Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Викладена історія боротьби римських законодавців із схильністю римського суспільства до розлучень нелегальних, боротьби, у результаті якої незаконні розлучення забороняються більше під погрозою штрафу, ніж недійсності їх, показує, безсильність законодавства у припиненні зла в корені і разом з тим який несприятливий був на той час грунт для створення шлюборозлучних законів.

Ці зусилля законодавства регулювати хоч скільки-небудь розлучення і ця боротьба його зі старими звичками вільного розірвання шлюбу показують, як мало могло задовольнятися тодішнє життя постановами, побудованими винятково на тексті Євангелія (зрозумілого у вказаному вище розумінні). І вона дійсно ними не задовольнялася. Каноністи східної церкви згодні між собою щодо погляду, що деякі канони соборів і правила батьків церкви визнають і, отже, допускають і інші приводи до розлучення, крім перелюбства. Саме ці приводи двох родів: або такі, що, за своїм впливом на шлюб, дорівнюють смерті, або такі, що аналогічні з перелюбством. На доказ цього погляду можуть бути наведені наступні підстави. По-перше, текст самого канону. Так:

а) 48 Апостольське правило говорить: «аще который мирянин, изгнав свою жену, поимеет иную или иным отринутую, да будет отвержен». Тут під словом «отринутая» розуміється та, що, як тлумачить Вальсамон, відділена від свого чоловіка не за законом. Не можна не помітити, що і тут під вигнанням розуміється незаконне, самовільне розлучення. А це, у свою чергу, вказує на існування розлучень законних. Так тлумачать це правило відомі каноністи Арістін649 і Вальсамон, (цей каноніст, при тлумаченні 9-го правила Василя Ве-ликого, говорить: «Святой, будучи спрошен, что должно делать с супругами, если который-либо из них вступит в другой брак или впадет в блуд, составил свой ответ на основании различных мест писания и господствовавшего в то время обычая. А потому почти все, что содержится в этом правиле, изменила 117-я Юстинианова Новелла.... то прочти ее, точно также и 111-ю Новеллу.., и узнаешь отсюда все, относящееся к настоящему предмету». - Те ж саме говорить й Арістін із приводу того ж правила: „А ныне (тобто в його час) ни муж, ни жена не могут расторгать супружества, разве есть только какая-нибудь благословная причина, из числа тех, которые прямо указывает Юстинианова Новелла”. Чтения Общества любителей духовного просвещения. 1882 г., апрель. Приложение‚ с. 198.), тлумачення яких прийняті були на всьому Сході і частково в перекладах перейшли до нас. Такий же зміст додає зазначеному правилу і наш вітчизняний каноніст архімандрит Іван: «Хоча Апостольське правило, -- говорить він, -- виражено в словах загальних і не визначальних причин до розводу, однак же воно дає бачити, що розвод самовільний, без особливих причин, що самі собою поривають союз подружній (напр., порушенням його вірності), у християнстві не дозволений», т. 1, с. 195;

б) Василь Великий у правилі 35-у, висловлюється, здається, хоча і побічно, за допущення розлучення внаслідок зловмисного залишення одним з по-дружжя іншого: «аще мужъ оставленъ женою, те подобаетъ смотреть вину оставления, и аще явится она оставившею его безъ причины, то онъ достоинъ снисхождения, а она эпитимии». Принаймні, у такому розумінні тлумачилося це правило і застосовувалося на практиці в східній церкві650. Таке ж значення надається цьому правилу і нашою кормчою, судячи із супровідного його тлу-мачення Арістіна: «мужъ же оставлений отъ нея, прощения достоинъ есть: и сего ради аще иную жену поиметь безъ запрещения есть» (1 л. 165 на об.)651;

в) 102 правило Карфагенського помісного собору: «да не сочетаваются съ другимъ лицомъ ни оставленный женою, ни отпущенная мужемъ по евангельскому и апостольскому учению, но или да пребываютъ тако или да примирятся между собою. Аще пренебрегутъ сие, да будутъ понуждены къ покаянию. Потребно есть просить, да будетъ изданъ о семь деле царский указъ».

Зовсім справедливо зауважує Чижман, що ця постанова собору про витребування царського декрету вказує на існування багатьох доводів щодо розлучення. Якби мова йшла лише про той привід, що визнається Євангелієм, тоді не виникла б потреба в подібному декреті, тому що цей привід досить визначений, як Євангелієм, так і світським законодавством, що вже існувало652. Таке ж розуміння цій соборній постанові додає й архімандрит Іван. «Собор Карфагенський, -- говорить він, -- підтверджує дотримання цих (тобто зображених у Євангелії: Матв. V, 32, XIX, 9 і в апостола Павла: Коринт. VII, 10, XI, 27) божественних постанов у християнському суспільстві, але не визначає дозволених випадків розлучення чи ступеня винності чоловіка і дружини, при залишенні один одного, бажаючи тільки, щоб про цей предмет були видані позитивні узаконення цивільні на підставі вчення Христового й Апостольського, тому що справи цього роду стосуються порядку життя суспільного»653.

По-друге, батьки церкви перших століть християнства теж висловлюються, правда більше побічно, ніж прямо, на користь існування інших приводів до розлучення, крім перелюбства. У цьому розумінні, хоча і з більшою обережністю і навіть з недомовками веде мову Ориген у своєму коментарі на 32 ст. гл. V Євангелія від Матвія.

«Спаситель говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу». Але можна запитати, чи забороняє він цим відпускати дружину, не викриту в перелюбстві, а винну, наприклад, у готуванні отрути чи умертвінні (під час відсутності чоловіка) їхньої спільної дитини, або в якому-небудь іншому вбивстві. А також якби виявилося, що дружина, яка хоч і не перелюбствує, розкрадає і розграблює майно чоловіка, то може хто-небудь запитати, чи має чоловік підстави відкинути таку дружину, у вигляді того, що Спаситель забороняє відпускати дружину, крім провини перелюбства, бо в обох випадках виявляється щось нерозумне; але чи дійсно нерозумне я не знаю, тому що терпіти такі провини, які можна визнати гіршими, ніж перелюбство і блудодіяння, покажеться нерозсудливим; але знову всякий погодиться, що поступати всупереч вченню Спасителя нечестиво. І от я міркую: чому Він не сказав: ніхто та не відпускає дружини своєї, крім провини за перелюбство, а говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу»; оскільки безсумнівно, що той, хто відпускає дружину, яка не зробила перелюбства, змушує її, наскільки це залежить від нього, зробити перелюбство, тому що «поки живе чоловік‚ вона буде вважатися перелюбницею‚ якщо стане дружиною іншому чоловікові» (Рим. VII, 3), а оскільки відпустивший її дає їй привід вступити в другий шлюб, то, звичайно, він змушує її зробити перелюбство‚ а чи можна виправдати відпускаючого дружину, викриту в приготуванні отрут чи здійснившу вбивство, ти можеш сам розсудити. Бо чоловік може змусити свою дружину впасти в гріх перелюбства і з інших причин, крім відкидання, як, наприклад, надаючи їй більше свободи, ніж слід, і дозволяючи їй водити дружбу з чоловіками, з якими їй захочеться, оскільки часто по простоті чоловіків дружини впадають у такі помилки; але чи припустимо для таких чоловіків у подібних випадках вибачення чи ні, -- це ти, дослідивши гарненько сказане, усвідомиш собі. І утримуючись від дружини, чоловік часто змушує її перелюбствовати, не задовольняючи її пристрасті, навіть якби він робив це під виглядом великої святості і цнотливості. І, мабуть, той більше заслуговує осудження, котрий, наскільки це залежить від нього, змушує її перелюбствувати, не задовольняючи її пристрасті, ніж той, хто відпустить її, правда окрім перелюбства, але за приготування отрут чи за убивство, чи за яке-небудь із самих тяжких злодіянь»654. Чудово, що Ориген у вищевикладених судженнях і сумнівах своїх знаходиться під видимим впливом світського римського права.

Та ж думка про існування багатьох приводів до розлучення висловлюється побічно й Єпіфанієм, коли він, захищаючи другий шлюб, зауважує, що чоловік або дружина, шлюб яких унаслідок розпусти, перелюбства чи іншої якої або негожої причини, буде припинений розлученням, можуть без всякого осудження з боку церкви вступити в новий після смерті іншого чоловіка655.

Гідно уваги, що і найдавніша шлюборозлучна практика визнавала теж можливість розлучення і з інших причин, крім перелюбства, що видно зі свідчення св. Іустина про одну жінку, що послала rерudium чоловіку, який «проти закону природи і справедливості всіляко вишукував засоби до задоволення похоті». (Одна жінка мала в себе розпусного чоловіка і сама була колись розпусною. Коли ж вона пізнала вчення Христове, то і сама повернулася до доброго життя і намагалася переконати в цьому ж чоловіка свого, викладаючи йому вчення і вселяючи, що для тих, хто живуть не цнотливо і не згідно зі здоровим розумом, буде мучення у вічному вогні. Але чоловік продовжував ті ж розпусти і відлучив від себе дружину. І вона вважаючи нечестям далі розділяти ложе з таким чоловіком, що проти природи і справедливості всіляко знаходив засоби до задоволення похоті, захотіла розлучитися з ним‚ але, уваживши пораді своїх, які переконували її потерпіти ще, у надії, що чоловік коли-небудь переміниться, примусила себе залишитися. Коли ж чоловік її відправився в Олександрію і стало відомо, що він там вдався до справ ще гірших, тоді вона, щоб, залишаючись у шлюбі і розділяючи з ним стіл і ложе, не зробитися учасницею його непотребств і нечестя, дала йому так зване розлучення і віддалилася від нього)656.

По-третє, якби церква не знала і не визнавала інших приводів до розлучення, крім тих, що вказуються в Євангелії, тоді були б незрозумілі, як багаторазові звертання управителів окремих церков до митрополитів і соборів за вирішенням своїх сумнівів про припустимість чи неприпустимість розлучення у відомих випадках, так і швидке видання численних цивільних шлюборозлучних законів. Навряд чи мислимо було, щоб, за вказаної умови християнські государі зважувалися цими законами стати в повне протиріччя з церквою, яка, крім морального значення, мала і політичне. Навряд чи і церква залишилася б байдужою глядачкою цього попрання своїх правил, якби вона не почувала себе солідарною зі світським законодавством. Що така солідарність була, найкраще доводить прихильне відношення вищих церковних ієрархів до тих держав, які були реформаторами шлюбного права. Так ні східний патріарх, ні папа не заявили ніякого протесту проти виданої в 541 р. Юстиніаном знаменитої 117 Nov., що установила дев'ять приводів до розлучення. Навпаки, цей же Юстиніан на соборі був названий «благочестивим Государем». Так само ні папа, ні східні патріархи не висловлювали ніякого осудження імператорам Василю Македонянину, Леву Філософу і Костянтинові Порфірородному, який вніс ці приводи в Базіліку і Прохірон.

По-четверте, існування в східній церкві не одного, а багатьох приводів до розлучення підтверджується ще і відношенням до неї церкви західної. Шлюборозлучне право першої відвічно tасitе mоdo визнавалося останньою не супротивним всесвітньому вченню. Коли робилася спроба возз'єднання церков (напр., у 1439 р. у Флоренції), тоді західна церква, рахуючись із зазначеною особливістю церкви східної, намагалася згладити і в цьому відношенні розходження між церквами, але не наполягала на цьому, бачачи, що церква східна зжилася з цією особливістю. Навіть постанова Тридентського собору щодо розлучення (кан. 7-й, 24-го засід.) була редагована, як свідчить Паллавічіні, навмисне у такому вигляді, щоб воно не стосувалося прямо вчення східної церкви657.

Усе це доводить, що східна церква у питанні про розірвання шлюбу не зупинилася на букві євангельського вчення. Вона рушила далі цієї букви і поступово, у тісному союзі з державою виробила цілу систему шлюборозлучного права. Учені каноністи і церковна практика пішли дружно рука за руку зі світським законодавством. Де канон не договорював чи зовсім мовчав, там кликали на допомогу аналогію світського закону і права, і виробляли церковне правило чи руйнували окремий із практики випадок. Ось декілька подібних прикладів. Рішення Трулльського собору говорить: «жена, оставившая мужа, аще пойдетъ за иного есть прелюбодейца». Оскільки правило це залишає без визначення питання -- чи підходить під нього прямо зловмисне залишення дружиною чоловіка, то Вальсамон у своєму коментарі доповнює його світським законодавством (117 Nov. c. 8 §§ 5 і 7) у тому розумінні, що й одна ніч, проведена дружиною проти волі чоловіка поза домом (навіть у своїх батьків)‚ є приводом до розлучення. Прилаштовуючись до тієї ж 117 Nov., архієпископ Дмитро Хоматейський вирішив представлений йому випадок про свавільне видалення дружини, як про законний привід до розлучення. Але ось приклад не тільки доповнення, але і запозичення зі світського законодавства. Так, коли патріарха Тимофія Олександрійського запитали, чи є сказ одного чоловіка приводом до розлучення для іншого, то він утруднився дати відповідь на це питання, тому що про нього не згадувало не тільки церковне, але і світське законодавство. Але коли потім наприкінці IX століття Лев Філософ, у 111 і 112 Nоv. Розв'язав це питання в позитивному розумінні, то сказ був визнаний достатнім приводом до розлучення і східною церквою.

Так, виступаючи в принципі за нерозривність шлюбу, східна церква виробила зазначеним способом повну систему шлюборозлучного права. Ця система, очевидно, що суперечить Євангелію, яка не знає розлучення, насправді була з ним у повній згоді, тому що Христос бажав тільки «подражания» Йому в можливості «вместимости» Його вчення, а не переміщення своїх моральних правил у світське законодавство будь-що-будь, хоча б і без надії на застосування їх.

З цього боку можна прямо стверджувати, що церква східна, створюючи позитивне законодавство, правильніше зрозуміла справжній зміст і значення євангельського вчення, ніж церква західна. Мало того, видиме відстоювання євангельського вчення guand memе привело західну церкву до необхідності створити штучні виходи зі свого ригоризму, допустивши замість розірвання не мало приводів знищення шлюбу чи визнання його недійсним.

Зупиняючись, на закінчення, на оцінці принципу римського права по відношенню до розлучення, ми повинні сказати, що визнаємо його цілком вірним і згодним з моральним характером подружніх відносин. Якщо Рим пережив період страшної і ганебної розпусти в сімейних відносинах і дійшов до падіння‚ то це сталося не тому, що закон юридично не забороняв розлучення, а тому, що моральні підвалини римського суспільства з падінням релігії і зі зміною умов життя у другій половині республіки похитнулися чи зовсім звалилися‚ замінити ж їх чи принаймні підкріпити римляни не зуміли чи не мали сил. Нова, християнська релігія вдихнула нові моральні сили, і ті ж люди, які гинули внаслідок хисткості їх моральних поглядів, переродилися і знайшли в собі досить сил для вироблення нових підвалин життя.

5.4 Розлучення по староруському праву

Першим і найголовнішим приводом до розлучення за кормчою, говорячи про кормчу тут і далі (ми розуміємо друковану кормчу) є перелюбство. Вивчення приводів до розлучення спрямоване насамперед‚ на ті з них, що містяться в цій кормчій. Потім уже ми простежимо й інші приводи до розлучення, про які згадують керманичі іншого прізвища та інші історичні пам'ятники. Таку перевагу друкованої кормчої іншим джерелам ми засновуємо на тому, що вона була до самого недавнього часу офіційним збірником законів, застосовувалася, як кодекс‚ і деякі постанови її увійшли в цивільні закони, а канонічна частина її складала право руської церкви.

Як і за каноном всієї східної церкви, визнається перелюбство як підстава для розлучення, зазначене ще в євангеліста Матвія‚ хоча саме поняття про перелюбство засвоєне було церквою в особливому, своєрідному і безсумнівно‚ незгодному з духом євангельського вчення, вигляді (Матв. V. 28). А саме: всупереч рівноправності чоловіка і дружини в шлюбі, і всупереч рівності їхніх обов'язків, церковна практика, слідом за світським римським законодавством, інакше визначала перелюбство чоловіка, інакше дружини: так‚ чоловік визнавався перелюбником лише тоді, коли мав плотський зв'язок з невільною від шлюбу жінкою, або ж тоді, коли він укладав шлюб бігамічний, тобто новий, при існуванні в повній юридичній чинності колишнього. Дружина ж здійснювала перелюбство, вступаючи в зв'язок із усяким стороннім чоловіком‚ байдуже -- одруженим чи неодруженим658. «Цей пункт складає саму характеристичну рису стародавньоримського і візантійського шлюбного права. У тому й іншому, право на подружню вірність (Jus tori) засвоювалось одному тільки чоловіку. Звідси і порушення цього права -- перелюбство визначалося, як плотський зв'язок заміжньої жінки зі стороннім чоловіком. Чоловік юридично не міг бути винний у перелюбстві перед своєю дружиною, а тільки перед третім, тобто перед іншим чоловіком, коли порушував приналежне цьому останньому Jus tori. Зв'язок одруженого чоловіка із незаміжньою жінкою був тільки моральною провиною (stuprum), що ставав карним злочином у такому лише випадку, якщо здійснювався з почесною особою жіночої статі або поєднувався з насильством»659.

Правда, що такий погляд на перелюбство розділялявся далеко не всіма батьками церкви. Навпаки, голоси багатьох з них (Івана Златоуста, Григорія Назіанзена, Августина й Амбросія Медіоланського) енергічно лунали на користь рівноправності чоловіка і дружини у цій справі, («Я не визнаю такого (тобто римського) закону‚ -- говорить Григорій Назіанзен, -- і не хвалю звичаю. Чоловіки були законодавцями, тому і закон суворий по відношенню до жінок»)660, але тим не менше переважаючим і пануючим став вищевикладений погляд: йому слідувала церковна практика в шлюборозлучних справах, його ж трималася і більшість каноністів, хоча і бачили в ньому скоріше поступку духу часу, аніж внутрішню потребу661. «Так прийнято за звичай» -- говорить Св. Василь Великий і іншої підстави для своєї думки він не може і не намагається уявити662.

Те ж було прийнято за звичай «і нашою кормчою, як тому, що» у неї увійшли усі викладені і зазначені вище правила св. отців і соборів663, так і тому, що світське римське законодавство, що укладається в ній, підтверджує це ж розходження в становищі чоловіка і дружини щодо перелюбства. Так‚ у главі 44-й говориться: «чоловік має право відпустити дружину, якщо хто небудь буде звинувачувати її в перелюбстві і виявиться, що це правда»664. Те ж повторюється й у главі 49-й: «розлучається чоловік з дружиною своєю, якщо вона сотворить блуд»665. Але в тій же 49-й главі, щодо чоловіка, читаємо: „перелюбник же від своєї дружини не відлучається, а ще й окорінений є”666. Втім у постановах світських помічаються істотні протиріччя з цього питання. Так‚ у главі 48-й надається і дружині право на розлучення у випадку відкритого порушення чоловіком подружньої вірності (про що докладно нижче). Протиріччя це виникло з того, що кормча щодо розглянутого предмету, як і багатьох інших, укладає в собі законодавство різночасне і різнопочаткове. 44-а глава -- це юстиніанівські закони, що пом'якшили стародавньоримську суворість і однобічність (у розумінні привілеїв для чоловіка) шлюборозлучного права, 49-а глава -- Еклога (740 р.). законоположення якої становляють поворот до доюстиніанівського права; глава 48-а є Прохірон, перейнятий принципами гуманного юстиніанівського права.

Розходження в становищі чоловіка і дружини, винних у порушенні поружньої вірності, йде ще далі: чоловік не тільки має право, але навіть зобов'язаний розлучитися з такою дружиною667. Це примусове розлучення ймовірно минає з давнього погляду римлян на перелюбство, як на публічний злочин, переслідування і покарання якого підлягало веденню суспільної вла-ди668. Утім, це не є особливість тільки римського права. Обов'язкове розлучення для чоловіка внаслідок перелюбства дружини відоме також єврейському і грецькому праву669. Треба, однак, відмітити, що чисто церковні постанови, що укладаються в кормчу, не йдуть так далеко і наказують розлучення тільки для священнослужителя, дружина якого впала в гріх перелюбства, і то лише в тому випадку, якщо він захоче продовжувати своє служіння. («Аще жена мирянина некоего, прелюбодействовав, обличена, будет в том явно: то он не может прийти в служение церковное. Аще же по рукоположении мужа впадет в прелюбодейство, то он должен развестись с нею. Аще же сожительствует, не может касаться служения, ему врученного»)670. Ця постанова зберігала й у руській церковній практиці повну силу, як показує одне з питань Кі-ріка671 й одне з питань іншого невідомого запитувача672.

Перелюбство, що розуміється у викладеному розумінні, складає привід до розлучення за наявності наступних умов:

По-перше, повинен бути доведений певним способом, як безсумнівний, факт статевого зв'язку одного з подружжя з особою сторонньою. Доказ цього факту не може бути замінено ніякими іншими засобами доказів, як‚ наприклад‚ указівкою на підозріле поводження обвинувачуваного чоловіка з особою, підозрюваною у перелюбстві. Мало того, навіть замах на перелюбство визнавався недостатнім, щоб стати мотивом розлучення через перелюбство673.

По-друге, перелюбство повинно бути учинене свідомо, навмисно, з виявленням злої волі одного з подружжя перелюбника. Перелюбство, здійснене в стані несвідомому -- все рівно: чи позбавлений був чоловік цієї свідомості внаслідок постійної причини -- божевілля, чи випадкової -- сп'яніння, чи внаслідок омани (приймаючи, наприклад, чуже лице уві сні за чоловіка), чи по насильству, як мимовільне, не було приводом до розлучення674.

По-третє, перелюбство повинно бути учинене в дійсному чи передбачуваному як такому, шлюбі. Питання про дійсність шлюбу вирішується судом, а до того часу і шлюб недійсний, що стосується сили своєї, розглядається як дійсний675.

Але і за зазначених умов, перелюбство перестає бути приводом до розлучення: 1) якщо позивач винен сам у перелюбстві, або ж не без вини в перелюбстві, здійсненому іншим з подружжя: дозволяв йому це, спонукував і т. п., 2) якщо позивач пробачив винній стороні її провину за допомогою категоричної про це чи заяви або ж безмовно -- продовжуючи, не дивлячись на невірність, жити разом; 3) якщо скривджений з подружжя пропустив процесуальні терміни для відкриття справи676.

Усі ці умови вироблені світським римським законодавством, і з нього були запозичені і східною церквою. Хоча вони і не увійшли до кормчої, але навряд чи можна сумніватися, щоб вони не були відомі й у нас (принаймні у загальному вигляді), тому що вони належать до істотних вимог перелюбства, як приводу до розлучення. Причому, що стосується впливу перелюбства через насильство на розлучення, то про нього, як ми бачили, є вказівки, як у кормчій, так і в правилах Івана677.

Звертаючись спеціально до нашої вітчизни, ми вбачаємо, що перелюбство складало привід до розлучення не тільки з погляду реципійованого древньою Руссю церковно-візантійського права, але і з погляду тодішньої національної правосвідомості. Про це свідчать як вітчизняні пам'ятники, так і зведення, що повідомляються відомими іноземними мандрівниками по Росії678. Цим приводом, як повідомляє Петрей користувалися не тільки тоді, коли виявлено було дійсне порушення дружиною подружньої вірності, але і тоді, коли чоловік узагалі бажав розлучитися з нелюбимою ним дружиною. Такі розлучення влаштовувалися у такий спосіб: «чоловік підкуповує декількох шахраїв, що приходять до нього, видумують великий наклеп, говорять, що дружина його робила те-то й те-то. Чоловік відправляється з ними до ченців у монастир, просить, щоб вони послухали, що говорять шахраї про його дружину, що вона зробила і те, і інше, а тому він і бажає розлучитися з нею, і дає ченцям 20 чи 30 талерів.

Ченці негайно ж відправляються до жіночого монастиря і наказують черницям йти у той будинок, де живе ця дружина. Вони негайно її беруть, обстригають їй волосся, знімають з неї плаття, надягають на неї чернече (плаття) і якнайшвидше ведуть її, проти волі, у монастир, де і повинна вона залишатися черницею до самої смерті. А чоловік до закінчення шести тижнів не може одружитися знову, але потім йому дозволяється взяти іншу дружину»679.

Важливо відзначити, що в російській правосвідомості, принаймні на початку, виразно проглядає думка про неоднакове значення для розлучення перелюбство дружини і перелюбство чоловіка, погляд, як ми бачили, властивий і запозичений нами у візантійському законодавстві. Здається, що тільки перелюбство дружини завжди могло скласти привід до розлучення. Перелюбство ж чоловіка навряд чи завжди тягло за собою такі наслідки. Так‚ одна із статей Руської Правди (Карамз. 110), говорить про прижиття чоловіком незаконних дітей від рабині і факту цьому надає характер нормального. Так‚ Кірік запитував єп. Нифонта: хто краще чинить, ті, що утримують наложниць явно, чи таємно? (69) -- очевидно сумніваючись у злочинності цього звичаю. Правда, мова тут йде не про законних дружин, а про наложниць. Далі, що в Статуті Ярослава, хоча і складеному під очевидним впливом грецького номоканона, але з руською переробкою, полягає та особливість порівняно з останнім, що в ньому‚ тобто статуті‚ мова йде про розлучення тільки чоловіка з дружиною, а не навпаки‚ причому щодо наслідків перелюбства сказано: «аже мужъ отъ жены блядеть, епископу въ вине а князь казнить»680 і тільки. У зв'язку з цією постановою не цікаві і наступні слова в питаннях Кіріка (Ільїно): «а сего прашахъ: аже моужи от женъ съгрешали, а оуже ся остали, что имъ опитемья? И повеле ми, -- лето»681. Можливо, що стислість епітемії (блудникам належала набагато значніша епітемія), обумовлювалася не тільки тим, що злочин припинився, але також і тим, що злочин не здавався тяжким. Таким, здається, був і народний погляд. Так, коли Мстиславові (сину Володимира Мономаха) один раз доповіли, що дружина його поводиться непристойно з якимось Прохором Васильовичем, то князь, у відповідь на це, пригадав, що і за ним у молодості водилося не мало подібних гріхів («не скупо чужих женъ посещалъ, и она (княгиня) ведая то‚ ни мало не оскорблялась»)682 очевидно не вважаючи таке поводження князя великою провиною. До сказаного додамо, що в Герберштейна і Олеарія ми знаходимо свідчення, що руські вважали перелюбством тільки зв'язок з дружиною іншого, а не з вільною683. Взагалі в той час чоловіку не ставилася розпуста в такий злочин, як жінці684.

Подібний же однобічний погляд на значення для розлучення факту перелюбства ми спостерігаємо й в інших слов'ян (поляків, чехів, балтійських слов'ян)685. Він властивий був і германцям686. Він існує в гірських племен Кавказу687. Навряд чи ми погрішимо, сказавши, що цей погляд є просто доля відомої стадії народної культури.

Такий висновок дійсно підтверджується спостереженням за життям некультурних народів різних частин світу, які визнають перелюбство карним вчинком і які дають підставу для розлучення тільки тоді, коли воно зроблено дружиною. Кельтські, скандинавські звичаї стоять на тій же точці зору. Мало того, ця нерівноправність чоловіка і дружини в розглядуваному питанні уціліла, як «переживання, у праві висококультурних народів нашого часу - англійців і французів. «Так, в Англії, до незначних змін при королеві Вікторії, існувало у всій своїй безумовній силі те правило, що легальною підставою до розлучення вважається «просте порушення подружньої вірності з боку дружини, і тільки кваліфіковане перелюбство з боку чоловіка». Самий статут 1857 р., що встановив, у видах реформи діючого законодавства, нову юрисдикцію для шлюборозлучних справ, носить на собі безсумнівні ознаки древньозвичайної нерівності подружжя перед законом, до шкоди інтересів дружини і до вигоди чоловіка. В англійських правилах про позовні прохання по справах про розлучення на дружину покладається тягар доводити, що перелюбство чоловіка її супроводжувалося особливими обставинами: кровозмішенням, двоєженством, бестіальністю чи такою жорстокістю, що сама по собі може бути приводом до припинення співжиття. Тим часом для чоловіка досить вказати і підтвердити доказами простий некваліфікований факт перелюбства дружини після укладення шлюбу»688. Аналогічний приклад представляє і французький цивільний кодекс, за яким чоловік може вимагати розлучення внаслідок доведеного одиничного факту невірності дружини; дружина ж має право на розлучення лише тоді, коли нею будет доведено утримання чоловіком конкубіни в загальній подружній квартирі (аrt.- 229, 230). Французькі цивілісти (більшість) тлумачать свій закон буквально і схильні відмовити дружині в розлученні, навіть у тому випадку, коли чоловік містить конкубіну на іншому поверсі того ж будинку, де живе подружжя689.

У римському, а потім і в греко-римському праві690 втрата нареченою невинності до шлюбу, що виявилася, була приводом до розлучення‚ але тільки тоді, коли ця втрата відбулася в період формального заручення (стипуляції), тобто заручення, з'єднаного з одержанням нареченою обручки і поцілунку від нареченого.

Східна церква засвоїла собі точку зору римського права на заручення і тим охоче, що сама ця церква освячувала здавна заручення своїми молитвами і благословенням691. Мало того, міцність такого заручення прирівнювалася до міцності шлюбного союзу. Категорично це висловлено в 98-му правилі Трулльського собору: «жену, иному мужу обрученную, берущий в брачное сожитие, при жизни еще обрученника, да подлежитъ вине прелюбодеяния»692. «И в таком случае, -- говорить преосвященний Іван з приводу цього правила, -- прежде обручившийся съ нею имеетъ по законамъ полное право отвергнуть ее, и ей, по смыслу соборного правила, бракъ съ другимъ не можетъ быть дозволенъ, какъ виноватой въ прелюбодеянии»693. У XI ст. ця сила церковного заручення визнана була і світським законодавством694.

Звідси вже дуже легко і послідовно було дійти до думки, що порушення вірності з боку зарученої в період заручення повинно скласти достатній привід до розірвання згодом укладеного шлюбу: тому що, як справедливо говорить Чижман, при рівності в багатьох відносинах такої зарученої з дружиною, образа, нанесена нареченому зв'язком нареченої зі стороннім, розглядається, як рівне порушенню подружньої вірності.

Але втрата нареченою до шлюбу безвинності визнається за нашим древнім правом приводом до розлучення ще і за іншою підставою, і саме от за якою. З часу прийняття нами Сербської кормчої до складу наших номоканонів увійшли також і деякі витяги з Мойсеєвого закону, а в їх числі і наступне правило Второзаконня: «якщо хто небудь брехливо обвинуватить дружину у втраті безвинності до шлюбу, той зобов'язаний заплатити пеню (100 сиклів срібла) і позбавляється назавжди права розлучитися з несправедливо обвинувачуваною. Якщо ж навпаки‚ сказане ним буде істиною і не знайдеться дівоцтва в отроковиці, то нехай приведуть її до дверей дому батька і жителі міста поб'ють її каміням»‚ тобто позбавленій дівоцтва нареченій призначається таке ж покарання, як і дружині, що перелюбствувала695.

Такий був закон. Наскільки він застосовувався до життя -- це інша справа. В одному навряд чи може бути сумнів, а саме в тому, що заручення було на перешкоді до шлюбу, або принаймні, що такої ролі намагалися йому надати руські ієрархи. Так‚ в « Питаннях і відповідях про різні випадки пастирської практики»‚ які дуже багато нагадують відомі питання Кіріка, є таке питання: «Если кто, обручившись с одной, возьмет за себя другую, то венчать ли его»? Відповідь була така: «не венчати, понеже яко прелюбодей есть».

Але таким був, тільки, так би мовити, офіційний церковний погляд на значення дівоцтва в шлюбі. Але навряд чи таким був на початку нашого історичного життя і погляд народний. Згадаємо, що язичеська релігія наших предків значною мірою містила в собі чуттєвий елемент. «У всіх майже язичеських релігіях, споріднених слов'янській за світопоклонінням, -- говорить М. Костомаров, -- видно не тільки вільне поводження статей, але священне блудодіяння»696. Давньоруські історичні пам'ятники, уже пізнішого часу, свідчать, що навіть через кілька століть після прийняття християнства, предки наші залишалися вірними старому культові, дотримуючись свята на честь бога Ладо, заступника шлюбів і на святах цих віддаючись статевому спілкуванню697. Очевидно, що, при подібному погляді на статевий зв'язок, дошлюбна втрата невинності не може бути не тільки приводом до розлучення, але навіть і предметом докору для дівчини. Можливо‚ до цієї релігійної причини приєднувалася, принаймні, що стосується древнього часу, і загальнокультурна: свіжість переказу про комунальний шлюб, загальнопоширеність наложництва і часта зміна дружин. Цікаво, що й у тодішній Росії були місцевості і племена, серед яких невинність дівчини зовсім не цінувалася.

У Мезенському повіті втраті дівчиною невинності до шлюбу не придається значення, навпаки, дівчина, яка народила, скоріше виходить заміж, ніж та, що зберегла невинність. У Пінежському повіті Архангельської губернії і в Уссурійських козачих станицях на вечірках має місце повна свобода статевих зносин. У камчадалів невинність не має значення: зять дорікає тещі, коли одержує наречену незайманою. У вотяків поблажливо дивляться на зближення молодих людей. Там існує навіть приказка: «чоловік не любить, Бог не любить». У Пермській губернії (у перм'яків) дівчата часто не зберігають невинності до шлюбу і виходять заміж з дітьми698. Це свідчення щодо перм'яків підтверджує і Добротворський: «На перм'яцькій мові немає навіть особливої назви для позначення дівчини і заміжньої жінки». Слово «нылъ», уживається однаково для позначення і тієї, й іншої. «Свобода відносин статей доведена у перм'яків до nес рjus ultrа»... «Мати дитину не вважається тут ганьбою для дівчини»699.

Але такий погляд на цнотливість нареченої зберігався далеко не у весь період древньої Русі. До часів XVI і XVII ст.ст., тобто до часу зміцнення християнської релігії в Росії, виробляється інший погляд на невинність нареченої. Наречена, яка не зберегла цнотливості, накликала, за свідченням Котошихіна, ганьбу не тільки на себе, але і на своїх батьків: наречений «нарікав за те» батькам нареченої, а сама наречена не могла показатися на очі царю - пошана, що діставався на долю тієї, що зберігла невинність700.

Народ придумав навіть цинічний наочний спосіб знущання над батьками такої молодої. «Батько чоловіка подавав їм кубок, просвердлений знизу,заткнувши отвір пальцем; коли сват брав кубок, батько нареченого віднімав палець і вино проливалося на одяг, при загальній нарузі і насмішках і тоді найсумніша доля очікувала їхню дочку в чужій сім'ї»701.

Наскільки наші предки дорожили непорочністю нареченої, видно з того, що «в застереження безневинного осудження нареченої, віддавали батькам на їхнє збереження шлюбну сорочку нареченої. Такий звичай довгий час панував у всій Європі».

«Із історії нашої видно, що цар Федір Олексійович, полюбивши Агафію Семенівну Грушецьку, оголосив рішуче бажання на ній одружинитися. Мати і дядько хотіли його одружинити на іншій, а тому намовляли на неї‚ але цар, призвавши після шлюбу старих бояр і наклепників, показав їм свою молоду в сорочці. Петро I суворо заборонив цей звичай»702.

З приводу цнотливості нареченої в древній Росії можна прийти до такого висновку. Поки в Росії живі були перекази язичеської старовини, доти втрата нареченою невинності до шлюбу не була для неї пороком; причому родовий інтерес (честь роду) поступався, так би мовити, на користь інтересу релігійного. З придушенням же язичества, інтереси роду уже виступили на перший план, і втрата цнотливості стала ганьбою не тільки для нареченої, але і для її роду. Але подальших наслідків утрата невинності, очевидно, не мала: шлюб залишався, треба думати, у силі. Принаймні свідчень у протилежному розумінні ми не маємо. Звичайно, можливо, що ця порочність нареченої ставилася потім чоловіками в рахунок дружинам за різних видів чоловічого „учення”, яке могло, зрештою, привести і до розвлучення, але лише як посередній привід, а не прямий і безпосередній.

У східній церкві дошлюбна вагітність від іншої особи, а не від нареченого, складала теж привід до розлучення, тому що ця вагітність припускала на стороні чоловіка відсутність згоди на шлюб (якби йому була відомовою порочність нареченої), а на стороні дружини -- відкритий обман і зазіхання на чистоту подружнього життя. Утім, привід цей утрачав силу за наявності однієї з наступних умов: 1) якщо шлюб був укладений із вдовою чи розведеною раніш року від припинення першого шлюбу; 2) якщо чоловік до шлюбу довідався від дружини чи іншим способом про її вагітність; 3) якщо він у передбачуваний період зачаття (за 6 - 10 місяців до шлюбу) мав зв'язок зі своєю майбутньою дружиною; і 4) якщо він, довідавшись про її вагітність, продовжував співжиття. Але якщо позов про розлучення, на підставі цього приводу, і буде належно доведений, то він усе ж не тягне за собою для дружини тих наслідків, які настають при розлученні з вини, тому що провина дружини мала місце ще до шлюбу703.

Що стосується давньоруського церковного права, то в ньому ми не знаходимо вказівок на викладене вище значення дошлюбної вагітності. Але, беручи до уваги, по-перше, що така вагітність є ео iрsо і втрата нареченою невинності до шлюбу, але ще з обтяжуючими провину обставинами, а втрата невинності, при викладених вище умов, могла скласти привід до розлучення; по-друге, що заручення у нас у стародавні часи не тільки прирівнювалося до вінчання, але навіть у перші три століття християнства дуже нерідко заміняло останнє704, і‚ по-третє, таким чином могла встановитися аналогія між дошлюбною вагітністю і перелюбством у шлюбі можна, здається, припустити, що і руській правосвідомості, можливо, утім, тільки офіційній, не чужа була думка про руйнівний вплив на шлюб дошлюбної вагітності дружини. Принаймні, навряд чи може бути сумнів у такому знавших у священному сані. Сказане вище про народний погляд на втрату до шлюбу нареченою невинності повинно бути а fоrtiori віднесено і до дошлюбної вагітності.

Крім перелюбства в період шлюбного життя і, з деякими обмеженнями, у період заручення, Російському древньому церковному праву, слідом за правом східної церкви (яке, у свою чергу, йшло слідами світського римського права імператорського періоду) відомий був цілий ряд приводів до розлучення за обставин, більш-менш аналогічних з перелюбством, тобто внаслідок виявлення в поводженні чоловіка чи дружини фактів, що давали можливість, з відомою імовірністю, припустити порушення подружньої вірності. Такими фактами, що кидають невигідну тінь на поводження дружини, визнавалося відвідування нею відомих осіб чи місць, де вона легко могла піддатися спокусі, а саме:

1) Якщо дружина проти волі чоловіка бенкетувала зі сторонніми чоловіками чи милася з ними в лазні705.

2) Якщо дружина без відома чи без згоди чоловіка відвідувала цирк, театр чи амфітеатр. Причина, чому відвідування цих видовищ вважалося настільки негожим, полягає в тому, що в цих розважальних місцях дружинам загрожувала особлива небезпека бути спокушеними. Згодом сюди приєдналася ще мораль християнського духівництва, яке вбачало в театрі щось богопротивне706.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23