Определение и управление валютными рисками предприятием внешнеэкономической деятельности на примере ООО Корпорация Агросинтез (Визначення та керування валютними ризиками підприємством ЗЕД на прикладі ТОВ “Корпорація “Агросинтез”)

цінові зміни ф'ючерсних контрактів дають можливість власнику контракту

одержати прибуток, то він зараховується на його маржинальний рахунок і в

будь-який час може бути знятий з цього рахунка. Протягом терміну дії

контракту його власник, окрім перерахованих платежів, не вносить і не

перераховує ніяких сум.

Специфікою ф'ючерсного ринку є можливість його поєднання з додатковим

хеджуванням валютних ризиків за допомогою опціонів. Опціони на ф’ючерси

мають багато спільного з валютними опціонами, хоча разом з тим мають і

деякі відмінності, зокрема:

1) торгівля ними відбувається на тій же біржі, що здійснює операції з

ф’ючерсами;

2) різницю в цінах виконання стандартизовано (наприклад, для опціону на

стерлінговий ф’ючерс вона буде становити $0,025, на ф’ючерс із

німецькою маркою і канадським доларом -і $ 0,005 і т.д.).

3) у випадку купівлі опціону на валютний ф’ючерс початкова маржа не

виплачується, а здійснюється тільки виплата премії;

4) початкова маржа виплачується тільки у випадку використання опціону і

реалізації ф'ючерсного контракту під час купівлі (продажу) валюти за

встановленою ціною;

5) терміни, на які продаються опціони, також стандартизовані. Таким

чином, опціони на липневі, серпневі і вересневі валютні ф’ючерси

будуть опціонами на вересневий контракт, а жовтневі, листопадові і

грудневі – на контракти, що завершуються в грудні;

6) опціони і ф’ючерси використовуються переважно з метою валютних

спекуляцій, а також у тих випадках, коли очікування валютних

надходжень характеризується високим ступенем невизначеності.

Перші торги валютними ф'ючерсними контрактами в Україні відбулися на

Придніпровській товарній біржі (м. Дніпропетровськ) у 1994 р. Ці торги

істотно відрізнялися від установленої світової практики роботи з валютними

ф’ючерсами. Головні особливості торгів, запропонованих Придніпровською

товарною біржею:

1) торгівля здійснювалася на готівкові і безготівкові долари США;

2) вартість одного контракту була незначна: $ 1000 для безготівкових

доларів США і $10 і $50 – для готівкових;

3) механізм реалізації ф'ючерсних контрактів передбачав поєднання

різних видів валютних операцій, що істотно відрізнялося від

“класичних” валютних ф’ючерсів;

4) початковий етап упровадження ф'ючерсних контрактів характеризувався

значними помилками в прогнозах динаміки валютних курсів;

5) торгівля здійснювалася тільки на курс українського карбованця до

долара США;

6) продаж ф’ючерсів на готівковий долар здійснювався як з боку

продавця, так і з боку покупця явно зі спекулятивною метою;

7) продаж ф’ючерсів на безготівковий долар здійснювався не з метою

постачання через певний період часу відповідної суми валюти, а

переважно з метою фінансового забезпечення постачання в майбутньому

певної партії товару.

Таким чином, можна переконатися, що це був певний механізм поєднання

валютних і товарних ф’ючерсів, розроблений Придніпровською товарною біржею

безпосередньо для конкретних умов її діяльності в 1994—1995 р. Назвати такі

контракти ф’ючерсами можна лише умовно, хоча варто віддати належне

керівництву та спецыалыстам біржі, що в умовах невизначеності першими

ризикнули використовувати ще невідомі вітчизняним економістам фінансові

інструменти.

Фактично з середини 1995 р. торгівля валютними фєючерсами на

Придніпровській товарній біржі зупинилася, хоча з метою фінансового

забезпечення товарних контрактів деякі елементи впровадженого механізму

використовуються. Головна причина відмовлення від використання валютних

фєючерсів полягала не в недосконалості запропонованих механізмів, а в

недостатньому розвитку на той час фінансового ринку України в цілому і

валютного зокрема.

Подальший розвиток і зміцнення українського валютного ринку сприяло

тому, що в грудні 1997 р. на Українській міжбанківській валютній біржі

відбулися перші торги валютними ф'ючерсними контрактами.[2]

3.5 Валютні опціони

Форвардні і ф'ючерсні контракти є способами, що гарантують конкретний

обмінний курс на певну дату в майбутньому або забезпечуючими отримання

компенсації за відхилення фактичних курсів від передбачуваних. Фінансовий

директор, що користується форвардною чи ф'ючерсною позицією, уникає утрат

від несприятливих змін курсів, але і не виграє від сприятливих змін. Опціон

є інструментом, що поєднує як елементи хеджування, так і елементи заняття

позицій. Він є зручним знаряддям у руках фінансового директора, у якого є

певна думка щодо майбутніх змін обмінного курсу, але який не абсолютно

упевнений, що напрямок змін буде таким, як він припускає, і бажає зменшити

утрати, що можуть виникнути у випадку неправильного прогнозу.

Опціон (option) є своєрідною формою термінового контракту двох сторін –

продавця і власника опціону, у результаті чого власник опціону отримує

право, а не зобов'язання, купити або продати заздалегідь визначену суму

однієї валюти в обмін на іншу (чи на національну грошову одиницю) за

обумовленим валютним курсом або за курсом, визначеним на день обміну. Такий

фіксований курс називають ціною виконання.

Власник опціону має право вибору реалізувати опціон або ж відмовитися

від нього в залежності від того, наскільки сприятливими для нього будуть

коливання валютного курсу.

Продавець опціону зобов'язаний виконати валютну операцію за курсом

обміну (ціною виконання), встановленим опціонним контрактом, і забезпечити

власнику опціону виконання умов контракту до завершення встановленого

терміну. Тобто, коли контракт вже укладений, весь ризик, пов'язаний з

несприятливими змінами, лежить на продавці. Для того, щоб продавець

погодився прийняти на себе цей ризик, покупець платить йому за укладення

контракту певну суму, яка називається премією. Якщо контракт здійснений, то

вживають термін «опціон здійснено» чи «опціон виконано». [2]

Опціонний контракт ще називають умовною вимогою (contingent claim),

тому що його реалізація залежить від того, чи буде це вигідно покупцю.

У залежності від місця продажу опціони поділяють на біржові, що

вільно перебувають в обігу, та позабіржові. Біржові опціони (traded

options) продають і купують опціонні біржі, які є своєрідними фінансовими

інститутами, що стали невід'ємною складовою частиною фінансового ринку

економічно розвинених країн. Найвідоміші – Лондонська фондова біржа,

європейська опціонна біржа в Амстердамі (з 1978 р.), Філадельфійська,

Чикагська, Монреальська й інші біржі.

Біржові опціони можуть бути в обігу на вторинному ринку, вільно

купуватися і продаватися третіми особами до завершення терміну виконання.

Ці опціони стандартизовані за певними видами валют, сумами і термінами

виконання.

Стандартна специфікація валютного опціону містить такі реквізити:

- найменування валюти опціону;

- назва операції (купівля чи продаж);

- сума валюти;

- курс обміну;

- дата завершення дії опціонного періоду;

- умови виконання опціону (певна дата чи опціонний період).

Позабіржові опціони (over-the-counter options, OTC options) можна

розглядати як суто банківський інструмент. Вони продаються і купуються

покупцем і банком, як правило, за індивідуальним контрактом на договірних

основах і відповідно до специфікації, що відповідає вимогам покупця.

Переважно на ринку позабіржових опціонів банки працюють із великими

корпораціями.

Порівняльна характеристика біржових і позабіржових опціонів, наведена

в таблиці 3.3, дає можливість побачити їхні спільні риси та відмінності.

Таблиця 3.3

|Біржові опціони |Позабіржові опціони |

|Продаються через біржу |Продаються банками |

|Вибір валют фіксований для |Вільний вибір валюти |

|кожної біржі | |

|Значні обсяги торгівлі |Незначні обсяги торгівлі |

|Сума одного опціону |Сума опціону не фіксується |

|фіксована | |

|Стандартні терміни |Терміни завершення визначають |

|завершення опціону |продавець і власник опціону за |

| |домовленістю |

|Ціни виконання фіксовані |Ціна виконання визначається за |

| |домовленістю |

|Вартість нижча |Вартість вища |

|Стандартні |Організуються на конкретного |

| |клієнта |

|Перепродаються |Не можуть бути перепродані |

|Переважно купують банки |Перевагу віддають великі корпорації|

З огляду на переваги валютних опціонів перед іншими видами валютних

деривативів, необхідно помітити, що їхнє використання вигідне (доцільне) у

наступних випадках:

- коли час і сума валютних надходжень не визначені;

- з метою захисту експортних і імпортних потоків товарів, чутливих до

змін ціни;

- у випадку публікації прейскурантів на свої товари в іноземній

валюті;

- з метою підтримки комерційної пропозиції на укладення контракту,

оціненого в іноземній валюті;

- у разі потреби забезпечення одночасного страхування від комерційних

і валютних ризиків.

У світовій практиці в залежності від характеру валютообмінної

операції розрізняють опціон «колл» (call) і опціон «пут» (put). Опціон

«колл» надає право його власнику купити певну суму однієї валюти в обмін на

іншу. Опціон «пут» дає власнику право продати певну суму однієї валюти в

обмін на іншу. Наприклад, якщо підприємство, купивши «пут» за гривні,

одержує право продати відповідну суму в американських доларах в обмін на

гривню, то це буде доларовий «пут».

Опціони «колл» використовують переважно:

- з метою хеджування короткої валютної позиції;

- у випадку, коли валютний курс має стійку тенденцію до підвищення;

- для перепродажу з метою одержання прибутку.

До використання опціонів «пут» переважно прибігають:

- з метою хеджування довгої валютної позиції;

- тоді, коли валютний курс має стійку тенденцію до зниження;

- з метою хеджування очікуваних надходжень і продажу валюти.

Якщо опціон виконано, то продавець опціону «колл» повинен продати

валюту власнику опціону, а продавець опціону «пут» повинен купити валюту у

власника опціону. Це є обов'язковою умовою виконання опціону (здійснення

опціонного контракту).

З юридичної точки зору учасники опціонного контракту завжди

рівноправні, з економічної точки зору у більш вигідному становищі

знаходиться покупець опціону, оскільки останнє рішення про купівлю чи

продаж валюти з настанням терміну (дати) здійснення опціону виносить саме

він, сплачуючи за це опціонну премію. Продавець опціону має право тільки

лише погодитися з рішенням покупця і виконати свої зобов'язання в одній із

наведених нижче форм:

1) у випадку продажу опціону «колл» продавець опціону повинен продати

покупцю (власнику) опціону обумовлену суму валюти;

2) у випадку продажу опціону «пут» продавець опціону зобов'язаний

купити в покупця (власника опціону) обумовлену суму валюти;

3) прийняти пропозицію власника опціону про відмовлення від його

здійснення.[7]

Розрахунок вартості опціону.

Вартість купівлі опціону (премія) визначається як відсоток від суми

опціонного контракту або як абсолютна сума за одиницю валюти і виплачується

покупцем під час продажу опціону задовго до завершення опціонного контракту

незалежно від того, чи буде він взагалі здійснений чи ні.

Вартість опціону (премія) є договірною величиною і залежить від

обсягів купівлі-продажу валют, виду валют, поточного валютного курсу і ціни

виконання опціону. Остання, у свою чергу, як правило, залежить від

поточного валютного курсу і перспектив його зміни, інформацією про це

можуть служити дані про форвардні курси валют, опубліковані у фінансових

виданнях, зокрема в «Financial Times».

У будь-якому випадку розрахунки ціни виконання ведуться таким чином,

щоб і покупець, і продавець після завершення опціону мали певний зиск.

У залежності від термінів завершення опціону відрізняють

«американські» і «європейські» опціони (іноді вживають терміни

«американський стиль» і «європейський стиль»). «Європейський» опціон

(European-type option) може бути виконаний тільки в останній день

опціонного періоду (на певну дату), «американський» (American-type option)

– будь-коли, протягом всього опціонного періоду. У світовій практиці в

різних країнах широко використовуються як «американський», так і

«європейський» опціони. Практичне застосування опціонних контрактів в

Україні базується на використанні «європейського» стилю.

Опціонні контракти суттєво відрізняються від форвардних контрактів.

Перевагою використання опціонних контрактів є те, що власник опціону може

уникнути значних збитків від різких змін валютних курсів, попередньо

зафіксувавши прийнятний для себе рівень обмінних курсів. Якщо ж таких

різких коливань обмінних курсів не буде, а курси валют залишаться

стабільними, то власник опціону може відмовитися від його виконання, а його

максимальні витрати в цьому випадку складуть лише суму, що дорівнює премії;

це і буде платою за страхування валютного ризику.

Якщо опціон завершено, то прибуток (збитки) визначають як різницю між

ціною виконання і поточним курсом проданої чи купленої валюти мінус премія:

Р = (Кп – Кв) * Б – П,

де Р – прибуток (збитки);

Кп – поточний курс валюти;

Кв – ціна виконання (курс, зафіксований в опціонному

контракті);

Б – сума опціонного контракту;

П – вартість опціону (премія).

Загальним правилом визначення доцільності здійснення опціонного

контракту є зіставлення поточного валютного курсу на день виконання опціону

з ціною виконання. Якщо на день виконання опціону спот-курс буде нижчим за

ціну виконання, то вигідно здійснити опціон «пут», а «колл» – навпаки, коли

поточний курс перевищить ціну виконання. Таким чином, можна вважати, що

прибуток і ризик продавця опціону прямо протилежні прибутку і ризику

власника. Максимальний прибуток, що дорівнює сумі премії, продавець опціону

може отримати в тому випадку, коли опціон не реалізовано. Якщо ж опціон

довершено, то продавець може навіть понести збитки, оскільки йому

доведеться купувати (продавати) валюту за курсом, що відрізняється від

поточного в невигідний для нього бік. Але на практиці, завдяки досить

надійному прогнозуванню валютних курсів, таке відбувається досить рідко, і

премія враховує можливість взаємного розподілу ризиків покупця і продавця.

В аналізі можливостей одержання прибутку чи збитків точкою відліку

може служити «беззбитковий спот-курс», що характеризується нульовим

прибутком і збитком як для продавця, так і для власника опціону. При

здійсненні опціону «колл» – це ціна виконання плюс премія, а при здійсненні

опціону «пут» - ціна виконання мінус премія, виплачена власником опціону.

Для розрахунку прибутку чи збитків важливе значення має визначення

ціни виконання опціону. Для біржових опціонів вона визначається опціонною

біржею на день завершення дії опціону. Причому, у залежності від тривалості

опціонного періоду, установлюється кілька показників ціни виконання.

Інформація про такі ціни і сума опціонної премії регулярно публікується в

системах «Рейтер» і «Телерейт».[6]

У залежності від можливості одержання прибутку чи збитків

розрізняють:

1) опціони з виграшем:

- опціони «колл» з ціною виконання, вищою за ринковий (поточний)

валютний курс;

- опціони «пут» з ціною виконання, вищою за поточний валютний курс;

2) опціони без виграшу: опціони «колл» і «пут», ціна виконання яких

дорівнює поточному валютному курсу;

4) опціони з програшем:

- опціони «колл» з ціною виконання, вищою за поточний валютний курс;

- опціони «пут» з ціною виконання, нижчою за поточний валютний курс.

Для позабіржових опціонів ціна виконання і розмір премії визначаються

покупцем і продавцем за домовленістю. Останнім часом з'явилася специфічна

форма позабіржових опціонів з нульовою вартістю – їх ще називають

«циліндром» чи «колларом». Це обумовлено подальшим розвитком ринку

опціонів, посиленням партнерства і довіри між корпораціями і банками, що

дозволяє уникнути в торгівлі опціонами спекулятивних мотивів і зосередити

увагу на головній функції опціонних контрактів – хеджуванні валютних

ризиків.

Для опціонів «європейського» стилю практично не існує додаткових

варіантів вибору, оскільки ціна і дата виконання зафіксовані попередньо. Що

стосується «американських» опціонів, то тут покупець і продавець отримують

додаткові можливості для прибутку, стежачи за динамікою обмінного курсу,

оскільки опціон може бути здійснений будь-коли, протягом дії опціонного

періоду.

Головними факторами, що визначають суму опціонної премії, є:

- поточний курс валют

- термін дії опціону;

- очікувані зміни валютних курсів;

- внутрішні відсоткові ставки;

- стиль опціону;

- розмір банківського спреду (різниця між преміями на опціони «колл»

і «пут» і ін.

Але головним чинником, що визначає розмір опціонної премії, є динаміка

ціни виконання щодо поточного спот-курса на момент продажу опціону

власнику. Премія буде тим вище, ніж вигідніше є ціна виконання щодо спот-

курса. У будь-якому випадку, якщо імовірність здійснення опціону висока, то

підвищується й опціонна премія. З іншого боку, якщо власник опціону

заплатив значну суму премії, то майже завжди йому вигідніше буде здійснити

(завершити) опціон, щоб мінімізувати збитки.

Укладаючи контракт на біржі, покупець опціону отримує стандартне

письмове підтвердження його юридичної законності, а також обов'язково

періодично отримує оперативну інформацію про позицію свого опціону щодо

поточного валютного курсу і цін на опціони інших видів. На відміну від

схеми укладення контрактів по біржових опціонах, продавець і покупець

позабіржового опціону обговорюють деталі контракту вдвох, а підтвердження

його законності може бути здійснене телефоном, факсом чи електронною

поштою. Окремий контракт, як правило, не укладається, а фактом його

здійснення є виплата опціонної премії.[7]

В Україні скільки-небудь значний організований ринок опціонів ще не

склався. Навряд чи не єдиним прикладом є спроба Української біржі опціонів

і ф’ючерсів (підрозділу Української фондової біржі) у 1994-95 р. увести

торгівлю опціонами на валютний курс, що, утім, закінчилася невдало –

насамперед, через не сформувашуся до цього часу потребу учасників ринку в

подібному виді контрактів.

3.6 Форфейтинг

Форфейтинг є однією з нових для вітчизняного ринку форм банківських

операцій, економічний зміст якої складається у фінансуванні

зовнішньоекономічної діяльності експортерів на основі надання їм

середньострокових пільгових кредитів на умовах обліку без права регресу

комерційних і фінансових векселів, власниками яких виступають підприємства-

експортери.

Передумовами виникнення форфейтингу були операції «а-форте»

(переуступка прав), що з'явилися в 50-х роках у період значного збільшення

обсягів міжнародної торгівлі в зв'язку з обмеженістю коштів експортерів для

надання середньострокових комерційних кредитів імпортерам.[2]

Поява форфейтинг була обумовлена певною недосконалістю угод «а-

форте», які ще називають формою обліку делькредере. Угоди «а-форте» також

використовувалися з метою надання кредитів експортерам, але на принципах

солідарної відповідальності під вексельні зобов'язання і поручительства

банків чи фінансових товариств. Відповідно до умов угод «а-форте»

векселедавець не мав права порушити умови тратти про солідарну гарантію

платежу, пов'язані з його підписом, але міг не гарантувати акцепту.

Індосант також мав можливість ухилитися від гарантії платежу й акцепту.

Крім того, у зв'язку із солідарністю, значно більшими були розміри

комісійних і дисконту, виплачуваних банку за даний кредит.

Із середини 80-х років з лібералізацією фінансових законодавств

багатьох країн умови кредитування були спрощені, завдяки чому в практику

введені нові види угод, що ґрунтуються на загальному договірному праві,

зокрема і форфейтинг.

Форфейтинг є двосторонньою угодою, учасниками якої виступають

продавець і покупець фінансових (платіжних) зобов'язань. Продавцем

форфейтингових платіжних зобов'язань виступає експортер, що приймає векселі

в оплату вартості поставлених товарів. Покупець (форфейтор), у ролі якого

виступає банк, купуючи платіжні зобов'язання, відмовляється від свого права

висувати зворотні вимоги до будь-якого з попередніх власників зобов'язань,

що виступають предметом угоди, а тому бере на себе всі ризики, пов'язані з

їх оплатою.

З урахуванням безумовного відмовлення форфейтора від свого права

зворотної вимоги (регресу) до продавця або до попередніх бенефіціарів,

заборгованість супроводжується забезпеченням у формі авалю, чи окремим

документом, рідше – індосаментом банку. Використання форфейтинга дозволяє

покрити ризик делькредере, ризик непередачі зобов'язань і валютний ризик

експортера.

Предметом форфейтингу є дебіторська заборгованість покупців товарів

(імпортерів), що оформляється у формі комерційних тратт (переказних

векселів) чи простих векселів. Використання в якості форфейтингових

платіжних зобов'язань простого чи перекладного векселя обумовлено їх довгим

і широким застосуванням під час кредитування торгових операцій, а також

простотою їхнього оформлення.

Форфетовані боргові зобов'язання купуються на дисконтній основі,

тобто шляхом їхнього обліку. Дисконтування відбувається по фіксованій

дисконтній ставці шляхом авансового стягування відсотків за весь період

використання кредиту. Таким чином, унаслідок цієї угоди експортер негайно

отримує на свій рахунок суму, що дорівнює номіналу виписаних векселів за

винятком розміру дисконту.

З погляду експортера контракт буде завершено тоді, коли він отримає

повне відшкодування вартості поставлених їм товарів. Форфейтор, у свою

чергу, зберігає враховані ним зобов'язання і пред'являє їх до оплати в міру

настання зазначених у них термінів.

Форфейтингові операції звичайно здійснюються в тих валютах,

рефінансування платіжних зобов'язань у яких має високу ліквідність: долари

США, німецькі марки і швейцарські франки. Використання вільно конвертованої

валюти як валюти платежу дозволяє форфейтору уникнути труднощів під час

рефінансування контракту, а також зменшити ризики втрат, пов'язані з

коливаннями валютних курсів.

Терміни оплати форфейтингових боргових зобов'язань – від одного до

п'яти років. Платник (імпортер) бажає рівномірно розподілити платежі за

векселем протягом усього терміну. Це приводить до деякого скорочення

середнього терміну кредиту, наданого імпортеру, а також дозволяє форфейтору

знизити пов'язані з кредитуванням ризики.

Для досягнення рівномірності платежів, що здійснюються, як правило,

раз на шість місяців, виписується партія векселів з різними термінами

платежу. Наприклад, при терміну погашення форфейтингового контракту

протягом трьох років виписуються шість простих векселів на рівні суми з

термінами погашення через шість місяців. Термін погашення першого векселя

настає через шість місяців від дати відвантаження продукції, а останнього –

через три роки.

Оформлення форфейтингового контракту має кілька етапів. На першому

етапі експортер, не маючи можливості надання імпортеру відстрочки платежу,

звертається до форфейтора. Останній збирає й аналізує інформацію про

учасників контракту, його характер, фінансовий стан імпортера і т.д.

Зокрема, форфейтор бажає отримати таку інформацію:

- про розмір кредитування;

- про валюту, у якій буде наданий кредит;

- про учасників контракту – імпортера й експортера (найменування і

юридичний статус фірм, країна реєстрації, за законами якої діє

фірма і т.д.);

- про характер платіжних зобов'язань, якими буде оформлено

форфейтингову заборгованість;

- про терміни платежів по форфейтинговій заборгованості;

- про форми фінансового забезпечення операції;

- про характер експортованої за контрактом продукції;

- про терміни постачання товарів і терміни надання імпортеру

товарних документів і документів про відвантаження;

- про торгові і валютні обмеження в країнах походження імпортера й

експортера і форми дозволів;

- про місце платежу по форфетованим зобов'язаннях і ін.

Експортер, отримавши від форфейтора дані про розміри винагороди, може

скорегувати остаточну суму контракту для того, щоб цілком покрити свої

витрати по форфейтинговій операції.[5]

На другому етапі експортер, одержавши від форфейтора пропозицію про

кредитування, має якийсь час, звичайно 24 години, щоб винести рішення про

укладення контраткту. Після укладення контракту набирають сили взаємні

зобов'язання учасників контракту: зобов'язання форфейтора придбати векселі

за фіксованою відсотковою ставкою і зобов'язання експортера надати такі

векселі.

Між укладенням договору на купівлю векселів і фактичним здійсненням

контракту може проминути досить тривалий час (шість і більш місяців),

оскільки контракт укладається задовго до фактичного відвантаження товару. У

цей період часу експортер виплачує форфейтору комісійні за зобов'язання, що

визначаються як певний відсоток від суми контракту, найчастіше 0,125 –

0,75% щомісячних. Комісія виплачується щомісяця авансом. Виплата комісійних

пов'язана з тим, що в цей період форфейтор повинен буде будь-коли, виконати

зобов'язання за контрактом і не може використовувати кошти для інших

інвестицій. Він також повинен залучати кошти з грошового чи валютного

ринків для фактичного обліку векселів, наражаючись на валютний і

відсотковий ризики.

Як своєрідна форма хеджування валютних ризиків експортерів, останнім

часом почали з'являтися опціони на певні види фінансових операцій, у тому

числі і платежі по форфейтинговим контрактам. Однак у такому випадку

вартість хеджування підвищується, оскільки форфейтор установлює додаткову

суму комісійних за право здійснення форфейтинга, що фактично є платою за

придбання опціону.

Під час використання форфейтингу можуть виникати додаткові види

ризиків:

1. Ризик «дефолта» з боку уряду країни походження імпортера –

можливість підприємств, організацій і установ країни виконувати

свої платіжні зобов'язання в іноземній валюті.

2. Ризик оголошення мораторію на платежі за кордон, пов'язаний з

політичними чи іншими обставинами.

3. Ризик не конвертованої валюти.

4. Ризик здійснення платежів, пов'язаний з особливостями валютного

законодавства країни походження імпортера.

Облік цих ризиків передбачає здійснення аналізу платіжного балансу,

обсягів і структури зовнішнього боргу, золотовалютних резервів і т.д.

країни походження імпортера, перерахунки ціни контракту у валюту

експортера, установлення відсоткових ставок на основі ставок форвардного

ринку і т.д.

У світовій практиці сума дисконту, стягувана на користь форфейтора за

запобігання комерційного і валютного ризиків, знаходить відображення в

відсоткових ставках євроринку за середньостроковим форвардним покриттям, а

завдяки йому – у відсоткових ставках по євровалютних депозитах і кредитам у

тих же валютах, що і комерційні контракти.

У практиці діяльності вітчизняних експортерів і банків форфейтинг

тільки починає впроваджуватися, а тому деякі питання правового забезпечення

ще не досить урегульовані. Специфікою форфейтинга є неоднозначний його

характер. Це кредитно-вексельний контракт, пов'язаний з розрахунками в

іноземній валюті, а тому необхідно одночасне дослідження правових аспектів

як кредитних відносин, так і вексельного обігу і валютного регулювання.

Згідно з Положенням Національного банку України «Про кредитування»

№246 від 28.09.1995 р. форфейтингові контракти можна характеризувати як

своєрідну форму кредитного договору у вигляді комерційного кредиту

експортеру. Пункт 36 Положення визначає комерційний кредит як товарну форму

кредиту, що характеризує відносини з питань переподілу матеріальних фондів

і визначає кредитний контракт між двома суб'єктами господарської

діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють

свої господарські відносини і можуть утворювати платіжні кошти у вигляді

векселів – зобов'язань боржника оплатити кредитору певну суму у визначений

термін. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари,

виконані роботи, зроблені послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка

платежу. У світовій практиці форфейтинг використовують переважно для

експорту засобів виробництва.

При цьому необхідно відзначити, що в Положенні «Про кредитування»

закладена можливість чітко розмежовувати форфейтинг і угоду «а-форте»: «У

випадку оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інших

контрактів про надання кредиту не укладається». Погашення такого кредиту

може здійснюватися: 1) виплатою боргу за векселем; 2)передаванням векселя

іншій юридичній особі (крім банків і кредитних установ); 3) переоформленням

комерційного кредиту на банківський.

Через специфіку форфейтингових операцій, пов'язану з тим, що фактично

кредит імпортеру надає не форфейтор, а експортер, виникає необхідність в

обліку додаткових витрат експортера на одержання й оплату цього кредиту у

вартості експортованої продукції. Експортер буде намагатися цілком або

частково перекласти свої додаткові витрати на імпортера, підвищивши ціну

контракту чи на основі додаткової домовленості про те, що протягом терміну

відстрочки платежу імпортер буде виплачувати експортеру відповідні

відсотки.

4. ОХОРОНА ПРАЦІ

4.1 Законодавчі акти про охорону праці

Законодавство про охорону праці складається з закону "Про охорону

праці", Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів.

Охорона праці – це система правових, соціально-економічних,

організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних

заходів і засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності

людини в процесі праці.

Закон України "Про охорону праці" визначає основні положення по

реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і

здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює при участі відповідних

державних органів відносини між власником підприємства, установи і чи

організації уповноваженим їм органом і працівником з питань безпеки,

гігієни праці і виробничого середовища і встановлює єдиний порядок

організації охорони праці в Україні.

Чинність Закону поширюється на всі підприємства, установи й організації

незалежно від форм власності і видів їхньої діяльності, на всіх громадян,

що працюють, а також притягнуті до праці на цих підприємствах.

У випадку, коли міжнародними чи договорами угодами, у яких бере участь

Україна, установлені більш високі вимоги до охорони праці, чим ті, що

передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного

договору чи угоди.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх

працівників, сприяючи росту продуктивності праці, поліпшенню якості роботи,

підвищенню ефективності суспільного виробництва і підйому на цій основі

матеріального і культурного рівня трудящих.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

- пріоритету життя і здоров'я працівників відповідно до результатів

виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за

створення безпечних і нешкідливих умов праці;

- комплексного рішення завдань охорони праці на підставі національних

програм з цих питань і з урахуванням інших напрямків економічної і

соціальної політики, досягнень в області науки і техніки й охорони

навколишнього середовища;

- соціального захисту працівників, повного відшкодування збитку людям, що

потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних

захворюваннях;

- установлення єдиних нормативів по охороні праці для всіх підприємств,

незалежно від форм власності і видів їхньої діяльності;

- використання економічних методів керування охороною праці, проведення

політики пільгового оподатковування, що сприяє створенню безпечних і

нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів для охорони

праці;

- здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення

кваліфікації працівників з питань охорони праці;

- забезпечення координації діяльності державних органів, установ,

організацій і суспільних об'єднань, що вирішують різні проблеми охорони

здоров'я, гігієни і безпеки праці, а також співробітництва і проведення

консультацій між власниками і працівниками (їхніми представниками), між

усіма соціальними групами при прийнятті рішень, щодо охорони праці на

місцевому і державному рівнях;

- міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використання

світового досвіду організації роботи з поліпшення умов і безпеки праці.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, що працюють на

підприємствах, розташованих на території України, мають такі ж права на

охорону праці, як і громадяни України.

4.2 Санітарно-гігієнічні вимоги до приміщення ІОЦ.

Персональні ЕОМ є виробами складної обчислювальної техніки і, як будь-

який прилад, вимагають при роботі з ним дотримання визначених методів

безпечної роботи і техніки електробезпечності, зневага якими може заподіяти

чимало неприємностей.

Технічні і периферійні засоби ПЕОМ повинні відповідати вимогам безпеки

при їхній експлуатації, монтажі, ремонті й обслуговуванні окремих

комплексів і систем у цілому. Пристрої керування ПЕОМ, пристрої вводу-

виводу і підготовки даних у процесі експлуатації повинні бути

вогнебезпечними і відповідати вимогам безпеки протягом усього терміну

служби.

Органи керування технічними засобами ПЕОМ, пристрої вводу-виводу,

засоби діагностики і контролю роботи повинні виключати нагромадження

статичної електрики в небезпечних кількостях. Окремі блоки ЕОМ допускається

експлуатувати з пристроями зняття електричного заряду.

Типовими відчуттями людей, що працюють до кінця робочого дня з

персональними комп'ютерами, є головний біль, різь в очах, що тягнуть болі в

м'язах шиї, рук і спини, сверблячка шкіри на обличчі і т.д. Випробовувані

день у удень вони можуть привести до мігреней, частковій утраті зору,

сколіозу, шкірним запаленням та іншим захворюванням.

До шкідливих виробничих факторів відносяться:

а) неоптимальний склад і стан повітря:

- підвищена запиленість повітря;

- підвищена чи знижена вологість;

- підвищена рухливість;

б) неоптимальне освітлення:

- недолік освітленості;

- нерівномірність освітлення;

в) підвищений рівень шуму.

4.2.1 Вимоги безпеки до технічних засобів ПЕОМ

Основним джерелом ергономічних проблем, зв'язаних з охороною здоров'я

людей, що використовують у своїй роботі автоматизовані інформаційні системи

на основі персональних комп'ютерів, є дисплеї (монітори), особливо дисплеї

з електронно-променевими трубками. Вони являють собою джерела найбільш

шкідливих випромінювань, що несприятливо впливають на здоров'я операторів.

Результати, отримані в ході досліджень, носять поки ще переважно

статистичний характер і не мають адекватного пояснення. Частотний спектр

випромінювання монітора характеризується наявністю рентгенівських,

ультрафіолетових, інфрачервоних і інших електромагнітних коливань.

Небезпека рентгенівського і частини інших випромінювань більшістю учених

визнається зневажено малою, оскільки їхній рівень досить невеликий і в

основному поглинається покриттям екрана. Найбільш важка ситуація зв'язана,

очевидно, з полями випромінювань дуже низьких частот, що, як з'ясувалося,

здатне викликати біологічні ефекти при впливі на живі організми.

Конструкція монітора повинна забезпечувати можливість фронтального

спостереження екрана шляхом повороту корпуса в горизонтальній площині

навколо вертикальної осі в межах ± 30° і у вертикальній площині навколо

горизонтальної осі в межах ± 30° з фіксацією в заданому положенні. Дизайн

моніторів повинний передбачати фарбування в спокійні м'які тони з

дифузійним розсіюванням світла. Корпус монітора і ПЕОМ, клавіатура повинні

мати матову поверхню одного кольору з коефіцієнтом відображення 0,4 – 0,6 і

не мати блискучих деталей, здатних створювати відблиски.

Конструкція монітора повинна передбачати наявність ручок регулювання

яскравості і контрасту, що забезпечують можливість регулювання яскравості і

контрасту, що забезпечують можливість регулювання цих параметрів від

мінімальних до максимальних значень.

Монітор і ПЕОМ повинні забезпечувати потужність експозиційної дози

рентгенівського випромінювання в будь-якій крапці на відстані 0,05м від

екрана і корпуса монітора при будь-яких положеннях регулювальних пристроїв

не вище 7,74x10 А/кг, що відповідає еквівалентній дозі, рівної 0,1

мбэр/година (100 мкр/година).

Що стосується інших функціональних порушень, то ті з них, що зв'язані з

кістяком людини, обумовлені тривалими статичними навантаженнями,

викликаними поганою організацією робочого місця користувача: незручної чи

невідповідною по розмірах меблі, незручним взаємним розташуванням

компонентів системи персонального комп'ютера, відсутністю достатнього для

вільних рухів і зміни пози місця. Невдала організація клавіатури, або

незручна конструкція миші здатні викликати "нагромадження" захворювань

сухожиль, м'язів і нервових закінчень. Крім того, виникнення хвороб спини,

шиї і рук фахівці пояснюють тим, що при роботі з клавіатурою комп'ютера

користувачі з високою швидкістю повторюють ті самі рухи (типу швидких

натискань миші, переміщення миші, нахилів і поворотів голови і т.п.).

4.2.2 Вимоги безпеки до мікроклімату

Один з факторів впливу зовнішнього середовища – мікрокліматичні

умови. Атмосферне повітря у своєму складі містить (у відсотках по обсязі):

- азот – 78,08;

- кисень – 20,95;

- аргон, неон і інші інертні гази – 0,93;

- вуглекислий газ – 0,03;

- інші гази – 0,01.

Повітря такого складу найбільш сприятливе для подиху. Пари і гази

утворять з повітрям суміші, а тверді і рідкі частки речовини – дисперсні

системи: аерозолі, що поділяються на пил (розмір твердих часток більш 1

мкм), дим (менш 1 мкм) і туман (розмір рідких часток менш 10 мкм). Пил

буває крупно- (розмір часток більш 150 мкм), середньо- (50-100 мкм) і

дрібнозернистої (менш 10 мкм). Джерелом пилу в машинному залі ОЦ є тертьові

механічні частини зовнішніх пристроїв ЕОМ, папір для друкувальних пристроїв

і недостатнє кондиціонування повітря. Шкідливі речовини, добре розчиняючи в

біологічних середовищах, здатні вступати з ними у взаємодії, викликаючи

порушення нормальної життєдіяльності. У результаті їхньої дії в людини

виникає хворобливий стан отруєння, небезпека якого залежить від тривалості

впливу, концентрації та виду речовини.

Шкірні захворювання зв'язані в основному з тим, що наелектризований

екран дисплея притягає частки зваженої в повітрі пилу, так що поблизу його

"якість" повітря погіршується й оператор змушений працювати в більш

запиленій атмосфері.

Оптимальні і припустимі умови мікроклімату в обчислювальному центрі

(ОЦ) установлюються з урахуванням надлишку тепла, виділюваного від

технічних і периферійних пристроїв ПЕОМ, ваги виконуваної роботи, а також

часу року (табл. 4.2.2.1). Мікроклімат визначається діючими на організм

програмістів сполученнями температури, вологості і швидкості руху повітря.

У приміщеннях ОЦ необхідно підтримувати оптимальні умови

мікроклімату за допомогою вентиляційних і опалювальних систем, виконаних

відповідно до СНиП П-33-75. Джерелом високої температури в машинному залі

ОЦ є зовнішні пристрої ЕОМ: АЦПУ, дисплеї, а також погана робота

кондиціонерів. Вологість повітря дуже впливає на терморегуляцію організму.

Температура повітря в холодний і теплі період року повинна бути в межах

+20...25 °З, оптимальна величина відносної вологості складає 40-60% при

швидкості руху повітря не більш 0.1 м/с, подача зовнішнього повітря в

приміщення лабораторії обсягом до 20 м3 на один працівника не повинна бути

менш 30 м3/ч.

Таблиця 4.1 Оптимальні норми мікроклімату для приміщень із ВДТ і ПЕОМ.

(Параметри для дотримання рекомендуються).

|Період року |Категорія |Температура |Відносить. |Швидкість |

| |робіт |повітря, гр. З |вологість |руху |

| | |не більш |повітря, % |повітря, м/с|

|Холодний |легка – 1a |22-24 |40-60 |0,1 |

| |легка – 1б |21-23 |40-60 |0,1 |

|Теплий |легка – 1a |23-25 |40-60 |0,1 |

| |легка – 1б |22-24 |40-60 |0,2 |

Примітки: до категорії 1а відносяться роботи, які робляться сидячи і не

потребують фізичної напруги, при яких витрата енергії складає до 120

ккал/год; до категорії 16 відносяться роботи, вироблені сидячи, стоячи, чи

зв(язані з ходьбою, що супроводжуються деякою фізичною напругою, при яких

витрата енергії складає від 120 до 150 ккал/ч.

Повітря в приміщеннях роботи програмістів і операторів обчислювальних

систем повинний бути очищений від шкідливих речовин, пилу і

мікроорганізмів. Патогенна флора повинна бути виключена. У приміщеннях

лабораторій ІОЦ загальна кількість колоній на 1 м3 не повинна перевищувати

1000. У приміщеннях ОЦ повітря робочої зони повинний відповідати

установленим вимогам ДСТ 12.1.005-76 з незначним надлишком тепла від

відеотерміналів і пристроїв відображення інформації (табл. 5.2.2.1).

При одночасному перебуванні в приміщеннях ОЦ технічних і периферійних

пристроїв ПЭВМ, програмістів і операторів обчислювальних систем, коли

температура зовнішнього середовища вище +25 °С, припустима температура

повітря в приміщеннях не повинна перевищувати +31...+33 °С зі значним

надлишком тепла від ПЕОМ. При тривалому впливі підвищеної температури

відбувається порушення водно-сольового, білкового і вітамінного обмінів в

організмі працівників ОЦ. У результаті настає розслаблення організму,

зниження уваги і швидкості сприйняття з пристроїв відображення інформації.

При впливі високої температури, інтенсивного теплового випромінювання

можливий перегрів організму, що характеризується підвищенням температури

тіла, рясним потовиділенням, частішанням пульсу і підвищенням частоти

подиху, різкою слабістю, запамороченням, а у важких випадках – появою чи

судорог теплового удару.

Таблиця 4.2 – Оптимальні і припустимі параметри температури і відносної

вологості повітря в приміщеннях із ВДТ і ПЭВМ. (Параметри для дотримання

обов'язкові).

|Оптимальні параметри |Припустимі параметри |

|Температура С° |відносна |Температура З° |відносна |

| |вологість, % | |вологість, % |

|19 |62 |18 |39 |

|20 |58 |22 |31 |

|21 |55 |– |– |

Примітка: швидкість руху повітря – не більш 0,1 м/с

Площа на одне робоче місце з ПЭВМ повинна складати не менш 6,0 кв.м., а

обсяг не менш 20,0 куб.м.

Для внутрішньої обробки інтер'єра приміщень з моніторами і ПЭВМ повинні

використовуватися дифузно-віддзеркалювані матеріали з коефіцієнтом

відображення для стелі – 0,7-0,8; для стін – 0,5-0,6; для підлоги – 0,3-

0,5.

Поверхня підлоги в приміщеннях експлуатації моніторів і ПЕОМ повинна

бути рівної, без вибоїв, неслизької, зручної для очищення і для вологого

збирання, мати антистатичні властивості.

4.2.3 Освітлення

Правильно спроектоване і виконане висвітлення забезпечує можливість

нормальної виробничої діяльності. При освітленні виробничих приміщень

використовують природне і штучне висвітлення. Недолік природного світла

передбачає застосування системи змішаного висвітлення. Освітленість на

робочому місці повинна відповідати характеру зорової роботи, що

визначається наступними трьома параметрами:

- об'єкт розрізнення – найменший розмір розглянутого предмета;

- тло – поверхня, що прилягає безпосередньо до об'єкта розрізнення;

- контраст об'єкта з тлом – характеризується співвідношенням

яскравостей розглянутого об'єкта.

При роботі за дисплеєм освітленість визначається мінімальним об'єктом

розрізнення – шириною лінії рукописного чи друкованого тексту, що читає

програміст із листа. Для даного виду роботи нормована освітленість складає

400 люкс.

Збереження зору людини, стан його центральної нервової системи і

безпека на виробництві значною мірою залежать від умов освітлення.

Недостатнє освітлення приводить до напруги зору, передчасної утоми і

послабляє увагу. Надмірно яскраве висвітлення викликає осліплення,

роздратування і різь в очах. Неправильний напрямок світла на робоче місце

може створити різкі тіні, відблиски і дезорієнтувати працюючого. Це може

привести до професійних захворювань.

Приміщення з моніторами і ПЕОМ повинні мати природне і штучне

висвітлення. Природне висвітлення повинне здійснюватися через

світлопрорізи, орієнтовані переважно на північ і північний схід

забезпечувати коефіцієнт природного висвітлення (КЕО) не нижче 1,2 % у

зонах зі стійким сніжним покривом і не нижче 1,5 % на іншій території.

У приміщеннях ОЦ застосовується, як правило, бічне природне

висвітлення. Для загального висвітлення приміщення ОЦ використовуються

люмінесцентні лампи.

Їх перевага:

- висока світлова віддача (до 75 лм/вт і більш);

- тривалий термін служби (до 10000 годин);

- мала яскравість світної поверхні;

- спектральний склад випромінюваного світла.

Одним з недоліків таких ламп є висока пульсація світлового потоку, що

викликає стомлення зору. По цьому коефіцієнт пульсації освітленості

регламентований у межах 10-20 % у залежності від розряду зорової роботи.

Для приміщення з досить високим коефіцієнтом відображення стелі і стін

використовуємо в розрахунку метод світлового потоку. Характер роботи –

середня точність. Розмір об'єкта розрізнення – від 0,5 до 1,0 мм. Контраст

об'єкта з тлом – середній. Тло – середнє. Найменша освітленість при

газорозрядних лампах (комбіноване висвітлення) – 400 лк.

Світловий потік F, що віддається однією лампою виражається формулою:

де

[pic] (5.2.3.1)

[pic] – мінімальна освітленість, лк;

[pic] – площі приміщення, м2;

[pic] – коефіцієнт запасу;

[pic] – число світильників загального висвітлення;

[pic] – коефіцієнт використання освітлювальної установки;

[pic] – поправочний коефіцієнт (відношення мінімальної освітленості до

середньої горизонтальної).

Для визначення коефіцієнта використання освітлювальної установки

необхідно обчислити індекс приміщення по формулі:

[pic] (5.2.3.2)

де

[pic] – довжина і ширина приміщення;

[pic] – висота кріплення світильників.

[pic]

З таблиць у [1] беремо необхідні значення і приймаємо необхідну

кількість світильників рівне 16. Одержуємо:

[pic]

На основі проведеного розрахунку вибираємо тип установлюваних ламп – ЛБ-

80.

4.2.4 Шум і вібрація

Одним з найбільш розповсюджених факторів зовнішнього середовища, що

несприятливо впливають на організм людини, є шум.

Любою джерело шуму характеризується насамперед звуковою потужністю.

Потужність джерела P – це загальна кількість звукової енергії,

випромінюваної джерелом шуму в навколишнє простір за одиницю часу. Шум

шкідливо діє на організм і знижує продуктивність праці. Рівень звукового

тиску стосовно порога чутності L=120-130 Дб відповідає порогові болючого

відчуття. Звуки, що перевищують по своєму рівні цей поріг, можуть викликати

болі й ушкодження у слуховому апараті. Шум створює значні навантаження на

нервову систему людини, робить на нього психологічний вплив.

Джерелом шуму в машинному залі ОЦ є механічні пристрої ЕОМ. Людина,

працюючи при шумі, звикає до нього, але тривала дія сильного шуму викликає

загальне стомлення, може привести до погіршення слуху, а іноді і до

глухоти, порушується процес травлення, відбувається зміна обсягу внутрішніх

органів. Ці шкідливі наслідки шуму тим більше, ніж сильніше шум і триваліше

його дія. Таким чином, шум на робочому місці не повинний перевищувати

припустимих рівнів, значення яких приведені в ДСТ 12.1.003-83 (табл.

5.2.4.1).

При виконанні основної роботи на моніторах і ПЕОМ (диспетчерські,

операторські, розрахункові, кабіни і посади керування, зали обчислювальної

техніки й ін.) де працюють інженерно-технічні працівники, що здійснюють

лабораторний, аналітичний чи вимірювальний контроль, рівень шуму не

повинний перевищувати 60 дба.

У приміщеннях операторів ЕОМ (без дисплеїв) рівень шуму не повинний

перевищувати 65 дБА.

На робочих місцях у приміщеннях для розміщення гучних агрегатів

обчислювальних машин (АЦПУ, принтери й ін.) рівень шуму не повинний

перевищувати 75 дба.

Шумливе устаткування (АЦПУ, принтери й ін.), рівні шуму якого

перевищують нормовані, повинне знаходиться поза приміщенням з монітором і

ПЕОМ.

Знизити рівень шуму в приміщеннях з моніторами і ПЕОМ можна

використанням звуковбирних матеріалів з максимальними коефіцієнтами

звукопоглинання в області частот 63 - 8000 Гц для обробки приміщень

(дозволених органами й установами Держсанепіднадзора), підтверджених

спеціальними акустичними розрахунками.

Додатковим звукопоглинанням служать однотонні занавеси з щільної

тканини, що гармоніюють з фарбуванням стін і підвішені в складку на

відстані 15-20 див від огородження. Ширина занавеси повинна бути в 2 рази

більше ширини вікна.

Таблиця 4.3 - Припустимі рівні шуму.

|Робоче місце |Рівні звукового тиску в дБ в октавних смугах зі |

| |середньо геометричними частотами, Гц |

| |63 |125 |250 |500 |1000 |2000 |4000 |8000 |

|Приміщення для |71 |61 |54 |49 |45 |42 |40 |38 |

|розміщення гучних | | | | | | | | |

|агрегатів ЕОМ | | | | | | | | |

4.2.5 Система захисту оператора ПЕОМ в ІОЦ від поразок електричним струмом

Проходячи через організм, електричний струм викликає термічну,

електролітичну і біологічну дію. У результаті можуть виникнути різні

порушення і навіть повне припинення діяльності органів подиху і кровообігу.

Величина струму, що протікає через тіло людини, є головним чинником, від

якого залежить результат поразки: чим більше струм, тим небезпечніше його

дія. Граничний відчутний струм – 0,6-1,6 ма (50 Гц). Граничний струм, – 10-

15 ма (50 Гц) викликає сильні і дуже хворобливі судороги м'язів грудної

клітки, що приводе до утруднення навіть припиненню подиху. При 100 ма струм

безпосередньо впливає також і на м'язи серця, що в кінцевому результаті

приводить до смерті. Найбільш небезпечним є перемінний струм з частотою 20-

100 Гц.

Електроустаткування ОЦ відноситься до установок напругою до 1000 В. У

приміщенні машинного залу основними технічними засобами, що забезпечують

безпеку робіт, є:

- заземлення;

- занулення;

- відключення.

Захисним заземленням називається навмисне з'єднання неструмоведучих

частин, що можуть випадково виявитися під напругою, із пристроєм, що

заземлює.

Заземленню підлягають корпуса ЕОМ, трансформаторів, металеві оболонки

кабелів і проводів, металеві огородження.

Для електроустановок з напругою до 1000 В опір пристрою, що заземлює,

повинне бути не більш 10 Ом.

Зануленням називається навмисне з'єднання неструмоведучих частин, що

випадково можуть виявитися під напругою, з багаторазово заземленим нульовим

проводом.

Захисний ефект занулення полягає в зменшенні тривалості замикання на

корпус, а отже, у скороченні часу впливу електричного струму на людину.

Захисне відключення – система захисту, що автоматично відключає

електроустановку при виникненні небезпеки поразки електричним струмом.

Для ділянки персональних комп'ютерів найбільш прийнятним варіантом є

захисне заземлення, тому що корпуса комп'ютерів і периферії звичайно

виконані не зі струмопровідних матеріалів, а також маються спеціальні клеми

для підключення заземлення.

4.2.6 Пожежна профілактика на ділянці ПЭВМ

Пожежі становлять велику небезпеку для працюючих і можуть заподіяти

величезний матеріальний збиток.

При проектуванні і будівництві будинків і приміщень (зокрема, машинного

залу) також повинні бути дотримані протипожежні міри:

- захист дерев'яних конструкцій досягається просоченням вогнебезпечними

хімічними препаратами (наприклад, антипіринами), покриттям вогнезахисними

фарбами;

- для обмеження поширення пожежі влаштовують протипожежні перешкоди: стіни,

перегородки, перекриття, двері, ворота, люки, вікна. Усе це повинне бути

виконане з неспалених матеріалів;

Необхідно передбачити безпечну евакуацію людей на випадок виникнення

пожежі. При пожежі люди повинні залишити приміщення протягом мінімального

часу. Відповідно до СНиП 11-2-80 число евакуаційних виходів з будинків,

приміщень повинне складати не менш двох.

Для гасіння пожеж у машинному залі ОЦ необхідно застосовувати

вуглекислотні і порошкові вогнегасники, що мають високу швидкість гасіння,

великим часом дії можливістю гасіння електроустановок, високою ефективністю

боротьби з вогнем.

Виходячи з норм пожежної безпеки, для машинного залу ОЦ площею до 100

м2 (для нашого випадку близько 40 м2) вимагаються наступні первинні засоби

пожежегасіння:

- один вуглекислотний вогнегасник типу ОУ-5 чи ОУ-8, за допомогою якого

можна гасити загоряння різних матеріалів і установок напругою до 1000B;

- один хімічно-пінний (ОХП-10) чи повітряно-пінний вогнегасник (ОВП-5 чи

ОВП-10), за допомогою якого можна гасити тверді матеріали і пальні рідини

(крім установок під напругою);

Замість вуглекислотного допускається застосування порошкового

вогнегасника (наприклад, типу ОК-10).

ВИСНОВКИ

У сучасному економічному світі жодна компанія, жоден інвестор не може

собі дозволити ігнорувати основні концепції міжнародних фінансів. На

конкурентне становище окремих суб'єктів бізнесу, незалежно від того, чи

займаються вони міжнародними угодами чи ні, можуть вплинути і зміни

обмінних курсів, і різні темпи інфляції, і різниця в процентних ставках. А

якщо підприємство займається міжнародною діяльністю, то ця імовірність

значно зростає.

Для компаній, що працюють на міжнародному ринку, прийняття відповідних

рішень у цій сфері утрудняється і національними відмінностями в банківських

правилах і торгових нормативних актах, способах регулювання ринку і

ступенем політичної стабільності в країні їхньої діяльності.

У наші дні всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, якщо вони

хочуть збільшити доходи і зменшити ризики, повинні уявляти, як впливають

значення обмінних курсів на їхню фінансову діяльність. Тому вивчення

законів міжнародних фінансів, зокрема стратегій керування валютними

ризиками, є необхідною особливістю навчання сучасному бізнесу.

Інтеграція світової економіки відбувається всеприскорюючимися темпами.

Національні границі навіть самих великих країн більше не ізолюють бізнес,

не захищають підприємства від іноземної конкуренції, але і не перешкоджають

новим можливостям. Фахівці підприємств, що не схотіли або не змогли вивчити

закони міжнародних фінансів, мають мало шансів, щоб ефективно конкурувати

чи домогтися оптимальних результатів.

Тому що керування валютними ризиками є невід'ємною частиною міжнародних

фінансів, то вивчення і знання сутності і принципів його використання є

запорукою успішної діяльності підприємства.

Велика частина міжнародних фінансів обертається навколо складностей, з

якими учасникам міжнародних валютних ринків приходиться зіштовхуватися при

здійсненні угод з різними валютами. Успішна робота в більшості сфер

міжнародних фінансів визначається глибоким проникненням у сутність

процесів, пов’язаних з обмінним курсом, і причин, що викликають ці зміни.

Економічними факторами, що викликають зміни обмінних курсів є попит та

пропозиція. Оскільки обмінні курси є ринковими цінами однієї валюти в

одиницях іншої, зміни обмінних курсів пояснюються змінами попиту та

пропозиції конкретної валюти на валютному ринку.

Зростання експорту товарів і послуг збільшує попит на валюту країни-

експортера, що веде до підвищення вартості її валюти. Зниження експорту

приводить до зниження вартості валюти.

Уряди також можуть регулювати вартість своїх валют, купувати і

продавати на валютному ринку великі партії іноземної валюти, проводити таку

економічну політику, що впливає на зміну попиту та пропозиції валюти їхніх

країн, а також укладати міжнародні договори, що мають відношення до

обмінних курсів.

Різниця в цінах валюти покупця і продавця, чи спред, складає витрати на

обмін валюти. Ціна покупця – це та ціна, що дилер пропонує при покупці

валюти; ціна продавця – це ціна, за якої він готовий продати цю валюту.

Величина спреда залежить від того, які витрати і ризики несе дилер валютних

обмінів.

Обмін валют регулюється трьома основними типами контрактів. Спотові є

негайним обміном валют. Контракти форвардного обміну – це обмін обговореної

кількості валюти в якийсь час у майбутньому. Валютні ф'ючерсні контракти –

це стандартизовані, що мають гарантію здійснення, форвардні контракти,

якими торгують на МВР. Для підприємств кожний з типів контрактів має свої

переваги і недоліки в залежності від типів і умов здійснюваних угод.

Тому що банки є однією з головних «фігур» у здійсненні

зовнішньоторговельних операцій підприємством, то розгляд їхньої діяльності

на валютних ринках є також актуальним питанням. За останні два десятиліття

банківська справа воістину стала багатонаціональним бізнесом. Банки, що

обмежують свою діяльність єдиним, національним ринком, виявляють, що

знаходяться в невигідному конкурентному положенні. Цей феномен особливо

очевидний на ринках євровалют, на яких банки здійснюють операції у валютах,

відмінних від валюти країни, у якій розміщається той чи інший банк. Банки

створили безліч найрізноманітніших корпоративних структур, що дозволяють їм

вести ділові операції з перетинанням національних границь.

Спроби національних регулювальних органів контролювати чи обмежувати

ринок міжнародних банківських послуг не вдаються. Ці невдачі пояснюються

легкістю, з якою міжнародні банки можуть перенести свої операції з однієї

країни в іншу.

Таким чином, можна зробити висновок, що дана робота є актуальною в

умовах сьогоднішньої всезростаючої міжнародної діяльності підприємств на

валютних ринках. Вивчення даної теми дозволить підприємствам уникнути чи

запобігти, а в крайньому випадку мінімізувати збитки, що виникають від

операцій з іноземною валютою. Так само, що не менш важливо, ця робота може

ознайомити з діяльністю банківських установ, до послуг яких у будь-якому

випадку доводиться прибігати підприємствам при здійсненні діяльності ЗЕД. І

саме головне, вона може допомогти зробити правильний вибір в ухваленні

рішення стосовно методу страхування валютних ризиків.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений:

Учебник / Науч. Ред. Д-р економ. Наук, професор В.В.Круглов. – М.: ИНФРА-М,

1998. – 432 с.

2. Ющенко В.А., Управління валютними ризиками: Навчальний посібник. –

К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 444 с.

3. Рэдхэд К. Управление финансовыми рисками. Пер. с англ. – М.: ИНФРА –

М, 1996. – 288 с.

4. Де Ковни Ш. Стратегии хеджирования. – Пер. с англ. – М.: ИНФРА –

М, 1996. – 208 с.

5. Васюренко О.В. Механизм осуществления банковских операций с

иностранной валютой. – Харьков: Гриф, 1997. – 176 с.

6. Долан Э.Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика.

– Л.: Профико, 1991. – 448 с.

7. Міщенко В.І. Валютне регулювання. – Суми: Слобожанщина, 1995. – 52

с.

8. Носкова И.Я. Международные валютно-кредитные отношения. – М.:

ЮНИТИ, 1995. – 208 с.

9. Носкова И.Я. Финансовые и валютные операции. – М.: ЮНИТИ, 1996. –

175с.

10. Общая теория денег и кредита. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. –

304 с.

11. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые

отношения. – М.: Прогрес, Универс, 1994. – 496 с.

12. Роуз Питерс С. Банковский менеджмент. – М.: Дело ЛТД, 1995. – 768

с.

13. Ющенко В.А. Курсоутворення в Україні та уроки інших з перехідною

економікою // Вісник Національного банку України. – 1997. -і №7. – С. 3—9.

14. Альтшулер А.Б. Международное валютное право. – М., 1984.

15. Хэррис, Дж. Мэнвил Международные финансы / Перевод с англ. – М.:

Информационно-издательский дом “Филинъ”, 1996. – 296 с.

16. Внешнеэкономическая деятельность предприятия. Основы / Под ред.

Л.Е.Стровского. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1996.

17. Шмитгофф К. Експорт: право и практика международной торговли. –

М.: Юридическая литература, 1993. – 378 с.

18. Гольцберг М.А. Международная торговля. – М.: Бином, 1994. – 306

с.

19. Розенберг Д. «Бізнес. Маркетинг.» Термінологічний словник. -

1997. -469с.

20. Хоскинг А. Курс підприємництва: Пер. с англ. - М.: «Міжнародні

відносини», 1993. - 352с.

21. «Енциклопедичний словник бізнесмена»: Менеджмент, маркетинг,

інформатика. /під заг. Ред. М.І. мадаванова.-К.: Техніка, 1993.-856с.

ДОДАТОК А

Вибір стратегії менеджменту валютного ризику

|Оцінка ризику |

|Розрахунок потенційних збитків |

|(прибутку), пов'язаних з коливанням |

|валютних курсів |

| |Розмір | |

|незначні |збитків |значні |

| |(прибутку) | |

|Нейтральне |

|відношення |

|до ризику |

| |Розмір | |

|сприятливі |збитків |несприятливі |

| |(прибутку) | |

|Нейтральне | |Прогнозування |

|відношення | |і запобігання |

|до ризику | |валютного ризику |

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6