Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Існування гетеризму у слов'ян досить ясно засвідчено деякими джерелами. Таке сказання Козьми Празького про Чехію. У нашому літописі Нестора говорить уже про шлюб індивідуальний в його первинній формі -- викрадання; але й у його сказаннях відчуваються натяки на гетеризм колишній і, можливо, навіть сучасний. Нестор, описуючи покірних полян, говорить, що вони «стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють»; а «деревляни жили по звірячому, жили по скотськи: і убивали один одного... і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води». Ця вказівка на існуючу вже у полян «стидливість» і замовчування про щось подібне у деревлян дає привід думати, що деревляни такої стидливості не знали і вступали в злягання з близькими родичами і свояками; у зв'язку з цим і в словах «умикали дівиць біля води» можна бачити натяк на відсутність індивідуального шлюбного союзу. Існування гетеризму в древні часи у слов'ян руських підтверджується, численними переживаннями, що засвідчені історичними пам'ятниками пізнішого часу і спостерігаються тривалий час у вигляді шлюбних звичаїв і свят на честь старих, язичеських богів. Докладні вказівки на ці переживання зібрані в працях проф. А. Загоровського175 і М. Владимирського-Буданова176‚ -- особливо характерні історичні свідчення про вільне спілкування між статями на грищах. Подібні ж переживання збереглися у великій кількості й у житті інородців Росії, особливо у племен, що живуть на окраїнах177.

Ряд наведених свідчень можна було б і надалі продовжувати, наводячи подібні ж з життя інших культурних чи напівкультурних народностей, але це відвернуло б нас далеко від нашого головного завдання, і тому ми обмежуємося сказаним, вважаючи за можливе на підставі нього приєднатися до поглядів учених, що визнають у розвитку понять про шлюб і сім'ю стадію, яка передує шлюбу індивідуальному і патріархальній сім'ї178.

З виникненням майнової нерівності, тобто вже на вищому ступені варварства, поряд з рабською працею спорадично з'являється і наймана праця й одночасно як необхідний її супутник професійна проституція вільних жінок поряд із примусом рабинь віддаватися чоловікам. Таким чином, спадщина, яку заповів груповий шлюб цивілізації, двоїста, як двоїсте, дволике, внутрішньо роздвоєне, суперечливе й усе, що породжене цивілізацією: з одного боку -- моногамія, а з іншого -- гетеризм разом з його самою крайньою формою -- проституцією. Гетеризм -- це такий же суспільний інститут, як і всякий інший; він забезпечує подальше існування старої статевої свободи -- на користь чоловіків. На ділі не тільки терпимий, але й такий‚ що широко практикується, особливо ж використовуваний панівними класами, гетеризм на словах зазнає осуду. Але цей осуд у дійсності спрямовується не проти причетних до цього чоловіків, а тільки проти жінок; ними нехтують і викидають із суспільства, щоб таким чином, знову проголосити, як основний суспільний закон, необмежене панування чоловіків над жіночою статтю.

Але разом з цим розвивається друге протиріччя усередині самої моногамії. Поруч з чоловіком, що скрашує своє існування гетеризмом, стоїть покинута дружина. Одна сторона протиріччя так само немислима без іншої, як неможливо мати в руці ціле яблуко після того, як з'їдена його половина. Однак не такою, очевидно, була думка чоловіків, поки дружини не надоумили їх. Разом з одношлюбністю з'являються два незмінних, раніше невідомих характерних суспільних типи: постійний коханець дружини і чоловік-рогоносець. Чоловіки здобули перемогу над жінками, але увінчати переможців великодушно взялися переможені. Поруч з одношлюбністю і гетеризмом непереборним суспільним явищем зробилося і перелюбство, заборонене, суворо каране, але невикорінне. Вірогідність походження дітей від законного батька продовжувала, як і раніше, ґрунтуватися щонайбільше на моральному переконанні, і, щоб розв'язати нерозв'язне протиріччя, Соde Napоleоn увів статтю 312: -- «батьком дитини, зачатого під час шлюбу, є чоловік». Такий кінцевий результат трьохтисячолітнього існування одношлюбності.

Отже, ми маємо три головні форми шлюбу, які у загальному і цілому відповідають трьом головним стадіям розвитку людства. Дикості відповідає груповий шлюб, варварству -- парний шлюб, цивілізації -- моногамія, що доповнюється порушенням подружньої вірності і проституцією. Між парним шлюбом і моногамією на вищому ступені варварства вклинюється панування чоловіків над рабинями і багатоженство.

Як ми встигли помітити, своєрідність прогресу, полягає в тому, що статевої свободи, властивої груповому шлюбу, усе більш і більш позбавляються жінки, але не чоловіки. І, дійсно, груповий шлюб фактично існує для чоловіків і донині. Те, що з боку жінки вважається злочином і тягне за собою важкі правові і суспільні наслідки, для чоловіка вважається чимось почесним чи, у гіршому випадку, незначною моральною плямою, що носять із задоволенням. Але чим більше стародавній гетеризм змінюється в наш час під впливом капіталістичного товарного виробництва і пристосовується до останнього, чим більше він перетворюється в неприховану проституцію, тим сильніше його деморалізуючий вплив. При цьому чоловіків він деморалізує значно більше, ніж жінок. Серед жінок проституція розбещує тільки тих нещасливих, які стають її жертвами, та і їх далеко не тією мірою, як про це за звичай думають. Зате всій чоловічій половині людського роду вона надає негідного характеру. Так, наприклад, довге перебування у положенні нареченого в дев'ятьох випадках з десяти є дійсною підготовчою школою подружньої невірності.

Статева любов істотно відрізняється від простого статевого потягу, від еросу стародавніх. По-перше, вона припускає в улюбленої істоти взаємну любов; у цьому відношенні жінка знаходиться в рівному положенні з чоловіком, тоді як для античного еросу аж ніяк не завжди була потрібна її згода. По-друге, сила і тривалість статевої любові бувають такими, що неможливість володіння і розлука уявляються обом сторонам великим, якщо не найбільшим нещастям; вони йдуть на величезний ризик, навіть ставлять на карту своє життя, щоб тільки належати один одному, що в древності бувало хіба що у випадках порушення подружньої вірності. І, нарешті, з'являється новий моральний критерій для осуду і виправдання статевого зв'язку; запитують не тільки про те, чи був він шлюбний чи позашлюбний, але і про те, чи виник він по взаємній любові чи ні? Зрозуміло, що у феодальній чи буржуазній практиці з цим новим критерієм справи йдуть не краще, ніж із всіма іншими критеріями моралі,--з ним не рахуються. Але відносяться до нього і не гірше, ніж до інших: він так само, як і ті, визнається у теорії, на папері. А більшого і вимагати поки не можна.

Середньовіччя починає з того, на чому зупинився стародавній світ зі своїми зачатками статевої любові, -- з перелюбства. Ми знаємо про лицарську любов, що створила пісні світанку. Від цієї любові, що прагне до руйнування шлюбу, до любові, що повинна стати його основою, лежить ще далекий шлях, що лицарство так і не пройшло до кінця. Навіть переходячи від легковажних романських народів до доброчесних германців, ми знаходимо в «Пісні про Нібелунгів», що Крімхільда, хоча вона потай закохана в Зіґфріда не менше, ніж він у неї, коли Гунтер повідомляє їй, що просватав її за якогось лицаря, і при цьому не називає його імені, відповідає просто: «Вам не потрібно мене просити; як Ви мені накажете, так я завжди і буду діяти; кого Ви, государю, дасте мені в чоловіки, з тим я охоче обручуся»179.

Їй навіть у голову не приходить, що тут узагалі може бути прийнята до уваги її любов. Гунтер сватається до Брунхільди, а Етцель--до Крімхільди, яких вони жодного разу не бачили; так само в «Гудруні»180 Зігебант ірландський сватається за норвезьку Уту, Хетель хегелинський -- до Хільди ірландську, нарешті Зігфрід морландський, Хартмут орманський і Хервіг зеландський -- до Гудрун; і тільки тут остання вільно вирішує на користь Хервіга. За загальним правилом, наречену для молодого князя підшукують його батьки, якщо вони ще живі; у протилежному випадку він це робить сам, радячись з великими васалами, думка яких у всіх випадках користується великою вагою. Так інакше і бути не могло. Для лицаря чи барона, як і для самого можновладного князя, одруження -- політичний акт, випадок для збільшення своєї могутності за допомогою нових союзів; вирішальну роль повинні відігравати інтереси дому, але аж ніяк не особисті бажання. Як у таких умовах при укладенні шлюбу останнє слово могло належати любові?

Таким чином, у безлічі випадків укладання шлюбу до самого кінця середніх віків залишалося тим, чим воно було із самого початку, - справою, яка вирішувалася не самими вступаючими в шлюб. Спочатку люди з'являлися на світ уже такими, що знаходяться у шлюбі - у шлюбі з цілою групою осіб іншої статі. У пізніших формах групового шлюбу зберігалося, імовірно, таке ж становище, тільки при все більшому звуженні групи. При парному шлюбі, як правило, матері домовляються щодо шлюбів своїх дітей; і тут також вирішальну роль відіграють розуміння про нові родинні зв'язки, що повинні забезпечити молодій парі більш міцне положення в роді і племені. А коли з торжеством приватної власності над спільною і з появою зацікавленості в передачі майна в спадщину пануюче положення зайняли батьківське право і моногамія, тоді укладення шлюбу стало цілком залежати від міркувань економічного характеру. Форма шлюбу-купівлі зникає, але по суті масштаби здійснення такого шлюбу все зростають, так що не тільки на жінку, але і на чоловіка встановлюється ціна, причому не на їх особисті якості, а на їхнє майно. У практиці панівних класів із самого початку було нечуваною справою, щоб взаємна схильність сторін переважала над всіма іншими міркуваннями. Щось подібне зустрічалося хіба що тільки у світі романтики чи у пригноблених класів, які в рахунок не йшли.

Над жінкою та її правом тяжіла і релігія. Можна і не згадувати про те, що на думку багатьох батьків церкви‚ «жінка -- судина диявола». Але церква офіційно визнає, а іноді і повторює це тим, хто бере шлюб: «дружина так підкориться чоловіку», «чоловік -- глава дружини»; «під владою чоловіка будеш, і він буде панувати над тобою»181. Один із славнозвісних батьків церкви, блаженний Августин, писав якійсь Ериції, яка за відсутності чоловіка подарувала значну частину свого маєтку злидарюючим ченцям: «Ні твоїм платтям, ні твоїм золотом і сріблом, ні твоїми грошима чи нерухомістю ти не повинна розпоряджатися без дозволу чоловіка... Не може заміжня жінка сказати: «Я роблю, що хочу, з моїм майном», тому що вона сама не своя, а належить своєму главі, тобто своєму чоловікові»182.

Релігійні законники засвоїли ці погляди церкви і, не помічаючи всієї безглуздості свого твердження, зробили з заміжньої жінки несамостійну, дурну, недієздатну істоту, що не може розпоряджатися ні своїм майном, ні, тим більше, собою. Слабкість (дурість) жіночої статі тому, мов би, причина183. Один з цих законників, Сhаssaneus, дуже «дотепно» охарактеризував жінку: «Що може бути легше диму? -- Полум'я. Що може бути легше полум'я? -- Вітер. Що може бути легше вітру? -- Жінка. Що може бути легше (легковажніше) жінки? -- Ніщо»184. І на підставі таких міркувань відібрали права у жінок, але тільки у заміжніх. Дівиці і вдови -- повноправні, а придбання чоловіка, одруження, мабуть, на думку релігійних суб'єктів, відбиває пам'ять, позбавляє розуму чи свідчить про божевілля. Так могли думати збочені релігійні анахорети, які, можливо, ставлячи заміжню жінку в принизливе становище, хотіли у такий спосіб відбити бажання виходити заміж185.

І вже давно, наприклад, Пої Кокіль запитував: «Якщо молода дівчина до свого заміжжя так само правоздатна, як чоловік, то від чого б заміжжю відбирати в неї цю правоздатність; хіба зв'язки, що з'єднують її з чоловіком, відбирають у неї розум, яким обдарувала її природа?»186.

Наполеон Бонапарт, який відіграв дуже значну роль при створенні французького цивільного кодексу, що поширив свою силу на пів-Європи, відрізнявся особливою цинічністю у відношенні до жінки. Він визнавав жінку «річчю, власністю чоловіка, призначеною на те, щоб приносити йому дітей». Він заявляв: «є одна річ -- зовсім не французька -- це, щоб жінка могла робити те, що їй завгодно». «Ми, -- говорив він, -- нічого не розуміємо в жінках, ми, народи Заходу: ми їх, на великий жаль, майже зрівняли з нами. Народи Сходу розумніше і вірніше вирішують справу: вони оголосили жінку справжньою власністю чоловіка. І, дійсно, природа зробила їх нашими рабинями. Жінки повинні тріпотіти. Жінка дана чоловіку для того, щоб робити дітей. Але для цієї мети однієї жінки чоловіку замало: вона не може бути його дружиною, коли вона годує, вона не може бути його дружиною, коли вона хвора, вона перестає бути його дружиною, коли вона вже не може народжувати йому дітей. Чоловік, якому природа в цьому відношенні не заважає ні віком, ні хворобою, повинен мати кілька дружин». Він же заявляв, нарешті: «Чоловік вправі сказати своїй дружині: «Мадам187‚ ви не вийдете на вулицю. Мадам, ви не підете в театр. Мадам, ви не побачитеся з такою-то особою. Одним словом, мадам, ви мені належите душою і тілом!».

Відомий (консервативний) історик французького права Глассон говорив: «Наш кодекс є закон буржуазного суспільства і сімейств, які володіють більш чи менш значним майном».

І от для збереження інституту шлюбу серед цієї порівняно невеликої купки йдуть на такі жертви. Але яка доля шлюбу й у цьому середовищі? Чи є він тут насправді -- довічний любовний союз двох істот? Чи не є він тут прихованою, узаконеною проституцією, де багаті чоловіки купують красивих жінок, а багаті жінки -- знатних чоловіків, не відмовляючи собі й у сторонніх повторюваних розвагах? Чи не правий той автор, який, порівнюючи сучасні шлюби з товариством на вірі, акціонерним товариством і кооперативом, визнає середню форму найбільш поширеною: у товаристві на вірі, якщо мало головного товариша, то інші його заміняють; в акціонерному товаристві чоловік зберігає права засновника і відоме число акцій для дружини, те ж і дружина стосовно чоловіка, фірма залишається, а у всьому іншому свобода обороту; у кооперативі -- одна для всіх і усі для однієї. В одній французькій п'єсі якийсь сенатор бажає зробити «дамою» свою коханку-співачку і запитує її, чи знає вона, що таке дама?, -- «О, так, звичайно, знаю: дама -- це заміжня жінка, що має коханця»188.

Що шлюб заможних заснований не на любові, а на голій купівлі-продажу, можуть свідчити такі цікаві факти купівлі багатими єврейками титулованих чоловіків. Князь де-Лінь одружився на Ротшильд, князь де-Ваграм -- на іншій Ротшильд, герцог де-Ріволі -- на Фуртадо, князь Мюрат -- на її дочці, князь де-Поліньяк -- на Мірес, герцог де-Рішельє -- на Гейне, герцог д'Ельшенжан -- на іншій Гейне, герцог д'Етамп -- на Рамінген, маркіз де-Плянсі -- на Оппенгейм, маркіз де-Саліньяк-Фенелон -- на Герц, герцог де-Фітц-Джемс -- на Левенгейм, маркіз де-ля-Марлі -- на Жакоб, князь де-ля-Рокка -- на Ембденгейм, маркіз де-Брейтейль -- на Фульд, граф де-ля-Пануз--на Гейлброн, маркіз де-Рошешуар-- на Ерард, маркіз де-Тайї -- на Каган, князь де-Люсенж-Фосіньї-- на іншій Каган, маркіз де-Сен-Жан де-Лянтільяк--на Германн-Оппенгейм, граф де-Келян -- на іншій Германн-Оппенгейм, герцог де-Кастрі -- на Сіна, герцог де-ля-Рошфуко -- на Румбольд, маркіз Віоле де-Перль -- на Клейн, маркіз де-Груші -- на Габер, маркіз де-Ноайль -- на Лакман і т.ін.189.

Говорять про святість інституту шлюбу‚ в той час, як він перетворився на інститут подружнього онанізму, про що свідчить колосальний розвиток попереджувальних засобів, застосовуваних при подружньому співжитті. У Франції в 22,3% подружніх пар немає дітей зовсім, у 25,7% -- тільки по одній дитині, у 21,9% -- тільки по дві дитини, тобто 70% усіх шлюбів сприяють стаціонарному стану чи зменшенню населення. Це за статистикою 1911 р.190 А з тих пір становище ще більше погіршилося.

Говорять про святість інституту шлюбу, коли для безпеки статевого життя дружини удаються до операцій, що знепліднюють їх, завчасно зводять у могилу і дуже швидко позбавляють їх всякої жіночості. Ми маємо на увазі знепліднення (видалення яєчників), що дозволяє дружинам віддаватися «розвагам» без побоювання наслідків і прийняло за останній час такі загрозливі розміри. Сучасні жінки таких дурниць уже не роблять, (наука винайшла багато інших методів), але як бачимо починали з цього.

В американських штатах під впливом вульгарної теорії про те, що злочинність передається у спадок, удаються до примусової кастрації злочинців, щоб вони не могли плодити «злочинного» потомства. В одній Індіані (один зі штатів Північної Америки) було кастровано у такий спосіб більше 300 злочинців. Що ж сказати про святість такого інституту, який приводить до добровільного кастрування, знепліднення (оваріотомії) не сотні, а сотні тисяч і навіть мільйони жінок? Ще на початку XX століття Фонсегрів191 відзначив, що в одному Парижі знепліднило себе за 1896--1900 роки від 30.000 до 40.000 жінок і що у Франції нараховується півмільйона жінок, що знепліднили себе. І число їх нескінченно зросло за останні 20 років.

Говорять про святість подружнього союзу і для нього приносять у жертву мільйони життів. Але при цьому не хочуть бачити, що в одному Парижі є одних зареєстрованих повій 78 тисяч і більше 200 тисяч незареєстрованних (не рахуючи обслуговуючих бари, ресторани, будинки побачень). Забувають, що в одному Парижі лише закриті будинки розпусти пропускають щорічно мільйон відвідувачів. На думку доктора Комманжа, 60--75% усіх повій хворі сифілісом192.

І інститут шлюбу, святість якого продовжують відстоювати, у чималому ступені винен у тому, що ця величезна сифілітична армія несе загибель і розкладання (у буквальному значенні слова) мільйонам життів. До війни, за доктором Лепредом, у Франції щорічно від сифілісу вмирало 40 тисяч чоловік, у Німеччині -- 60 тисяч, і Лепред вважає, що після війни сифіліс убиває не менше 150.000 чоловік в одній Франції. З 36 тисяч мертвонароджених (на 6--9-ому місяці вагітності) -- така щорічна французька цифра складає 50%, чи 18 тисяч -- жертви спадкоємного сифілісу193.

Під час заняття Риму французькими військами, що захопили папу, який втікав до Гаети, переодягнувшись слугою, генералу Ламорисьєру довелося звернутися до папи з наступним делікатним проханням194. Необхідно було відкрити для французьких солдатів кілька установ, «не схвалюваних мораллю, але терпимих законом». Але для цього потрібен був дозвіл папи. І от збентежений генерал відправився до папи і став плутано пояснювати йому, що французький солдат звик задовольняти відомі природні потреби і що в інтересах спокою самих римських дам добре було б дозволити те, чому не можна перешкодити, і заснувати ці куточки... ці куточки, де... Але папа його перервав: «Ах, генерал, ви бажаєте, щоб для ваших солдатів були улаштовані вертепи розпусти, вам потрібні публічні будинки (папа виразився грубіше: б.....і); це зайве: увесь Рим -- один великий публічний будинок (б....к)»195.

Ми вже бачили, що фактично відбувалось з моногамією, з подружньою вірністю. Наведемо ще раз слова Фіно: «Моногамію проголосили вченням основним, першорядним і рятівним, що відповідає як людським, так і божеським законам. А на ділі вона -- тільки виключення з полігамії торжествуючої, хоча і прикритої»196.

Однак, після Першої Світової війни лунає чимало вимог ввести, узаконити полігамію (багатоженство), щоправда, тільки для чоловіків. До війни число чоловіків і жінок було приблизно однаковим чи у всякому разі не дуже різко розходилося. А в 1920 р. з 475 мільйонів населення Європи було близько 250 мільйонів жінок. І в 1927 році в Європі на 18--20 мільйонів жінок більше, ніж чоловіків: у радянських республіках на 4 мільйони більше, у Франції -- на 3 мільйони, у Німеччині -- на 2 мільйони, в Англії -- на 2 мільйони, в Італії -- на мільйон, в Австрії -- на півмільйона, у балканських країнах -- на 10% більше; в одному Лісабоні на 200 тисяч більше жінок, ніж чоловіків. І навіть в Америці, де число жінок раніше було менше числа чолові-ків197‚ у Вашингтоні, наприклад, на 99.864 молодих незаміжніх жінок приходиться всього 70.316 неодружених чоловіків. У великих містах Європи положення ще більш загострюється в сторону, гіршу для жінок. Так, наприклад, за останнім переписом в IX окрузі Парижа чоловічого населення 47.418, а жіночого -- 65.947, тобто на 40% більше198.

І ще більшою мірою ця нерівність збільшується в сторону жінок, якщо брати не загальне число чоловіків і жінок, а число тих, хто знаходиться у шлюбному віці. Французький сенатор Гюг-ле-Ру заявив: «За результатами останнього перепису ми нараховуємо у Франції по 4 наречених на кожного чоловіка у віці вступу до шлюбу на довоєнних умовах».

Ці мільйони жінок при збереженні строгої моногамії були б приречені на безшлюбність у дійсному значенні цього слова. Разюче падіння народжуваності в деяких країнах, особливо у Франції, змушує звернути увагу на цей гинучий даремно «національний капітал», і в цілому ряді країн говорили і навіть розробляли проекти, спрямовані на офіційне визнання багатоженства. Який успіх має ця думка, можна судити, наприклад, з того, що книга французького публіциста Жоржа Анкетіля («Законна коханка»), яка відстоює цю ідею, менш ніж за 2 роки витримала 451 видання.

Наводяться різні докази необхідності і можливості введення інституту полігамії (для чоловіків).

Лютер, який вважав, що шлюб «зовнішня справа, як всяка інша світська справа», дозволив ландграфу Пилипові Гессенському при живій дружині одружитися на іншій. Він заявляв, що «не можна принципово відкидати двоєженство, тому що воно не суперечить священному письму»; «у священному письмі сказано тільки, що єпископу не можна мати двох дружин, але щоб інший, не єпископ, також не міг мати більше однієї дружини, про це у священному письмі нічого не міститься»199. Проте він порадив ландграфу тримати в секреті цей дозвіл, щоб «грубі мужики» не захотіли йому наслідувати. Придворний проповідник Цельнер дозволив наприкінці XVIII століття королю пруському Фрідріху-Вільгельмові ІІ одружитися за наявності законної дружини на одній зі своїх коханок, графині Фосс200.

Під час французької революції 1848 р. у палату депутатів була подана петиція про введення полігамії у Франції, і в цій петиції вказувалося: «Навіщо нав'язувати чоловіку єдину жінку, коли він може щорічно робити декількох дітей».

Історичні (правда, поодинокі) приклади, коли після винищувальних воєн закони вводили полігамію. Після Пелопонеських воєн в Афінах офіційно була встановлена полігамія. Далі, хоча за кодексом законів імператора Карла V двоєженство каралось смертю, однак, сто років опісля воно було узаконене в Німеччині після 30-літньої війни, коли населення з 16 -- 17 мільйонів зменшилося до 4 мільйонів. Тоді франкський з'їзд у Нюренберзі 4 лютого 1650 р. прийняв наступне рішення: «Оскільки потреби священної Римської імперії вимагають відновлення чоловічого населення, знищеного мечем, хворобами і голодом, то кожному чоловікові протягом найближчих 10 років дозволяється одружуватися з двома жінками. При цьому, однак, варто нагадати, що всякий поважний громадянин, якому дозволяється взяти двох дружин, зобов'язаний не тільки подбати про їхнє пристойне утримання, але і перешкодити виникненню між ними ворожих почуттів»201. Утримувати одну дружину і то обходиться дуже дорого. І сучасне законодавство, яке позбавляє необхідності утримувати позашлюбних дружин, набагато вигідніше для чоловіків-законодавців, які тому віддадуть перевагу фактичній бігамії -- законній. Дотепний французький письменник Вотель говорить з цієї нагоди: «Щоб допомогти знайти вихід з цього становища, сміливі розуми пропонують узаконити полігамію. Але це дорого... Ці мільйони жінок -- теж жертви війни, але ніяка репараційна комісія нічого не може для них зробити»202.

Однак, широке обговорення цього питання знаменне у тому відношенні, що воно знімає зі шлюбу покрив таємничості і розглядає його, як інститут, який зобов'язаний своїм виникненням і розвитком економічним відносинам, зі зміною яких він підлягає зміні і зі зникненням яких він також підлягає зникненню.

Напрямок, що вимагає полігамії для чоловіків, не позбавлений середньовічного і солдатського присмаку. Є інший напрямок, що визнає сучасний формальний шлюб аморальним і який вимагає вільного союзу для обох статей. Цей напрямок нараховує багатьох прихильників, серед яких є найвидатніші письменники усього світу. Проти інституту шлюбу висловлювалися не тільки великі соціалісти-утопісти. Проти нього висловилися і такі письменники, як Оноре де Бальзак, Жорж Санд, Віктор Гюго, Генрік Ібсен, Олександр Дюма, мадам де Сталь, Еллен Кей. Є спеціальні твори (наприклад, Шоги), присвячені темі про аморальність шлюбу. До числа прихильників вільних відносин варто віднести еволюціоністів -- Спенсера, Летурно, Сержі, які пророкують, що розвиток любові зробить зайвим інститут шлюбу. З іншого боку до можливості знищення шлюбу підходить шведський юрист Вестермарк, який говорить: «Існування шлюбу не залежить від законів. Якщо шлюб не штучна вигадка, а інститут, заснований на глибоко закладених почуттях, подружніх і родинних, він збережеться, поки зберігаються останні. А якщо ці почуття коли-небудь, перестануть існувати, то ніякі закони не в силах будуть врятувати шлюб від знищення»203.

Шлюб, звичайно, не штучна вигадка, але інститут, пов'язаний з існуючими економічними відносинами, які породжують (чи інколи убивають) почуття, які вказуються Вестермарком. І тому можна, звичайно, очикувати знищення шлюбу в його теперішній формі, але тільки в зв'язку не з розвитком почуття любові, а зі зміною економічних відносин, що викликали і підтримують його204.

Шлюб у сучасному українському суспільстві під впливом погіршення економічних умов значною мірою перестав бути інститутом, призначенням якого є народження дітей, збільшення потомства. Він скоріше в цілому ряді випадків -- інститут для більш зручного, менш небезпечного задоволення фізичних потреб, інститут подружнього ононізму, про що свідчить колосальний розвиток протизаплідних засобів. Для збереження такого шлюбу йти на жертви не варто. Він у всякому разі позбавлений того містичного, того піднесеного значення, що фарисейськи бажають йому додати прихильники старого, прихильники «права і порядку».

Складність сімейних відносин визначається кількістю розлучень. Правова проблема розлучень дуже складна, починаючи із стародавності і закінчуючи сучасністю. Так, наприклад, один із кращих знавців сімейного права, професор Вестермарк, уже порівняно давно писав: «Дуже поширена думка про те, що розлучення -- ворог шлюбу, і що якщо зробити розлучення дуже легким, то він може зруйнувати інститут сім'ї. Я не можу поділити цієї точки зору. Я бачу в розлученні необхідні ліки від нещастя і засіб до збереження достоїнства шлюбу, які кладуть кінець союзам, що не заслуговують цього імені»205. Можна прочитати у французькому «соціалістичному» друкованому органі від 11 березня 1925 р.: «Прихильники нерозривності шлюбу праві, коли вони покладають відповідальність за цілий ряд розлучень на сам інститут розлучень. Можливість розлучення навіює спочатку цю думку, а потім бажання подружжю, яке, знаючи, що воно зв'язане на все життя, бодай-як пристосувалося б один до одного». (Зовсім перекручена логіка, що свідчить про реакційніший поворот). Право на розлучення, ще не запрошення розлучитися!

У цьому відношенні соціалісти засвоюють собі найдурніші погляди ре-акціонерів, які виступають проти інституту розлучення, і яких Бебель люто шмагав під час обговорення німецького укладення: «Що б ви сказали про лікаря, -- говорив він тодішнім реакціонерам, -- який хотів би вилікувати хворобу, не витягуючи з організму те, що цю хворобу спричиняє, а заганяючи його усередину організму всілякими штучними засобами, що мало б своїм наслідком лише те, що хвороботворний початок пізніше виступив би в іншому місці в іще більш небезпечній формі? Ви назвали б такого лікаря просто шарлатаном. І я заявляю: законодавці, які роблять щось подібне, також не можуть позбутися того, щоб їх не називали шарлатанами»206.

Цитований вище Спенс для ілюстрації того, як благотворно діє можливість розлуки і як, навпаки, примусова скутість породжує ворожнечу, наводить наступну розповідь: «Хто не чув патетичної розповіді Кілкенні про двох кішок? Ці тварини жили разом у мирі і гармонії домашнього щастя, і так одна до іншої прив'язалися, що кожна з них робилася нещасливою, коли її хоча б на коротку мить розлучали з подругою. І ось, щоб позбавити їх від можливого горя, якийсь «симпатичний» хлопчисько зв'язав їх хвостами і був страшено здивований, побачивши, що вони негайно ж після цього вступили в настільки жорстоку бійку між собою, що коли йому вдалося їх розняти, від них нічого, окрім хвостів, не залишилося»207.

Таким чином «якщо визнати той факт, що сім'я послідовно пройшла через чотири свої форми і знаходиться тепер у п'ятій, то виникає питання, чи може ця форма зберегтися на тривалий термін у майбутньому? Відповідь можлива тільки одна -- вона повинна розвиватися у міру розвитку суспільства і змінюватися в міру зміни суспільства, так само як це було в минулому. Будучи продуктом певної суспільної системи, вона буде відображати стан її розвитку. Оскільки як моногамна сім'я за період з початку цивілізації удосконалювалася, і особливо помітно в сучасну епоху, то можна, щонайменше, припустити, що вона здатна до подальшого удосконалення, поки не буде досягнута рівність статей. Якщо ж моногамна сім'я у віддаленому майбутньому виявиться не здатною задовольняти потреби суспільства, то неможливо заздалегідь передбачити, який характер буде мати її спадкоємиця»208.

Розділ ІІІ. Еволюція способів укладення шлюбу

3.1 Способи укладення шлюбу в стародавньоєврейському праві

Роль договору як основи сімейно-правового положення заміжньої жінки, ми можемо простежити з особливою виразністю в стародавньоєврейському праві. Тут ми на кожному кроці зустрінемося з угодою між нареченим і батьком нареченої або навіть між нареченим і самою нареченою. Шляхом цієї угоди заміжня жінка дійсно зайняла, зрештою, краще становище в сім'ї чоловіка.

Зайво, звичайно, говорити, що первісне становище єврейської заміжньої жінки визначалося фактом придбання її, як речі. Жінка здобувалася чи силою209, зброєю210 або купівлею чи просто фактичним оволодінням211. Немає потреби більш докладно розглядати викладені вище способи укладання шлюбу. Однак, не можна не відзначити, що в Талмуді, у трактаті Кіддушин (освячення, заручення) ми знаходимо пряме підтвердження думки про придбання дружини у формі укладення шлюбу. «Жінка здобувається трьома способами, а вона здобуває сама себе двома (способами). Її здобувають за допомогою грошей, письмового акта і злягання... І вона здобуває сама себе за допомогою гета (розлучного листа) і внаслідок смерті чоловіка»212.

З цього тексту ясно, що заміжня жінка в стародавньоєврейському праві знаходилася або у владі батька або у владі чоловіка; при цьому, звільнення з під влади чоловіка (розлученням, смертю чоловіка) не приводило до відновлення влади батька. Дійсно, у Талмуді ми знаходимо вказівки не тільки на права батька і чоловіка, але також і на зіткнення і розмежування цих прав. Так, «Права батька на свою дочку: він розпоряджається освяченням її за допомогою грошей, документа чи співжиття; він має право на її знахідку і на здобутки рук її і на знищення обітниць; він одержує її гет, але не користається плодами (від її майна) за життя її»213. Цих прав на дочку батько позбавляється в момент передачі дочки її нареченому. Вищою мірою цікава постанова Талмуду про визначення моменту втрати батьківської влади. «Дочка увесь час у владі батька, доки не перейде у владу чоловіка шляхом ніссуїн (варіант: доки не увійде в хуппу). Якщо батько передав її посланцям чоловіка, вона -- у владі чоловіка; якщо батько пішов разом з посланцями чоловіка, чи посланці батька пішли з посланцями чоловіка, вона -- у владі батька; якщо посланці батька передали її посланцям чоловіка, вона -- у владі чоловіка»214.

Ми бачимо, таким чином, що батько втрачає свою владу над дочкою не в момент складання шлюбного договору (змови, заручення), а в момент його виконання шляхом передачі дівчини її нареченому, точніше, уведення її в дім нареченого чи передачі її посланцям нареченого.

Установлення моменту переходу дівчини з-під влади батька у владу чоловіка має дуже істотне значення там, де зіштовхуються між собою майнові інтереси батька і чоловіка. Так, наприклад, якщо дочка -- уже у владі чоловіка, то, у випадку її несподіваної смерті, її майно одержує не батько, а чоловік215. У Талмуді дано, нарешті, і порівняння обсягу прав батька і чоловіка. «Влада батька в деяких стосунках більша за владу чоловіка, а в деяких стосунках влада чоловіка більша за владу батька: чоловік користується плодами від отриманої нею спадщини за життя її, якого права немає у батька. Р. Іосе, син Іуди, говорить: це право має і батько. Влада є батька більшою у тому відношенні, що чоловік зобов'язаний доставляти їй їжу, викуп і поховання..., яких обов'язків немає у батька»216.

З наведеного порівняння випливає також, що влада батька і чоловіка не є в Талмуді подібною владі римського домовладики. Зрозуміло, спочатку ця влада чоловіка і батька мала характер більш суворий. З плином часу, з розвитком майнової самостійності заміжньої жінки, ця влада отримала більш м'яку форму. Нижче ми відзначимо, що й укладачі Талмуду вже задумувалися над невідповідністю влади чоловіка з майновою самостійністю дружини. До розгляду цієї майнової самостійності заміжньої жінки, точніше, до виникнення в неї майнових прав ми тепер і звернемося.

В історії розвитку майнової самостійності єврейської заміжньої жінки варто зосередити увагу на інституті кетуби.

«Кетуба» -- це насамперед назва шлюбного запису217, а потім це слово вживається для позначення і частини майна чоловіка, даного дружині і відзначеного в шлюбному записі. Кетуба, що розуміється в цьому останньому змісті, відігравала велику роль в історії врегулювання шлюбного права заміжньої жінки. Тому історія кетуби є найвищою мірою повчальна. 1. Спочатку кетуба була платою нареченого за наречену її батькові. Так‚ треба думати‚ тому, що кетуба залишалася в будинку батька218. Цей погляд на кетубу, як на плату за наречену, з плином часу пом'якшився; кетубу стали вважати платою не за наречену, а за її дівоцтво219. 2. З плином часу виникло також правило, щоб кетуба знаходилася у чоловіка, а не у батька дружини. Цим передбачалося утруднити для чоловіка розлучення з дружиною. До того ж, вимагалось потім, щоб чоловік не просто зберігав у себе кетубу, але купував на неї чаші, блюда, миски чи навіть пускав кетубу в оборот, щоб, витративши її, він не так легко зважувався відпустити дружину. Разом з тим, було ухвалено, нарешті, щоб усе майно чоловіка служило забезпеченням кетуби дружини. Звідси, кетуба служила для дружини засобом запобігання від занадто легкого її відпускання з боку чоловіка220. 3. Кетуба була гарним засобом змусити дружину не переступати «закону Мойсеєвого і закону Іудейського», тому що в протилежному випадку дружина відпускалася без кетуби221. Отже, дружина позбавлялася задля кари за своє погане поводження засобів існування. 4. Нарешті, кетуба служила забезпеченням їжі дружині відпущеній, яка не переступила закону, так і вдові222. Таким чином, кетуба подібна по суті до вена у законах Хаммурапі. Подібність до вена (tirhatu) виявляється почасти й у самому розмірі кетуби223, і в долі кетуби; після смерті дружини кетубу успадковували діти224 і родичі батька225.

3.2 Спосіб укладання шлюбу за законами царя Хаммурапі

Законник було складено у ХУШ столітті до н.е. у царювання Хаммурапі, царя Вавілону, сьомого царя династії і носить його ім'я. Хаммурапі -- один з найенергійніших царів Вавілону, царював за 2250 років до Різдва Христового, протягом 55 років. Таким чином‚ закони Хаммурапі належать до числа самих найдавніших пам'ятників, відомих дотепер у науці. Більше 4000 років, майже 42 сторіліття, відділяють нас від часу появи цих законів у Вавілоні.

Звід Хаммурапі складався обдумано і за своєрідною системою. Умовно його підрозділяють на 282 статті, які можна об'єднати в декілька тематичних розділів. Починає текст законів особливе Введення (яке значною мірою повторює Введення із Законів Ліпіт-Іштара). У ньому Хаммурапі перелічує свої царственні достоїнства, закликаючи на підтримку своєї влади богів, і підкреслює цілі своїх нововведень: «Дати сяяти справедливості в країні, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильному не пригноблювати слабкого... доставляти країні благополуччя»226.

1-й розділ (ст. ст. 1 -- 5) укладав загальні правила про відправлення правосуддя; 2-й розділ (ст. ст. 6 -- 25) -- правила охорони власності царя, храмів, громад; 3-й розділ (ст. ст. 26 -- 41) присвячувався охороні майна, отриманого від царя за службу; 4-й розділ (ст. ст. 42 -- 67/71) -- операціям з нерухомістю й охороні її від неправомірних зазіхань сторонніх; 5-й розділ (ст. ст. 78/88 -- 126) -- торговим справам і неправомірним діям, пов'язаним з торгівлею; 6-й розділ (ст. ст. 127 -- 195) -- сімейному праву; 7-й розділ (ст. ст. 196 -- 214) охоплював правила про покарання за тілесні ушкодження; 8-й розділ (ст. ст. 215 -- 282) -- правила про операції з рухомим майном і пов'язані з цим порушення.

Статті випливали одна за одною, підкоряючись принципу побутової асоціативності (у системі Законів ще не було особливих юридичних прийомів). Так, після статей, присвячених відносинам батька з усиновленням і можливими нехтуваннями взаємним боргом, йшла стаття про покарання сина за побиття батька, що завершувала розділ про сімейне право; а перша стаття наступного розділу -- 196-а‚ взагалі починала перелік можливих ушкоджень у результаті побиття однієї людини іншою. Статті описували винятково конкретні випадки і тим самим давали закінчені наставляння судді: якщо з'ясуються такі-то обставини і будуть відсутні такі-то умови, то винеси таке-то рішення (майже кожна стаття і починалася з «Якщо...»). Така побудова правових норм характерна для всього древнього права, яке не прагнуло до зайвих і не корисних для тодішньої практики узагальнень; воно одержало назву казусного (від латинського саsus - випадок).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23