Шпаргалка по предмету Международная экономика (МЁжнародна економЁка)

Шпаргалка по предмету Международная экономика (МЁжнародна економЁка)

1. Світове госп-во, його структуризація й особл-сті розвитку.

Розвиток світ. ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст. до інтенсифікації

міжнар. ек. спілкування, яке стало поступово виходити за межі міждерж.

обміну товарами. Розвиток виробничих сил і зростання фін. к-лу призвели до

виникнення світ. госп-ва.

Найбільш поширене визначення: Світ. госп-во (world economy)- сук-сть нац.

господарств, взаємопов’язаних с-мою МПП, ек-них і політ. відносин.

Більш повне трактування світ. госп-ва (СГ) визначає його як ек. с-му, що

самовідтворюється на рівні ПС, виробничих відносин і певних аспектів

надбудівних відносин тією мірою, в якій нац. госп-ва, що входять до неї,

мають певну схожість на кожному з 3-х названих рівнів.

Отже, СГ являє собою певну с-му. Основою виникнення і існ-ня цієї с-ми є її

цілісність, яка передбачає ек. взаємодію всіх складових частин с-ми на

достатньо стійкому рівні. СГ відноситься до числа досить складних с-м, які

характериз-ся множинністю (численністю елементів с-ми), ієрархічністю і

структурністю.

Відносини між окремими елементами СГ формують певні рівні. Виділяють:

- м/н-ний рівень (його формують відносини між державами і він регул-ся м/н-

ними правилами і нормами);

- транснац-ний рівень (його утворюють відносини між ек. потоками, які

виходять за межі нац. кордрнів).

Структуризація СГ. Найрухомішою частиною СГ є світ. ринок, що являє собою

сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами СГ, які

пов’язані між собою участю у МПП.

На основі різноманітних критеріїв у СГ виділяється певна кількість

підсистем. Мегасистемами (найбільш великими) є 3 групи нац. економік:

(пром. розвинуті країни, (країни з перехідною ек-кою; (країни, що

розвиваються.

Функціональними елементами суч. с-ми СГ є: науково-технічна сфера,

виробничо-інвестиц. д-сть, сфера м/н\ного обігу (світ. торгівля); валютно-

фін. і кредитні відносини.

Особливостями розвитку сучасного світ. госп-ва є:

розвиток міжн. переміщення факторів вир-ва, передусім у формах вивезення-

ввезення к-лу, роб. сили і технології;

зростання на цій основі міжн. форм вир-ва на п/п-вах, розташованих в

декількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

ек. політика країн, що передбачає підтримку міжн. руху товарів і факторів

вир-ва на двох- і багатосторонній основі;

виникнення ек-ки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждерж.

об’єднань;

зростання інтенсивності регіон. інтеграц. процесів, що призводить до

виникнення великих ек. просторів та вилучення відповідного ефекту за

рахунок зростання масштабів вир-ва, але, з інш. боку, призводить до поділу

СГ на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих торг.-ек.

блоків та інтеграц. угруповань;

поступова зміна ек. основи суч. цивілізації; індустр. модель розвитку

витісняється постіндустр-ною, ноосферно-космічною, суть якої визнач-ся

формуванням “ек-ки розуму”, “ек-ки думки”.

2. Форми ті рівні МЕВ.

МЕВ мають яскраво виражений системний х-р. МЕВ-це с-ма ек. зв’язків з

приводу вир-ва, розподілу, обміну і спож-ня, що вийшли за межі нац.

кордонів.

Отже, сучасні МЕВ є с-мою ек. звязків, які характеризуються:

1. виходом за межі нац-них госп-в;

1. взаємодією фіз. і юр. осіб, держав і міжнар. орг-цій;

2. визначеністю форм;

3. різними рівнями глибини існ-ня, функц-ня, здійснення.

Рівні МЕВ можна традиційно розбити на макро-, мета- й мікрорівні,

макрорівень-це рівень державних і міждержавних міжнар. процесів, метарівень-

це міжнар. звязки галузевого й регіон. значення, мікрорівень-це,

відповідно, рівень звязків між фірмами різних країн.

Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між субєктами

МЕВ, за ступенем тривалості дії угод і переплетеності економік.

При цьому виділяють такі 4 рівні:

1) Міжнар. ек. контакти. Це-найпростіші, одиничні, випадкові ек. зв’язки,

що мають епізодичний х-р і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки

даного рівня більше притаманні юр. і фіз. особам.

2) Міжнар. ек. взаємодія. Це-добре відпрацьовані стійкі ек. звязки між

суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнар. ек. угодах і договорах, заключених

на доволі тривалий період часу.

3) Міжнар. ек. співробітництво. Це-міцні й тривалі звязки кооперативного

типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені й узгоджені

наміри, закріплені в довгострокових ек. договорах і угодах. Даному рівневі

притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.

4) Міжн. ек. інтеграція. Це-вищий рівень розвитку МЕВ, який характериз-ся

взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої держ.

політики як у взаємних ек. відносинах, так і у відносинах з треріми

країнами.

Кожен вищий рівень не являє собою щось протилежне до нижчого, а є його

усталеним і розвиненим продовженням, тобто вищий рівень містить в собі

більшість ознак нижчого.

Розглядаючи стр-ру МЕВ, можна виділити також форми МЕВ: (міжн. валютні

відносини; (міжн. фін.-кредитні відносини; (міжн. виробниче

співробітництво; (міжн. науково-техн. співробітництво; (міжн. трудові

відносини (світ. ринок труд. ресурсів); (міжн. торгівля товарами; (міжн.

торгівля послугами (світ. ринок послуг); (міжн. транспортні відносини.

При цьому, слід зазначити що осн. формами МЕВ є : (міжн. торгівля, (міжн.

рух капіталу, (міжн. міграція роб. сили.

Міжн. торгівля є провідною формою МЕВ. Міжн. торгівля являє собою обмін

товарами і послугами між державно оформленими нац-ними госп-вами.

Міжн. рух капіталу-це його переміщення між країнами світу в пошуках більш

вигідної сфери прикладення.

Міжн. міграція роб. сили-це процес її стихійного чи організованого

переміщення в межах нац-ного або міжн-ного ринків праці, зумовлений х-ром

розвитку ПС і виробничих відносин, дією ек. законів.

Міжн. валютні відносини є специф. формою МЕВ: вони, з одного боку,

забезпечують норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з іншого боку, мають власні

мех-зми саморозвитку.

3. Характеристика суб’єктів МЕВ.

Суб’єкти МЕВ-це учасники міжн. ек. явищ і процесів, котрі здатні самостійно

й активно діяти з метою реалізації своїх ек. інтересів.

Класифікувати суб’єктів МЕВ можна по-різному. Напр., можна їх поділяти за

критерієм рівнів. Суб’єкти мікрорівня -це п/п-ва, фірми, фермерські госп-

ва, окремі особи. На метарівні діють регіони, галузі ек-ки, котрі

займаються ЗЕД. Для макрорівня характерні зв’язки між д-вами, між групами

держав, між д-вами та міжн. орг-ціями.

Ділять суб’єктів на фіз. і юр. особи.

Фіз. особи-це право- і дієспроможні особи, які у міжн. відносинах

виступають як окремі індивідуали, тобто діють від власного імені й не

представляють ніяких фірм.

Юр. особи-це орг-ції, фірми, корпорації, які займаються ЗЕД й відповідають

наступним ознакам, що установлюються законод-вом відповідної країни:

- постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять

до їхнього складу та можуть мінятися;

- наявність власного майна, відособленого від його учасників;

- право купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися обєктами

власності;

- право від свого імені бути позивачем у суді й арбітражі;

- самостійна майнова відповідальність.

Юр. особи поділяються на юр. особи публ. права та юр. особи приватн. права.

Суб’єктами публ. права вважаються такі особи: (держава як скарбниця, як

верховна влада; (підрозділи держ. апарату й держ.-територіальних обєднань;

(сусп.-політ. угрупування й орг-ції держ. значення.

Суб’єктів визначають ще за критеріями способів привласнення й

відповідальності. Виділяють юр. осіб приватн. права: (тов-ва з необмеж.

відп-стю; (тов-ва з обмеж. відп-стю; (АО; (командитні тов-ва; (одноосібні

п/п-ва.

Суб’єктами МЕВ виступають різні об’єднання: фіз. осіб; юр. осіб; фіз. і юр.

осіб.

Особливою є участь у МЕВ такого їх суб’єкта як держава. Держава-це

суверенне утворення, яке володіє верховною владою на своїй тер-рії та

незалежністю по відношенню до інших держав.

Як суб’єкт МЕВ держава виконує подвійну функцію:

1) вона через уповноважені органи може бути безпосереднім учасником

міжнар. операцій;

2) через нормативно-законодавче регул-ня, розвиток інфрастр-ри

держава може сприяти (або заважати) міжнар. д-сті інш. субєктів.

Міжнар. орг-ції беруть участь в МЕВ в залежності від їх цілей, завдань

тощо. МО поділяються:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Гол. суб’єктами МЕВ на сьогодні є міжнар. п/п-ва або корпорації, серед яких

виділяють багатонац-ні та ТН корпорації.

4. Принципи МЕВ і політ серед-ще їх реалізації.

Розглядаючи усю сук-сть принципів розвитку МЕВ, доцільно розділяти їх на 2

групи: загальні і специфічні.

Заг. принципи розвитку МЕВ:

1. Еволюційність міжнар. ек. процесів, без силового навязування

співробітництва, без підштовхування до цього.

2. Системність розвитку МЕВ, тобто комплексний розвиток с-ми МЕВ,

рівномірний розвиток усіх її взаємодіючих елементів і звязків.

3. Еквівалентність обміну, тобто взаємовигідність ек. звязків для 2-х і

більше партнерів.

Деякі автори ще виділяють такі гол. принципи МЕВ як:

- неконфронтаційність МЕВ, тобто розвиток МЕВ на основі компромісних кроків

назустріч один одному;

- розвиток МЕВ на наук. грунті, у відп-сті з обєкт. з-нами, на базі наук.

досліджень і прогнозів, щоб не допускати дизбалансу світ. ек-ки;

- спільне вирішення глоб. проблем людства.

У суч. міжн. праві діють такі заг. принципи міжн. співроб-ва:

1. принцип суверен. рівності держав;

1. принцип невтручання, що означає заборону прямого чи посередгього

втручання з довільних причин у внутрішні та зовнішні політ., ек. та інші

справи довільної держави;

2. принцип рівноправності та самовизначення народів;

3. принцип співроб-ва держав для забезпечення міжн. миру і безпеки,

розвитку ПС, культури і т. д.;

4. принцип поваги прав людини;

5. принцип добросовісного (сумлінного) виконання міжн. зобовязань.

Специфічні принципи розвитку МЕВ конкретизують зміст заг. приципів.

Основні з них:

кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політ., соц., ек.

й культ. c-ми;

повинен бути вільний доступ до моря і від нього для країн, що його не

мають;

взаємна і справедлива вигода для співроб-ва;

надійність і конвертованість валют;

вчасні міжнар. розрахунки;

вчасне погашення боргів і справедл-сть при наданні позик;

підтримка платіжного балансу ;

повага до права власності та інші.

В законод-ві Укр. визначені наступні принципи:

- суверенітет народу Укр.;

- свобода ЗЕД;

- юр. рівність і недискримінація;

- верховенство закону;

- рівний захист укр. та іноз. субєктів;

- еквівалентність обміну, неприпустимість демпінгу при ввезенні та

виіезенні товарів.

На розвиток МЕВ, а отже і на реалізацію принципів розвитку МЕВ великий

вплив справляє політ. серед-ще. Так, із-за політ. причин ожна країна по

відношенню до інших може застосовувати преференції, режими найбільшого

сприяння, інтегруватися з ними. А з іншого боку, можливі тарифні та

нетарифні барєри, ембарго, бойкот, блокада.

Розвиток МЕВ багато в чому залежить від взаємної адаптивності політ.

устроїв, зокрема, демократичних та недемократичних.

Міжнар. політика є своєрідним мех-змом задоволення або узгодження інтересів

субєктів міжн. відносин.

Адекватна реалізація принципів МЕВ можлива в стабільному політ серед-щі.

При цьому важливу роль відіграє політ. стаб-сть країн (це невелика

імовірність зміни політ. статусу країни протягом тривал. часу у вигляді

виникн-ня соц. конфліктів і політ. актів типу тероризму, путчів.)

Діалектичну протилежність до політ. стаб-сті складає політ. ризик, що

передбачає можл-сть: (політ. змови й політ. перевороту; (конфіскації майна;

(націоналізації і навіть експропріації обєктів приват. власності; (нац-

ного, класового неприйняття, неприйняття на грунті релігії та інше.

В світогоспод. практиці є ціла с-ма упр-ня ризиками через засоби їх

уникнення, мінімізації, страх-ня.

5. КЛЮЧОВІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК І ПОКАЗНИКИ

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ.

У практиці порівняльного макроекономічного аналізу головним показником

розвитку національних економік є ВНП на душу населення. За ним країни

поділяються на 3 групи: 41 країна, де економіка має низький (до 580$)

рівень доходів на душу населення; 58 країн середнього рівня з доходом від

581 до 5999$ (причому середнім у світі є рівень 2335$ на душу населення);

28 країн з високим доходом (більше 6000$).

Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це

агрегатний показник, який визначається через порівняння 4 конкретних

показників з їх граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і

ВНП (50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і

експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо

експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний рівень,

вона вважається країною з високим рівнем заборгованості.

Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки взагалі

необхідно визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів послуг і

темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами зростання валового

продукту в світі;

2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами і

динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);

3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді

міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними

даними про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і

поглинання);

4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних

інвестиційних проектів (проектне фінансування) у порівнянні із загальними

масштабами подібних проектів ( внутрішніх і міжнародних), наскільки

дозволяє статистика, що існує;

5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її

зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари і

послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки інтернаціоналізація

товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин значно вище, ніж у

сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних установ

у порівнянні із загальними обсягами і динамікою усіх їх операцій;

8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із загальними

розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції:

загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти основні сегменти цих

ринків: облігації та інші боргові зобов'язання (державні і приватні),

акції, похідні цінні папери (ф'ючерси, опціони), операції своп і репо;

9) обсяги і динаміка валютних ринків у порівнянні із загальними масштабами

грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому доцільно

придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва,

науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері

як найбільш динамічній, але у той же час і дуже незалежній і частково

відірваній від реального сектора економіки. На основі відповідних даних і з

урахуванням їх ваги можна визначити загальний індекс інтернаціоналізації у

сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції.

В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс

інтернаціоналізації щодо окремих країн і регіонів, ступеню їх інтеграції у

світову економіку. При цьому, однак, потрібно враховувати деякі істотні

обставини і обмеження. Процеси інтернаціоналізації розгортаються передусім

і в найбільшій мірі у середовищі промислово розвинутих країн, що входять в

Організацію економічної співробітництва і розвитку (ОЕСР, 29 країн), і

разом з ними в групі нових індустріальних країн. Країни, що розвиваються,

беруть участь у цьому процесі у набагато меншій мірі, а так звані найслабше

розвинуті країни (зараз до цієї групи, за визначенням ООН, входить 51

країна) майже зовсім не беруть участь у ньому. У зв'язку з цим середні

загальносвітові показники занижують рівень і значення інтернаціоналізації

для одних країн і завищують його для інших. Тому доцільно буде розглядати

дане явище передусім щодо розвинутих країн.

6. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової економіки

та їх оцінка.

Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у

статті Т.Левітта, опублікованій у “Гарвард бізнес рев'ю” у 1983 р. він

позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що

виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК).Ширшого

значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, і головним

популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К.Оме, який

опублікував у 1990 р. книгу “Світ без кордонів”. Вважаючи, що світова

економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів “тріади” (ЄС,

США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих держав

став безглуздим, у ролі ж сильних акторів на економічній сцені виступають

“глобальні форми”.

Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- і

макроекономічному. Як і будь-які інші процеси у ринковій економіці, все

найістотніше починає розвиватися і розвивається насамперед на рівні

самостійних господарюючих суб'єктів. Саме вони встановлюють виробничі,

торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки із своїми зарубіжними

партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують

транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси та синдикати.

Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є насамперед

загальна стратегічна орієнтація компаній, глобальна за характером – чи то

орієнтація на ринки збуту у всьому світі, чи то на такі ж джерела

постачання, а також на розміщення виробництва у різних країнах. Цей перелік

основних економічних рушійних сил глобалізації на мікрорівні відображає

переважаючу послідовність у розвитку даного процесу: збут – постачання –

виробництво.

На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають

відповідні реакції з боку держав. Головний (хоча і не єдиний і не

однонаправлений) зміст таких реакцій полягає у понятті “лібералізація”.

Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто

скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних

інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на

протязі останніх десятиліть.

На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала

інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою

якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток

відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі реальних

активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної стратегії.

Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до утворення великих

груп, що об'єднують промислові, торгові і фінансові компанії. Результатом

глобальних стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово-

індустріальної системи, у порівнянні з якою національні території та

держави іноді виступають як другорядні величини. Справді, річні обсяги

продаж деяких ТНК – величини одного порядку у порівнянні з обсягами ВНП

деяких країн.

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але

протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних

процесів у межах окремих угрупувань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у

світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх

господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині

XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових

організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати

і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність

регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття виник “новий

регіоналізм”.

Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що

розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими.

Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через

використання регіональними блоками практики активного нетарифного

регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко

впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш

ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт,

що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком

є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі результати, ніж

система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між

Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання

угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на

інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно

відстала від технологічного лідера світу.

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах)

процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює

процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань

країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.

Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об'єктивне та

абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами

економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна

зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного

суспільства та науково-технічного прогресу.

7. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми і фактори розвитку.

Передумови МПП формуються в процесі сусп. поділу праці за родом д-сті і

його просторової диференціації.

Сусп. поділ праці-це процес відособлення різних видів трудової д-сті, які

взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний

системний механізм сусп. відтворення.

За родом д-сті виділяють 3 типи сусп. поділу праці:

загальний (зд-ся між великими сферами д-сті людини - пром-сть, сільське

госп-во, транспорт, зв’язок, буд-во, освіта, к-ра, наука...);

частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та

підгалуз. рівні - машинобуд-ня, переробні галузі, рослин-цтво, тварин-цтво,

громад. транспорт...);

одиничний (притаманний процесам, що відбув-ся всередині фірм, в залежності

від технолог. процесу та орг-ції упр-ня, від функціон. завдань окремих

служб).

За просторовим критерієм виділяють: ( міжрегіональний поділ всередині

країни; ( поділ між країнами; ( поділ праці між групами країн.

МПП-це вищий ступінь розвитку сусп. поділу праці, який виходить за межі нац-

них економік.

МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних якісних

і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами,

послугами та інш. рез-тами суспільно-корисної д-сті.

МПП-це процес відособлення різних видів труд. д-сті на міжн. рівні, які

взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи

об’єктивну основу міжн. обміну товарами, послугами та рез-тами інш видів д-

сті.

Формами МПП є міжн. спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну,

подетальну і технолог. спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів

світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм міжн.

кооперації - міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих п/п.

На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн)

впливають такі фактори:

природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії, чисельності

нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами, наявності

моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);

соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби і

серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц. інфрастр-ри;

особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон. традицій; соц.-ек.

тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків; соц.-ек. розвиток сусідніх

народів (країн);

науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку НДДКР,

технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів вир-ва;

оптимальність розмірів п/п).

Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори,

серед яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек.

позиції в ООН та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в

країні, х-р і ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.

Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію

участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть.

Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства

сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.

8. Середовище МЕВ, його особливості та структуризація.

Середовище МЕВ-це с-ма умов і ф-рів існування міжн. ек. зв’язків. Його

можна розділити на внутрішнє і зовн. середовище.

Внутр. середовище МЕВ-це внутр. будова с-ми МЕВ разом з її внутр. законами

існ-ня, функц-ня й розвитку. Елементи внутр. середовища МЕВ:

ЗЕД країн та їхніх суб’єктів;

упр-ня міжн. ек. процесами, регулювання МЕВ;

форми і види МЕВ;

внутр. закони функц-ня системи МЕВ, тобто це ті явища і процеси, що

відбуваються у світ. ек-ці і мають чітко виражений причинно-наслідковий х-

р, постійно чи періодично повторюються за певних умов.

Зовн. середовище МЕВ-це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико-

правові, економічні, соц.-культурні та інфраструктурні умови реалізації

форм МЕВ на різних рівнях.

Зовн. середовище МЕВ можна поділити за двома критеріями:

а) за сферами впливу: політико-правове, соц.-культурне, економічне та

інфраструктурне;

б) за безпосередністю впливу дії:

- серед-ще прямого впливу (постачальники, споживачі, конкуренти тощо);

- серед-ще непрямого впливу (політ. та ек. устрій, заг. нормативна

законодавча база, соц.-ек. традиції тощо).

Особливостями зовн. середовища МЕВ є насамперед:

- тісний взаємозв’язок між його сегментами;

- складність та різноманітність;

- відносна невизначеність багатьох параметрів.

Вцілому, зовн. середовищу МЕВ притаманне певне протиріччя. З одного боку,

воно є досить стабільним внаслідок інерційності розвитку політ., екон.,

соц. структур. З іншого боку, за рядом параметрів воно є досить динамічним,

особливо в процесі розвитку сучасних інформаційно-комунікаційних систем.

З точки зору суб’єкта МЕВ важливо:

- бути інформованим про серед-ще;

- вміти його аналізувати, оцінювати та розуміти з метою впливу на одні

фактори (які піддаються впливу) і врахування інших факторів (що впливу не

піддаються).

В суч. теорії та практиці напрацьовано багато різноман. методів та

інструментів оцінки зовн. серед-ща. Оцінка зд-ся як нац-ними, так і

безпосередньо міжн. інститутами (рейтингові агенства, засоби mass media

тощо). Найвідомішими заг-ними рейтинг. с-мами є BERI (Німеччина),

II(інституційний інвестор), Євромані.

Рейтинг BERI враховує: (політ. стабільність; (ставлення до заруб.

інвесторів; (ризик націоналізації та девальвації; (платіжний баланс;

(бюрократичні питання; (темпи ек. росту; (рівень зарплати і продуктивності

праці тощо.

II-це насамперед рейтинг кредитоспроможності тієї чи інш. країни, який

дають експерти 100 найкрупніших банків світу.

Євромані враховує 3 групи показників:

- політико-економічні (40%);

- ринкові (40%);

- спеціальні кредитні (20%).

11. Ек. середовище розвитку МЕВ і суч. класиф-ції країн світу.

Оскільки МЕВ є підсистемою ек. с-ми, то найважлив. елементом серед-ща МЕВ є

їх ек. серед-ще. До пок-ків ек. потенціалу країни відносять:

1) ефективність використання прир. ресурсів;

2) стан наук. досліджень;

3) демограф. ситуація, наявність кваліфік. кадрів;

4) фін.-кредитна с-ма країни;

5) рівень доходів і рівень спож-ня;

6) стан інтегрованості країни у світ. госп-во та інші.

Отже, складність вивчення та оцінки ек. серед-ща в першу чергу пов’язана з

тим, що нац. ек-ки різняться між собою за кільк і як. пок-ками.

Для оцінки відмінностей країн застосовують метод їх систематизації за

ознаками:

1. географічними;

1. організаційними;

2. економічними;

3. соц.-економічними.

Найбільш стабільною є систематизація країн за 1) ознакою: Європа, Азія,

Лат. Америка тощо.

За 2) ознакою країни систематизують в залежності від їх участі в МО. При

цьому МО поділяють:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

До останнього часу за 4) ознакою країни поділяли на 3 групи: (кап. країни;

(соц. країни; (країни, що розвиваються з відповідною орієнтацією. З 1994 р.

універс-ним є поділ країн на наступні групи: (розвинені країни з ринк. ек-

кою (24 країни); (країни з перехідною ек-кою; (країни, що розвиваються.

Багатоваріантність притаманна систематизації країн за 3) ознакою.

a) стр-ра госп-ва: промислово-розвинені (Нідерланди); аграрні (Болг.,

Мальта); аграрно-промислові (Бразилія, Аргентина); пром.-аграрні (Греція,

Укр.);

b) рівень ек. розвитку: розвинені; ті, що розвиваються;

c) ступінь розвиненості ринк. відносин: з розвин. ринк. ек-кою; з ринк. ек-

кою; з централіз. план-ням;

d) рівень самоорганізації ек-ки: зрілі ек-ки; уразливі ек-ки.

Важливим критерієм є поділ країн за рівнем ВВП на душу нас-ня:

1) доход на душу нас-ня понад $9 тис. (за даними 1996 р.) - країни Зах.

Євр., США, Канада, Японія, ОАЕ, країни Перської затоки;

2) $750-$8999 - Греція, Венесуела, Бразилія, постсоц. країни;

3) ( $750 - понад 60 держав (країни Лат. Америки, африк., азіат. країни).

Ще одним важливим критерієм є показники зовн. заборгованості. Виділяють:

- країни з бездефіцитними ек-ками;

- країни з низьк. рівнем заборг-сті;

- країни з вис. рівнем заборг-сті.

Важливим також є поділ країн за інш. ек. критеріями. Зокрема, виділяють так

звані країни-експортери нафти (коли експорт нафти становить (50% заг.

експорту країни).

За рівнем і х-ром зовн.-ек. зв’язків країни поділяються на країни з

відкритою і закритою ек-кою.

13. Заг. хар-тика країн, що розвиваються (КЩР).

КЩР (це 3/4 країн світу) займають понад 60% тер-рії Землі, де проживає 77%

світ. нас-ня. Сюди входять всі азіат. країни, крім Яп., країни Лат.

Америки, Африки. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світ. запасів нафти й

50,5% газу. Більше 50% світ запасів і видобутку марг. руди, кобальту,

ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.

Більшість КЩР утворилися завдяки нац. визвольному руху, розпаду колон. с-ми

60-70-х років. За роки незалежності ці країни здійснили складні соц.-ек.

перетворення, досягли певних цспіхів у створенні основ нац. ек-ки. Проте

переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від

ПРК.

Спільні риси КЩР:

1) багатоукладність ек-ки: ек. с-ми цих країн представлені різним набором

форм вир-ва від патріархально-общинної і дрібнотоварної до

монополістичної і кооперативної. Багатоукладність ек-ки передбачає різний

соц.-ек. зміст вир. відносин в межах окремих секторів. що існують як

вілносно автономні стр-ри зі складним мех-змом їх внутр. і зовн.

зв’язків. Різні уклади формують 2 відносно автономні сектори: традиційний

і сучасний. В традиц. секторі, що представлений гол. чином сільськ. госп-

вом, тривалий час зберігаються вис. рівень вилучення продукту докап.

методами (рента, лихварський %, купецькі доходи). Ними вилуч-ся до 15%

ВВП;

2) слаборозвиненість КЩР, яка виражається в якісній неоднорідності і

системній неупорядкованості сусп-ва, яке склад-ся з різних ек. та неек.

інститутів традиц. і суч. типів, а також проміжних перехідних структур;

3) відсталість, яка відображає стан госп-ва цих країн, який характериз-ся

низьким рівнем розвитку ПС. Відсталість має 2 аспекти:

- історичний: відставання у розвитку одного типу сусп-ва від іншого в

момент колонізації цієї групи країн;

- сучасний: пов’язаний з низьким рівнем розвитку ек-ки цієї групи країн.

4) залежність КЩР від ПРК: проявляється у відносинах домінування і

підкорення, які в останні 10-річчя реалізуються ек. методами. Залежність

впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;

5) соц. стр-ра сусп-ва. Соц. організми афро-азіат. країн включають в себе

різні утворення класові, неокласові, етнічні, релігійні, кастові та ікші.

Встановлення тов. відносин в цих країнах супроводжувалось поширенням

декласування. КЩР, на відміну від зах країн, не подолали общинний тип

соціальності, який бере ще свій початок від родового укладу. Він

визначається особистісним х-ром соц. відносин, зв’язками, заснованими на

родинних відносинах, на сусідчтві, роді, племені;

6) в цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене і стійке

громадянське сусп-во як соц. організована стр-ра, що склад-ся із самод.

орг-цій добров. членства.

Регіональні відмінності КЩР:

у 80-ті рр. значно поширили свої позиції Сх. і Півд. Азія;

скоротилась у світ. вир-ві частка Зах. Азії (12%, а була 33%), дещо

послабли позиції Лат. Ам. (24%, а було 35%);

поява в 70-ті рр. НІК, які за темпами ек. розвитку перевищували аналог. пок-

ки решти КЩР та навіть ПРК. Провідною галуззю НІК стала обробна пром-сть,

яка стала статею експорту, а також створювались переважно трудомісткі п/п-

ва по випуску мас. споживчої продукції. В латиноам. НІК осн. увага

приділена розвитку матеріало- і капіталомістких галузей вир-ва.

В залежності від рівня ек. розвитку КЩР поділяються на 3 групи:

1. країни з вис. рівнем на душу нас-ня, хар-ним для ПРК (Бруней, ОАЕ);

2. країни з сер. пок-ками на душу нас-ня (країни-експортери нафти, НІК);

3. бідні країни, в яких ВВП на душу нас-ня не перевищує $750 (перев.

частина КЩР).

14. Країни-лідери світ. ек-ки та їх заг. хар-тика.

Цей регіон складає (16% всього нас-ня. Саме ця група країн визначає

динаміку розвитку світ. госп-ва. До ПРК належать 23 країни: Австралія,

Австрія, Бельгія, GB, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія,

Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13