Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Умикання жінок не завжди, звичайно, проходило безкарно, скоріше варто думати, що воно звичайно викликало репресалії з боку родичів викраденої, які прагнули відняти її і взагалі помститися за викрадення. У такий спосіб виникали навіть війни між сусідніми общинами. Щоб умиротворити скривджених і уникнути їхньої помсти, викрадачі удаються до викупу, подібного до викупу за голову, що замінив кровну помсту. Цей викуп служив засобом зближення сторін, що ворогували, і у такий спосіб війна змінювалася миром. Виникнення мирних відносин із шлюбу засвідчене нам ясно Діонісієм щодо древніх римлян384; те ж саме можна спостерігати і в інших народностей385.

Потім практика викупу поступово привела до утворення звичаю купувати дружину чи‚ говорячи точніше, вимінювати її на інші рухомі предмети, наприклад‚ зброю, худобу, а потім вимінювати її на іншу жінку-родичку, наприклад‚ на сестру386. Обмін є супутник мирних зносин‚ але такі зносини в первісні часи постійно перериваються, змінюються ворожнечою, а тому не можна очікувати, щоб з виникненням обміну викрадення знищилося назавжди; більше‚ того воно практикується ще і під час миру з боку тих чоловіків, що не мають коштів для вимінювання дружини. Таким чином‚ поступово виникає друга форма придбання дружини -- обмін, а з появою поняття про гроші, роль яких у Римі спочатку відігравала дрібна худоба, з'явилося поняття купівлі. Цей спосіб придбання дружини був більш узгоджений з умовами зовнішнього і внутрішнього життя народів, а тому незабаром знайшов собі саме широке застосування. Ми викладемо тут питання про купівлю дружин тільки у тих народностей, права і звичаї яких можуть становити інтерес при порівнянні їх із правами і звичаями римськими.

В Індії існування купівлі жінок для шлюбу безсумнівне. Так, збірники сакрального права, які цитує Лейст387‚ говорять: Араstаmba II 5, 12, 1: „якщо вільна людина заплатить (за свою наречену) за свої кошти і потім одружиться на ній, то ця форма шлюбу називається Аsura". Або ще: Vasishtha Dharma-castra, 35, говорить: „якщо вільний, здійснивши купівлю з батьком, одружить-ся на купленій дівиці, то ця форма шлюбу називається Маnusha -- ritus”. У законах Ману, збірнику, що відноситься до більш пізнього часу, коли купівля дружин уже заборонялася, можна чекати зустріти только сліди цього звичаю. І дійсно, тільки в деяких віршах містяться вказівки на практиковану ще купів-лю дружин, у більшості ж місць викладається наставляння не тільки уникати її, але навіть нехтувати. Така заборона висловлена у віршах 31 і 25 книги 3-ї388. Очевидно, купівля дружин, що практикувалася відповідно до сказаного вище в Араstаmba, практикується ще і в часи Ману. Але вірш 25-й говорить, що шлюб Asoura уже заборонений. Це випливає також із зіставлення зазначених віршів з віршем 29-м, де описується форма здійснення шлюбу, яку називали Richis, і де допускається передача нареченим батькам нареченої корови і бика, але не заради винагороди за дівицю, а для жертвопринесення. Тільки такі подарунки з боку нареченого і не заборонені. Утім, як сказано вже в інших віршах тієї ж книги‚ говориться не настільки рішуче про заборону подарунків чи навіть зовсім не говориться про них, що вказує на живучість звичаю купівлі жінок.

Існування купівлі жінок у семітів і особливо у євреїв можна визнати також безсумнівним. Правда, цілий ряд учених відкидає купівлю жінок у євреїв‚ але їхні твердження випливають з упередженої ідеї -- звеличання народу єврейського, з чим, на їхню думку, несумісно допустити купівлю жінок для шлюбу. У літературі знаходимо працю професора Осипова, який подав питання з об'єктивною ясністю і довів, що купівля в євреїв була.389 З особливою силою підтверджує існування купівлі жінок у євреїв посилання на приклади Іакова390‚ що одержав своїх дружин у винагороду за службу (кн. Буття XXIX, 15 і слід.), а також Осії (Осіа ІІІ, 2) і Сихема (кн. Буття XXXIV, 11,12)»391. Правда, джерела єврейського права не говорять прямо про купівлю, а, більшою частиною, про подарунки родичам нареченої‚ але ці подарунки суть такі ж залишки прямої купівлі, якими вони є в праві індуському. До тих же висновків і за тих же підстав прийшов Мауеr у своєму порівняльному викладі прав єврейського, грецького і римського392; він же показує нам і наступні видозміни купівлі жінок: обертання ціни в придане дівиці, заборона купівлі і потім форми шлюбу з передачею батьку нареченої якої-небудь монети, як спогад про раніше існувавший звичай купівлі393.

У європейських аріїв існування купівлі жінок для шлюбу стоїть поза всяким сумнівом. У слов'ян існування її доводиться, між іншим, наступними свідченнями. Наш літописець часто згадує про вено, під яким треба розуміти плату за наречену. Наприклад: «у цьому часі видав Ярослав сестру свою за Казимира, і дав Казимир як віно вісімсот людей...»394. Навпаки, спроба пояснити видачу вена не в розумінні покупки, а в розумінні подарунків395‚ цілком спростовується доказами Шпилевського396: він справедливо вказує, що зміст слова «вено» добре пояснюється похідним дієсловом «венити» (vеndere), що означає «продавати», «оцінювати». У цьому розумінні слово це вживається, за словами Шпилевського, у церковнослов'янській мові, наприклад у слов'янському перекладі Біблії397. Існування купівлі у слов'ян підтверджується, звісткою про застосування її у слов'ян балтійських. Так, Котляревський398 говорить про цих слов'ян, що «брак у них відбувався за допомогою купівлі-продажу: батько родини купував для себе і для сина наречену в її батьків; куплена дружина вважалася сімейною власністю чи майном і, по смерті чоловіка переходила до пасинка чи дівера, як всяка інша спадщина». Сюди ж слід віднести свідчення арабського письменника Казвини, що говорить про русів: «той, у кого народилося дві чи три дочки збагачується, тоді як той, що має двох, трьох синів робиться бідняком», а також свідчення Караджича про слов'ян сербських399. Нарешті, існування звичаю купівлі дружин у слов'ян підтверджується збереженими у нас навіть до сьогоднішнього дня весільними звичаями, між якими особливо видається той, що наводиться п. Терещенко400‚ звичай у м. Нерехті: купувати наречену за гроші. Тому то в шлюбних обрядах наречений постійно називається купцем, наречена -- товаром, а передача її схожа з обрядом передачі проданої речі401.

Існування купівлі жінок у германців доводиться насамперед свідченням Тацита (Germania с. 18). Хоча Тацит і говорить не про плату, а тільки про подарунки‚ але тут подарунки ці прямо є винагородою (in haec munera uxor ассiрitur); та й усюди, де купівля-продаж трохи пом'якшується, місце плати за наречену займають подарунки. Потім звичай купівлі дружин доводиться свідченнями, зібраними у Шпилевського. За змістом цих слів, жінка є продава-ним об'єктом402. Нарешті, на існування купівлі жінок для шлюбу вказує більш пізня форма купівлі mundium над жінкою у її родичів. Шлюби з платою за mundium називалися: соnnubia vеnalia403. У праві скандинавському (Оragas) плата за дружину була необхідна для дійсності шлюбу404. Також і в праві лон-гобардському405.

Переходячи до народів класичної давнини, зупинимося спочатку на греках. Щодо існування купівлі жінок у Стародавній Греції часів Гомера ми маємо вказівки в Іліаді й Одіссеї. Наступні місця із Іліади: книга XI ст. 244; XXI 178, 190; XXII, 472, і із Одіссеї; VI, 159; VIII, 318; XI, 281; XV, 18, 367; XVI, 391 і XX, 343 -- говорять про одержання подарунків за наречену і саме в розумінні винагороди за поступку її, тобто в розумінні купівлі-продажу, що збереглася однак вже в іншому вигляді. Наприклад, в Одіссеї говориться (XV 367. Переклад Жуковського): видали заміж у Самосі її, узявши більше подарунки.

В Одіссеї купівля могла бути замінена якими-небудь роботами чи послугами, подібно тому, як Іаков працював за своїх дружин у Лавава; Іліада представляє подібний приклад у вірші 366-му книги 13-ої: „він (Офріаней) у Пріама Кассандри) найчудовішої дочки старця, гордий просив без дарунків, але сам здійснити обіцяв він подвиг великий: із Трої вигнати міднолатних Даваїв.” Існування купівлі жінок у стародавній Греції визнається таким знавцем грецької історії і побуту, як К. F. Неrman406, що спирається у своїх висновках на наведені вище місця з Іліади й Одіссеї, а також на свідчення Арістотеля (Політика. II. 8). У російській літературі, навпаки, існує думка, протилежна зазначеній. Вона належить проф. Осипову. У згаданій раніше праці про шлюбне право древнього сходу (р. 199 слід.) проф. Осипов заперечує проти існування звичаю купівлі жінок у греків. «Учені, -- говорить він, випускають з уваги, що Гомер говорить не про суму, що сплачується нареченим за наречену, а про подарунки, що робилися нареченим не тільки батькові нареченої, але і їй самій». Автор, однак, не бре до уваги, що подарунки ці суть саме остаток плати, що існувала, за дівчину‚ у цьому переконує нас необхідність їх при видачі нареченої407. Це не подарунки в сучасному розумінні‚ тобто дарче, безоплатне надання майна, а саме відплата за передачу нареченої. Такі подарунки суть необхідна приналежність шлюбу, як показує ряд місць з Одіссеї і Іліади. У тих випадках‚ де видача дівчини відбувається, очевидно, без подарунків (Иллиада IX, 47, 289; XIII 366), їх замінює яка-небудь інша винагорода: послуга, відшкодування шкоди чи образи. Нарешті, зв'язок приданого з платою за наречену є явище цілком природнє. Придане, як показано буде нижче, взяло свій початок саме при існуванні купівлі жінок і становить частину плати чи всю плату, яку одержував батько за наречену і надану їй заради полегшення її становища в домі чоловіка.

Існування купівлі жінок у Стародавньому Римі також не підлягає сумніву. Спогад про цей звичай зберігся у римлян протягом майже всієї наступної історії у формі шлюбу per соеmptionem обряд купівлі-продажу, що являє собою форму її, але вже без реального змісту. Деякі з дослідників стародавнього життя, спираючись на відсутність у римлян історичних свідчень про купівлю жінок для шлюбу, стверджують, що її ніколи і не було в Римі. У соеmptio, що є, на наш погляд, залишком раніше колишньої дійсної купівлі, вони бачать формальність, що не відповідала ніколи реальному змістові і‚ крім того‚ не належала до здійснення шлюбу, а запозичену з області майнових прав і штучно застосовану до шлюбу408. Проти думки цих авторів насамперед свідчить аналогія між римським життям, з одного боку, і грецьким і германським -- з іншого. Греки і германці -- суть народності одного (арійського) кореня з римлянами; і якщо купівля-продаж дружин у них існувала, що підтверджується ясно джерелами, то цілком природно припустити, що вона існувала й у римлян409. Припущення це підтверджується посиланням на існування в Римі права у батька продавати своїх дітей, що ясно видно зі свідчення Діонісія Галікарнаського (II. 27). Історичні часи не становляють, щоправда, прикладу дійсного продажу дітей‚ але це не може слугувати підставою відкидати існування цього продажу, принаймні, у часи доісторичні. Продаж дочки в заміжжя є одним із видів продажу дітей батьком‚ і тому визнання останнього є разом з тим визнанням і першого. Якщо ми залишимо осторонь ні на чому не засноване і суперечливе історичній паралелі припущення про запозичення соеmptio з угод майнових, то залишиться визнати його продовженням дійсної купівлі-продажу жінок, що практикувалася колись у Римі410. У житті народу, що практикує купівлю дружин, рано чи пізно настає момент, коли дійсна купівля починає вважатися незгодною з ідеєю шлюбного і сімейного союзу і тому поступово виходить із уживання, а іноді прямо забороняється законом. Переставши бути дійсною, купівля-продаж зазвичай зберігається зовнішньо у вигляді особливої форми здійснення шлюбу (напр. Аsurа -- в Індії)411 або у вигляді весільного обряду, що не має юридичної чинності, але зберігається за звичкою і заради наочності при набутті чоловіком влади над дружиною412. Такий же оборот прийняла справа з купівлею дружин і в Римі: дійсна купівля виходить із уживання, але спогад про неї зберігається в одній з наступних форм здійснення шлюбу -- соеmptio. Коли закінчилося це перетворення, сказати неможливо за відсутністю яких-небудь даних‚ але можна припустити, що воно вчинилося не в дуже ранній час, тому що про соеmptio вперше згадує Ціцерон413. Гай у § 113 першої книги своїх коментарів говорить про те, що маnсiраtio була раніше дійсною купівлею-продажем і одержала характер удаваної купівлі з того часу, коли вона перетворилася на загальну формулу; під яку можна було підвести угоди різноманітного змісту; подібно цьому і соеmptio, як вид маnсiраtio, мало своїм початком дійсну купівлю дружин, але потім зберегла тільки її формальні ознаки.

Проти тісного зв'язку соеmptio з купівлею існує цілий ряд заперечень, заснованих нібито на властивостях самого соеmptio. Зупинимося на одному з них, що відноситься до питання -- кого треба вважати продавцем при соеmptio, якщо воно є купівля-продаж. Деякі вчені414 визнають у соеmptio взаємну купівлю-продаж між нареченим і нареченою. Якби це було вірно, то під соеmptio варто було б визнати юридичний акт, що не має нічого спільного з дійсною купівлею-продажем. Думки цих вчених спираються на прямі свідчення римських авторів пізнішого часу і проте вони не можуть бути прийнятні. Граматик415 ІV століття після Різдва Xристового, Servius у коментарях до творів Вергілія говорить, що дійсно, із сказаного Сервієм прямо виходить, що соеmptio є взаємна купівля між тими, хто вступає в шлюб, і, як така, повинна бути визнана штучно створеною формулою. Але не треба забувати, що соеmptio за часів названих авторів уже вийшла з уживання і вони судять про неї, як про факт минулого життя416. Далі, не треба забувати, що соеmptio вже в класичному віці римської юриспруденції становила лише формальний акт, колишній зміст якого‚ тобто дійсна купівля‚ вже забулася‚ а за таких умов і форма могла легко видозмінюватися, згідно зі смаками даного часу. Нарешті, звірення визначень Боеція і Сервія з місцями із Гаю, що говорить про соеmptionator'e при соеmptio, як про особу, що набирає влади417‚ прямо вказує, що в часи коментаторів історичний зміст коемпції був уже втрачений. Правда, Боецій теж говорить про виникнення manus із соеmptio (itague mulier viri conveniebat in manum); але як же це сполучити з взаємною покупкою? Маrguardt418 справедливо зазначив, що, приймаючи тлумачення Сервія і Боеція, довелося б визнати manus двостороннім419. Усе це приводить нас до висновку, що взаємної купівлі-продажу при сoemptio не було, а був звичайний продаж одній особі іншого. Покупцем є, звичайно, наречений (чи, можливо, його батько). Але хто ж є продавцем? Стверджують‚ що жінка сама себе продає, і в цьому вбачають обставину, що суперечить зв'язку сoemptio з дійсною купів-лею жінок для шлюбу. Твердження це спирається, очевидно, на вираження: сoemptionem facit cum viro (Див. Сicero, de оrаtоrе 1, 56, і Gajus 1, 162). Але якщо це і має яке-небудь значення, то тільки для жінок, непідлеглих уже батьківській владі, і тільки тоді, коли права довічного опікуна над жінкою прийшли в занепад чи знищилися зовсім; до тих же пір неможливо визнати підопічну і тим більше підвладну жінку, яка діяла самостійно і навіть само-особисто420. Відкидаючи у такий спосіб спроби розірвати зв'язок між соеmptio і купівлею-продажем, ми стверджуємо, що в основі соеmptio лежала купівля. За часів доісторичних і, імовірно, на початку історії римської, коли сімейна влада була сильна, а опіка була її наслідуванням, шлюб відбувався за допомогою купівлі нареченої у її домовладики чи у її родичів. Паралельне цьому явище становить німецьке життя, у якій історія застає не тільки сильну і всеосяжну батьківську владу з правом продажу дітей, але навіть владу опікуна продати опікувану в заміжжя. Соеmptio, щоправда, не є вже дійсна купівля-продаж, але вона зберігає всі зовнішні ознаки останньої. Купівля жінок для шлюбу була визнана розбіжною із сутністю шлюбного союзу і тому вийшла з уживання чи була заборонена‚ а соеmptio зберегла її форму і залишилася назавжди живим свідком минулого.

Із цим не згодний французький автор Еsmеin. (Мelаngеs d'historie du droit et critigue. Р. 1886.‚ р. 5). Він заперечує всякий зв'язок соеmptio з колишньою купівлею у вигляді, по-перше, того, що жінка є в акті соеmptio як діюча особа, а її батько чи опікун дають тільки згоду на акт, по-друге, у вигляді відмінності соеmptio від акту продажу (vancipatio), що позначається особливо в тому, що перший не створює таких наслідків для дружини, які створює другий стосовно дочки. Але заперечення Еsmеin'a непереконливі. Він, щоправда, спирається на вираження джерел, що вказують, на його думку, на самостійну роль жінки при соеmptio -- такий вислів Гая (1, 114): cum maritio suo coemp-tionem facit. Але проти цього слід зауважити, що соеmptio є лише спогад про колишню купівлю‚ і притому -- акт штучний, первісний зміст якого міг уже забутися‚ тому пізніші автори можуть висловлюватися про нього неточно, неправильно, уявляючи собі справу навіть так, начебто при соеmptio дружина і чоловік взаємно один одного купують (порівн. місця із Сервія і Боеція, наведені вище в тексті), що вже є очевидна безглуздість. Далі, автор спирається на місце з Ціцерона: рrо Flacco XXXIV, 85, і із Соllatiо 1. М. еt R. IV, 2.3. (ми могли б додати ще Гая 1, 115), у яких раtеrfаmilias і tutor жінки при соеmptio виставляються не як діючі особи, а як співучасники, що дають їй лише свою аuctoritas. Це заперечення Еsmеin'a більш вагоме, але і його можна усунути. Можна припускати, що згодом, коли первісний зміст соеmptio забувся, змінилися не тільки вираження, уживані при ньому, але змінилися навіть і дії, з яких воно складалося; у той час могло показатися байдужим, чи буде дотримуватися стародавній обряд у точності, тобто чи буде виступати діючою особою при соеmptio батько або опікун жінки, а вона сама буде займати становище речі, що продається, чи акт соеmptio буде здійснюватися жінкою і її батьком спільно. Отже, спочатку, при соеmptio‚ юридично діючою особою був батько чи опікун, що продавав, хоча вже тільки для виду, підлеглу йому жінку. На це вказує свідчення Гая (1, 113,115), який говорить, що соеmptio відбувається за допомогою mancipatio, і хоча mancipatio було в часи Гая тільки imaginaria venditio, але за стародавніх часів воно було купівлею дійсною, що можна укласти і зі слів самого Гая (1, 119). Це значення mancipatio вказує на близький зв'язок між купівлею і соеmptio. Утім, Еsmeіn намагається приведені вираження з Гая витлумачити на свою користь, але, на наш погляд, не грунтовно‚ він спирається при цьому (у вигляді слів того ж Гая в книзі 1, § 123) на розходження між соеmptio і mancipatio. Правда, що розходження між соеmptio і mancipatio у часи Гая існувало, але воно не усувало, однак, причислення соеmptio до mancipatio, як видового поняття до родового. Розходження між цими актами полягало (у часи Гая) в тому, що жінка, яка надходить у силу соеmptio в manus свого чоловіка, nоn deducitur in servilem conditionem, і займає положення не раби, а дочки (filiae loco); це відхилення від правил mancipatio‚ узагалі виробляючої dominium на куплений об'єкт, було викликано в ранній час і мотив його‚ позначений нам Гаєм у наступному місці (1, 123). Але це розходження не заважає все ж бачити в соеmptio акт манципаційний, як не заважає визнати манципацією акт віддачі дочки в кабалу (in mancipium) та обставина, що тут дійсного продажу немає, і дочка рабою не стає. Далі, дружина може бути манципійована своїм чоловіком, як і дочка батьком, і тут вже вона попадає на загальній підставі in servilem conditionem відношенню до 3-ї особи, що приймає її in mаnсiрium. Таким чином, при mancipatio заради шлюбу (соеmptio) був зроблений відступ від загальних правил, але від цього характер його не втратився. Це можна бачити ще і з того, що такий відступ мав місце (у вигляді зазначених вище мотивів) тільки при соеmptio заради шлюбу; якщо ж соеmptio відбувалося з іншою метою (по відділенню manus від шлюбу), то воно зберігало всі ознаки mancipatio, як говорить Гай (1, 118)‚ тут не було потреби робити відступу, тому що жінка не ставала тут filiae loco стосовно соеmptionator'у (порівн. Гай 1, 136). Щоб зробити очевидним зазначене розходження, римські юристи видозмінили формулу при соеmptio заради шлюбу порівняно з формулою при mancipatio, відкинувши всі ознаки колишнього servilis conditionis і знищивши становище жінки як об'єкту, що продається. Це можна вивести з останніх слів наведеного вище місця. У зв'язку з усім сказаним слід визнати, що соеmptio за часів Гаю не відтворювало вже цілком манципаційного акту‚ але зв'язок того й іншого‚ і саме спадкоємний‚ очевидний.

Таким чином слід визнати, що і народ римський колись практикував купівлю жінок для шлюбу. Наведений нами ряд народностей, що мали звичай купівлі дружин, охоплює величезний регіон земної кулі‚ але ряд цей міг би бути і ще продовженим, якби в цьому була потреба. Ми вважаємо, що навряд чи знайдеться серед народів стародавнього і нового світу хоча б один, у якого не можна було б знайти слідів купівлі дружин. Тому можна і треба цілком погодитися з Постом421‚ що в житті всякого народу купівля дружин становить необхідну ступінь у розвитку шлюбних форм.

Викрадення жінок було відсунуте купівлею їх на задній план, але не знищилося зовсім. Люди, що не мали коштів для купівлі жінки чи не бажали витрачатися на цей предмет, потім наречені, що не знаходили прихильності в очах батьків нареченої‚ удавалися до викрадення. У такий спосіб можна пояснити дивний на перший погляд, але такий, що ще деінде зустрічається звичай умикання за згодою, так‚ наприклад‚ буває, за словами Lеtournеаu, у племені Soliga, і також було у слов'ян росіян, відповідно до виразу нашого літопису: умикали собі жінок, хто з якою зговориться. У цьому випадку можна говорити про викрадення тільки стосовно батьків нареченої, права яких на одержання плати за дочку і взагалі право розпоряджатися її долею порушуються. Умикання за угодою, кінець кінцем‚ могло відбуватися навіть з відома батьків і після купівлі, що відбулася, саме в тому випадку, коли бажали уникнути весільних церемоній, що склалися при шлюбі за допомогою купівлі й особливо при шлюбі релігійному (про що нижче)‚ але це явище вже пізнішого часу. У порядку виключення викрадення, як спосіб придбання дружини, продовжував іноді існувати недоторканно і при пануванні купівлі дружин і навіть у той час, коли ця купівля вийшла з вживання і була заборонена. Так, індуське право, що міститься в збірнику Ману (Ш 33)‚ залишає в повній силі шлюб за допомогою викрадення для касти воїнів.

Незгода викрадення, як способу здійснення шлюбу, з мирними відносинами і взагалі з початками цивільності викликає згодом репресивні заходи з боку держави, спрямовані проти цього, тоді вже нетерпимого, звичаю. Так, з'являються заборона викрадення жінок422 і карних законів, що карають викрадення нерідко важкими покараннями. Потрібно втім зауважити, що боротьба закону зі звичаєм викрадення продовжувалася довго і, мабуть, продовжується навіть тепер. Римське право надає нам у цьому напрямку закон, що з'явився вже наприкінці його історії в царювання імператора Феодосія. Але ці заборони не перешкодили збереженню викрадення у звичаях у вигляді символу з більш-менш різкими ознаками, дивлячись на ступінь культурності і на характер народу. При запровадженні купівлі жінок викрадення нареченої залишається як обряд виконання купівлі. Це можна пояснити схильністю малокультурної людини тільки придбання вважати цілком надійним і вірним, яке здійснене озброєною рукою і взагалі за допомогою особистої сили. Так, між іншим, думали і римляни перших часів і цей погляд їх відбився на первинній формі похідного надбання на mancipatio, видимою підставою якого є не взаємна угода, недобровільна поступка права одного іншому, а захоплення силою майна однієї особи іншою. У такому ж розумінні зберігається викрадення поруч з купівлею жінок для шлюбу, як цілком очевидна ознака придбання права на жінку.

З появою купівлі жінок індивідуальний статевий зв'язок виникає мирно, за договором між батьками нареченої і нареченим чи його батьками. Цей договір не має спочатку строго юридичного характеру і спочатку немає коштів для примусу до його виконання‚ однак, з утворенням державної влади і суду, він визнається обов'язковим, подібно взагалі купівлі-продажу423‚ і відтоді з'являється можливість скарги на невиконання і можливість примусу до виконання його чи до сплати штрафу. Такий договір або, за стародавнім російським висловом, змова‚ носила у Римі назву: sponsalia і була на початку історичних часів обов'язковою, як показує збережений до пізніших часів приклад sponsalia у Лаціумі.

У цих обов'язкових і забезпечених позовом спонзаліях Лаціуму ми маємо, безсумнівно, залишок старовини, що зникла лише під натиском нових понять, які прийшли з запровадженням в Лаціумі повного права римського гро-мадянства424. Sponsalia і обрядності, які слідували за нею, були, власне кажучи, справою приватною, що торкалася інтересів тільки окремих сімей. Громада в цю справу за власним спонуканням не мала потреби втручатися, поки учасниками договору були її членами. Але той же самий договір ставав цікавим і для всієї громади, якщо він відбувався між її членами й іноземцями. Зменшення і збільшення числа членів окремих сімей унаслідок шлюбних договорів з чужеродцями цікавило всю громаду і тому вона втручалася в угоди подібного роду. Таким чином, мирне придбання жінки з іншої громади могло відбуватися тільки тоді, коли громада, що втрачає свого члена, погоджувалася на це‚ чи‚ як говорили римляни, надавала право на gentis еnuptio. Звичайно‚ така згода, у вигляді взаємного інтересу, установлювалася не в кожному окремому випадку, а у виді загальної угоди із сусідніми народами про обмін жінками. Найімовірніше цей договір і носив у римлян назву: соnnubium425.

Купівля жінок у рідних, як і викрадення, ставила її однаково в положення придбаної речі, у положення рабині в чоловіка і пана її426. Які і при викраденні‚ жінка попадала в становище бранки, тобто рабині, так тепер жінка куплена попадала в положення речі, тобто теж рабське. Чоловік має усі права над дружиною-рабою, а вона проти нього безправна і безмовна. Чоловік дивиться на дружину, як на робочу силу, покладаючи на неї важкі і брудні роботи. Він бачить, у дружині не тільки засіб для задоволення статевих відправлень, але й засіб для придбання дітей, як робочої сили що збільшує його добробут. Чоловік міг навіть торгувати тілом своєї дружини, привласнюючи собі все, нею народжуване, подібно тому як привласнював собі приплід від худоби чи як збирав плоди зі свого поля427. Таким було становище жінки в домі чоловіка при викраденні її і спочатку при купівлі. Будучи викраденою чи проданою, вона розривала всякі зв'язки зі своєю колишньою сім'єю і цілком підкорялася чоловіку і сім'ї новій. Але купівля була вже явищем більш високої культури і саме такою формою придбання, яка не стояла вже, як викрадення, перешкодою до подальшого прогресу в області сімейних відносин. Природнє почуття батьківської любові до дітей, що одержало при запровадженні мирного способу здійснення шлюбу більше простору, було обставиною, що спонукала, до пом'якшення становища дружини. Батьки починають піклуватися про більш стерпне положення дочки в домі її чоловіка і при договорі купівлі вимовляють їй полегшення428. Насамперед вимовляють їй волю від грубих і чорних домашніх робіт, що складають долю рабів; чоловіку ставиться умова, щоб дружина його здійснювала, по можливості, тільки легкі роботи, що переважно відносяться до заготівлі білизни й одягу429. І в Греції, і в Римі перших часів історії говориться про дружину, що вона сидить вдома і пряде вовну, управляючи служницями. Цікаве у цьому відношенні свідчення Плутарха, який говорить, що турботи про полегшення становища жінки в сім'ї її чоловіка входять навіть у договори між громадами про обмін жінками (соnnubia)430. Цікава ще звістка Геродота (I. 196), який свідчить, що в соnnubia входили й умови про те, щоб ті, хто купував жінку, користувалися лише самі статевими зносинами з нею і не проституювали її (ne рrоstituatur). Очевидно, тут відображається ще перехід від первинного гетеризму до шлюбу індивідуального. Те ж прагнення до полегшення становища дружини в домі чоловіка викликало появу поняття про придане. Одержуючи плату за дочку чи родичку, той, що продає, з метою надати дівчині більш стерпне становище в домі її майбутнього чоловіка і тим вивести її з рабського положення, дає їй чи її чоловіку частину з отриманого і цим як би купує прихильність чоловіка до продаваної. Ця додача (придане) і, може бути, можливість зворотного зажадання її при недотриманні умови чи взагалі помста за невиконання умови були, ймовірно, найдієвішим засобом, що забезпечував положення жінки. Майнове забезпечення і до наших днів ще впливає на становище жінки в домі її чоловіка, тим більше -- у стародавні часи, коли майнова заможність служила наочною ознакою переваги чи шляхетності індивіда431. Таким чином, жінка-раба зробила перший крок на шляху до звільнення від колишньої на початку безмежної влади її чоловіка і пана. Потім ми спробуємо простежити подальші кроки жінки на цьому шляху, наскільки це стосується римської історії.

Обидві розглянуті дотепер форми встановлення індивідуальних статевих відносин називали ми формами виникнення індивідуального шлюбу‚ але тепер варто обмовитися, що ця назва вживалася нами не у власному розумінні. Шлюб, у дійсному розумінні слова, є союз чоловіка і жінки, що припускає взаємні права й обов'зки і що вказує, отже, хоча б на деяку правоздатність дружини. Але саме цієї здатності до прав і не було в жінки при вступі її під владу чоловіка за допомогою викрадення її і навіть за допомогою купівлі432. Як сказано вище, жінка й у одному, і в іншому випадку попадала в рабське положення, що не допускало і думки про союз чи договір шлюбний. Тому можна думати, що поняття про шлюб, у розумінні союзу між чоловіком і жінкою, з'явилося не раніше того часу, коли купівля жінок починає пом'якшуватися у своїх наслідках433. Перше історичне поняття про шлюб у римлян, як статевому співжитті liberorum guarendorum gratia, не вказує ще на союз між чоловіком і жінкою і тому повинен бути віднесений до часів досить ранніх‚ воно ще нічого не говорить про дружину, а тільки про дітей; отже, дружина була на другому плані і тільки потім зайняла місце дочки. Внаслідок консерватизму римлян це визначення шлюбу трималося довго і навіть у той час, коли воно не відповідало вже дійсному ладу відносин.

Ми вже згадували, що пом'якшення становища жінки виходило, по-перше‚ з особливої умови між нареченим чи його батьком і батьком нареченої про звільнення її від важких і брудних робіт, узагалі від рабської праці, і що ця умова іноді підкріплювалася видачею приданого. Далі, таке ж пом'якшення було викликане розвитком релігійних вірувань. Можна припускати, що друга пом'якшувальна обставина з'явилася не пізніше першої і що вона навіть відігравала немаловажну роль при виникненні турбот про долю продаваної дівиці. Релігійні погляди, як довів Фюстель-де-Куланж434‚ глибоко проникають у життя людей уже на перших ступенях розвитку і рішуче впливають на ту чи іншу організацію сім'ї і громади‚ особливо ж вони мають значення при організації першої. Припускають435‚ що релігія одержала свій початок від культу предків і що цей культ викликав релігійне освячення сім'ї і шлюбу. Поклоніння тіням померлих предків чоловічої статі і відправлення вимагаючих ними жертвоприносин436 батько сім'ї виконував спочатку один‚ але згодом і дружина знаходить собі доступ до участі в цих обрядах. На чоловікові лежав священний обов'язок подбати про безперервність сімейних жертвоприносин на майбутній час, іншими словами обов'язок одружитися з метою створення потомства. Культ предків вимагав неодмінно продовження в потомстві, для чого дружина була необхідним знаряддям а шлюб - необхідною умовою. Звідси -- обов'язковість шлюбу для чоловіка. Звідси -- релігійне значення шлюбу437. Звідси -- визнання дітей найдорожчим надбанням сім'ї438. Нарешті, звідси ж пом'якшення становища жінки, як помічниці чоловіка при відправленні культу,439‚ що ставить її незмірно високо над колишнім рабським положенням, і який робить її подругою чоловіка. Колишня залежність жінки, що випливала з положення її, як купленої речі, надавала чоловікові право розпоряджатися дружиною так, як і іншими речами, і зокрема право продати її іншому. Релігійне освячення шлюбу знищило це право, як незгодне з новим положенням дружини, і визначило, що чоловік, який продав дружину, є злочинець перед священними законами (Jus sacrum) і повинен вважатися homo sасег440.

Релігійне освячення союзу шлюбного й особливо викликані цим освяченням релігійні обрядовості при здійсненні шлюбу з'явилися, імовірно, уперше при шлюбі, чиненому купівлею. Шлюбу за допомогою викрадення безумовно рабському положенню жінки при цьому шлюбі не могло відповідати релігійне освячення441. З іншого боку, є позитивні свідчення, що шлюб, чинений купівлею, супроводжувався релігійними церемоніями. З появою культу предків утруднюється перехід з однієї сім'ї в іншу; жінка, яке робить цей перехід, вступає в сім'ю свого чоловіка з дотриманням особливих обрядностей причислення її до культу предків. Таким чином, до цивільного акту купівлі-продажу приєднуються релігійні церемонії. Ці останні сильно підняли становище жінки в очах її володаря-чоловіка і всієї громади; відтоді рабство для дружиїни можна вважати закінченим, хоча зовнішньо влада чоловіка зберігає усі свої атрибути необмеженої влади пана.

Придбання дружини за допомогою купівлі існувало довгий час. Цей мирний спосіб легко поєднувався з розвитком зовнішньої культури людського роду і став відступати на задній план тільки тоді, коли одержали більш сильний розвиток поняття морально-релігійні. На початку однаковий склад народонаселення громади згодом розпадається на соціальні класи, що не залишається без впливу на релігійні погляди і на форми здійснення шлюбу. Утворення особливого класу жреців швидко просуває вперед розвиток релігійного культу, який отримує головне значення для деяких сторін життя і, між іншим, для шлюбу. Шлюб і раніше був уже релігійним обов'язком для чоловіка стосовно сімейних богів -- ларів442‚ унаслідок чого виробляється звичай запитувати богів попередньо про майбутній шлюб (auspicia) і просити їхнього благословення на шлюб, що відбувся (жертвоприносини при шлюбі)443. Але ж ці обряди могли відігравати другорядну роль, будучи поєднані з цивільним договором купівлі-продажу нареченої і будучи лише релігійним освяченням її. Клас жреців, що з'явився з маси народонаселення, які вважали себе посередниками між богами і людьми, споглядає на свій шлюб з особливою суворістю і піклується про надання йому переважно чи навіть винятково релігійного характеру, може бути і для того, між іншим, щоб відрізнити себе в цьому відношенні від інших класів народонаселення. Так було, ймовірно, в Індії.

У Римі особливого жрецького стану не було, жреці бралися зі стану патриціїв‚ але і там вплив їх на шлюб міг бути таким. За таких умов виробляються релігійні форми шлюбу: у Римі -- соnfarreatio в Індії -- Вrаmа і Devas444 і релігійна форма шлюбу у греків445. Більш піднесений погляд на шлюб, що виробився у жреців, стояв у протиріччі з цивільно-правовою формою шлюбу за допомогою купівлі-продажу. Цей спосіб, що завжди вказує на рабське підпорядкування жінки, не дивлячись на всілякі пом'якшення становища дружини, стає незгодним з ідеєю, що пробивається, про рівність чоловіка і дружини перед богами. Тому із середовища жреців виходить думка про виключення купівлі зі шлюбного обряду і про розширення значення іншого складового елементу його дій релігійного характеру. Так поступово складається зневага до купівлі і навіть заборона її, принаймні, для вищих класів446. За таких умов є в Римі релігійна форма здійснення шлюбу -- соnfarreatio‚ яка ймовірно, існувала на початку поруч з купівлею-продажем і була доступна тільки вищому класу447‚ а для жреців, принаймні, для вищих фламінів (Flamines Dialis, Маrtialis, Guirinas)448 навіть обов'язкова449.

Релігійна форма шлюбу в Римі - соnfаrrеаtio - продукувала однак усі ті самі наслідки в цивільному відношенні, які робила і цивільна форма - купівля. Дружина перебувала під владою чоловіка і підкорялася йому цілком. Але її становище при цьому шлюбі, як сказано, було незрівнянно вищим, ніж при купівлі. Самий спосіб здійснення шлюбу не указує вже на рабське становище дружини‚ навпаки, обряд при соnfаrrеаtio вказує скоріше на рівність дружини з чоловіком перед особами богів450. Утім, у цьому обряді можна знайти й елементи цивільно-правової угоди. Шлюб і влада чоловіка в цьому випадку виникають з одного боку, внаслідок угоди самих наречених в присутності жреців і десяти свідків451‚ з іншого -- внаслідок згоди‚ даної батьком нареченої, а також унаслідок безоплатної передачі нареченому прав на неї452.

Появу соnfаrrеаtio можна віднести до періоду землеробства через те, що одна з найважливіших церемоній при ній, яка дала ім'я всьому акту, полягала у вживанні хліба з пшеничного борошна.

Зв'язок соnfаrrеаtio з землеробством доводиться і предметами, принесеними в жертву453‚ а також і тим, що жертвоприносини при ньому відбувалися на честь богів землеробства і родючості (Сеrеs, Теllus, Juno)454. Таким чином, і за часом появи, і за змістом своїм, як форма переважно релігійна, соnfаrrеаtio повинна бути визнана такою, що походить пізніше інших форм, згаданих вище.

Судячи зі складних релігійних обрядів і присутності декількох жреців соnfаrrеаtio призначалася насамперед для осіб, які мали бажання стати жрецями, які у Римі спочатку обиралися тільки із патриціїв, які мали право відправлення всіх релігійних обрядів. Для іншого населення, а також і для патриціїв, що не бажали дотримуватись обтяжливих обрядів при соnfаrrеаtio, із знищенням купівлі не було би форми для здійснення шлюбу; тим часом формалізм, властивий римлянам того часу, вимагав такої форми і при тому різко окресленої, так би мовити драматичної. Саме для цих цілей і була збережена форма купівлі-продажу, під ім'ям соеmptio. Отже, соеmptio є форма штуч-на455‚ але не вигадана. Вона є образ, чи, якщо завгодно, примара (imagio) раніш існувавшої купівлі (imaginaria venditio). Одержавши відразу до дійсної купівлі дружин, людство, за звичай, довгий час зберігає її під виглядом передачі подарунків нареченим батькам чи родичам нареченої (приклади зазначені вище). Потім і видача подарунків перестає бути дійсною винагородою за наречену і зберігається як проста обрядовість у вигляді передачі якої-небудь однієї монети. Із цього часу шлюб відбувається внаслідок угоди між батьком нареченої і нареченим чи його батьком про безоплатну передачу нареченої. У такому напрямку йшло перетворення купівлі-продажу для шлюбу у всіх народностей, навіть у тих, у яких купівля була потім прямо заборонена. У такому ж напрямку йшло перетворення і римського шлюбу. Але було і розходження. Жоден народ стародавнього світу не був так схильний до установлення твердих, різких форм в галузі цивільного права і, між іншим, тому жоден народ не виробив свого права до такої досконалості, як римляни. Унаслідок цього в той час, як інші народності зберігали форму колишньої купівлі дружин лише як побутову обрядовість, що служить засобом розпізнавання щлюбного договору, що вчинився, і тому звичайно дотримуваної, але не обов'язкової (такий, наприклад, викуп нареченої в російському весіллі,456 римляни, навпаки, створили з обрядів колишньої купівлі-продажу особливий обов'язковий, юридичний акт, під назвою соемрtіо. Здійснення цього акту було необхідно для того, щоб статевий зв'язок був визнаний законним шлюбом (Justae nuptiae) і щоб чоловік одержав владу над дружиною і дітьми. Таким чином, якщо купівля дружин з її наступними видозмінами була способом здійснення шлюбу, властивим усім народам, що стояли на відомому ступені розвитку, і тому таким, що відноситься до розряду правовідносин jus gentium, то соеmptiо було способом чисто римським (juris civilis Rоmanorum), на що і вказує Гай.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23