Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Наприклад, згідно з п. 2.1. Положення про порядок видачі банками банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій [696] Затверджене Постановою Правління НБУ № № 275 від 17.07.2001 р. (зареєстровано в Мінюсті України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921)., на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

- приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

- відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

- розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Якщо відповідну ліцензію буде отримано, банк зможе ряд операцій здійснювати на її підставі, без отримання додаткових дозволів (зокрема, це лізинг, послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток тощо). Для здійснення ряду інших банківських операцій (зокрема, операцій з валютними цінностями, в тому числі неторговельних; ведення кореспондентських рахунків тощо) банк поряд із отриманою банківською ліценцією повинен отримати від НБУ письмовий дозвіл.

Встановлення зазначеного спрощеного режиму ліцензування є позитивним зрушенням і дозволяє мінімізувати забюрократизованість у відносинах між центробанком і банківським сектором держави.

До локальних актів банківських установ належать також акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів (положення про кредитування, правила відкриття та ведення рахунків). Зокрема, як приклад зазначеного локального акту можна назвати договір про відкриття і ведення депозитного рахунку, який укладається між банком та клієнтом і є обов`язковим для виконання для обох сторін. Особливістю цього договору є те, що його умови розробляє банк, а клієнт лише погоджується з ними, підписуючи такий договір. У цивільному праві такі договори дістали назву договорів приєднання.

Наступну групу локальних актів становлять положення про окремі служби всередині самої банківської установи - положення про юридичну службу, положення про відділ кредитування (або кредитний комітет), положення про ревізійну комісію тощо. До локальних актів слід також віднести нормативні акти, які визначають статус філій та представництв банківських установ. Такі положення визначають правовий статус філії або представництва банку, визначають межі їх компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокремленим підрозділом. Г.А. Тосунян, А.Ю. Вікулін та А.М. Екмалян відносять до джерел банківського права також акти союзів і асоціацій кредитних організацій та акти Конституційного Суду РФ. [181] Банковское право РФ. Общая часть. - С. 133-135.

Щодо першого виду, то банківське законодавство України передбачає створення банківських об'єднань, в тому числі банківських корпорацій, банківських та фінансових холдингових груп та банківських спілок і асоціацій. Однак у законодавстві немає вказівки щодо конкретних видів нормативно-правових актів, які можуть приймати зазначені суб'єкти банківських правовідносин.

Також, відповідно до ст. 13 зазначеного закону, з метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Такі неприбуткові об'єднання наділені компетенцією приймати акти, однак вони не можуть бути обов'язковими для членів банківських асоціацій (спілок), оскільки останні є договірними об'єднаннями банків і не мають права втручатися у діяльність банків - членів асоціації (спілки).

Отже, зазначені акти банківських об'єднань можна розглядати в якості джерела банківського права, однак вони мають досить обмежене поле дії (фактично, їх можуть розглядати як локальні) - в межах правовідносин, що виникають між учасниками (членами) банківського об'єднання.

Водночас неприбуткові банківські об'єднання можуть впливати на процес законотворчої діяльності шляхом розробки проектів законодавчих актів, що регулюють відносини в сфері банківської діяльності, а також пропозицій з удосконаленню чинного законодавства та подання таких пропозицій до суб'єктів законодавчої ініціативи, які безпосередньо зможуть їх заявити в парламенті. Як приклад можна навести роботу Асоціації „Київський Банківський Союз” (КБС), до якої вже влітку 2002 р. входило 38 фінансово-кредитних установ країни Зокрема банки „Аваль”, „Авторитет”, „АЖИО”, „Аллонж”, „Аркада”, „ВаБанк”, „Київ”, „Кредит промбанк”, „Мрія”, „Славутич”, „Транс банк”, „Український кредитно-торговий банк”, „Укринбанк”, „Укргазбанк”, „Укрсоцбанк”, „Фінанси і кредит”, „МКБ” „Правекс-Інвест” тощо. За словами її президента Л. Чернівецького, КБС у співробітництві з НБУ та АУБ братиме активну участь у вдосконаленні банківського законодавства. „Ми плануємо залучити до роботи в наглядовій раді КБС до десяти авторитетних народних депутатів, і активно лобіювати в Верховній Раді законопроекти, які б сприяли б розвитку банківської системи країни, а також підтримуватиме керівництво НБУ та його зусилля, спрямовані на стабілізацію грошової системи України зокрема, і економіки в цілому” //Бизнес. - № 23 (490) від 10.06.2002 р. - С. 15. [430]. або Українську національну іпотечну асоціацію, що була створена у 2002 р. за участю 20 банків та ряду інвестиційних і юридичних компаній, Президентом якої був обраний колишній міністр фінансів України І. Мітюков. За матеріалами Агенції „Українські новини” // Бизнес. - № 23 (490) від 10.06.2002 р. - С. 15. [460].

Щодо актів Конституційного Суду України як джерела банківського права, то слід зазначити таке. Головним завданням Конституційного Суду відповідно до ст. 147 Конституції України та Закону „Про Конституційний Суд України” є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України. На виконання цього завдання Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Як уже зазначалося, Конституційний Суд не розглядає справи щодо конституційності правових актів НБУ (ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд України”). До його компетенції належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

1) законів та інших правових актів Верховної Ради України;

2) актів Президента України;

3) актів Кабінету Міністрів України;

4) правових актів Верховної Ради АРК, а також офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

За зверненням Президента України або уряду Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносять до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість

Рішення та висновки Конституційного Суду рівною мірою є обов'язковими для виконання. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду тягнуть за собою відповідальність за законом. [206] Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.О. Конституційний Суд України. - К.: Ін Юре., 1997. - С. 18. Тож можна погодитися з думкою Б.С. Ебзєєва про те, що всі рішення Конституційного Суду є джерелами права і мають матеріально-правову силу закону. [531] Эбзеев Б.С. Толкование Конституции Конституционным Судом РФ: теоретические и практические проблемы //Государство и право. - 1998. - № 5. - С. 7. Тобто, певною мірою, акти Конституційного Суду України можна віднести до джерел банківського права на рівні законодавчих актів, що регулюють загальні засади банківської діяльності.

У банківській діяльності також певне місце займають банківські правила та звичаї. Зазвичай, вони не закріплюються на рівні правового акту, і пов'язані із турботою банку щодо забезпечення інтересів його клієнтів. Банківська практика, вироблена в економічно розвинених країнах, закріплює банківські правила і звичаї в певні умовні акти, які називають стандартами банківської діяльності, що передбачають мінімальний обсяг і якість послуг, яким повинна відповідати діяльність усіх банків. Такі стандарти притаманні для законодавства Канади, Великобританії, Японії. Вони, переважно, стосуються визначення строків надання послуг, розгляду скарг клієнтів, виплати відсотків, обміну валюти, видачі гарантій тощо.

Для визнання правила або звичаю ділового обігу необхідними вважають такі умови:

1) правило поведінки повинно бути таким, що склалося, тобто достатньо постійним і визначеним;

2) воно повинно застосовуватися широко, а не мати вузькоспеціальний, приватний характер;

3) сфера застосування правила обмежена підприємницькими відносинами;

4) воно не повинно бути передбачено законодавством;

5) зміст звичайного правила не повинен суперечити моралі. [181] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть. - С. 137.

У Франції, зокрема, звичаї та професійна практика утворюють правове джерело у відносинах між професіональними учасниками фінансового ринку. При цьому зміст звичаїв може визначатися у разі спору шляхом експертного висновку, який видає президент Французької асоціації банків. Так, К. Гавальда та Ж. Стуфлє зазначали, що банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються „торгівлею грошима”, та підприємств, що сприяють їхній діяльності. Тобто це право професійне. Його специфіка невідокремлювана від особливостей професії, основоположні характеристики якої й певні засоби стійкі щодо політичних, економічних та технологічних змін. [255] Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право. - М.: Финстатинформ, 1996. - С. 11.

Для деяких операцій звичаї та практику кодифіковано працівниками професійних органів. Зокрема, Палата міжнародної торгівлі виробила єдині правила та практику документарного акредитиву й положення про касові надходження. Також можна назвати Правила клірингових палат, які використовує Банк Франції при встановленні своїх відносин з банками, що звертаються до нього з проханням про рефінансування. В такому разі центробанк використовує техніку типових контрактів, умови яких встановлені за згодою із професіоналами. Французька асоціація банків розробила Декларацію про основні банківські послуги. [81] Исторический очерк Банка Франции. Специальное издание Банка Франции: Пер. с фр. - М., 1996. - С. 48-52.

В Україні банківських правил та звичаїв на рівні прийнятих стандартів немає. Тобто кожний банк сам для себе вирішує процедурні питання обслуговування клієнтів (наприклад, обслуговування VIP-клієнтів). Певною мірою це питання обговорювалося в Асоціації українських банків, хоч поки що немає реальних підстав для закріплення зазначених процедур на рівні стандартів. Для визначення стосунків у сферах, які не регулюються законом, банкіри виробили Моральний кодекс банкіра. - Див: [551] Мітюков І.О., Александров В.Т., Ворона О.І., Недбаєва С.М. Фінансові послуги України. Енциклопедичний довідник. Том 1. - К.: Укрбланковидав, 2001. - С. 121.

Підсумовуючи, можна дати таке визначення джерел банківського права - це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини в сфері створення та функціонування банківської системи України, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення регулювання Національним банком, органами державної влади та банківськими об'єднаннями.

Розділ 2. Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції

2.1 Становлення банківської системи України у ХУІІІ-ХХ сторіччі

Будь-яке соціальне, економічне або правове утворення не можна якісно охарактеризувати, якщо не брати до уваги його розвиток в історичному розрізі. Тому абсолютно логічним є використання історичного методу дослідження і при розгляді такого питання як формування та функціонування банківської системи країни. Вона являє собою складний та багатофункціональний за своєю природою організм, що постійно перебуває в динамічному розвитку. Враховуючи те, що гроші є одним з основних інструментів банківської діяльності, і в той же час являють собою один з найстаріших об'єктів, відомих історії державного утворення, зрозуміло, чому їх поняття, форми існування, правові режими впливають на появу та розвиток кредитних установ, до яких відносяться і банки, не залежно від їх організаційно-правових форм та спеціалізації. Однією з визначальних характеристик держави є власна валюта. І тому цілком логічним є поява в Україні власних грошових знаків за часів утворення на її території стародавньої держави - Київської Русі. Формування її грошової системи датується ІХ- початком ХІІ століття. Початковою базою її обігу були західноєвропейські та арабські срібні монети, що в певній мірі відповідали грошово-ваговим нормам Русі. В кінці Х століття в обігу з'явилася гривня (слово “гривня” походить від обруча - прикраси із золота або срібла, що носилося на шиї (на загривну). Гривня важила 48 золотників (один золотник мав вагу 4,266 г срібла). Розрізнялися срібна гривня - вагова одиниця, що відповідала певній кількості (вазі) срібла, і гривня-кун - грошово-розрахункова одиниця, що виражала відоме число монет.

У Київській Русі ХІ ст. в обігу була київська гривня, що мала форму шестикутного бруска і важила біля 160 г. Крім того, в грошовому обігу в ХІІ ст. були новгородські гривні - довгасті срібні бруски з вагою біля 200 г. Оберталися також гривні чернігівські, литовські та інші.

На відміну від європейських країн, в Україні, яка у ХУІІ ст. входила до складу Російської імперії (за виключенням західних земель, які були частиною Австро-Угорщини), виникнення й розвиток банківської справи пов'язують з другою половиною ХІХ століття. Можна називати декілька причин такого стану, однак найбільш вагомою з них, певно, буде відсутність на протязі тривалого періоду капіталістичних засад функціонування промисловості на території Російської імперії, яка характеризувалася до середини ХІХ століття як феодальна держава. Поява банківських установ та банкірських будинків зв'язані зі зростаючими відтворювальними процесами виробництва за рахунок початкового накопичення капіталу, торгівлі, а в Росії - системи винних відкупів. Фінансова політика, що проводилась урядом із врахуванням зазначених особливостей, сприяла розвитку грошово-кредитних відносин, а звідси - і заснуванню спеціалізованих кредитно-фінансових установ. Вважається, що саме розвиток промисловості і торгівлі викликав поширення різного роду кредитних та асекураційних операцій, внаслідок чого, безпосередньо, і почали засновуватися банківські установи на приватному капіталі. [240] Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. Т. 2. 3-тє видання. Copyright by Ukrainische Freie Universitat und Ukrainischer Verlag, Munchen, 1976.- К.: Либідь, 1995. - С. 407.

Реформування кредитної системи в середині ХУІІІ ст. було пов'язане з переходом країни від феодалізму до капіталістичного господарства, яке вимагало обслуговування банківським капіталом. Державна форма власності на існуючі банки забезпечувала підтримку землевласника-кріпосника. Враховуючи територію Російської імперії, кількість кредитних установ абсолютно не задовольняла виникаючі потреби господарства. Називають декілька видів кредитних установ, що були казенними: підлягаючі зберіганню каси, накази суспільного піклування, державний позиковий банк, державний комерційний банк. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ) /За ред. д.е.н., проф. І.В. Сала. - Суми: Слобожанщина, 2000. - С. 108. Отже, перехід від феодалізму до капіталізму породив необхідність реформування кредитної системи, і в першу чергу, створення центрального державного банку, або банку-банків, а згодом, при ліквідації кріпосництва, і банків органів місцевого самоврядування.

13 травня 1754 р. імператриця Єлизавета І підписала указ, який у Повному зібранні законів Російської імперії мав назву „Про заснування державного позикового банку, про порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів”. [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. - М.: НП „Журнал Вопросы экономики”, 2001. - С. 165. Він містив цілу програму регулювання грошово-кредитних відносин. Кредитна діяльність Монетної канцелярії припинялась. Натомість, були засновані два державних банки - в Москві для дворянства та в Санки-Петербурзі - для купецтва. Банк для дворянства з початковим капіталом в 750 тис крб був заснований у 1754 р. У 1786 р. на базі Банку для дворянства був створений Державний позиковий банк. У 1802 р. до нього був приєднаний Допоміжний банк для дворянства, створений у 1797 р. Діяльність зазначених банків опиралася, переважно, на наданні довгострокових кредитів під невеликі відсотки. Зокрема, Дворянський банк давав позички строком до 3 років в розмірі до 10 тис крб. В 1757 р. строк повернення позичок був збільшений ще на один рік, а в 1761 р. до 8 років. Діяльність Купецького банку виявилася менш вдалою, оскільки позички не поверталися позичальниками, і у 1782 р. банк був ліквідований. До того ж уряд із самого початку дивився на кошти банків як на джерело фінансування видатків, й ніякого відношення до господарства не мав. В 1758 р. рішенням Сенату 7 тис крб. із Дворянського та Купецького банків було спрямовано на утримання італійської комічної опери. Слід також згадати перші емісійні банки, що засновувалися на території Російської імперії - асигнаційні банки або банки для обміну державних асигнацій - перші 2 емісійних банки Росії, створені у 1769 р. в Петербурзі та Москві. У 1786 р. шляхом їх злиття створений Державний асигнаційний банк.

Як інший вид кредитної установи можна навести підлягаючі зберіганню каси, що були відкриті у 1772 р. при Петербурзькому та Московському виховних будинках. Ці установи приймали вклади видавали позики під заставу різних цінностей, а згодом - поміщицьких маєтків й кріпосних душ. Прибуток повинен був йти на утримання дитячих установ. Аналізуючи їхню діяльність, можна зробити висновок, що держава таким чином вирішувала скоріш соціальні питання, ніж сприяла розвиткові кредитної системи.

Окреме місце в становленні кредитної системи Російської імперії відіграв Державний комерційний банк, що був заснований згідно маніфесту 1817 р. й розпочав свої операції 1 січня 1818 р. на базі реорганізованих облікових контор. До його функцій входили: облік векселів і надання підтоварних позик, прийом вкладів, перевідні операції. Особливість його кредитних операцій полягала в тому, що розмір позик визначався не кредитоспроможністю позичальника і наявністю у нього відповідного забезпечення, а належністю купця до тієї або іншої гільдії. Фактично, уряд був зацікавлений у використанні ресурсів банку для підкріплення коштів скарбниці та надання підтримки поміщикам. З цією метою велика частина внесків Державного комерційного банку передавалася в Державний позиковий банк. Фактично він перетворився в депозитний банк, основна функція якого полягала в мобілізації коштів для кредитування кріпосницької держави і поміщицького землеволодіння. Ліквідація казених банків, як відмічав пізніше П.П. Мігулін, принесла „значну і дійсну шкоду у всіх відношеннях”. [235] Мигулин П.П. Русский государственный кредит 1769-1899. Т.1. - Харьков, 1903. - С. 243.

Поступово були відкриті відділення банку на території України в Києві (1839 р.), Харкові, Рибінську, Полтаві, Єкатеринбурзі. Слід також зауважити, що операції комерційного банку, які реально сприяли розвитку товарообігу і промисловості, помітно скорочувалися. Кредитна система зіткалася з ситуацією, за якої найбільшим боржником державних кредитних установ виступала сама скарбниця. До 1810 р. заборгованість скарбниці позиковому банку та опікунським радам визначалася в 86 млр крб. На початок кредитної реформи за скарбницею нагромадився борг банкам у розмірі 500 млн крб. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ) - С. 113- 114.

Як визначають фахівці, істотною особливістю економічної політики царизму у ХУІІІ - на початку ХІХ ст. було державне втручання в економіку, що виявлялося, зокрема, у фінансуванні господарства як з коштів казначейства, так й коштів Державного банку. Формою фінансування за рахунок ресурсів банку були так звані нестатутні позики, що надавалися всупереч статуту в секретному порядку. До них відносилися інвестиції банку в облігації та акції приватних підприємств. [102] Коропецький І.С. Українська економічна думка в ХІХ ст. - К., 1991 р. - С. 29; Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій літературі і громадській думці ХІХ-ХХ ст. - Нью-Йорк, 1953. - С 14. Крім державних, в Російській імперії діяли й місцеві дворянські банки, що виникли ще в першій половині ХІХ ст., в тому числі і на території України та Прибалтики. Можна також згадати Земське кредитне товариство Царства Польського, що було засноване у 1825 р.

Однак банківській системі держави, що була майже не розвинена й представлена, фактично, декількома фінансово-кредитними установами, заснованими на державній формі власності, не вистачало можливостей (як на рівні правового регулювання, так відсутності капіталів) для реального розвитку та розміщення коштів у виробничу сферу. Банківська система Росії була підпорядкована інтересам бюджету, який постійно носив дефіцитний характер. Внаслідок цього використання емісійного права стало монополією казначейства, що, зазвичай, не сприяло стабільності національної валюти.

На підтвердження цього факту служить також й побудова фінансових органів та підпорядкування банківської системи країни уряду. Зокрема, з заснуванням у 1802 р. міністерств, управління фінансами було доручено Міністерству фінансів. При цьому Міністерство фінансів не лише завідувало доходами й видатками та справами державного кредиту, але на нього також були покладені збори, що прямо відносяться до галузі внутрішньої політики (з торгівлі, промисловості, приватного кредиту тощо). Як зазначав професор С.І. Іловайський, у відомстві Міністерства фінансів під наглядом Ради Державних кредитних Установлень перебували також державні кредитні установлення, а саме: Комісія погашення боргів, Державний банк, Ощадні касі, Державний дворянський земельний банк, Селянський поземельний банк, Збережна каса і Позикові каси. Рада Державних Кредитних Установлень складалася з Голови Державної Ради, Міністра Фінансів, Державного Контролера, шести членів з виборів від дворянства й шести членів з виборів від купецтва. Міністру фінансів була підвідомчою також Експедиція Заготовлення Державних Паперів. [186] Учебник финансоваго права С.И. Иловайскаго. - Одесса, Типо-Хромо-Лит. А.Ф. Соколовскаго, 1904. - С. 41- 42.

При проведенні аналізу діяльності держави в банківській сфері не можна не згадати реформаційну діяльність М.М. Сперанського. Серед основних його праць, що відіграли значну роль у проведенні реформування фінансової системи держави (в тому числі й банківської) слід назвати “Вступ до укладення державних законів (План загального державного перетворення)” 1809 р., “План фінансів” на 1810 рік.; пізніше - “Записка про монетний обіг”. Ці роботи, і в першу чергу, „План фінансів” були базою для проведення значних реформ в сфері грошового обігу, кредиту й бюджету. Так, “Планом фінансів” передбачалося введення срібного монометалізму в Росії; срібний рубль проголошувався єдиною монетною одиницею. Це було закріплено маніфестом 1810 р. Сперанський М.М. визначав в своїй роботі, що „побудова постійної монетної та кредитної системи заключає в себе три головних предмети: 1) сплату кредиту попереднього або погашення асигнацій; 2) встановлення кредиту нового, або заснування банку на сріблі; 3) введення кращої монетної системи. [242] Сперанский М.М. План финансов. 1810 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. /Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 81. Основні положення монетної системи, викладені М.М. Сперанським, діяли до кінця ХІХ ст., до реформи Вітте, коли Росія перейшла до золотого монометалізму.

З іншого боку, саме той факт, що уряд повністю контролював банківську сферу, сприяв залученню коштів від населення, яке мало високу ступінь довіри до керівництва держави. Не слід забувати, що йдеться про першу половину ХІХ ст., коли Росія перемогла у Вітчизняній війни над Наполеоном, і державність була значно зміцнена. Тому абсолютно логічно, що у другій чверті ХІХ ст. відбувся великий приток вкладів населення до кредитних установ, оскільки в очах населення стабільність кредитних установ й міцність держави ототожнювалися. Характерним для цього часу стала часткова заміна паперових грошей на вкладні свідоцтва (білети) кредитних установ, які завдяки державній гарантії вкладів розглядалися при розрахунках саме як різновид банкнот. Як писав в своєму дослідженні „Досвід теорії податків” у 1818 р. відомий діяч Н.І. Тургенєв „сторіччя кредиту настає для всієї Європи. Вдосконалення системи кредитної піде поряд із вдосконаленням політичного законодавства, в особливості із вдосконаленням системи представництва народного”. [246] Тургенев Н.И. Опыт теории налогов. 1818 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 268.

Політика, що проводилася М.М. Сперанським, заклала базу для реформування законодавства у сфері діяльності кредитних установ. Однак наголос ставився на підтримку поміщицького класу. Всі основні елементи кредитної політики були спрямовані на полегшення умов надання позик поміщикам. Переважно, спеціальними царськими маніфестами збільшувався термін, на який дворяни могли отримати банківський кредит, для них знижувався відсоток за позики. В якості прикладу можна навести “Правила про вклади і позики в державних банківських установах” 1830 р., за якими позики видавалися поміщикам на термін до 26 і 37 років. Відсоток був знижений з 6 до 5. Якщо проаналізувати структуру тогочасного банківського сектору, слід визнати, що останній був представлений, переважно, державними кредитними установами, діяльність яких спрямована, скоріше, на підтримку економічного курсу уряду, ніж на створення реального ринку позичкових капіталів. Комерційний кредит був розвинений дуже слабо. Ця ситуація ускладнювалася тим, що європейські країни, зокрема, Італія, Франція, Англія, вже мали достатньо розвинені банківські системи. Слід було терміново реформувати кредитну систему шляхом залучення приватних капіталів та створення вигідних умов для їх розміщення у матеріальну сферу.

Лише у 1860 - 1861 рр. була проведена кредитна реформа, яка заклала підвалини для створення кредитної системи капіталістичного типу, і яка найбільше відповідала реаліям економіки держави, що стрімко розвивалася. Як зазначає В.О. Венгерська, друга половина ХІХ ст. в історії України пов'язана з введенням в життя низки загальноімперських реформ як політичного, так і економічного плану. Вони стимулювали розвиток капіталізму, про що свідчить безліч актів: це й розвиток промисловості (в південній Україні - гірничо-видобувна галузь на Катеринославщині та у Донецькому вугільному басейні, на Правобережжі - цукрова промисловість), це і надзвичайне пожвавлення в торгівлі як у внутрішній, так і в зовнішній. Не обійшли ці реформи й мережі фінансово-кредитних установ. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - Київ, 1997. - С. 6.

Оскільки розвиток капіталізму у Росії відбувався в умовах жорсткої регламентації економічного життя з боку держави, це обумовило й постійне втручання в процеси становлення та зростання капіталістичної кредитної системи, початком створення якої було заснування у 1860 р. Державного банку. В його статуті, затвердженому в травні 1860 р. зазначалося, що Державний банк утворюється “для пожвавлення торгових оборотів і упорядкування грошової та кредитної системи”. Відповідно до затвердженого Статуту Державний банк підпорядковується безпосередньо Міністру Фінансів (ст. 24). [185] Уставъ Государственнаго Банка. - С.-Петерьбургъ, Типо-литография Р.С. Вольпина. - 1904. Загальне управління Банком покладається: 1) на Раду Банку; 2) на Керуючого Банком. При Раді під найближчім начальством Керуючого банку перебуває: 1) відділ кредитних білетів; 2) юрисконсульт; 3) судовий відділ; 4) центральна бухгалтерія; 5) інспекція; 6) канцелярія; 7) управління Державними Ощадними Касами (ст. 26).

Державний банк став нащадком ліквідованих казенних банків, які слугували, переважно, для кредитування дворянства та уряду. „Державний банк виник на руїнах дореформеної кредитної системи, та певним чином, уповноважував її функції, разом з тим, він був покликаний сприяти пожвавленню торгівельних оборотів та зміцненню кредитної системи. І все ж він не став “банком банків” на початковому етапі, а був, по суті, комерційним банком, приймаючи внески та відкриваючі поточні рахунки, обліковуючи векселі та надаючи позики під заставу товарів, коштовних металів та цінних паперів”. Підтвердження цього факту є положення статті 72 Статуту Державного банку, згідно якої Державному Банку надається право здійснювати наступні комерційні операції: 1) облік векселів та інших строкових зобов'язань; 2) видачу позичок та відкриття кредитів; 3) прийом вкладів: грошових і на зберігання; 4) покупку та продаж векселів та інших цінностей; 5) перевід сум та інші комісійні операції. Державний банк Російської імперії мав своєрідні риси: відсутність емісійної самостійності (випуск кредитних білетів на вимогу уряду); впровадження в собі функцій відділення державного казначейства (випуск за спеціальною вказівкою кредитних білетів з комерційною метою, переоблік векселів інших банків тощо). - [189] Хромов П.А. Экономическое развитие России в ХІХ-ХХ вв. - М., 1950. - С. 401. Фактично, російська економіка отримала міцну кредитну установу, що діяла на комерційних засадах, гарантом стійкості якої була по суті державна скарбниця. Первісно його капітал становив 15 млн крб., а у 1879 р. він був збільшений до 25 млн крб. Банк мав право обліковувати векселі, покупати і продавати процентні папери, видавати позички. Право самостійної емісії банку було надано Державному банку лише після 1897 р.

Для проведення своєї діяльності, Державний банк повинен був мати розгалужену мережу своїх представництв. Зокрема, він мав три контори та 24 відділення у великих містах України. У Києві діяла контора Держбанку, в містах Вінниці та Житомирі були відкриті його відділення. Починаючи з 1864 р., коли керуючим конторою став М.Х. Бунге (який пізніше став міністром фінансів), у газеті “Киевлянин” почали постійно публікувати баланси контор та проводити своєрідний “лікбез” населення по банківських операціях, тобто, пояснювалось, що є актив, пасив, чому та як мають отримати дивіденди за акціями вкладники. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - С. 8. Контора починала свої операції, маючи невелику суму вкладів, оскільки розмір вкладів бувшої Контори Державного комерційного банку (на базі якої, безпосередньо, і була започаткована контора Державного банку після реформи 1961 р.) під впливом подій, пов'язаних із Кримською війною, значно зменшився. На початок 1869 р. вклади досягли рівня 1851 р. - 10 млн крб. [506] Статистический временник Российской империи. Серия ІІ. Вип. 11; Статистика русских банков // СПб, 1875. - С. 83.

Поступово почала формуватися й власна кредитна система України. Так, якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси. Така розгалужена мережа кредитних установ дозволяла швидко здійснювати грошові переводи як в межах самої України, так і в межах Російської імперії та за кордон; здійснювати розрахункові операції та вкладати вільні грошові кошти в обігу з метою отримання доходів.

Запроваджена кредитна система відіграла визначальну роль в процесі розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі. [39] Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. - К.: Либідь, 1996. - С. 458. М.Ф. Орлов зазначав, що „важливість приватного кредиту в державному розумінні полягає в тому, що він розповсюдженням своїм заохочує народну промисловість, роблячи всі вільні капітали доступними для людей винахідливих, чесних та розсудливих”. [238] Орлов М.Ф. О государственном кредите. 1832 год. /Цитується за: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 301.

У 1862 р. було затверджено Положення про міські громадянські банки, а у 1871 р. - Положення про порядок заснування кредитних установ земствами; у 1872 р. - Положення про порядок заснування приватних кредитних установлень. [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. - М., НП “Журнал Вопросы экономики”, 2001. - С. 337. Відповідно до останнього сума кредитів, наданих без забезпечення, не могла перевищувати десятої частини оплаченого основного та запасного капіталів приватних кредитних банків. Облік ними соло-векселів без забезпечення або з забезпеченням нерухомістю, придбання ними нерухомості не для використання в банківських цілях не допускалося. Мінімальний розмір капіталу новостворюваних банків повинен був складати не менше 500 тис крб. Банки зобов'язані були публікувати баланси за формою, затвердженою Міністерством фінансів.

У 1868 р. в Києві почали функціонувати два перших приватних банки: Міське товариство взаємного кредиту та Київський приватний комерційний банк. Товариство взаємного кредитування, яке управлялося представниками домовласників, переважно видавало позички під заставу нерухомого майна. У 1897 р. власні капітали банку складали 2211 тис крб., вклади та поточні рахунки - 8598 тис крб, позички - 11 299 тис крб. [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. - К., 1929. - С. 15. В той же час це була одна з найбільших кредитних установ царської Росії. Київський приватний комерційний банк заснували поміщики та власники цукрових заводів Південно-Західного краю. З часом він зайняв одне з провідних місць на київському кредитному ринку. Через декілька років операції київських банків досягли значних розмірів - 21 535 тис крб по вкладах та поточних рахунках й 12 959 тис крб по дисконту та позичкам. Такий значний ріст банківських операцій був пов'язаний із розгортанням залізнодорожнього та промислового будівництва, роботами по благоустрою міста, зокрема, з будівництвом газового заводу.

Поступово почали з'являтися міські громадські банки, засновниками яких виступали органи місцевого самоуправління або меценати. Вище вже згадувалося Положення про міські громадські банки, відповідно з яким вони й засновувалися. Їх створення проводилось виключно за дозволом Міністерства фінансів при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу визнавався 10 тис крб.; зобов'язання банку не повинні були перевищувати п'ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Міські громадські банки проводили банківські операції по залученню коштів на поточні рахунки та вклади. Вони надавали кредити місцевим купцям. Як приклад можна навести Чернігівський міський громадський банк, створений 19 лютого 1875 р. зі статутним капіталом 10 000 крб; на 1 січня 1885 р. його капітал становив вже 221 000 крб. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст.) - С. 131.

Подальше зростання виробничих сил країни, в тому числі й Південно-Західного краю, сприяло розширенню кредитно-банківської системи та заснуванню нових банків. Так, у 1871 р. група київських промисловців, серед яких був і власник цукрових заводів Терещенко, відкрила Київський промисловий банк. Діяльність цього банку була пов'язана перш за все з операціями по торгівлі цукром та хлібом. [231] История Киева. Т. 1. В 2-х т. - К. Институт истории Академии наук СССР. Изд-во АН УССР. ,1963. - С..351. Він проіснував до 1896 р., коли його придбали московські капіталісти на чолі з відомим залізнодорожнім підрядником Поляковим. Тоді він був перейменований у Південно-руський промисловий банк, а основний капітал збільшений до 5 млн крб. У 1909 р. банк об'єднано з Московським міжнародним торговим та Орловським комерційним банками в один банк з філією у Києві. Однак операції філії були незначними. Зокрема, у 1860-1870-х рр. банкірські та торгові будинки відіграли вирішальну роль у створенні нової банківської системи в Росії, вони виступали засновниками основних столичних, а також провінційних акціонерних комерційних банків.

У 1871 р. в Києві відкрились філії ще двох банків: Волзько-Камського комерційного та Петербурзького міжнародного комерційного. Їх операції мали важливе значення на кредитному ринку. Так, у 1898 р. дисконт та позички філій цих банків досягли 17 млн. крб., а вклади та поточні рахунки перевищили 10 млн крб. В 1872 р. почав кредитні операції Київський земельний банк (з основним капіталом 1,5 млн крб), який видавав позички під заставу земель та міського нерухомого майна, що перебували в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. [506] “Статистический временник Российской империи”, серия ІІ, вып. 11; [507] “Статистика русских банков”.// СПб, 1875. - С. 502.

На початок 1877 р. в Російській імперії діяло 39 акціонерних комерційних банків (проти 2 в 1866). Їх капітал становив 100,7 млн крб, а кошти вкладників - 276,7 млн крб Масштаби операцій комерційних банків перевищували обсяги комерційних операцій Державного банку. Вже в 1880 р. приблизно 30% активів, розміщених Державним банком в обліково-позичкові операцій, приходилося на комерційні банки. [379] Атлас М.С. Государственный банк дореволюционной России //Вестник Банка России. - 2000. - № 7. - С. 304. Можна назвати такі акціонерні комерційні банки, що засновувалися в Україні з кінця 60-х років: Харківський торговий банк (1867 р.); Миколаївський комерційний банк, Катеринославський комерційний банк, Кременчуцький комерційний банк (1872 р.); Бердичівський комерційний банк і Херсонський комерційний банк (1873 р.); Одеський обліковий банк (1879 р.); Одеський торговельно-промисловий банк (1888 р.) тощо.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25