до 5-го, від 20-го до 20-го і т.д. Але тому що форвардний ринок

є міжбанківським, останнім часом банки, крім стандартних термінів,

самостійно використовують так звані короткі дати – short dates (до одного

місяця) і ламані дати – broken dates (більш місяця), що не сходяться зі

стандартними термінами. Однак ринок таких дат вважається менш ліквідним,

ніж ринок зі стандартизованими термінами, а тому угоди мають разовий

характер за домовленістю сторін.

Дата валютування за форвардним контрактом є датою (чи самою останньою

датою), коли контракт повинен бути виконаний і повинна відбутися фактична

доставка й обмін валют. Вона повинна розглядатися як дата спот плюс період,

що покривається цим форвардним контрактом.

Валютний ризик для експортера чи імпортера з'являється тоді, коли

підписаний контракт на продаж чи купівлю товару або послуг, а не під час

оформлення рахунка-фактури для платежу. Тому форвардне покриття повинне

бути обране імпортером/експортером під час укладення торгового контракту.

Основне призначення форвардних валютних контрактів – забезпечення

надійного страхування майбутніх платежів або надходжень за

зовнішньоторговельними контрактами. Наприклад, металургійне підприємство,

експортуючи свою продукцію, розрахунки веде в доларах США, а устаткування й

обладнання закуповує за німецькі марки. Якщо відомий чіткий графік

постачання товарів, надходжень і платежів, то підприємство може

застрахувати свій валютний ризик від змін курсу американського долара до

німецької марки, підписавши угоду про купівлю німецьких марок за

американські долари в майбутньому, з огляду на дату купівлі устаткування

або обладнання. За таких умов менеджери підприємства мають чітку

інформацію, що стосується майбутніх витрат і можуть формувати відповідну

стратегію фінансового менеджменту. Використання форвардних контрактів дає

можливість визначити вартість і ефективність експортних чи імпортних

операцій, нейтралізуючи можливі коливання курсів.

Останнім часом форвардні угоди широко використовуються і для неторгових

операцій, пов'язаних із рухом капіталів: кредитування іноземних філій,

вкладення інвестицій, придбання цінних паперів емітентів і т.д.

Фінансовий зміст форвардного контракту полягає в купівлі чи продажу

однієї валюти в обмін на іншу, виходячи з інтересів покупця (продавця), з

метою одержання прибутку чи запобігання збиткам.

Специфікою форвардного ринку є те, що форвардні валютні курси, на

відміну від інших видів угод, безпосередньо не фіксуються, а

розраховуються. Маркет-мейкери та професійні дилери оперують показниками,

вираженими у вигляді десятитисячної частини валютного курсу, що

відображають різницю між курсом «спот» і курсом «форвард». Ці показники

називають форвардною маржею (спред, пункти, піпи) і на практиці

здійснюються котирування не курсів, а відповідних різниць.

Форвардний валютний курс розраховується на момент укладення контракту і

складається з поточного курсу (срот-курсу) і форвардної маржі, що може

виступати у вигляді премії чи знижки (дисконту). Якщо форвардний курс

валюти вище поточного, то для його визначення до спот-курсу додається

форвардна премія. Якщо ж форвардний курс нижче поточного, він визначається

відніманням від значення спот-курсу форвардної знижки (дисконту).

Головними причинами котирування премій і знижок, а не форвардних

курсів, є наступні:

1) форвардні спреди можуть тривалий час залишатися незмінними, тоді як

курси «спот» постійно змінюються, а тому в розрахунки форвардних

курсів необхідно вносити значно більше змін;

2) форвардні контракти укладаються на різні терміни, а тому значно

простіше користатися спредами, ніж постійно визначати форвардні

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6