Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

§ 135 проголошує: «Якщо людина буде забрана у полон і в її домі немає достатку, і тому його дружина увійде в дім іншого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться і досягне своєї громади, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка; діти слідують за їхніми батьками»609. Ця стаття допомагає жінці позбутися ностальгії за першим чоловіком, у випадку якщо увійшла в дім до нелюбимого, вибирати не доводилося. Але слово «повинна» цілком працює на інтереси воїна, що повернувся, власне на інтереси потужності армії, солдати якої повинні бачити -- які військові перипетії з ними не стануться на війні, після повернення додому -- усе твоє залишається за тобою. Чи легко жінці, що народила дітей іншому чоловіку, залишити їх йому - «діти слідують за їх батьками», і повернутися до першого чоловіка, який повернувся з полону. Ця стаття вирішує інтереси армії і держави, тим більше, що юристи того часу вже знали: «Немає формули удачі, але є формула невдачі -- спробуй сподобатися всім!»

§ 144 проголошує: «Якщо людина візьме заміж безплідну жінку, ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню і створить‚ таким чином‚ дітей, а ця людина наміриться взяти собі наложницю, то того не повинно дозволяти цій людині, вона не може взяти наложницю»610. Ця постанова своєрідно вирішує питання бездітності дружини, не шляхом розлучення, а тимчасовою заміною її рабинею, більше того‚ не чоловік сам бере собі рабиню, а дружина йому її дає «ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню». Ця тонкість у такій делікатній справі не упущена законодавцем стародавності -- дружина, очевидно, дасть йому рабиню не для любовних утіх, а тільки для народження дітей (точно ж не Венеру!).

§ 145 проголошує: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, а вона не зможе народити йому дітей, і він захоче взяти собі наложницю, то він може взяти собі наложницю і ввести її у свій дім; ця наложниця не повинна рівнятися з безплідною дружиною». Знову закони Хаммурапі стають на захист заміжньої жінки, навіть самої ревнивої -- дозволяють чоловікові взяти наложницю для народження дітей, закон позбавляє сім'ю підстав (безплідність дружини) для розлучення, більше того‚ ця постанова регламентує правове становище наложниці -- «ця наложниця не повинна рівнятися з безплідною дружиною»611.

§ 146 проголошує: «Якщо людина візьме заміж бездітну жінку‚ вона дасть своєму чоловіку рабиню, і та народить дітей, а потім ця рабиня стане рівняти себе зі своєю господинею, то оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до інших рабинь».

§ 147 проголошує: «Якщо вона (рабиня) не народила дітей‚ її господарка може віддати її за срібло». Ці два параграфи дуже точно регламентують становище рабині, яка у випадку недотримання закону може бути причислена до інших рабинь‚ або якщо не народила дітей, узагалі продана.

§ 129 проголошує: «Якщо дружина людини буде захоплена лежачою з іншим чоловіком, то повинно їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя своєму рабу». Ця стаття своєю санкцією не залишає альтернативи простого розлучення, тому що написано: «Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині...», збереже -- читай: «пробачить їй невірність», отже вона залишається у становищі його дружини. А якщо не збереже господар життя своїй дружині, то її просто утоплять. У такий спосіб законодавець питання покарання за невірність віддає в руки чоловіка, закон лише визначає санкцію.

5.3 Розлучення по стародавньоримському праву

Зробимо спробу простежити історію утворення у римлян поняття про розлучення, історію розвитку його умов і форм, у яких воно відбувалося, а також і наслідків, ним вироблених.

Під розлученням ми розуміємо добровільний розрив шлюбного союзу. Цей розрив може бути однобічним, коли одна тільки сторона відмовляється від продовження союзу, чи двостороннім, обопільним, коли шлюбний союз припиняється за взаємною згодою подружжя. Римське право знало обидва види розлучення і для кожного з них мало особливий термін. Однобічне відмовлення воно називало: rерudium, а розлучення -- угодою -- divоrtium. Так Гай і говорить: Divоrtium autem vel a diversitate mentium dictum est, vel guia in siversas partes eunt, gui distrahunt matrimonium. Repudium... id est renuntiatio612.

Павло говорить: ...divortium ex eo dictum in diversas partes eunt, gui disce-dunt. Слід зауважити, що обидва ці терміни виникли неодночасно. Узгоджуючись з положенням найдавнішого римського права, що допускало розлучення тільки для чоловіка і згідно тільки з його бажанням, без усякого відношення до волі дружини, можна з вірогідністю припустити, що rерudium існував здавна; divortium же з'явився у той час, коли внаслідок обставин, що змінилися, була допущена можливість розривати шлюбний союз і дружині‚ і коли, отже, з'явилася можливість для подружжя добровільно розійтися. Це підтверджується, між іншим, зауваженнями Феста і Ціцерона. Фест s. h. v. говорить: Repudium, guod fit ob rem pudendam. Repudium Verrius ait dictum, guod fit ob rem pudendam613.

Очевидно, що pudendam є відмовлення від шлюбу (rеnunciatio) одного з подружжя (на початку: чоловіка) унаслідок якого-небудь ганебного вчинку іншого. Це поняття саме і відповідає, як побачимо далі, найдавнішому історичному уявленню про розлучення, як вигнання дружини, що провинилася перед своїм чоловіком. Ціцерон (dе Оrаtоrе. Ш 40) говорить: Nam si res suum nomen et vocabulum proprium non habet... ut in uxore divortium, necessitas cogit, guod non habeas, aliunde sumere.

З його слів можна укласти, що вираз: divortium -- було застосовано до позначення поняття про розлучення у порівняно пізніший час, коли, з'явилася можливість розлучення за згодою між подружжям. Слово: divortium -- вживалось для позначення інших понять (наприклад, у Ціцерона: аd Аtticum V 20: аguаrum divortium і було на початку застосовано до розлучення у розумінні переносному. Утім, зазначене розходження між rерudium і divortium не витримувалось суворо. Той же Ціцерон у своїх Топіках (IV 19.20) уживає термін: divortium -- замість rерudium: Si viri culpa factum est divortium, etsi mulier nuncium (тобто повідомлення про розвід) rеmisit...614

Геллій також (X. 23) у словах, які він приписував ним М. П. Катону, уживає термін: divortium, -- між тим як мова йде про однобічне відкидання чоловіком винної дружини: Vir, inguit, cum divortium fecit, mulieri judex pro consore est.

У Дигестах обидва терміни вживаються однаково для позначення розлучення. Але окрім цього терміну -- rерudium -- застосовується для позначення відмовлення від термін sponsalia.

Російський термін «развод» не відповідає жодному з термінів латинських; він указує на участь у припиненні шлюбу влад публічних, що розлучають чоловіка і дружину; римські терміни, особливо rерudium, указують на самовільні вчинки подружжя чи одного з них, що розривають шлюбний союз; влада публічна, за римським правом, у здійсненні розлучення не бере участі.

Наступний виклад розділимо на два відділи. У першому ми викладемо історію розвитку поняття про розлучення, історію його основ, форм і наслідків у період до початку УІ століття від заснування Риму‚ а у другому -- від початку УІ століття і до кінця язичеських часів. Принципово ці два періоди між собою не протилежні, тому що, по суті, і в тому‚ і в іншому діяв той самий принцип свободи розлучення. Але в першому періоді цей принцип виявлявся слабко, тому що спочатку первісні поняття, а потім патріархальний лад сім'ї з його суворим норовом сильно обмежували свободу чоловіка у відторгненні дружини і викликали появу звичайно правових установ, що мали можливість стримувати чоловіка в межах добрих нравів; у другому ж періоді принцип свободи розлучення досягає свого апогею, при сильному падінні суспільної моральності, що викликали потребу у втручанні влади публічної у справи сімейні. Ці періоди можуть бути також розрізнені і за суб'єктами, правомочними до здійснення розлучення. У першому періоді це право має тільки чоловік‚ у другому -- обоє з подружжя разом і кожен нарізно. Другий період може бути розділений на дві частини, з яких друга, співпадаюча за своїм початком із запровадженням імперії, може бути охарактеризована, на відміну від першої, як час законодавчого втручання у питання про розлучення.

У період до початку УІ століття від заснування міста Риму поняття про розлучення з'являється не разом з поняттям про шлюб, а в той час, коли останнє поняття досягає значного ступеня досконалості. Шлюб, як показано вище‚ проходить не одну стадію розвитку‚ перш ніж створюється погляд на нього як на союз індивідуальний із взаємними правами й обов'язками подружжя; а поняття про розлучення і існує саме при такому погляді на шлюб. На попередніх ступенях розвитку шлюбу поняття про розлучення не може ще створитися: чи тому що шлюб тоді не становить індивідуального статевого зв'язку, чи тому, що він, хоча і є вже індивідуальним і навіть моногамічним, не може бути, однак, названий союзом між чоловіком і жінкою, у зв'язку з сильним переважанням погляду на жінку як на рабу свого чоловіка і господаря. Таким чином, поява розлучення вимагає існування більш тонкого, більш досконалого поняття про шлюб, і внаслідок цієї причини воно сталося пізніше, ніж з'явилося взагалі поняття про шлюбне співжиття. Простежимо докладніше питання про появу розлучення і спробуємо установити можливо точніше, як і коли воно могло відбутися.

Стосовно тієї форми статевого співжиття, що називається гетеризмом, внаслідок відсутності при ній міцного, постійного зв'язку між особами різної статі, не може бут і мови ні про шлюб, ні тим більше про розлучення. Поняття про це останнє є, отже, приналежністю шлюбу індивідуального, з різних видів якого ми зупинимося тут тільки на шлюбі моногамічному у зв'язку з тим, що він, принаймні в історичний час, був єдиним у римлян. Але і при індивідуальному шлюбі поняття про розлучення з'являється, як вже сказано, не відразу‚ воно виникає тільки тоді, коли жінка трохи піднімається у своєму особистому становищі з первісного рабського становища. При виникненні шлюбу за допомогою викрадення з іншої общини жінка розглядалася як бранка і як така, що за древнім загальнонародним поглядом (jure gentium) вважалася рабою. Говорити про розлучення при такій формі статевого співжиття неможливо. Так само спочатку при встановленні індивідуального статевого співжиття за допомогою купівлі жінки про розлучення говорити ще не можна, тому що і тут жінка спочатку попадала в рабське становище. І в тому‚ і в іншому випадку вона прирівнювалася до рухомих речей і поруч з ними здобувалася і відчужувалася. Як коштовна річ, за яку заплачено, можливо, дуже дорого, і багато дорожче, ніж за інші речі, жінка була дорога чоловіку‚ але вона була безправна і безмовна, як річ перед своїм господарем, що міг продати її, позичити і навіть знищити. Чоловік міг, звичайно, вигнати жінку зі свого дому. Але навряд чи хто побачить у цьому вигнанні присутність розлучення. Потім слід відзначити, що навряд чи таке вигнання і практикувалося‚ принаймні важко підшукати для нього мотиви615. Навпаки, при описаному порядку для чоловіка не було резону позбавлятися своєї підвладної. Знаходячись у повній його владі, вона не утискувала його ні в чому, не утискувала його й у статевих відносинах, навіть при пануванні моногамічної форми статевого співжиття‚ вона була йому у всіх відношеннях тільки корисна і навіть необхідна, як годувальниця дітей і як робоча сила. При купівлі для шлюбу можливе було повернення купленої жінки тому, хто продав її, у випадку істотного недоліку в неї, що перешкоджає так чи інакше виконанню тієї мети‚ для якої вона куплена. На перших ступенях розвитку звичайно‚ навряд чи таке правило можна припускати, що існувало взагалі при договорі купівлі-продажу. Але у договорі про купівлю для шлюбу питання могла стояти інакше. Тут непридатність жінки для статевого співжиття могла бути прихована від очей покупця, могла бути настільки таємна (наприклад, безплідність), що про неї ніхто не міг знати. У зв'язку з цим, шляхом особливих умов, між покупцем і продавцем могли бути встановлені причини повернення купленої речі і заплаченої за неї ціни616. Тут з'являється перший натяк на розлучення, але розлучення в дійсності ще немає. Це -- розрив договору купівлі, але не союзу шлюбного. Таким чином, при купівлі для шлюбу, у першій стадії його розвитку не могло ще виникнути поняття про розлучення, але тоді ж створилися ті умови, за наявності яких, при тій же купівлі для шлюбу, тільки в більш м'якому його вигляді, стає можливим і дійсно з'являється ідея розірвання шлюбу. Саме згодом унаслідок родинної любові до дітей, з одного боку, і внаслідок пом'якшуючого впливу релігійних вірувань, з іншого, батько і взагалі рідні дівчини, при продажі її, починають піклуватися про її майбутню долю і вимовляють їй більш легке становище в домі чоловіка і насамперед свободу від чорних і тяжких робіт617. Такі ось договори про продаж для шлюбу (соnnubium), як ми вже знаємо, значно підняли особисте становище дружини і дали початок поняттю про шлюб у дійсному розумінні слова, а разом з тим створили можливість появи розлучення. Тільки з часу цих особливих договорів про становище жінки в домі чоловіка, який її купує, що забезпечує їй становище краще, ніж для рабині‚ можна сказати, з'являється дружина (а не раба, наложниця), з'являється особа (жіночої статі), що знаходиться з чоловіком у союзі шлюбному і тому має вже деякі права. За таких тільки обставин можна визнати появу шлюбу в дійсному розумінні слова, як союзу чоловіка і жінки. Нарешті, за таких тільки умов могло з'явитися поняття про розірвання шлюбу за допомогою розлучення. Статеве співжиття і раніше могло, звичайно, припинятися за бажанням чоловіка‚ але це припинення не було розлученням шлюбним доти, поки не створилося поняття про шлюб як про відношення зв'язуюче.

Здійснення цього розриву союзу шлюбного відбувалося і тепер за формою розірвання договору купівлі-продажу внаслідок виявлених недоліків речі. Зрозуміло, що чоловік, як господар купленої речі, міг відпустити свою дружину і тоді‚ коли вона була безпорочна‚ але він у цьому випадку не міг вимагати віддачі заплаченої за неї ціни‚ а безоплатне повернення такої дорогої речі, як дружина, на тій стадії розвитку також було непрактично, як і на стадії попередній. Таким чином, відторгнення дружини в цей час було тісно пов'язане з питанням про повернення плати за неї, називаної у деяких народностей «калимом.» Отже, ідея розлучення з'явилася спочатку не самостійно, а в залежності від обставин чисто матеріальних, економічних. У цьому підлеглому становищі питання про розлучення залишалося увесь час, поки шлюб відбувався за допомогою купівлі нареченої. Контрагенти цього договору за взаємною згодою визначали спочатку умови, за яких можна було повернути жінку і вимагати назад заплачене. Але згодом такі договірні причини, послідовно повторюючись, ставали звичними чи звичайними‚ і їх могли вже мати на увазі там, де про них не було навіть згадано. Таким шляхом створилися звичайні правила про підстави, за яких можливо було повертати дружину її батькам або про підстави розлучення в первісному розумінні слова. Прикладів такого розлучення із поверненням калиму багато. Це звичаї кавказьких горців. Так, за свідченням Н. Дубровіна618, розлучення в черкесів виконувалися відсиланням дружини до її родичів і вимогою калиму назад. Потім, проф. Ф. Леонтович619 говорить про той же народ, про представника цього народу‚ який‚ якщо вважав дружину злодійкою, відсилав її в дім її батька, зажадавши повернення даного калиму. Те ж саме пише проф. М. Ковалевський стосовно осетин620. Аналогію цьому складає звістка з грецького життя часів Гомера, коли чоловік міг зажадати назад заплачене за дружину, якщо вона виявилася винною в перелюбстві621. Так, Гефест (в Одіссеї VIII 317--320) говорить: «І доти триматимуть хитрі їх сіті‚ доки усіх її батько дарунків мені не поверне‚ тих‚ що за дівку оцю безсоромну йому надавав я»622. Подарунки тут являють залишок купівлі жінок для шлюбу.

З посиленням релігійного освячення шлюбу і, особливо, з появою чисто релігійної форми здійснення шлюбу (соnfarreatio, Brahma)623 купівля-продаж для шлюбу виходили із уживання. Ця обставина впливає на лад сімейних відносин. Дружина перестає бути річчю, що купується, і стає подругою чоловіка, яка поряд із ним бере участь у відправленні сімейного культу. При цьому виробляється остаточне поняття про шлюб як союз між чоловіком і дружиною. Усе це не могло не викликати до корінної зміни і в погляді на розлучення, вивівши його з області майнових розрахунків і зробивши відношенням чисто особистим і разом із тим поставивши його під контроль богів.

Підстави, які викликали і в які виправдовували розлучення, зі зміною погляду на нього також змінилися. Колись чоловік заявляв претензію до родичів дружини щодо яких-небудь фізичних недоліків, що перешкоджали користуватися нею‚ і вимагав повернення калиму. Інших претензій не могло і бути‚ тому що між чоловіком і дружиною не було ніякого іншого зв'язку, крім статевого співжиття. Підстави для таких претензій звичайно встановлювалися‚ як сказано було вище, у договорах про продаж жінки‚ але, звичайно, сторони могли допустити повернення дружини і калиму і за підстав непередбачених. Зі зміною погляду на шлюб і з появою між подружжям зв'язків релігійних і моральних ускладнюються вимоги, які висував чоловік до дружини, і внаслідок цього збільшується і кількість тих підстав, що можуть дати привід до розриву між подружжям. Вищезгадані фізичні недоліки дружини відіграють, звичайно‚ і тепер ту ж роль, що і колись‚ але до них приєднуються недоліки моральні, що перешкоджають спокійному плину сімейного життя і які викликають з боку чоловіка рішення позбутися від нестерпної співмешканки. Так, наприклад, індуське право допускає розлучення з дружиною через сварливість‚ те ж саме допускається в Китаї. Потім, приєднуються підстави розлучення, які полягають у релігійних поглядах і віруваннях, які змушують чоловіка відкинути від своєї сім'ї жінку‚ яка небажана його пенатам‚ або яка образила їх.

Релігійне освячення шлюбу, хоча і викликало іноді появу особливих приводів для розлучення, що полягали в релігійних поглядах і віруваннях, але по суті стало й обставиною, яка утруднила розірвання шлюбу. Дружину, введену в будинок з релігійними церемоніями, не так вже легко було вислати з дому. Боги, заступники шлюбу, були самі месниками за безпідставне розірвання того, що вони освятили. Особливо сильно позначився вплив релігійного освячення на шлюб з появою чисто релігійної форми його здійснення - соnfarreatio. В урочистих обрядах, чинених при цій формі шлюбу жрецями, дружина виступає перед богами, як істота‚ рівноправна з чоловіком, що входить з ним у повне спілкування не тільки в справах людських, але також і в служінні богам. Унаслідок цього, якщо взагалі боги дивилися неприхильно на безпідставне розлучення і таке розлучення визнавалося гріхом проти них, то при соnfarreatio він був гріхом сугубим. Ця оцінка розлучення при соnfarreatio робила його таким діянням, від якого усякий віруючий римлянин, а такими були тоді якщо не всі, то переважна більшість, усіма силами намагався утриматися і прибігав до нього тільки в крайності. Винна дружина могла бути, звичайно, і тут відкинута також, як і при інших формах шлюбу‚ але треба думати, що у виді особливого освячення цього шлюбу, розірвання його викликалося тільки найбільш тяжкими провинами дружини. З іншого боку, слід зауважити, що такі тяжкі провини жінки, як, наприклад, перелюбство, пияцтво, тягли за собою, звичайно, страту за вироком домашнього судилища624. Таким чином, можливість розлучення при шлюбі реr соnfarreationem зводилася до мінімуму.

Можна припускати, що стародавні римляни і, імовірно, всі арійські народності, що близько стояли до народу римського, почали у відношенні до розлучення не сваволею чи найповнішою свободою, а, навпаки, різкою регламентацією. Тому невірною уявляється нам думка, що розлучення у Римі було спочатку de jurе цілком вільне для чоловіка, але тільки не практикувалося тому, що цьому протистояли суворі нрави. За тих часів, часи панування звичаєвого права, не було і не могло бути протиріччя між правовим становищем і практичним життям. Ніякого дозвільного закону щодо свободи розлучення в Стардавньому Римі не було, і жоден з авторів, що писали про ті часи, не згадує про такий закон. Навпаки, всі автори свідчать нам про особливо сильний вплив суспільних нравів того часу, і саме цьому впливові треба приписати обмеження чоловіка стосовно відторгнення дружини. У зв'язку з цим, невірним слід визнати твердження, що у давнину у римлян правові положення про розлучення і практичне життя розходилися, що розлучення, вільне de jurе, de facto не практикувався чи, іншими словами, спільно існували повна свобода розлучення в силу закону і сувора обмеженість з боку тиранічних нравів. Так само невірною є протилежна думка, про те‚ що розлучення у Стародавньому Римі зовсім не допускалося і з'явилося через довгий час згодом.

На закінчення слід сказати, що шлюб може бути розглянутий із двох боків: як союз релігійно-моральний і як союз юридичний. Тому і двоякого роду норми визначають шлюбні відносини‚ з одного боку вони підлеглі закону релігійно-моральному, і з іншого -- юридичному. Питання про розірвання шлюбу також повинне бути розглядуване з цих двох точок зору. З погляду моральної воно, зрозуміло, є небажане, суперечне ідеї шлюбу у тому визначенні, яке дав йому Модестин і яке було визнане гідним християнського світогляду і прийняте імператором Юстиніаном у Дигестах (23.2. 1) і в Інституціях (1.9. 1). Але закон юридичний переслідує нерідко завдання менш піднесені, ніж моральний, і під впливом потреб співжиття може встановити інші норми, ніж останній. Із цього погляду розлучення не може бути визнане суперечним згаданому поняттю про шлюб, як стверджують деякі дослідники, які не бачать можливості встановити зв'язок між визначенням Модестина і законом римським про свободу розлучення. Шлюб, як союз моральний, переважно відбувається завжди з наміром продовжувати його протягом усього життя, але наступні обставини можуть розірвати моральну єдність подружжя, і примусити їх за таких умов до продовження шлюбу в силу закону юридичного може бути визнано незгодним з цілями державної політики. Відношення між зазначеними законами не однакове в різних народів і в різні часи. Одні намагаються звести моральний закон про нерозривне єднання подружжя у закон юридичний і ототожнюють їх, забороняючи розірвання шлюбу‚ інші навпаки, надаючи шлюбним відносинам визначення закону морального, не зводять їх у необхідність і допускають вільне розлучення. Отже, питання про відношення цих законів є справа часу і місця, і встановити тут тверді і вічні правила ще не вдалося жодному законодавцю. Одне тільки можна сказати‚ спираючись на історичний досвід, що ототожнення цих законів, що спостерігалося зрідка в історії, існувало недовго і в кінці оголошувалося шкідливим для суспільних цілей. Законами юридичними не можна створити моральності, не можна навіть підтримати її на належному рівні‚ усе, що може зробити закон юридичний, це усунути крайні прояви аморальності. Примус, властивий цьому закону, скоріше порушить, ніж зміцнить сутність моральних положень.

Усі цивілізовані народи стародавнього світу розрізняли стосовно шлюбу ці два закони: моральний і юридичний. Про розрізнення їх у китайців, індусів, греків і особливо у євреїв можна знайти цікаві подробиці у творі проф. Осипова, «Брачное право древнего востока», (ст. 14, 52, 87, 116 і 117). У євреїв різниця між цими законами виражена була з особливою ясністю. З одного боку закон моральний, закладений самим Богом у серця людей, проголошує: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою‚ та й пристане до жінки своєї‚ -- і стануть вони одним тілом (Буття, II, 24), тому що немає вже двох‚ але одне тіло. Тож‚ що Бог спарував‚ -- людина нехай не розлучує!» (Матв., 19, 5‚ 6); з іншого боку‚ Мойсей у написаному ним законі для народу єврейського дозволив давати дружині розлучний лист, якщо «вона не знайде ласки в очах його‚ бо знайшов у ній яку ганебну річ» (Повторення Закону‚ 24‚ 1)625. Це закон юридичний. Римляни також розрізняють і розділяють ці два закони. Правда, закон моральний у них не був сформульований, але він мав глибокий вплив на життя в першу половину республіканського періоду й у наступний час, час падіння, не стих остаточно.

Відомо, що останні часи римської республіки і початок імперії були ознаменовані аморальністю в самих колосальних розмірах. Римляни як би хотіли моральною розгнузданістю винагородити себе за попередні праці щодо утворення всесвітньої держави. Останні перемоги були, так би мовити, припливами розпусти: згадаємо Суллу з його солдатами, що привчилися до розгнузданості в походах і принесли її із собою у вічне місто, згадаємо навіть Юлія Цезаря, про війська якого передають сучасники не менш жахливі свідчення. При урочистому в'їзді в Рим вони кричали, звертаючись до громадян: «Urbani, servate uхоrеs, mоесhum сulvum аdduсimus». Самому Цезарю деякі із сенаторів пропонували зробити характерну для того часу пошану: вільний доступ до усіх їхніх жінок.

Проводирі військ, а потім і імператори, були прикладом аморальності і для солдатів, і для громадян. Цезар, знаменитий в інших відношеннях, у сімейному житті не відрізнявся бездоганністю, хоча він і іменував себе відновлювачем добрих нравів і привласнив собі звання довічного цензора: він розлучився зі своєю дружиною через одну лише підозру в невірності, під пригожим приводом, що дружини Цезаря не повинна стосуватися навіть підозра626. Антоній жив відкрито з Клеопатрою і дарував їй римські провінції, а дружину свою (Октавію), цілком бездоганну, прогнав. Август, відомий своїми законами, спрямованими до підняття римської сім'ї, як сам, так і сім'я його, були зразком аморальності627. Він, не задовольняючись тим, що відняв дружину (Лівію) у Тіберія Нерона (на шостому місяці вагітності), простирав свою розпусту до того, що посилав у дома найзнатніших громадян носилки, на яких чоловіки повинні були доставляти в його спальню своїх дружин. Дочка ж його вела таке розпусне життя, що він повинен був вислати її з Риму на один острів. За першим цезарем йде цілий ряд йому подібних по розгнузданості нравів, а саме: Тіберій, який розбещував юнацтво, живучи на своєму острові; Калігула, дурість якого дорівнювала розбещеності: прогнавши свою дружину, він одружився на іншій, віднятій ним у нареченого в день весілля, а два місяці потому вигнав і її з міста, щоб, одружившись на третій, прогнати і цю за безплідність. Не задовольняючись цим, він віднімав наречених у наречених і дружин у чоловіків. Мало того, він посилав розлучні листи дружинам чоловіків, що були відсутніми, від імені останніх і вносив розлучених у публічні списки628. Клавдій відпустив чотири дружини послідовно одну за другою, а п'ята уникла цієї долі тільки тому, що веліла його умертвити. Нерон -- вбивця матері і брата‚ обезчещував чужих дружин і розлучився зі своєю. Так само діяв і Доміціан, що карав у той же час смертю дружин, які вчинили перелюбство, не виключаючи, утім, і тих, винуватцем падіння яких був він сам. Єлагабал розлучався п'ять разів і між іншим з однією дружиною тому, що на тілі її був родимий знак.

Не треба, утім, думати, що розпуста і свавілля у розлученнях складали привілей одних лише цезарів. Звичайно, вони користувалися і тим, і іншим‚ а disсrеtion, як у силу переваги всіх цезарів -- рrinсерs est 1еgibus solutus, так і в силу того, що вони володіли великими коштами, ніж прості громадяни. Але і ці останні з успіхом наслідували своїм «ожественним» монархам. Якщо ми менше маємо свідчень про розпусту не коронованих осіб, то не тому, що їй ці останні не віддавалися, а тому, що історія вважає більш повчальним для потомства порочне життя правителів, ніж тих, ким управляють. Утім, є досить зведень і про аморальність простих смертних. Сенека говорить про guotidianis rерudiis в Августовий час. Виявляється, що навіть кращі люди не гидували розлученнями. Так‚ Ціцерон розлучився з Теренцією, не дивлячись на її чесноти, і одружився на іншій -- багатій, щоб сплатити свої борги. Якщо вірити історії, то і великий мораліст Сенека не відчужений був від загальної слабкості століття. Картина свавілля в розлученнях наочно малюється в наступній розповіді про Павла Еміліє, який на питання, чому він розлучається з розумною і прекрасною Папірією, відповів: «мої башмаки нові, добре зроблені, а однак же я повинен їх перемінити. Ніхто не знає, де вони мене муляють». Розлучалися під усілякими приводами: ворожнечі з рідними дружини, старості останньої, хвороби, краси, що зів'янула й ін. До чого доходила розбещеність, можна судити ще з наступного факту: за часів Ціцерона Клодій, що позивався за перелюбство, пропонував суддям у вигляді хабара доставити їм заміжніх жінок, які сподобалися, для здійснення того ж, за що він сам був притягнутий до суду. Жіноча стать не відставала в аморальності від чоловічої. Відома своєю жахливою розбещеністю Мессаліна, дружина недоумкуватого Клавдія, що віддавалася не тільки сама розпусті, але й влаштовувала у своєму палаці брудні сцени. Прості римлянки, якщо і не здатні були упасти так низько, як їхня імператриця, відрізнялися тим не менше страшною розбещеністю. Ціцерон свідчить в одній зі своїх промов (рrо С1uеntiо.V), що мати спонукала свого зятя розлучитися з дочкою, щоб самій замінити дочку. «Яка дружина, -- говорить Сенека, -- стане червоніти через розлучення після того, як знамениті жінки не рахують уже своїх літ за числом консулів, а за числом чоловіків. Вони розлучаються, щоб вийти заміж, виходять заміж, щоб розлучитися. Цього безчестя боялися, поки воно було не таким звичайним‚ але тепер, коли публічні реєстри покриті актами про розлучення, слухаючи, як про нього говорять, навчилися його робити»629.

Після сказаного зрозуміло, наскільки тодішнє суспільство готове було сприйняти проповідь Христа про нерозривність шлюбу. Безпричинні розлучення і розлучення з однієї лише обопільної угоди подружжя були першим каменем спотикання для здійснення Його вчення. От чому ми зауважуємо, що на цю слабку сторону насамперед спрямовується енергія соборів і вчителів церкви: треба було спочатку ввести хоча б деяку правильність у самих розлученнях, а потім уже подбати про обмеження приводів до них. Сліди цієї діяльності залишилися, як у найдавніших соборних постановах, так і в правилах учителів церкви перших століть християнства. Так у 5-му апостольському правилі ми читаємо: «священнослужителі та не виганяють дружин своїх під виглядом благочестя»630 -- очевидний доказ, що навіть служителі вівтаря були заражені загальним пороком -- самовільно відкидали дружин під виглядом благочестя. А 14-е правило Гангрського собору (IV ст.) показує, що цим же засобом користувалися дружини по відношенню до чоловіків: «чаще которая жена оставить мужа и отъити восхощетъ, гнушаясь бракомъ, да будетъ подъ клятвою»631.

Що самовільні розлучення були явищем загальнопоширеним -- це видно з того, що соборам і на заході приходилося вести з такими розлученнями війну. Так‚ на Ельвірському соборі (в Іспанії в 305 чи 306 році) було ухвалено не удостоювати причащання і при кінці життя дружин, що залишили чоловіків своїх без усякої причини і вийшли за інших632. Те ж саме повторюється в XIX каноні Ірландських соборів (450 - 456 рр.); «християнка, що залишила свого чоловіка і вийшла заміж за іншого, повинна бути відлучена від причащан-ня»633. А рівно і на Агафенському соборі (Аgаthа, Аgdе в Південній Галлії в 506 р.), у XXV каноні якого ухвалено: «миряни, що розлучилися зі своїми злочинними дружинами, щоб протизаконно вступити в інші зв'язки, не дочекавшись рішення єпископів суміжних провінцій, відлучаються від церковного спілкування і від спілкування з правовірними»634.

З не меншою наполегливістю ратували вчителі церкви проти свавілля при розірванні шлюбів. Так‚ Григорій Назіанський у своєму посланні до Олімпія рішуче висловлюється проти розлучень за обопільною згодою подружжя, говорячи, що такі розлучення цілком суперечать «нашим (тобто євангельським) законам», хоча б закони римські судили й інакше. Іван Златоуст у бесіді 1-й на 1-е послання до Коринфян (VII, 39, 40) говорить: «рабам дозволено переміняти живих панів, а дружині недозволено переміняти чоловіків за життя чоловіка, тому що це -- перелюбство. Не вказуй мені на закони, ухвалені зовнішніми, що дозволяють давати запис відпущення і розлучатися. Не за цими законами буде судити тебе Бог у той день, а по тим, що Він Сам ухвалив. І закони зовнішніх дозволяють це не просто і не без обмеження: і вони карають за цю справу, так що і звідси видно, що вони неприязно дивляться на цей гріх. Тому що винуватницю розлучення вони позбавляють майна і відускають без усього, і того, хто подає привід до розлучення, карають грошовим збитком, а вони, звичайно, не поступали б так, якби схвалювали цю справу»635. В іншому місці тієї ж бесіди Златоуст говорить: тому перестерігаю, прошу і благаю чоловіків не відкидати дружин і дружині -- не залишати чоловіків»636. Астерій, єпископ Амасійський, говорить «послухайте тепер ви, торгаші, що легко змінюють дружин на одяг... ви, які одружуєтеся на багатстві і які обманюєте, ви, що після невеликого спалаху, зараз же пишете розлучний лист, ви, що залишають за життя багатьох вдів, -- знайте, що шлюб розривається тільки смертю і перелюбством»637.

Треба додати до сказаного, що церкві з цими свавільними розлученнями не мало стояло утруднень не тільки тому, що державне законодавство в особі римського права іноді підтримувало їх, але також і тому, що деякі християни занадто захопившись євангельськими істинами про значення дівоцтва, засуджували шлюб і вважали його установою нечистою. Звідси прагнення до розлучень, прагнення, у якому нерідко важко було відрізнити, де кінчається благочестя і ревнощі за Господом і починається свавілля. Тому церковним соборам приходилося, ратуючи за нерозривність шлюбу, ратувати також і за богоустановленість його. Проти цього зловживання повстає особливо Трулльський собор у своїх 13-у і 30-у правилах638.

Наскільки в перші століття християнства розлучення своєвільні були явищем пересічним і наскільки важкою була боротьба з ними церкви, показує світське законодавство, що повинно було спожити чотири з половиною століття зусиль і поступок духу часу, перш ніж виявилося можливим категорично заборонити це свавілля. Ось у декількох словах історія цієї законодавчої діяльності. Перший і рішучий крок у цьому напрямку зроблений був Костянтином Великим, який, безсумнівно, під впливом церкви, установив у 331 році визначені приводи до розлучення і то в невеликому числі639, а інші розлучення визнав карними640. Як мало життєвих коренів мало це законодавство, показує те, що вже Юліан скасував його і відновив старі закони641, що допускали розлучення на самих широких підставах. Вони залишалися в силі без зміни 60 років. Але в 421 р. постановою Гонорія і Констанція зроблено знову поворот до нового порядку і введені нові штрафи, як для розлучень без причини, так і для винної сторони в розлученні за законною причиною642. Феодосій II, який спочатку вніс це веління у свій кодекс, потім скасував його, щоб видати нову постанову, спрямовану до обмеження розлучення. Постанова ця, установивши визначені, дуже численні, приводи до розлучення (так‚ дружина могла розлучитися зі своїм чоловіком, довівши, що він винен в одному з наступних злочинів: 1) у перелюбстві; 2) убивстві; 3) отруєнні; 4) державній зраді; 5) здійсненні підробок; 6) розкопуванні могил; 7) святотатстві; 8) розбої; 9) приховуванні розбійників; 10) викраденні худоби; 11) перетворені на рабство вільного чи в присвоєнні чужого раба; 12) призначенні побачення у своєму домі на очах дружини з жінками зганьбленими; 13) замаху на отруєння, -- убивство дружини чи в замаху іншого роду на її життя і 14) якщо він піддавав її тілесним покаранням, не властивим вільнонарожденим. Чоловік міг розлучитися з дружиною, якщо вона виявлялася винною в одному зі злочинів, зазначених у п.п. 1, 2, 3, 6, 7, 9, 11, 13, а також: 1) якщо вона проти волі і бажання чоловіка бенкетувала в суспільстві чужих чоловіків; 2) якщо вона проти бажання його провела ніч поза домом без справедливої і ґрунтовної причини; 3) якщо вона всупереч забороні чоловіка відвідувала цирк, театр чи амфітеатр; 4) якщо вона знала про змову проти держави; 5) якщо вона була співучасницею в підробці; 6) якщо вона насмілилася підняти руку на чоловіка (1.8. §§ 2 і 3 - С. V. 17.), карало стягненням штрафу розлучення без законної причини643.

Законоположення Феодосієвого кодексу лягли в підставу і законодавства Юстиніана про розлучення. Вони були тільки доповнені цим останнім імператором у його кодексі і новелах (22 і 117), у тому числі і новими штрафами за безпричинні розлучення644.

Але сваволя панувала в розлученнях не тільки в силу того, що один чоловік привласнював собі право своєю волею розірвати шлюб, але ще і тому, що розлучення за обопільною згодою вважалися цілком закономірними. Так, ми зустрічаємо у юриста Павла таке положення: «нечесним вважається зв'язувати штрафом шлюби як майбутні, так і ті, що вже укладені». Те ж повторює й імператор Олександр Север: «здавна прийнято, що шлюби повинні бути вільними, тому не мають сили угоди, що забороняють розлучатися». Ці положення залишилися надовго правилом для законодавчої практики. Правда, що ще Костянтин Великий прагнув обмежити право розлучення тільки зазначеними ним приводами, але судячи з того, що Феодосію II і Валентиніану III довелося знову заборонити розлучення за обопільною згодою, видно, що ця постанова не мала життєвої сили. Анастасій її скасував (у 497 р.), дозволивши дружині другий шлюб, рік по тому, після розірвання першого.

Спочатку, а саме в 22 Nov. (536 р.) і Юстиніан допускав такі розлучен-ня645, але в пізнішому своєму шлюборозлучному законодавстві відступив від цього погляду і розлучення за обопільною згодою заборонили, хіба що подружжя зважувалося б розлучитися для того, щоб піти в монастир чи дати обітницю цнотливості. Порушників закону заточували в монастир із забороною другого шлюбу646. Ця розумна міра виявилася однак несвоєчасною, і вже спадкоємець Юстиніана -- Юстин II, унаслідок розбратів між подружжям і навіть замахами одного на життя іншого, після марних умовлянь і навіть погроз, змушений був відновити свободу розлучень ех соnsеnsu (566 р.)647.

Через 137 років після цього закону, Лев III Ісаврянин і його син Костянтин, в Еклозі своїй (740 р.), проголосивши принцип нерозривності шлюбу, на підставі правил святого писання Вітхого і Нового завітів, визнали можливим зробити виключення з цього принципу, єдино немочі ради людської, у силу деяких, законом зазначених причин.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23