Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Дивна, на перший погляд, відсутність у жінки права укладати шлюб і брати участь у створенні норм, що визначають її правове положення в сім'ї, пояснюється дуже просто. Найдавніший уклад життя спочивав, як зауважено вище, на пануванні фізичної сили. Ця сила давала права людині. Не даремно легендарна розповідь про амазонок зображує їх мужніми, войовничими і сильними жінками. Історія стародавності неодноразово оповідає про убивство дівчаток, оскільки жінки, малосилі і не здатні відстоювати своє самостійне існування в житті, були зайвим баластом для тієї чи іншої примітивної цивільної громади. Сильному ж чоловікові не було потреби обтяжувати себе вирощуванням жінки. Зброєю він здобуде собі дружину, коли буде в тім йому потреба (викрадення). Добути собі дружину він може й іншими засобами, як‚ наприклад‚ шляхом купівлі. Очевидно, той чи інший спосіб добування жінки виключає для неї всяку можливість вступати в угоду з чоловіком, визначати особисто свої права й обов'язки стосовно нього, як чоловіка. Утім, обидва способи здобування жінки: викрадення і купівля розрізняються між собою в тому відношенні, що при викраденні немає угоди, як підстави для шлюбу, будь з ким; при купівлі дружини угода складає вже сутність шлюбної угоди, але угода ця відбувається між чоловіком і родичами жінки. Таким чином, при викраденні правове становище заміжньої жінки винятково визначається волею чоловіка; саме визнання викраденої жінки дружиною залежить від викрадача. Під час купівлі жінки відкривається можливість для її продавця укладати угоду за відомих умов, як гарантія особистості жінки. Дотримання цих умов обов'язкове для покупця жінки.

Спробуємо тепер перевірити правильність наших висновків. Звернемося до історії, оскільки вона зберегла до нас дані щодо правового становища заміжньої жінки, заснованого в стародавності на викраденні, давнині, купівлі й інших способах. Найдавніша історія скупа у своїх свідченнях. Дещо зберегла вона для нас із глибокої давнини. Але і це дещо часто піддається сумнівам у сучасному знанні.

Розділ ІV. Правове становище жінки в невільному і вільному шлюбі

4.1 Невільний і вільний шлюб за законами Хаммурапі

У законах Хаммурапі неодноразово згадується про особливе, внесене майно дружини (siriktu). Це внесене майно було частиною майна колишньої сім'ї дружини і складало, таким чином, придане дружини, дарунок батька. Воно відповідало інституту римського (dos) і давньоруського приданого. У законах Хаммурапі ми знаходимо докладні установлення про придане дочки, яка виходить заміж.

(§ 162). «Якщо чоловік візьме собі дружину, вона народить йому дітей, а потім ця жінка піде до долі, то її батько не може висувати претензії через її придане; її придане належить тільки її дітям. Даною постановою законодавець, піклуючись про дітей померлої дружини, саме так розпоряджається її приданим -- батько не має ніякого права на придане‚ бо воно належить її дітям. Ця стаття несе й іншу інформацію, очевидно траплялося часто так, що батько після смерті своєї дружини брав у дружини іншу і забував про належне матеріальне забезпечення дітей від покійної першої дружини»318.

(§ 163). «Якщо людина візьме собі дружину і вона не дасть йому мати дітей, а потім ця жінка піде до долі, то якщо його тесть поверне йому викуп, що ця людина принесла в будинок свого тестя, її чоловік не може висувати претензії через придане цієї жінки -- її придане належить тільки дому її батька»319.

(§ 166). «Якщо чоловік візьме дружин для синів, яких він має, а для свого меншого сина не візьме дружини, то після того як батько піде до долі, коли брати стануть розділятися, з надбання батьківського дому вони повинні установити меншому брату, що не взяв ще дружини, крім його частки, срібло на шлюбний викуп і дати йому взяти дружину»320. Дана постанова суворо приписує право кожному сину на шлюбний викуп, навіть після смерті батька.

Про прожиткову частину незаміжньої дочки докладно говориться в §§ 178 -- 184. Так‚ у § 178 говориться: якщо жриці ентум, надітум чи зікрум321‚ якій її батько дав придане і написав документ, він не запише в написаному для неї документі, що вона може віддати те, що залишиться після неї, куди захоче, не надасть їй вільного розпорядження, то після того, як батько піде до долі, її брати одержують її поле і сад і повинні давати їй, згідно з розміром її частини, видачу хлібом, олією і вовною і цим задовольняти її... Вона може користатися полем, садом і усім, що дав їй її батько, поки жива; віддавати їх за срібло і сплачувати ними іншому вона не може; її спадкоємна частина належить тільки її братам322.

(§ 179). «Якщо жриці ентум, надітум чи зікрум, якій її батько дав придане і написав документ із печаткою, він запише в написаному для неї документі, що вона може віддати те, що залишиться після неї, куди захоче, надасть їй вільне розпорядження, та після того, як батько піде до долі, вона може віддати, що залишиться після неї, куди захоче; її брати не можуть нічого вимагати з неї по суду»323.

(§ 182.) «Якщо батько не дасть приданого своїй дочці - надітум Марду-ка324 Вавілонського, не напише їй документа з печаткою, то після того, як батько піде до долі, вона одержує при розділі з братами з надбання батьківського дому 1/3 своєї спадкоємної частини; повинності вона не повинна нести; те, що залишиться після неї, надітум Мардука може віддати, куди захоче»325. Ця прожиткова дочірня частина могла складатися не тільки з рухомості, але також із нерухомості (§ 178). За загальним правилом, дочці не належало право власності на виділене батьком майно, а тільки право довічного користування (§§ 178, 180). Право власності виникало, однак, у тому випадку, якщо це право дочки було позитивно встановлене батьком (§ 179). Що стосується приданого, то обов'язок дати придане дочці, яка виходить заміж, покладається також на братів-спадкоємців.

(§ 184). Якщо батько не дасть своїй дочці від наложниці посагу і не віддасть її заміж, а потім батько її помре, -- її брати повинні дати їй посаг, відповідно до можливостей батьківського дому, і віддати її заміж326.

Брати зобов'язані у цьому випадку видати сестру, що походить від неголовної матері, давши сестрі придане сумірне майну батька. Порівняй: Руська Правда -- «Аже будеть сестра въ дому, то той заднице не імати, но отдалять ю за мужь братия, како си могуть (ст.125)». Однак, для сестер, породжених головною матір'ю, на противагу Руській Правді, закони Хаммурапі встановлюють право на спадкоємну частину, рівну частині братів‚ але не у власність, а в довічне користування (§180 порівн. з §§ 181, 182).

(§ 180). «Якщо батько не дав своїй дочці, божій жоні, яка живе в обителі, або блудниці посагу, а потім батько її умре, -- вона дістає з майна в домі її батька частину, яка дорівнює частині одного спадкоємця, і користується нею, поки жива; її спадщина (?) належить тільки її братам»327.

(§ 181). «Якщо батько присвятить [дочку] богові як божу жону, храмову блудницю або храмову діву і не дасть їй посагу, а потім батько її помре, -- вона повинна відділити з майна в домі батька І/3 своєї спадкової частини і користується нею, поки жива; її спадщина належить тільки її братам». Мова йде, отож, про прожиткову частку‚ але порівняння §§ 183 і 184 з §§ 180 -- 184 показує, що придане дорівнювало цій прожитковій частині. До того ж, виділення дочці приданого усуває її від успадкування в майні батька.

(§ 183). «Якщо батько дасть своїй дочці від наложниці посаг, віддасть її заміж і напише їй документ з печаткою, а потім її батько помре, -- вона не має своєї частини в майні в домі її батька»328.

Цікаво ще відзначити, що виділене майно дочки, що прислужує в храмі, чи навіть жриці, носить назву також приданого (siriktu) і вважається її власністю в тому випадку, якщо це право надане їй батьком (§ 179); у протилежному випадку, їй належить тільки право довічного користування (§ 178). У Римі, навпаки, було уже вироблене правило про право власності весталки; принаймні, весталка не знаходилася в опіці своїх агнатів.

Однак, на противагу, римському і давньоруському приданому, внесене майно дружини належало тільки їй‚ чоловік же здійснював лише користування цим майном. Тому придане чи внесене майно переходило після смерті дружини до її дітей‚ у випадку ж смерті дружини бездітної це майно повертається її батькові.

(§ 171). «А якщо батько за життя не скаже дітям, народженим йому рабинею: «Мої діти», а потім батько умре, -- діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно в домі їхнього батька. Рабиню та її дітей слід відпустити на волю, діти дружини не можуть вчиняти позов на дітей рабині про те, [щоб повернути їх в] рабство. Дружина повинна одержати свій посаг і подарунок [вдовину частину], який їй дав і відписав по документу її чоловік, жити в домі свого чоловіка і користуватися [всім цим], поки жива; вона не може віддавати [це] за срібло‚ що лишиться після неї, належить тільки її дітям»329.

(§ 172). «Якщо її чоловік не дав їй подарунка [вдовиної частини], то треба повернути їй весь її посаг, і вона повинна одержати з майна дому свого чоловіка частину, що дорівнює частині одного спадкоємця. Якщо її діти почнуть утискувати її, щоб вигнати її з дому її чоловіка, то судді повинні розслідувати її справу і покарати дітей, [а] ця жінка не повинна покидати дім свого чоловіка. Якщо ця жінка вирішить покинути його, то вона повинна залишити своїм дітям подарунок [вдовину частину], даний їй її чоловіком, [а собі] взяти посаг свого батьківського дому, і її може взяти чоловік‚ якого вона любить»330.

(§ 137). «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка родила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [рухомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли вона виростить дітей‚ слід видати їй з усього данного її дітям частину‚ рівну частині одного спадкоємця; її може взяти заміж чоловік‚ якого вона любить».

(§ 138). «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дружину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею з дому її батька, і може відринути її».

(§141). «Якщо дружина, живучи в домі свого чоловіка, вирішить покинути його, стане марнотратною, почне розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, -- її слід викрити; якщо чоловік її захоче відринути її, -- він може відринути її і не повинен давати їй на дорогу нічого як її розвідну плату. Якщо її чоловік не захоче відринути її, -- чоловік її може взяти іншу дружину; ця жінка повинна жити в домі свого чоловіка як рабиня»331.

(§ 142). «Якщо жінка зненавидить свого чоловіка і скаже йому: «Не доторкайся до мене», то треба розслідувати її справу, чи не має вона пороку. Якщо вона доброчесна і непорочна, а її чоловік ходить з дому і дуже ганьбить її, -- ця жінка невинна; вона може взяти свій посаг і повернутися в дім свого батька»332.

(§ 143). «Якщо вона не доброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка, -- цю жінку слід кинути у воду»333.

Утім, і римське право вимагало повернення дружині її приданого при припиненні шлюбу‚ але в римському праві вимога дружини приданого мала характер зобов'язального, а не речового права. У давньоруському праві придане під час шлюбу ставало майном чоловіка. Він користувався приданим, переводив селян із приданих вотчин до своїх маєтків, закладував, продавав, узагалі відчужував придане майно, не виключаючи вотчин. Право чоловіка на відчуження вимагало, однак, згоди дружини. Придане дружини (за винятком маєтків) поверталося їй після смерті чоловіка, надходило до її дітей. У випадку ж смерті дружини бездітною, чоловік зобов'язаний був повернути придане особам, які дали його чи спадкоємцям цих осіб. Таким чином, незалежно від обсягу і характеру влади чоловіка над приданим дружини, повернення його дружині, надходження дітям і повернення родичам дружини є загальним правилом для законів Хаммурапі, римського і давньоруського права. Право чоловіка на придане дружини за законами Хаммурапі у загальному розвитку інституту приданого можна вважати більш ранньою стадією, ніж право чоловіка на придане дружини за римським і давньоруським правом.

Ми знаємо, що спадкоємна частина дочки була прожитковою частиною, право власності на яку належало братам. Таким чином, придане дружини, складаючись зі спадкоємної прожиткової частини, не могло переходити до чоловіка на праві власності, а лише на праві користування.

(§ 173). «Якщо [там], куди ця жінка вийде заміж, вона народить дітей своєму другому чоловікові, а потім ця жінка помре, то її посаг діти від першого і другого чоловіка повинні поділити між собою».

(§ 174). «Якщо вона не родить дітей своєму другому чоловікові‚ то її посаг повинні одержати тільки діти її [першого] чоловіка».

Немає сумніву, що інститут приданого у встановленій формі законами Хаммурапі є установою вільного шлюбу. У невільному шлюбі дружина не могла б мати права власності. Разом з тим і здійснення у Вавілоні шлюбу за допомогою договору купівлі-продажу нареченої могло мати характер лише обрядовий.

Крім інституту внесеного майна дружини (siriktu) закони Хаммурапі говорять ще про майно дружини, подароване чоловіком. Це майно дружини відрізняється і від вена (tirhatu), і від внесеного майна (siriktu), і носить особливу назву -- nudunu. § 150. Якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, дім чи рухоме майно і видасть їй документ із печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від неї нічого по суду; мати може віддати те, що буде після неї, своєму сину, якого любить; брату вона не повинна від-давати334.

Саме дарування чоловіка дружині відбувалося письмово, і тому таке майно можливо називати записаним дружині майном. Стосовно до термінології Руської Правди це записане майно можна було б також називати майном покладеним. Інститут записаного чи покладеного майна дружини говорить за те, що дружина мала, таким чином, право навіть на майно чоловіка. А це могло бути тільки в перехідній стадії розвитку майнових відносин подружжя, а саме, при переході від вільного шлюбу до шлюбу у власному розумінні цього слова, коли дружина з чужої людини для сім'ї чоловіка ставала вже членом цієї сім'ї. Таке становище дружини в сім'ї чоловіка несумісне з придбанням її купівлею як речі і заснованому на цьому придбанні невільному шлюбі.

Піднесене правове становище заміжньої жінки підтверджується далі, тим, що вона також одержує прожиткову частину. А саме, закони Хаммурапі постановляють, що якщо чоловік не записав дружині майна (nudunu), то вона може узяти своє внесене майно (siriktu), жити в домі чоловіка й одержати частину.

Далі, дружина визнавалася в законах Хаммурапі опікункою своїх малолітніх дітей і, як опікунка, вона одержувала право на користування навіть усім майном, що залишилося після померлого чоловіка. Отже, вона займала в домі чоловіка досить високий стан. Із цим почесним положенням дружини в домі чоловіка добре узгоджується і той факт, що батьківська влада, після смерті батька, здійснювалася матір'ю. Так, мати могла віддавати своїх дітей у робо-ту335.

Нарешті, необхідно відмітити, що було можливе включення у шлюбний договір умови про невідповідальність дружини за борги чоловіка, що виникли в нього до шлюбу (§ 151). А рівно було встановлене правило про невідповідальність чоловіка за борги дружини, що виникли в неї до шлюбу (§ 151). Навпаки, за борги, що виникли під час існування шлюбу, установлена спільна відповідальність подружжя (§ 152).

(§ 151). «Якщо жінка, живучи в домі чоловіка, договором зобов'яже свого чоловіка, щоб позикодавці її чоловіка не затримували її, і примусить його видати їй документ [відносно цього], то, якщо цей чоловік мав на собі борг до взяття [заміж] цієї жінки, його позикодавці не можуть затримувати його дружину. Так само, якщо ця жінка мала на собі борг до того, як вона вступила в дім чоловіка, її позикодавці не можуть затримати її чоловіка»336.

(§ 152). «Якщо у них утвориться борг після того, як ця жінка вступить в дім чоловіка, -- вони разом відповідають перед тамкаром»337.

Усі ці ухвали були б, з одного боку, зайві при невільному шлюбі, що виникав шляхом придбання дружини, як речі. З іншого боку, постанова про спільну відповідальність за борги, зроблені під час шлюбу, говорить уже на користь певної спільності майна подружжя. Принцип же спільності майна необхідно припускає для свого застосування деяку рівність подружжя і, у всякому випадку, визнання за дружиною не тільки майнової, але й особистої правоздатності.

Усе вищевикладене припускає майнову правоздатність заміжньої жінки, указує на високе її положення в сім'ї чоловіка, як дружини, матері, удови, і тому рішуче суперечить думці про придбання заміжньої жінки, подібно речі, шляхом дійсної угоди купівлі-продажу.

Але якщо у Вавілоні, за часів Хаммурапі, покупка нареченої не складала дійсної купівлі-продажу, то в такому випадку виникає питання, навіщо ж був залишений у законах Хаммурапі інститут вена (tirhatu), у чому виявлялася його та чи інша дія? 1. Вено служило неустойкою за невиконання шлюбного договору.

(§ 159). «Якщо чоловік принесе шлюбний дар в дім свого тестя, віддасть викупну плату, [але] зверне очі на іншу жінку [і] скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», -- батько дівчини може забрати все принесене йому» .

(§ 160). «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар і віддасть викупну плату, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі моєї дочки», -- він повинен повернути в подвійному розмірі все принесене йому».

(§ 161). «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар, віддасть викупну плату, [а потім] його друг зведе на нього наклеп і тесть скаже хазяїнові жінки: «Ти не візьмеш моєї дочки», -- він повинен повернути все принесене йому у подвійному розмірі; а його жінку його друг не може взяти заміж»338.

Чоловік зобов'язаний був сплатити відпущену ним бездітній удові суму, рівну вену -- ціні нареченої. Таким чином, за допомогою цього інституту чоловік утримувався від занадто легкого припинення шлюбу, а дружина до того ж одержувала деякі засоби для подальшого свого існування.

(§ 137). «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і рухомого майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли вона виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям частину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти заміж чоловік‚ якого вана любить».

(§ 138). «Якщо чоловік вирішить відринути свою першу дружину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, який вона приннесла з дому свого батька, і може відринути її».

(§ 139). «Якщо викупної плати не було, то він повинен дати їй як розвідну плату 1 міну срібла».

При розділі спадщини між братами неодружений брат одержував на свою частину надлишок у розмірі вена (ціну нареченої). Нарешті варто відмітити, що вено не було, за часів Хаммурапі, у власному змісті вартістю жінки, але платою за право мати від неї дітей. Тому тесть повертав своєму зятю вено, якщо дочка вмирала бездітною. Звідси і шлюбний договір був угодою, так би мовити, найму, а не купівлі-продажу жінки.

З усього викладеного випливає, що: 1) купівля-продаж нареченої дійсно представляла собою обряд, а не справжню угоду купівлі-продажу і що 2) ціна нареченої не була за часів Хаммурапі уявною ціною. Іншими словами, інститут вена, або ціни нареченої (tirhatu) не був за часів Хаммурапі зовсім віджилим, мертвим і лише обрядовим інститутом вавілонського права.

4.2 Невільний і вільний шлюб у Стародавньому Єгипті

У літературі початку ХХ ст. нерідко підкреслюється своєрідне становище заміжньої жінки, яке, нібито, вона займала в стародавньоєгипетському цивільному праві. Так, деякі дослідники вважають за можливе говорити про владу дружини над чоловіком, чи щонайменше, про повну рівність дружини і чоловіка в цивільному праві Стародавнього Єгипту339. Таке піднесене становище єгиптянки не узгоджується, звичайно, з безправною долею заміжньої жінки на початку історії і повільним поліпшенням її положення шляхом договору згодом. Тому в літературі ми зустрічаємося зі здивованим питанням, чим пояснити винятково високе становище заміжньої жінки в праві Стародавнього Єгипту? До вирішення цього питання слід, однак, приступати лише в тому випадку, якщо буде заздалегідь доведена правильність його постановки. Звернемося, тому, до розгляду даних, які характеризують цивільно-правове становище заміжньої єгиптянки.

Насамперед, ми знаходимо вказівки на існування в Стародавньому Єгипті невільного шлюбу, за якого, як нам відомо, дружина не тільки не панує над чоловіком чи рівна з ним, але, навпаки, зовсім поглинається чоловіком як в особистому, так і в майновому відношенні. В одному написі епохи середньої історії Єгипту в числі предметів, що входять у спадщину сина, перелічується дружина спадкодавця. У листах чужоземних царів до фараонів згадується про дружин і синів і зовсім не говориться про дочок, чим підкреслюється, імовірно, патріархальний лад сім'ї того часу. Крім того, збереглися сліди укладання шлюбу шляхом купівлі нареченої і слабкий натяк на викрадення нареченої340. Відведення нареченої в будинок нареченого вночі і незнання з боку нареченого своєї нареченої вказують також, швидше за все, на невільний шлюб341. Нарешті, навряд чи не найважливішим доказом невільного шлюбу в Єгипті служить удавана угода купівлі-продажу як форма укладення невільного шлюбу. В одному шлюбному контракті 525 р. до Різдва Христового наречена, звертаючись до нареченого, говорить: ти мені дав і моє серце в тім задоволено гроші за те, щоб я стала твоєю служницею. Я твоя служниця. Ніхто в світі не може мене віддалити від служби тобі. Я не можу піти від тебе. Я даю тобі все, чим я володію: до грошей і зерна (включно) усе моє майно, і дітей, що народяться у мене, і речі, що я придбаю, і одяг, що на моїй спині (з моменту цього договору) і назавжди. Якщо хто-небудь почне тебе турбувати через мене, говорячи: «вона не твоя служниця» і дасть тобі скільки-небудь грошей і зерна, приємних твоєму серцю, твоя служниця буде (усе ж) ще на твоїй службі, як і мої діти. Ти пан їх у всякім місці, де їх не знайдеш. Клянися Аммоном! Клянися царем! Так не буде ніяким чином служити тобі інша служниця: більше того, ти (і) не візьмеш якої-небудь служниці. Так не буде (тобою) сказано: «мені хочеться стати (із другою) у всьому подібно тому, як вище (домовлено щодо мене)», і цим способом віддалити мене. Так не буде (тобою) ніяким чином сказано, що ти береш жінку для співжиття (з нею)342; я ж клянуся (тобі), що не залишу кімнати, у якій ти знахо-дишся343. Немає сумніву, що в даному контракті ми маємо справу з удаваним самопродажем, який здійснювала жінка з чоловіком з метою встановлення шлюбу. Такому способу укладення шлюбу не слід дивуватися. Щось подібне ми маємо в римському праві, засвідчуване римськими джерелами.

У цьому відношенні дуже цікаво порівняти єгипетський і римський способи укладаення шлюбу у формі уявлюваної купівлі-продажу. На жаль, у римських джерелах не збереглося подробиць даної форми встановлення шлюбу, і ми позбавлені, таким чином, можливості провести порівняння у всіх деталях, але деякі паралелі провести можна:

1. Як у Стародавньому Єгипті, так і в Римі, жінка здійснювала удаваний продаж самої себе344 з метою укладання шлюбу345.

2. Як у тому, так і іншому праві, жінка ставала за допомогою цього удаваного продажу формальніше в положення служниці346, насправді -- у положенні господарки дому347, матері сімейства348.

3. В особистому відношенні дружина і її діти надходили в повне підпорядкування чоловіка і батька, у тому і іншому праві349.

4. Місце проживання чоловіка було місцем проживання дружини.

5. У майновому відношенні дружина позбавлялася права здобувати що-небудь для самої себе. Усе, що вона мала і здобувала, належало її чоловіку350.

6. Угода купівлі-продажу, як форма укладення шлюбу, виникла в праві Єгипту і Риму шляхом угоди, а не в силу розпорядження закону чи судової практики “351.

Наведене порівняння стародавных способів укладання шлюбу у формі удаваної купівлі-продажу вказує на існування в Єгипті невільного шлюбу. Отже, не можна заперечувати, як це роблять деякі дослідники, того, що в Єгипті панував у свого часу інститут влади чоловіка, підпорядкування дружини чоловіку. Необхідно, однак, разом з тим пам'ятати, що форма самопродажу жінки, що розглядається нами, не була дійсною угодою, а лише удаваним, уявним самопродажем. Отже, становище заміжньої жінки не могло бути, тому, приниженим, як при дійсній купівлі дружини. Шляхом особливих угод, виражених у вигляді урочистих формул і клятв, що приєднувалися до удаваного продажу, заміжня жінка піднімалася до становища «єдиної дружини» «господині дому». Звідси, у невільному шлюбі Єгипту VI століття до Різдва Христового ми повинні бачити пом'якшену і поліпшену форму невільного шлюбу, подібну до тієї, яка існувала в Римі у вигляді уявлюваного продажу (соеmtio). При невільному ж шлюбі у власному розумінні цього слова, який виникав шляхом придбання жінки (викраденням, купівлею), становище заміжньої жінки було, зрозуміло, важким і приниженим352.

Шлюбний договір, що укладався у формі уявлюваного самопродажу жінки, піддався, з часом, зміні убік встановлення вільного шлюбу. Ми маємо на увазі той тип шлюбних договорів, що був‚ вживаний головним чином у Фівах. Цей фіванський контракт‚ безсумнівно‚ знаходиться в тісному зв'язку з вищевикладеною формою самопродажу, тому що поряд із його істотними ознаками указується на «шлюбний дарунок», часто з двох монет, що давав наречений своїй нареченій при укладенні шлюбу. Але, на противагу договору уявлюваного самопродажу з перерахуванням у ньому головним чином обов'язків дружини, у фіванському контракті ми знаходимо виклад переважно обов'язків чоловіка. Так, у цьому контракті звичайно говориться: 1) про узяття жінки як дружини; 2) про величину шлюбного дарунка (вена дівоцтва); 3) про призначення сина її спадкоємцем усього нинішнього і майбутнього майна чоловіка; 4) про неустойки на випадок невірності чоловіка, припинення шлюбу за його бажанням і узяття ним іншої дружини (полігамія), 5) чоловік не може ні прогнати свою дружину, ні наносити їй образу, ні дурно поводитися з нею; 6) чоловік зобов'язаний давати дружині щорічне утримання, що сплачується щомісячно грошима і продуктами, або замість одержання від чоловіка щорічного утримання, дружина мала право користуватися частиною майна чоловіка, що ставала тому спільною частиною подружжя (часткова спільність)353. З перерахованих ознак Фіванського контракту ясно випливає, що ним установлюється власне вільний шлюб354. Система майнових відносин, як вона дана Фіванським контрактом, почасти нагадує нам систему Талмуда: чоловік утримує дружину; у винагороду за це утримання він користується її майном.

Деяку особливість, порівняно з Фіванським контрактом, становить собою шлюбний контракт, що вживався в епоху Птоломеїв, у Мемфісі, і який може бути названий тому Мемфіським контрактом. Сутність його полягає в тому, що чоловік визнавав себе винним своїй дружині деяку суму грошей, що він одержував від неї на момент укладання шлюбу, але якої насправді він міг і не одержати від неї чи її батька355. Цю суму чоловік зобов'язувався повернути дружині у момент розлучення, а рівно в будь-який час протягом тридцяти днів після укладання шлюбу чи з моменту вимоги про те дружини. Найчастіше бувало, що чоловік повертав своїй дружині борг тільки в момент розлучення. Цей борг чоловіка дружині забезпечувався всім його майном. В усьому іншому Мемфіський контракт був тотожним за змістом з контрактом Фіванським: чоловік бере жінку і влаштовує її як дружину, він видає їй щорічне утримання, у тому числі і на туалет, забезпечує їй особисте становище під страхом грошової своєї відповідальності і т. ін. Мемфіський контракт безсумнівно встановлює також вільний шлюб356.

Деякі дослідники розглядають Мемфіський контракт як договір, заснований на прихованому шлюбному дарунку нареченого своїй нареченій357. Таким чином, з цієї точки зору, Мемфіський і Фіванський шлюбні контракти стануть дуже близько один від одного, будучи лише різними формами сплати нареченим шлюбного дарунку нареченій. Один з цих дослідників Міттейс вважає, що шлюбний дарунок розвинувся на вищому ступені культури з первісної плати за наречену. На його думку, цей дарунок був то в ролі вена дівоцтва, то в ролі забезпечення вдови; із плином же часу виник звичай повертати чоловіку шлюбний дарунок як частину приданого (фіктивне придане, donatio ante nuptias in dotem redakta)358. Таким чином, придане поглинало собою шлюбний дарунок359. У зв'язку з інститутом приданого в сучасній науці висловлений здогад про походження спробного шлюбу: він не супроводжувався умовою про придане і визначення майнових відносин подружжя360. Тому спробний шлюб був, цілком вільним шлюбом. Батько не втрачав, при цьому, права витребувати свою дочку від чоловіка у будь-який час. Отже, у спробному шлюбі дружина не належала до сім'ї чоловіка361.

4.3 Невільний і вільний шлюб у стародавньоримському і стародавньоруському праві

Згадка про встановлення індивідуального статевого зв'язку, що набула згодом ознаки сучасного нам шлюбу, збереглася в пам'яті деяких народностей. Цей важливий переворот у житті людства, що є одним із самих рішучих кроків на шляху прогресу, відбувся, за допомогою насильства, захоплення жінок і почасти, можливо, шляхом тривалого користування і покупки їх. Різного роду причини привели первісну людину до того, що вона воліє мати свою особливу жінку-рабу і мати все її потомство; для досягнення цієї мети він прибігає до насильства. Ось перший образ того індивідуального і моногамічного шлюбу, що складає відмітну рису сучасної цивілізації.

Викрадення жінок, якещо стало найголовнішим, якщо не єдиним, засобом виникнення індивідуального статевого зв'язку, було потім і першим способом здійснення її. Історія застає цей звичай у деяких народів ще діючим, де ми і можемо спостерігати його безпосередньо. В інших народностей цей звичай зникає ще в доісторичний час‚ але зберігаються ясні сліди його в переживаннях, переважно в обрядах шлюбних, які, будучи раз установлені, тримаються довгий час, тримаються навіть тоді, коли зміст їх для діючих осіб уже втрачений чи перекручений. Звертаючись тепер до огляду свідчень про існування викрадення чи умиканя жінок для шлюбу у різних народностей, ми зупинимося тільки на видатних фактах у цій галузі, присвятивши головну увагу питанню про викрадення у римлян.

Почнемо з характеристики основних положень з даної проблеми в стародавньоіндійському праві. У збірниках сакрального права цього народу викрадення для шлюбу згадується цілком ясно. Наприклад Араstаmbа (Арhоrisms on the sagrеd Law) II 5, 12, 2, говорить: „якщо (наречений і його друзі) віднімуть наречену, поборовши (силою) її батьків (чи родичів), то це називається Rаkсhаsа -- весіллям з викраденням”362. Такий само зміст мають і інші збірники індуського сакрального права, подібні Араstаmbа363. Більш пізній збірник індуського права -- Ману подає нам викрадення наречених, як особливу цивільну форму шлюбу. Між всіма формами здійснення шлюбу Ману допускає одну, яку називають старою назвою -- Rаkchasa (mode de geants) і, яка полягає в насильницькому оволодінні нареченою. І цей спосіб практикувався, згідно Ману, поряд з іншими, більш досконалими і цивілізованими (ib. v. 25). Викрадення жінок для шлюбу знаходимо й у правах народів, споріднених з індусами. Так, про цей шлюб згадується в праві бірманців і в праві Пенджабу364.

Переходимо тепер до арійців, що переселились у Європу. Викраденню наречених у слов'ян засвідчено нам так же ясно‚ як і в законах Ману, нашим літописцем Нестором. «А деревляни жили по-звіриному, жили по-скотськи... і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води. А радимичі, і в'ятичі і сіверо один звичай мали: жили в лісі, як всякий звір... І брачення у них не бувало, а ігрища між селами. І сходилися на ігрища, на танцювання, і на всі бісівські пісні, і тут умикали собі жінок, хто з якою зговориться; мали ж по дві і по три жони»365. Викрадення чи умикання366 практикувалися також і в інших слов'янських племен‚ але найбільш яскравий приклад подає сербська „отмиця”, про яку оповідає Вук Караджич у таких словах367: «на отмицю виходять зі зброєю, як на війну; іноді викрадачі чекають дівчину біля череди чи коли вона піде за водою, схоплюють її і уводять‚ а іноді нападають на дім уночі, як розбійники, оточують дім і зв'язують батька і братів, поки не знайдуть дівчини і не уведуть її. Іноді брати і родичі дівчини б'ються з викрадачем і бій буває кривавий... Усьому селу сором, якщо із села викрадуть дівчину‚ а викрадачам -- ще більше, якщо повернуться одні». Є безліч весільних обрядів, у яких відбивається найдавніший звичай умикання368. Професор Загоровський висловлює сумнів стосовно того, чи можна віднести засвідчене нам літописцем умикання до первісної епохи виникнення індивідуального шлюбу‚ він справедливо говорить, що умикання в літописі обставлене деякими умовами, що вказують на більш високий ступінь культури (наприклад‚ угода між викрадачем і тією, що викрадається). Але це, на нашу думку, не усуває можливості визнати, що в більш ранній час те ж умикання чи, якщо завгодно‚ у більш грубому вигляді було способом добування дружин369. У російських інородців викрадення для шлюбу зберігається також: іноді у вигляді спогадів про колишнє умикання, а іноді у виді дійсного ще звичаю370.

Викрадення жінок для шлюбу було одним з найпоширеніших звичаїв між західноєвропейськими народами, з якими довгий час повинні були боротися християнська релігія і законодавство. Докази існування його у германців і кельтів зібрані у проф. Шпилевського371 і Сокольського372. Особливо виділяється в цьому відношенні давньоірландське право, зібране у „Великій Книзі Древнього Закону (Senchus--Моr).”

Нарешті, можна привести ряд свідчень на користь існування умикання у греків і римлян. Діонісій Галікарнаський (1. II с. 30), говорячи про викрадення сабінянок, дає цікаві пояснення і зіставлення стародавньоримського життя з стародавньогрецьким.

У Римі, як сказано вище, не було гетеризму‚ як первинної стадії в розвитку поняття про шлюб, тому що римська нація, на нашу думку‚ виникла тоді, коли первинна стадія безладності в статевих зносинах була вже пройдена народами, із складання яких утворилася римська держава. Але в подальшому розвитку шлюбної ідеї народ римський йде тим же шляхом, як і народності, що практикували гетеризм. Ми думаємо, що Рим виник у той час, коли народи, його що утворили, здійснювали шлюб за допомогою умикання. На існування такого способу здійснення шлюбу вказує згаданий уже переказ про викрадення сабінянок під час загального свята на честь Нептуна373. Це викрадення, як говорить Діонісій, відбулося не з метою якоїсь образи, а заради шлюбу; те ж саме говорить і Плутарх374. Що цей випадок умикання не був поодиноким‚ як можна було б думати, указує наведене місце з Діонісія, що називає звичай викрадення стародавнім (аntiguum), а з іншого боку на це вказує цілий ряд шлюбних обрядів наступного часу, що представляли переживання, від часів давно минулих. Весільні римські обряди свідчать про це ясно і виразно. Так, однією з необхідних по стародавньоримських поняттях обрядностей шлюбних є символічне викрадення нареченої. Цей обряд відбувався після інших символічних і релігійних дій (ауспіцій, dехtrаrum junctio)375 і відносився скоріше до виконання, ніж до здійснення шлюбу. Фест так описує обряд викрадення: наречена віднімається в матері і волочиться в дім свого майбутнього чоловіка (dоmun deducitur): її ведуть за руки і переносять на руках через поріг чоловікового дому. Перенесення через поріг, що одержало згодом інше пояснення376‚ було в дійсності лише останнім актом викрадення жінки. Зв'язок його з первісним умиканням дає нам Плутарх у наступному місці про викрадення сабінянок: отже, відібрання нареченої в матері її, dоmum deductio за участю однолітків нареченого і, нарешті, перенесення через поріг являють собою всю процедуру викрадення і наочним образом засвідчують здійснення шлюбу. Ця наочність, властива взагалі римлянам, і була ймовірно, причиною того, що символ викрадення існував так довго і відігравав настільки істотну роль у здійсненні пізнішого шлюбу377. Обряд викрадення у римлян має багато загального з такими ж в інших народів і особливо з обрядами руського ве-сілля378. Ця обставина вказує на однакову причину їхнього походження, тобто на первісне умикання.

Після всього сказаного про викрадення жінок, вважаємо, можна з вірогідністю стверджувати, що в житті багатьох народів як арійського кореня, що населили Європу, так і тих‚ що залишилися в Азії, був відомий період, коли шлюб відбувався за допомогою умикання. Але цим не зумовлювалося ще питання: чи було викрадення явищем загальним, загальнолюдським і чи є воно необхідним перехідним ступінем до наступної форми шлюбу за допомогою купівлі. Роst в одній із своїх перших праць379 вважав саме так, що умикання жінок можна вважати за явище‚ яке неодмінно з'являється у всякої народності на певному ступені розвитку. Lеtоurneаu380 висловлюється проти такого поширення, але через причину, яку не можна визнати цілком правильною. Він говорить, що той‚ хто бажав‚ міг завжди придбати собі жінку за допомогою обміну. Але це можна сказати тільки про більш пізній час, коли поруч з умиканням виникла мирна форма оволодіння дружиною -- обмін чи купівля. Це можна сказати також про виникнення індивідуального шлюбу усередині громади‚ але за екзогамії спочатку такий обмін був неможливий.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23